Договір про звичайні збройні сили в Європі

Згідно з рішеннями Віденської зустрічі 9 березня 1989 р. у сто-'лиці Австрії розпочалися два па­ралельні переговорні процеси: переговори 35 країн — учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО про звичайні збройні сили в Європі.

Переговори 35 країн проводилися у відповідності з мад­ридським мандатом. По суті вони були продовженням Сток­гольмської конференції і мали на меті розробку нового пакету взаємодоповнюючих заходів зміцнення довіри та безпеки в Європі. Роботі переговорів сприяло проведення семінару з військових доктрин (січень—лютий 1990 р.), який був при­свячений питанням дислокації, структури та діяльності зви­чайних збройних сил на Європейському континенті.

17 листопада 1990 р. країни-учасниці (34 країни — у зв'язку з об'єднанням Німеччини) прийняли Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської конференції. Він передбачав такі нові заходи зміцнення до­віри й безпеки:

щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закуповування військової техніки, а також про військові бюджети;

механізм консультацій та співробітництва стосовно не­звичайної військової діяльності. Цей механізм ставав інстру­ментом Віденського центру із запобігання конфліктів (ЦЗК);

угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інци­дентів військового характеру (наприклад авіакатастроф);

домовленість про створення системи прямого зв'язку між країнами-учасницями з метою термінового переданий важ­ливих повідомлень у сфері контролю над озброєнням.

Новий пакет суттєвих заходів зміцнення довіри й безпеки став практичним кроком на шляху реалізації концепції вій­ськової відкритості, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері, зміцнював довіру між усіма країнами — учасницями НБСЄ.

Найбільш відчутним проявом кардинальних перемін на Європейському континенті стала підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні збройні сили в Європі. За одну годину офіційної церемонії під­писання Договору в Єлисейському палаці на знищення було приречено десятки тисяч одиниць озброєнь та військової техніки — більше, ніж у будь-якій битві в історії людства. Договір став безпрецедентним і у плані територіального охоп­лення та жорстких заходів контролю. «Холодна війна», яка сорок років панувала в Європі, втрачала свою матеріальну базу.

В основі Договору лежить зобов'язання двох груп держав Заходу та Сходу (нагадаємо, що переговори у Відні велися на блоковій основі) скоротити свої звичайні озброєння таким чином, щоб колективні верхні рівні для кожної із груп держав не перевищували: бойові танки — 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини — ЗО тис. одиниць; артилерійські системи (калібр 100 мм і вище) — 20 тис. одиниць; бойові літаки — 6,8 тис. одиниць; ударні вертольоти — 2 тис. одиниць.

Одночасно встановлювалася максимальна квота для кож­ної країни, яка коливалася від 33,3 % для танків і броньованих машин до 37,8 % для бойових літаків. Таким чином, у Радянського Союзу мало залишитися не більше 13,3 тис. танків, 20 тис. броньованих машин, 13,7 тис. артилерійських систем, 5150 бойових літаків та 1,5 тис. ударних вертольотів. Слід зазначити, що на завершальному етапі переговорів проб­лема максимальної квоти для однієї країни була найгострішою. Міністерство оборони СРСР вимагало встановити таку квоту на рівні 40 %. У цьому питанні Радянський Союз опинився наодинці і не знайшов підтримки ні на заході, ні на сході Європи. Проблему вдалося вирішити лише під час вересневої 1990 р. зустрічі міністра закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе та державного секретаря США Дж. Бейкера у Нью-Йорку.

Весь Європейський регіон «від Атлантики до Уралу» був поділений на чотири зони: перша зона («Центральна Єв­ропа») охоплювала Німеччину, країни Бенілюксу, Польщу, Угорщину, Чехословаччину; друга зона поширювалася на Данію, Велику Британію, Францію, Італію і територію за­хідних військових округів СРСР — Прикарпатського, Біло­руського, Прибалтійського та Київського; третя зона (так званий тиловий район) включала Іспанію, Португалію, території Московського та Приволзько-Уральського військових округів СРСР. Нарешті, була виділена «флангова зона», до І якої входили Ісландія, Норвегія, Греція, Туреччина, Болгарія та Румунія, а також території Ленінградського, Одеського, і Північнокавказького та Закавказького військових округів СРСР.

Договір установлював досить жорстку квоту для зони Центральної Європи з метою зменшити концентрацію оз­броєнь у «перших стратегічних ешелонах» можливого протистояння. Це компенсувалося відповідними послабленнями для флангової зони.

Кількість озброєнь, яка підлягала — скороченню, обчислювалась як різниця між їх офіційно оголошеною наявністю на момент підписання договору та визначеними груповими лімітами і сягала 50 тис. одиниць. Так, скороченню підлягали понад 19 тис. танків та 19 тис. броньованих машин. Дві третини скорочень припадало на країни ОВД, насамперед на Ра­дянський Союз. За оцінками західних експертів, для належ­ного виконання Договору ці країни мали скоротити значно більшу кількість озброєнь. Але Радянський Союз вдався до кроків, що суперечили духові та букві Договору. Напередодні його підписання з європейської частини країни було виведено за Урал 57 300 одиниць озброєнь, що підлягали скороченню, а також перепорядковано частину сухопутних з'єднань Військове-Морському Флотові, аби на них не поширювались умови Договору.

Істотні скорочення торкалися і країн Заходу. Так, квоти роззброєння Німеччини досягли 44— 55 % у різних категоріях озброєнь. Кількість танків скорочувалася з 7 тис. до 4166 одиниць, броньованих машин — з 9,5 тис. до 6154. Важливою складовою Паризького договору стало зобов'я­зання уряду ФРН скоротити збройні сили об'єднаної Ні­меччини до 370 тис. осіб. Таким чином, військовий потенціал Німеччини зменшувався удвоє порівняно із сукупним потенціалом ФРН та НДР до об'єднання.

Договір установлював, що процес скорочення озброєнь триватиме 40 місяців і проходитиме в три етапи: на першо­му скорочується 25 % озброєнь, на другому — 60 %, на третьому — 100 %. Скорочення відбувається шляхом зни­щення, переобладнання для невійськових цілей (це стосувалося танків та броньованих машин), розміщення у стаціонарній експозиції, використання в якості наземних цілей або у процесі навчання.

З метою виконання Договору передбачалося запровадити регулярний обмін інформацією та жорстку систему контро­лю. Встановлювалася широка система інспекцій на місцях без права відмови під час усього процесу скорочення оз­броєнь, а також протягом 24 місяців після його завершення. Лише на перших двох етапах скорочення було здійснено 1279 інспекційних поїздок.

Час, який минув від підписання Договору до початку його чинності, виявився більш тривалим, ніж час підго­товки самого Договору. Розпуск ОВД та розпад СРСР докорінним чином змінили стратегічну ситуацію в Європі. Розпочався процес пристосування Договору ЗЗСЄ до нових військово-політичних реалій. Введення в дію Договору стало можливим лише після розподілу квоти колишнього Радянського Союзу між його наступниками — Росією, Україною, Білоруссю, Молдовою, Грузією, Вірменією та Азербайджаном — у травні 1992 р. Процес скорочення озброєнь розпочався у листопаді 1992 р. і завершився у листопаді 1995 р. Вже на перших двох етапах (1992— 1994 рр.) учасниками Договору було скорочено більше 35 тис. одиниць озброєння.

Підписання та реалізація Договору про ЗЗСЄ створювало реальні передумови демонтажу біполярної конфронтаційної моделі безпеки, яка складалася десятиліттями в Європі та базувалася на військовій потузі. Рівновага сил від Атлантики до Уралу на низькому рівні, механізм роззброєння та ефек­тивного контролю стали суттєвими військово-політичними складовими пошуку нової загальноєвропейської структури безпеки.

Учасники Паризької наради НБСЄ погодилися, що не пізніше 1992 р., після наступної, Гельсінкської, зустрічі НБСЄ, мають розпочатися нові переговори з роззброєння та зміцнення довіри і безпеки, які будуть відкриті для усіх країн — учасниць гельсінкського процесу.