Творча самореалізація особистості дитини і педагога

Самореалізацію особистості як цілісний процес становлення людини на своєму життєвому шляху почали досліджувати такі вчені, як Л. Вигот-ський та С. Рубінштейн, а плідно продовжили це вивчення І. Бех, Л. Божо-вич, В. Давидов, Д. Ельконін. Педагогічні аспекти самореалізації як активної пізнавальної та творчої діяльності у нових умовах освітнього процессу розробляють В. Андреєв, І. Зязюн, І. Іванов, В. Лозова, С. Сисоєва, О. Савченко, Н. Тарасевич, Н. Щуркова та ін.

Проблема самореалізації особистості висувається на перший план в умовах гуманізації та гуманітаризації суспільства й освіти, яка розглядається як безперервний процес, що сприяє зростанню особистості, який створює умови для її саморозвитку та професійної самореалізації.

Термін «самореалізація» вперше наведено в словнику з філософії й психології, виданому 1902 р. в Лондоні: «Самореалізація – здійснення можливостей розвитку». Таке визначення відповідає доктрині, згідно з якою найвищим кінцевим результатом розвитку людини є її самореалізація або самоздійснення. Водночас в Оксфордському словнику подано дещо інше визначення цієї категорії: «Самореалізація – це реалізація власних зусиль людини, можливостей розвитку «Я».

За визначенням філософського словника термін «самореалізація» трактовано як «процес покладання-здійснення людиною свого «Я» у світі. Самореалізація передбачає найоптимальнішу для конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. Вона невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлене».

Отже, вважаємо, що самореалізацію особистості можна розглядати як свідомий процес найбільш повного розкриття і зростання потенційних та спонукально-мотиваційних сутнісних сил людини, як процес самоствердження власного «Я», який передбачає самоактуалізацію, самопізнання, самоосвіту і самовиховання.