Гельсінкський процес на рубежі 70—80-х років

Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.

Нарада з безпеки і співробітниц­тва в Європі (НБСЄ) — саме так до 1995 р. називалась Орга­нізація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — постала в період розрядки міжнародних відносин на початку 70-х років з метою забезпечення мирного співіснування дер­жав з різним суспільно-політичним ладом. НБСЄ/ОБСЄ, як жодна інша організація, віддзеркалювала ті зміни, що відбувалися на Європейському континенті.

Тривалий час НБСЄ несла на собі печать протистояння двох наддержав у Європі. Проте згодом вона сприяла відходові від жорсткого протистояння та подоланню розколу Європи. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років НБСЄ опинилась у фокусі дискусій щодо формування нової системи відносин в Європі після закінчення холодної війни. Гель­сінкський процес виник як суто декларативний режим, але з часом на його основі склалися нові режими політичного регулювання поведінки держав, і це спричинилося до змін усієї системи міжнародних відносин в Європі.

Із самого початку гельсінкський процес базувався на принципі, який діє і сьогодні: його учасники жорстко обсто­ювали свої позиції та національні інтереси. До кінця 80-х років 35 держав —учасниць НБСЄ поділялися на п'ять груп: наддержави, дві німецькі держави, члени блоків, що займали особливу позицію (наприклад, Франція і Румунія), інші краї­ни — члени блоків, а також нейтральні країни та країни, що не приєдналися (так звана група N+ N). Такий поділ країн — учасниць НБСЄ відійшов у минуле разом з епохою холодної війни.

Діяльність НБСЄ у 70—80-ті роки характеризувалася де­якими особливостями, які частково зберегли свою акту­альність і в 90-х роках:

1) Гельсінкський процес, як і рішення, що приймалися в його рамках, не мали міжнародне-правового характеру, що в тих умовах сприяло життєздатності та гнучкості НБСЄ;

2) НБСЄ функціонувала як серія дипломатичних між­урядових форумів без створення постійних органів. Разом із тим для перевірки виконання рішень Заключного акта 1975 р. проводилися зустрічі-наради країн-учасниць, що стало пер­шим кроком до майбутньої інституціоналізації гельсінського процесу;

3) процес НБСЄ мав насамперед позаблоковий характер, його учасниками були виключно держави, а не військові блоки чи організації. Це сприяло диференціації позицій країн-учас­ниць, розмиванню блокової дисципліни і, врешті-решт, подо­ланню блокового протистояння;

4) демократичний характер процесу забезпечувався певни­ми правилами: всі країни-учасниці розглядалися як суверенні, незалежні, цілком рівноправні; рішення нарад приймалися на основі консенсусу, що сприяло захистові інтересів усіх країн — як великих, так і малих. Разом із тим принцип консенсусу часто призводив до ускладнення пошуку балансу інтересів 35 держав, до того ж він надавав можливість блокувати рішення, які не влаштовували хоча б одну країну;

5) сфера діяльності НБСЄ охоплювала всі галузі міждер­жавних відносин (три «кошики»: безпека, економічні питання, співробітництво в гуманітарній сфері). Встановлювалися тіс­ний взаємозв'язок та принцип однакової значущості заходів зміцнення довіри у військовій сфері та проблеми прав людини. До загального пакету НБСЄ не увійшли проблеми роз­зброєння. Утім саме в рамках гельсінкського процесу успішно пройшли переговори щодо Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ, 1990 р.);

6) суттєвим елементом гельсінкського процесу стало фор­мування групи N+N, діяльність якої позитивно вплинула на загальноєвропейський рух у 80-х роках та сприяла ерозії блокового протистояння;

7) наріжним каменем процесу НБСЄ залишалися 10 принципів Заключного акта 1975 р. («Гельсінкський декалог») — своєрідний кодекс взаємовідносин між державами;

8) поняття «Гельсінкі» стало символом діяльності диси­дентів, правозахисників та неурядових організацій, які боролися за реалізацію положень Гельсінкського акта, на­самперед у гуманітарній сфері, прав людини та основних свобод, що сприяло виробленню концепції «людського виміру» НБСЄ.

Гельсінкський процес базувався на основі балансу ін­тересів трьох груп країн: членів двох військово-політичних блоків (НАТО і ОВД), групи нейтральних країн та країн, що не приєдналися. Схематично ці інтереси можна зобразити таким чином. Схід намагався надати легітимності та закріпити територіальний і політичний статус-кво в Європі за допомогою так званих територіальних принципів (не­порушність кордонів і територіальна цілісність), а також принципів суверенної рівності та невтручання у внутрішні справи. Радянський Союз зосередив свої зусилля насамперед на втіленні в життя політичного розділу Заключного акта, на збереженні та поглибленні політичної розрядки, її поширенні на військову сферу.

Західні країни намагалися максимально включити проб­лематику третього (гуманітарного) «кошика» в переговорний процес зі східноєвропейськими державами, домогтися роз­ширення прав та свобод людини, а також лібералізації по­літичної системи соціалістичних країн Східної Європи. При цьому Захід концентрував свою увагу на реалізації принципів поваги до прав людини і основних свобод, рівноправ'я народів та їхнього права розпоряджатися своєю долею, спів­робітництва між державами. В цілому для політики країн — членів НАТО, і насамперед США, НБСЄ була радше інстру­ментом публічної дипломатії та засобом впливу на країни Східної Європи. Разом із тим НБСЄ не стала вагомою складовою політики Заходу в галузі європейської безпеки, що пояснює стриману позицію країн — членів НАТО щодо обговорення її військових аспектів в рамках гельсінкського процесу.

Перебудова відносин на Європейському континенті на основі принципів, що були узгоджені в Гельсінкі, виявилася досить суперечливим процесом, у рамках якого повною мірою проявилися рецидиви конфронтації та блокового про­тистояння. Заключний акт не тільки відкривав нові мож­ливості, а й містив зерна майбутніх труднощів. Різне розу­міння лідерами Заходу й Сходу національних цілей та за­вдань, які обумовлювалися рішеннями НБСЄ, призвело до ускладнення реалізації гельсінкських домовленостей.