Музика і театр

У XIV—першій половині XVII ст. певних здобутків до-•сягли музична культура і театральне мистецтво. Вони роз­вивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в народному побуті та звичаях, а також у діяльності ско­морохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і теат­ральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів жнязів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народ­но-пісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми тра­диціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського > циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрі­вок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, вес­няних танців та ігор, що відображали різні трудові проце­си. Широко представлений був цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розви­валися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, на­приклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно пере­плітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю' кори­стувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопіл­ка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі пе­ревага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули тан­цювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музи­ки того часу.

Центральне місце в українській музичній культурі зай­мали у той час історичні пісні та думи — самобутній епіч­ний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, гли­бина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вис­лову. Характерною особливістю цього жанру є вільна по­будова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інстру­ментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах Украї­ни, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на бо­ротьбу за волю України.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась брат­ськими школами. Саме в цей час виникає так званий пар-тесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного про­фесійного, рівня. Це дало змогу православній церкві вико­ристати його на противагу католицькій, де спів супрово­джувався на органі.

У XVI—першій половині XVII ст. виникають такі жан­ри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, жартівливо-гумористичні тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'яиець-Подільському, на Воли­ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різ­номанітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народ­ної професійної інструментальної музики, виникненню са­мобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театраль­ного мистецтва. Витоки розвитку українського театру бе­руть свій початок від народних ігор Київської Русі. У на­родних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, панто­міми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами ско­морохів -- народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мадрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під від­критим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичний характер.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише нав-чально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збу­ренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також по­чаток української побутової драми. До цього жанру нале­жить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», ав­тор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків ук­раїнської народно-поетичної творчості.