Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Язичницькі вірування давніх слов'ян





В первісному періоді розвитку колективної субстанції-народу це духовне бачення складалося із стихійно уладнаної системи духовних бачен ь та понять, які сприймалися людиною у формі поетичних образів; - саме з такої особливості людської психіки й народилися людські мистецтва — важливий складник душі народу. Ось чому є важливим і необхідним, вивчати міфологію, створену народом у віках, бо саме вона є тим началом, що творить обличчя кожного етносу, стаючи, зрештою, однією з великих ланок пізнання себе в часі; бо народ, який пізнає себе в часі, стає свідомим, отже життєздатним, бо тим самим ніби вкладає собі в душу частку вічності.

Язичництво – це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і стали основою для всіх пізніших світових релігій. Прете у наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким можна було позначити віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься „поганством", а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало „селянин". Проте, на українському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося у значення відсталого, темного, дикого тощо. Тому українська наукова література нашого часу користується терміном „язичництво". Цей термін виник у церковному, середовищі і позначав усе дохристиянське та нехристиянське. Хоча єдиної думки щодо його походження і значення наразі не існує. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що „язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме „чужу віру", тобто те, що у греків та римлян означало „варвар". Словники староукраїнської мови 17 ст. фіксують значення слова „язик" як „народ". А за етимологічним словником української мови слово „язичництво" – це „віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням". Отже, в слові „язичництво" немає нічого образливого. Важливо додати також, що поняття „язичництво" не доцільно розуміти лише як релігію стародавніх слов'ян і сучасних язичників. Наші прадіди не поділяли своє. ставлення до цілісного Світу, до Роду на релігію, науку, політику тощо. Вони не розділяли знання, почуття і віру, але могли поставитися до будь-якого явища природи як до живого, з котрим можна розмовляти на „Ти". Для стародавніх слов'ян – як і для язичників багатьох інших племен і народів – важливе значення мало відтворення безпосереднього зв'язку сучасних і майбутніх поколінь з предками, духами, Богами і Природою. Для язичників немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. У наших предків була зосереджена увага на вдосконалення людського єства. На правильне ставлення людини до людини і до Роду, племені. На свідоме ошляхетнення тих сил, які складають суть єства (Нав, Яв і Прав). зичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди знаходилося там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть нашої стародавньої віри – це не особисте спасіння, як у світових релігіях, – а збереження і примноження нашого Роду, суспільно-родового способу життя, відтворення цінностей, духовної і матеріальної культури, благополуччя народу.Поняття язичництва не зводиться лише до поняття релігії. Це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань, технологій і цінностей.Язичники – це люди одної мови, що належать до однієї традиційної культури, до одного роду-племені, які поважають його звичаї, люблять і бережуть свою Землю, охороняють міфи і відтворюють родові відносини у нових. поколіннях". Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленнями наших предів про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість богів язичницьких богів слов'ян відомі нам з фольклорних джерел: пісень, колядок. Головні боги пантеону

 

– Сварог – за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

 

– Див – був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див – чоловічий початок Всесвіту, світло.

– Лада – одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада – мати близнят Лелі (Дани) – втіленої води, і Полеля – втіленого світла.

– Перун – згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом кнізівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем.

– Дажбoг – назва бога Сонця на Русі.

– Волос (Велес) – один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

– Мокошь – богиня річок і родючості.

Вирій (Ірій) – за стародавніми легендами, слов'янський "рай", місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирію, згідно з віруваннями, росло першодерево світу ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж зліталися птахи на зиму. З цим пов'язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.

Існує версія, що вічним мешканцем Вирія є першоптиця Сокіл втілення Роду, який завжди перебуває на вершечку ПРАДУБА. Саме з білої і чорної сльози Сокола з'явилися на світ Білий Лебідь і Чорній Лебідь, яких Сокіл перетворив у Білобога і ЧОРНОБОГА. За однією з легенд люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих – то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Можливо з цих двох слів утворилося, "Вирій". А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, – говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше (14 вересня за старим стилем і 27-го вересня за новим), щоб відімкнути його – "пташиний вирій" для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно "зозуленькою-матінкою". Окрім "пташиного вирію" був і "гадючий вирій". До свого вирію гадюки повзуть напередодні Здвиження величезними гуртами. Перед веде найстарша. Згідно з переказом, у неї є великі золоті роги. Нижчі за чином гадюки мають менші ріжки. Існує також повір'я: хто роздобуде золоті гадючі ріжки, невдовзі збагатиться й буде щасливим. Отож дехто навмисно йде тої пори рано-вранці до лісу в надії здобути ці ріжки. Скинути їх гадюка може лише на червоний сукняний пояс, покладений поперед неї. Із свого вирію змії повертаються на Теплого Олексу (17 березня за старим стилем і ЗО березня за новим).

Душа – за вченням давньоукраїнських волхвів – жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі – долю. Міститься в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа – по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю – лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога. Волхвитвердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас – світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви). За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі – це стосується душ діяльних ("невсипущих"), тих, які "рвуться на землю", до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу. Відродженню і перевтіленню Душі волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії. Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися ДОМОВИКУ. Відроджуватися і перевтілюватися Душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів – у залежності від своєї "потужності"). Далі Д. "втомлювалася" і летіла до Вирію на вічне проживання. Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо). З Душею пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака – не жени його геть, а приведи додому і нагодуй – то Душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе... Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку – мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то Душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе. Роздавати милостиню чи робити якесь добро – то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо..

Берегиня – мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. З часом, Берегиня стає "хатньою" богинею, захищаючи оселю, всю родину, малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо.

 

З давніх-давен люди звертаються до богів з молитвами, як і ви, здіймаючи руки до неба, благаючи захистити від лиха та зла. Тому рука, розкрита долоня стала символом захисту. Охоронцем домашнього вогнища завжди вважався вуж, а оберегом господи від грому і пожежі – півень Найсильнішою захисницею всього живого є Мати-Берегиня. Люди малювали ті зображення на стінах житла, вишивали, ліпили з глини. Ще й до прийняття

християнства слов'яни вірили, що найбільшу силу обереги мають, якщо їх намалювати на білому яєчку. І якщо в кожній родині будуть розписувати писанки з тими символами на Великдень, то їх оселю, село, місто. минатимуть біди. Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше

– з піднятими руками (знак захисту). Нерідко. Берегиню підміняла ідеограма

– ромб з гачками – землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта – своєрідне «перепитування» цього мотиву). Зображалася (вишивалась) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами й дверима і, за їхніми уявленнями, мали захищати домівку від чорних сил. Схематичний образ Берегині вишивався на одязі, вирізблювався на дереві (на віконцях, дверях, ганках). Невеликі зображення Берегині (глиняні чи мідні обереги) українці носили на грудях, робили сережки.

Традиційний малюнок Берегині – символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. її образ у 14 ст. входить до укр. народно-прикладного мистецтва і дійшов до наших днів (символічні зображення на кролевецьких рушниках і т.п.). Схематичне зображення Берегині трансформувалося в малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг, а згодом у боспорських (кримських) царів-українців та в київських князів доби України-Руси стає національним гербом.

З X ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 році вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2-ї половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона – перша мішень ворожої раті і – захисниця міста. Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст.

У Велесовій Книзі Берегиня згадується як провісниця славних перемог русичів, і в цьому сенсі вона зливається й з образом Матері-Слави.

Велес – бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є v опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише вбронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби. Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська. Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру)^3а легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу"' (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду,

Дажбог, або Даждьбог – син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу. Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог".Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деяку дослідники навіть вважали його на цій підставі божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною.У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни:

 

Ой, соловейку, ти ранній пташку, Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

 

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,–

З правої ручейки – літо відмикати,

З лівої ручейки – зиму замикати...

Доля (Стріча) – Богиня, яка визначає призначення людини, тому при народженні наділяє немовлят усіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. Доля, як і Мокоша, є втіленням Матері Лади. Вона має Веду (знання) про все, що було, є і буде з кожною людиною. Цей лик Рода Всевишнього, через Велику Матінку Ладу та Мокошу удіяний, здатність має у душах людських, шлях який їм пройти судилося, викарбовувати. Це Доля вписує, чого потрібно навчитися кожній людській душі, коли вона у черговий раз повертається на Землю. Має і свою зворотну сторону – Недолю, якою обертається до людей, які свій шлях життєвий занапащають, Рідну Віру-Веду зраджують, до заповітів і дороговказів Предків не дослухаються. До кривдників Недоля приходить не сама, а з діточками своїми – злиднями, вони від такої людини щастя і радість забирають, здоров'я і достаток руйнують і до Нави тягнуть. Хто закони Прави знає, той з Долею домовитися може і шлях кращий отримати. Восени на свято Долі (24 листопада) дівчата готують кашу і в горщику виносять за поріг, закликаючи її "Доле, Доле, йди до нас кашу їсти!". У лютому відбувається Стрітення – Зима зустрічається з Весною. У цей день у родинах співаються пісні-замовляння на тепло та добре літо

відбуваються ворожіння. "Доленько, Доле, дай мені збіжжя, теплу одежу ще й силу ведмежу". Символами Долі є веретено, прясельце, клубок ниток. То є знак того, що будь-яка доля – то є передусім праця, хто б людина не була – чи господар, воїн чи волхв. У кожного з них праця своя, а через те і Доля різна.

У пожертву Долі приносилася: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

Купало (Семиярило) – Бог найвищого буяння сонця – літнього сонцевороту, вершина і поєднання протилежностей. Найвищий прояв любові, опікун і захисник шлюбних пар, він пов'язаний з водою і вогнем. Купайло – ладівник і поєднувач, сила якого у зрілій несамовитості й усвідомленні єдності всього живого. У переддень Купала проводяться чи не найсвятіші обряди і дійства, які потребують опіки Вищих Сил для їхнього здійснення. На Купальську ніч, коли все буяє зеленню, Бог Купало благословляє зрілість усього сущого, а серця молодих і юних скріплює любов'ю. Пара, яка береться за руки і перестрибує через священне Купальське вогнище, вважається зарученою (одруженою). На цьому святі Земля-Мати має найбільшу чарівну силу, яку віддає всім, а вогонь і вода – велику життєдайну всеохоплюючу цілющість. На Купала відкриваються Небесні брами і всі славлення легко й вільно летять у Вирій до Богів. Це найкращий час для того, щоб розпочинати нові й серйозні справи. Бо у людському житті Купало є проявом досягнення зрілості і здатності до самостійного вирішення важливих справ. Купальська Роса вважається цілющою і життєдайною, а трави, зірвані в цю ніч, мають незбагненно велику чародійну силу. У Купальську ніч Бог Дажбог в особі Перуна запалює квітку папороті і щаслива та пара, яка побачить її. Та Запалюється та квітка не стільки у світі явному, скільки в душі людини, що призначення своє знайшла, твердо на шлях стала і до мети йде, не, обертаючись. Від того вона незбагненно велике щастя має і що їй у світі робити знає. Пари які один шлях на двох знаходять, душами єднаються і здатність Праву відати отримують, а це є найбільше багатство в усіх, світах. У пожертву Купайлові приносили: квіти-вінки, горіхи, мед, горох, хліб,, млинці, пироги, візерункове печиво.

Лада (Леда, Рада, Рода) – мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині – це її уособлення та прояви. Лада – Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем)

на голові. У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)– початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита. У Лади двійко дітей: Леля, чарівна Богиня кохання, та Полель, Бог світлого дня. Прояв Лади, Жива, – живителька та подателька благ. Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду – Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць – від 25 травня до 25 червня. В пожертву Ладі приносили: оладки, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд.

Молитва-славлення Велика Матінко Ладо! Славимо Всеохоплюючу Любов Твою до Роду

нашого. Ти є Матір Богів наших, а ми є онуками Твоїми. Наповни жінок наших плодючістю щедрот Твоїх. Благослови кожну дитину, яка приходить у світ Яви, візьми її під опіку, наділи здоров'ям, розумом та добрим і щирим серцем, аби Рід наш зростав у Славі Великій. Незбагненно чуттєвою є Любов Твоя, Велика Матінко Богів наших. Славимо Тебе Любов'ю та Шаною своєю. Нехай пісні-славлення у наші летять у Вирій, падаючи Сонячним промінням у долоні Твої.

Мокошь (Мокоша) – богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів. Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та зв'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша – покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено. У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія. В пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

Перун – в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства.

Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога. Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь; рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.) Давні слов'яни вірили, що грім – то його мова, а блискавка – погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог. грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів,)

Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку – до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.Щовесни Перуну обирали "наречену". Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний у своїх» записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну, приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті? міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде, вічно молодим. Тварина Перуна – вепр. їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'нілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл.

Сварог у древніх слов'ян є Богом-творецем Всесвіту, чоловічим втіленням Роду, богом неба та небесного вогню. Він є небесним ковалем, що викував Світ, покровителем ковальства та ковалів, а також опікун ремесла. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу та родини. Він є винахідником плугу та жорен, також він навчив людей молоти зерно та пекти хліб. В давні часи Сварог зображався лише символічно, бо він був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців, але пізніше його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів "золоті руки", яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали назви Сварожичів. Давня чеська книга "Mater Verborum" – "Мати Слів" – перекладає наше ім'я Сварог словом Зодіак. Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір'їв, тобто, календар.

Етимологічно, ім'я Сварога виводять із санскритського (давньоарійського) "svar" (Свар), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Існує також форма Зварог, Зворожини – назва свята, яку старі люди пам'ятали в Україні ще на початку XX століття. Існували й імена, похідні від Сварог, які надавалися людям, народженим в січні:Символ Сварога-сонця є– свастика, чиї зображення є найпопулярнішими в епоху бронзи Свастика позначала річний рух сонця, та символізувала чоловічу здатність до запліднення. Його тваринами є золоторогий бик, вепр, кінь, та сокіл Вараґна. Міфи зображають його як бога-коваля, що ідентифікується із творчою та сексуальною силою вогню. В цих міфах, Сварог перемагає велетенського багатоголового Змія. Сварог, використовуючи ковальські кліщі, схоплює його за язики, та змушує тягнути плуг, відділяючи таким чином землю живих (Явь) від землі мертвих (Навь), приносячи в світ закон (Правь). Змій залишається володарем (мертвих.

Із приходом християнства, опікування ковальством перейняли св. Кузьма та Дем'ян, що також є охоронцями від змій.

Стрибог (Стривер) – бог вітру, точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути: лук і стріли. Князь Володимир поставив його ідола у Києві. У "Слові о Полку Ігоревім" мовиться: "Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря..." Не виключають також, що Стрибог був також богом війни,, руйнівником, що нищив дари Дажбога.

Стрибог – Володар простору, вітрів, руху і крутіння, грози, бурі і. ураганів. Се прямий прояв Рода Всевишнього, Дух Руху Життя, за допомогою якого він вдмухує дух життя у все живе і скеровує рух небесних тіл, від того він Позвізд. Се Стрибог є Стрижень і Основа поєднання і переходу Білобога в Чорнобога. Стрибог, у русі позначаючись, зі Сваргою поєднаний, і може він бути дуже стрімким, а може повільним, розуміючи се, русичі відати мають, що будь-яка сила то ду,є то перестає, від того все змінне є, і зміни ті однаково сприймати треба. Стрибог є перетворення і через те може як страждання проявлятись, бо без внутрішнього самообмеження та стримування годі досягнути суттєвих зрушень. Коли вітер не дує, це означає, що він набирає сили для стрибка, так само людина стримуватись може і устрою певного дотримуватись, щоб на вищий щабель піднятись. У Стрибога шість синів і шість дочок і безліч онучат. Вони допомагають йому підтримувати все в русі, направляючи погоду і рух у просторі. По волі батька борються з нечистю швидким рухом, стрілами вогняними розвіюючи його. Стрибог є всюдисущий і бачить усе, що відбувається в світі, від того він має чотири найголовніші лики: Сівер-Бог холодних вітрів, Літник-Бог теплих вітрів, Стрига-Бог східних вітрів, Вітрило – південний вітер, крім них, є Моряк (Морян) – вітер, який дує з моря, і Легіт – легкий вітерець. Серед Стрибожих вітрів є й підступніший та найхитріший повітряний дух - Перелесник. День Стрибога – неділя. У людській подобі він уявляється як літун з великою бородою, з луком, стрілами і батогом. Стрибог, виступаючи як простір і. його підтримувач.

 

У пожертву Стрибогу приносились: шматки матерії, стрічки, крупа, зерно, борошно, каша, хліб (його крихти обрядово розвівають за вітром)»

 

Ярило (Ярун, Яровит) – Бог буяння і розквіту, війни та любові, пристрасті і шаленості, чоловічої сили, зростання, хоробрості і плодючості. Один із проявів Дажбога. Ярило – Бог весняного сонця, дітонародження, родючості, худоби, пивоварства, землеробства, люті (ярості), війни, звірів. Весною вночі, і вдень Ярило в білій полотняній одежі, з босим ногами (щоб землю не пом'яти) на білому коні їздить. На голові великий вінок весняних польових квітів, а в руках серп та жмут дозрілого колосся, на поясі меч двосічний. Та є він, шалом молодецьким буяючи, лиш за красу і право розвиватися та рости всьому живому. Ярило роз'їжджає полями, садками і · лісами Русі-Вкраїни великої, куди не зайде – там жито горою, куди не-погляне – там враз колос цвіте і множиться. А як гляне на дівчину, її. серце коханням спалахує, на хлопця – кров у жилах закипає, шабля сама до рук стрибає. На честь Ярила святкували початок посівів (у кінці квітня), для чого збирались по селах хлопці і дівчата, вибравши з-поміж себе найгарнішого (чи то дівчину), щоб коси довгі мав, одягали його так, як уявляли собі Бога Ярила, і садовили на білого коня. Кругом нього довго водили вихилясом – "плетеницею" хороводи-сварги; на всіх, хто брав участь в ігрищі, мали бути вінки зі свіжих квітів. Якщо тепло і сонячно, обряд проводили в чистому полі на засіяних нивах (за участю літніх людей). Хоровод виконував пісню, у якій славились діяння Бога Ярила, як він ходить по світу, вирощує жито на нивах і дарує людям родючість. Воїни змагання проводили і силу та завзятя в ігрищах військових показували. Коли жагуча пристрасть молодого Сонця Ярила на купальські дні йде на спад, люди з почестями проводжають свого Сонячного Бога до наступної весни., У таку пору предки зображали Ярила старим дідом або лялькою з соломи. Та не тільки весною, а й протягом року всього, коли у завзятті потреба була, до Ярила звертались, незримий Дух його в собі будячи. У пожертву Ярилові приносились: млинці, візерунковий хліб, пироги, печиво, коржі, насіння, зерно, каша, молоко, квіти, стрічки, овочі, мед, часник, квас, зброю – ножі, мечі.

 

Date: 2015-07-24; view: 2271; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию