Братства

Проте найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слушно вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вирішальна роль. Братчики розуміли, що без національної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому з кін. XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти, Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію — майбутню Києво-Могилянську академію. На поч. XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.

Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров — друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго-друкарства, — братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». На поч. 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

16 Академія була заснована Костянтином Острозьким. Вона була першою на території України греко-слов'янською школою. Першим ректором був Герасим Смотрицький, серед викладачів були високоосвічені й відомі особистості того часу. В школу приїздили вчитися з Галичини та Литви. У стінах Острозької академії навчався і гетьман Петро Сагайдачний Конашевич. В Острозькій академії викладалися різні мови: слов'янську, грецьку, латинську, також граматику, арифметику, логіку, риторику.

Заснування Острозької слов'яно-греко-латинської академії більшість сучасних авторів відносять до 1576 р. Саме в цей час князь Василь-Костянтин Острозький остаточно закріпив за собою право власності на це місто своїх предків. А вже в 1578 р. в першості Острожського друкарства — «Буквар» Івана Федорова, ми зустрічаємо перші письмові згадки про діяльність в Острозі навчального закладу, для молодших учнів для якого ця книга, власне, призначалася. 1579 р. датується заповіт Гальшки Острозької, де відкритий князем освітній центр, вперше названий академією.

1582 р. князь здійснив великий земельний фонд на збудований ним у Острозі Троїцький монастир і відкритий при ньому шпиталь. Саме через цей релігійний та благодійний заклад, ймовірно, надавалося утримання новоствореної академії й її викладачам. Відомі інші свідоцтва про пожертвування князя В.К. Острозького на ці цілі.

Традиційне для Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії) вперше в українській освіті було покладено в основу навчальної діяльності Острозької академії в поєднанні з досконалим володінням трьома мовами — грецькою, латиною та церковнослов'янською мовами.

17 Точна дата початку друкарства на українських землях нам не відома, але першим українським друком (першодруком) вважається «Апостол», надрукований у 1574 p., що його надрукував у Львові Іван Федорів, який поширив друкарську штуку в Україні. За дотеперішніми джерелами, мав він бути родом з Московщини, і разом зі своїм другом-українцем Петром Мстиславцем заснував друкарню в Москві і в 1564 р. видрукував тут «Апостола», а в 1565 році — «Часовник» для церковних потреб. Але не довелось йому тут, на московській землі, продовжать свого діла, бо, підбурена ченцями, товпа підпалила друкарню, мовляв, це „діявольська справа” — чари, і оба друкарі, рятуючи життя, втекли на Білорусь і тут, у Заблудові біля Білостоку, в маєтку литовського гетьмана Григ. Хоткевича заснували нову друкарню і в pp. 1568-69 надрукували «Євангеліє Учительноє» і «Псалтир». Зі Заблудова Мстиславець подався до Бильна, де продовжав друкарську справу, а Федорів — до великого тоді українського православного центру — Львова, і тут, за допомогою міщан, заснував нову друкарню, в якій в 1574 р. видав свого історичного «Апостола», що став первістком української друкованої книги.

Найновіші дослідження щодо Федорова і початків українського друкарства доводять, що: 1) не з Москви йшло друкарство до нас, а навпаки — з України в Москву, і що Федорів (справжнє ім’я Федорович) не москвин, а русин-українець, поїхав з України до Москви закладати там друкарню;

2) що перша українська друкарня мусіла існувати у Львові ще перед 1469 роком, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві св. Онуфрія і монастиреві при цій церкві свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV. підтвердив привілеєм 1469 р.

Документальні дані про це знайдено в останніх часах у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові, а які „з ряду причин не були дотепер в науковому обігу.

Той здогад, що ще до приїзду Федорова до Львова мусіла тут існувати друкарня і що тут були напечатані слов’яно-руські книги, і що Федорів тільки обновив занедбане друкарське діло, висловив теж відомий польський історик XIX ст., Бандке. Подібний погляд на початки українського друкарства у Львові висловив галицький історик Д. Зубрицький ще в половині XIX ст. На ці погляди Бандке і Зубрицького — покликається у своїй праці теж Марченко.

Поява «Апостола» була великою подією в історії української культури. Ця книга історично започатковує українське друкарство і пособлює розвиткові українського письменства, що стало до послуг в обороні української національної Церкви і національної справи.

В порівнанні з московським, львівський «Апостол» має деякі схожості, але й має основні різниці в картинах і орнаментах, які прикрашують книгу. Наприкінці львівського видання Федорів помістив герб Львова і свій власний герб, що був фірмовим знаком цього знаменитого друкаря.

Рівночасно з надрукуванням «Апостола» І. Федорів провадив освітню діяльність у ділянці складання й друкування „начальних книг-граматик, а зразком цього — його ж роботи «Буквар», надрукований у 1574 р. (один примірник цієї книги, відкритий у 1953 p., придбано до колекції українських стародруків бібліотекою Гарвардського університету). Цей «Буквар», складений з двох частин азбуки і матеріалу для читання та граматичних прикладів, взятих із церковних книг, є цінною пам’яткою, бо дає нам уявлення про характер навчання в тодішніх школах слов’яно-руської мови.

Але хоч Федорів мав такі гарні успіхи у Львові, мав він теж турботи й клопоти у своїх змаганнях „духовне зерно по світу розсівати”... Фінансові труднощі приневолили його віддати друкарню в застав і переїхати до іншого центру науки й культури, яким тоді був Острог на Волині. Там, під опікою кн. Острозького, у 1581 р. він надрукував свою знамениту «Біблію». Після цього наш друкар, з підірваним здоров’ям, ще раз вернувся до Львова, ще раз заходився організувати нову друкарню, але в 1583 році він помер. Його першу друкарню викупив єпископ львівський Гедеон Балабан і вона стала основою друкарні Ставропігійського братства.

В зв’язку з появою надрукованих Скориною «Псалтиря» і «Біблії», треба тут відмітити появу найбільш визначної пам’ятки перекладної літератури цього періоду, яким є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов’яно-руську Михайлом Васильовичем зі Сянока в роках 1556-61, (а нам відоме у відписах з 1571 і з 1701 pp.), а фінансоване княжною Заславською „для ліпшого вирозуміння люду християнського-посполитого”. Переклад цього Євангелія, що довший час зберігалось у манастирі с. Пересопниця, важний саме тим, що мова його, як на ті часи, дуже зближена до народної. А.таких спроб перекладу на „руську мову” церковних книг було кілька (згадати хоч би «Катехізис» Семена Будного — кальвіна — чи частину Євангелія сектанта В. Тяпинського — унітариста в роках 1570-80). Але «Пересопницьке Євангеліє» найкращий зразок української мови того часу, а до того багате воно своїм винятковим мистецьким оформленням.

18 Іван Вишенський

Помітною постаттю в літературі наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися з однойменної поеми Івана Франка. Про життя цього письменника знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не
дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер.До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання.

Що це за жанр?

Послання — це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.

«Послання до єпископів» — це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української полемічної літератури.

Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 р. і вищого православного духівництва, яке зрадило віру. Унія несла нашому народові посилення соціально-політичного гніту з боку Польщі. На захист національно-релігійної належності стали українські письменники тієї доби: Герасим Смотрицький і його син Мелетій, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Петро Могила. Основою полеміки між католиками й православними були релігійні розходження, але її учасники порушували й важливі соціально-етичні питання.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський з гострою сатирою викриває моральну ницість єпископів, які зображені жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це — нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас.
Іван Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простолюду.

19
Падіння у середині XV ст. Візантійської імперії зумовило корінний перелом у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи у розвитку української культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається її переорієнтація на західну цивілізацію. Проте засвоєння надбань західноєвропейської культури відбувається не механічно, а шляхом переломлення через духовне надбання попередньої української духовної традиції.

Така докорінна зміна і зумовила особливості розвитку української культури, зокрема архітектури та образотворчого мистецтва, в XVI — першій половині XVII ст. Виявом цих якісних змін стали:

— відхід від візантійських зразків та канонів (в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей і набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

— поширення ідей гуманізму, реформації та контрреформації;

— поява нових форм самовираження і мистецьких стилів. Так, у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри - портрет, пейзаж, історичний живопис.та ін. Зароджується стиль бароко;

— посилення світських елементів, зростання уваги до людини та її духовного світу;

— індивідуалізація творчості.

Протягом XVI - першої половини XVII ст. змінюється вигляд більшості українських міст. їх забудова починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду представлена насамперед оборонними спорудами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі, що збереглись на теперішній день: місто-фортеця Кам'янець-Подільський, замки Луцька, Острога, Меджибожа та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Запорізька Січ була першокласною фортецею.

З початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу (витонченість, декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Найбільш відомі пам'ятки: "Чорна кам'яниця" на Ринковій площі у Львові, будинок Корнякта, каплиця Трьох Святих, церква Успіння Богородиці, кругла (нова) вежа Острозького замку та ін.

Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський, італійці Петро з Барбони та його учень Павло Домінічі Римлянин.

Основна маса споруд XVI - першої половини XVII ст. до нас не дійшла. Незважаючи на широке кам'яне будівництво, основна маса будівель споруджувалась з дерева.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве художнє використання народних і релігійних традицій. Його головними жанрами були фрески (польські королі доручали українським майстрам розписувати найголовніші храми Польщі — вавельська каплиця і кафедра у Кракові тощо), ікони. До кращих зразків української іконографії та церковного різьблення цього періоду належить іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському у Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевіча, світські полотна (портрети, пейзажі тощо). У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ козака Мамая. Збереглось чимало тогочасних портретів: К.Острозького, Р.Сангушкого, К.Корнякта, Софії Тарковської та ін.

Окрім того, розвивалося й образотворче мистецтво малих форм — оформлення рукописних і друкованих книг, заставок тощо. Високомистецьким твором є Пересопницьке Євангеліє. В оформленні книг цінними є гравюри, на яких зображені історичні події XVI — першої половини XVII ст.

20 ---------

21 Барокове літописання продовжує традиції середньовічного літописання, але розширює тематичний і жанровий комплекси. Козацькі літописи як різновид історичної прози відображає ідеологію козацької держави.

Літопис Самовидця. Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – Автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи і очевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Григорія Грабянки. Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І. Скоропадського. тут проголошується Автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв. війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, У другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а В третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автрр представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – Автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. У творі с. в. центральною постаттю є б. хм., автор порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм.

Історія Русів. Історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису – антитиранізм та утвердження природного права всіх народів у т. ч. і українського на власну державність. Політичний ідеал автора – Незалежний статус України. Історія русів започаткувала період національного відродження. Твір було написано рос мовою, укр. Переклад І. Драч. серед імовірних авторів Історії називають Григорія і Василя Полетик, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні поєднання елементів художнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.

23 Розвиток освіти і наукиукраїнського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

Друга половина ХVІІ-XVIII ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти. Особливого розвитку освітній системі надав вагомий вплив російської та європейської культур (так, у числі закладів освіти поряд із братськими та приходськими православними школами були й уніатські, єзуїтські та протестантські).

Початкові, середні та вищі навчальні заклали не мали єдиної програми освіти, оскільки створювалися з ініціативи представників різних верств населення.

Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу. Вміння каліграфічно писати не вважалося необхідним на цьому етапі освіти, тому учні засвоювали тільки навички спрощеного письма.

Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною. Багато з них не поверталися до свого навчального закладу, приставали до приходських шкіл і навчали дітей, наймалися приватними вчителями, заробляючи цим на життя та розповсюджуючи знання, які іноді виходили за межі тих, що їх надавали церковні школи.

В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.

Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У XVIII ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи, і 786 р. Катерина II затвердила "Статут народних училищ", згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця XVIII ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.

До середини XVII ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його "основою" була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія. Диплом короля Яна II Казимира надавав їй "гідність академії і титул університету" з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Таким чином, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.

Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералу єзуїтів у Римі. Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці XVI ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині XVIII ст.

У Львівському університеті в різний час працювали відомі вчені: історик К. Несецький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Сєкержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красицький та ін.

Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Иосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.

Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Це було підтверджено за сприяння гетьмана І.Мазепи грамотою Петра І у 1701 р. Структура академії та зміст навчальних програм забезпечили їй такий просвітницький рівень, який дозволив вважати її одним із найкращих вищих навчальних закладів Європи того часу. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.

Початок XVIII ст., був часом розквіту академії. У цей час тут навчалося до 2 тис. студентів. Навчальний процес був добре організований, виважено і послідовно спрямований на ґрунтовне засвоєння матеріалу, детальний контроль знань та передбачав публічну демонстрацію рівня підготовки вихованців. Велика увага в академії приділялася виховній роботі, яка була спрямована на формування благочестя, відданості православ'ю, Батьківщині, поваги до старших тощо.

Києво-Могилянська академія була науковим і художнім центром України. Викладачами і вихованцями цього вищого навчального закладу були видатні мислителі, церковні діячі, діячі мистецтв - Ф. Прокопович, Д. Туптало, К. Сакович, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, А. Радивиловський, С. Полоцький, В. Ясинський, М. Довгалевський Є. Славинецький, українські художники І.Мігура, І. Ширський, Л. Тарасевич, Г. Левицький композитори М. Березовський, А. Ведель та ін., історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський, які у своїй діяльності творчо втілювали барокові та просвітницькі ідеї не тільки на Батьківщині, а й за її межами.

Вихованцями академії були й видатні діячі української історії: гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П Орлик, Д. Апостол, І. Скоропадський, П. Полуботок. В академії навчались відомі літописці С. Величко, Р. Ракушка-Романовський, Г. Граб'янка.

У другій половині XVIII ст. академія поступово втратила провідне значення і в подальшому (зусиллями Катерини II) була перетворена на замкнений становий освітній заклад для дітей духовенства.

Таким чином, в Україні у другій половині ХУІІ-XVIII ст. склалася багаторівнева система освіти, завдяки якій зростав рівень освіченості різних верств населення, а разом із цим і значущість національної культури в системі європейської культури. Львівський університет, Києво-Могилянська академія як осередки розвитку філософи, науки, мистецтва склали фундамент вищої освіти в Україні, сприяли формуванню світоглядних орієнтирів сучасників, засвоєнню та укоріненню прогресивної світової суспільної думки, посиленню значущості національних досягнень.

24 Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителіЛьвівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного^[4].

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання проводилось латиною^[6].

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито^[7]. Натомість 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) «Могилянською», ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: «Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи».

За часів свого існування Київську академію називали на честь своїх благодійників. Крім Києво-Могилянської, на честь Петра Могили, її називали також Могило-Заборовською, на честь Рафаїла Заборовського^[8]. За часів гетьмана Івана Мазепи академію також називали Могилянсько-Мазепинською^[9].

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській Академії тривав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою^[10][11].

25 Розвиток української літератури у другій половині XVII-XVIII ст. був відзначений усвідомленням її як самостійного виду мистецтва.

В усній літературній творчості провідне місце посіли думи. Більшість з них присвячувалися подіям визвольної війни та її героям (думи про Хмельницького, Барабаша, корсунську перемогу, Богуна та ін.), однак поширеними були й думи на побутові сюжети, гумористичні та сатиричні думи.

Розвивався жанр пісні, у першу чергу історичної та військової. З'явилися цикли пісень, присвячені визвольній війні, козацьким полководцям та рядовим козакам. Разом із тим існували й цикли чумацьких, опришківських, родинних, любовних, кріпацьких, гайдамацьких тощо пісень. їх головними темами були боротьба проти польсько-шляхетської, турецько-татарської агресії, осудження панів, кохання і вірність тощо.

В усній словесності склалася низка улюблених народом образів, серед яких найвідомішими були образи козака-запорожця, козака бандуриста, мандрівного дяка-вчителя, селянина, попа, ченця та ін. Характерним для літературного процесу того часу було й утвердження образу ліричного героя.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. тривав розвиток полемічної літератури, спрямованої на захист православ'я, відстоювання ідеї щодо його істинності.

У літературному житті доби козацтва значне місце посідала історична проза, близька до жанрів літопису та хроніки. Серед її зразків -"Хроніка о Русі" Ф. Сафоновича, так звані козацькі літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та анонімна "Історія русів".

Друга половина ХУП-ХУІІІ ст. ознаменувалася збагаченням української літератури поезією інтимних почуттів - музично-поетичною любовною лірикою (авторами якої були мандрівні дяки, козаки, легендарна Маруся Чурай та ін.).

На часи козацтва припав розвиток драматургії - жанру шкільної драми (у творчості Д. Туптала, С. Ляскоронського, М. Довгалевського та ін.). Вона мала повчальний характер та спиралася на релігійні, а також історичні образи.

Байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку вивів Г. Сковорода. Він написав ЗО прозових байок Велике значення для подальшого розвитку української поезії мала збірка Г. Сковороди "Сад божественних пісень", що об'єднала ЗО поетичних творів, переважно ліричного змісту, кожний з яких мав мелодію, складену автором.

Друга половина ХУІІ-XVIII ст. - час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Характерною постаттю доби став козак-бандурист, який втілював ідеали козацтва. Одним із явищ музичного життя народу того часу було ансамблеве виконавство (зокрема "троїсті музики"). В Україні музичні колективи існували практично при всіх навчальних закладах, поміщицьких садибах, у військах тощо.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. професійна українська музика Існувала і розвивалась у двох виявах: як музика духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок виявився у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалась у хорових формах без інструментального супроводу. В церковній музиці того часу поступово поширювалася і поглиблювалася тенденція до секуляризації партесного співу, канта та його різновиду - псальми.

На другу половину ХУН-XVIII ст. припадає розквіт побутової міської пісні (канта), розвиток інструментальної та театральної музики. М. Березовський та Д. Бортнянський працювали над створенням світських вокальних, інструментальних та оперних композицій (наприклад, опери "Демофонт" М. Березовського, "Алкід" Д. Бортнянського та ін.).

Світська тематика закріпилася в урочистих і віватних хорах, хорових обробках народних пісень. Виник жанр невеликої п'єси для різних інструментів, переважно складеної на основі народних пісенних чи танцювальних мелодій. На основі селянського фольклору і міської побутової пісні, романсу ґрунтувалася музика, яка звучала у драматичному театрі.

У цей час професійні музики-інструменталісти почали об'єднуватися в музичні цехи, завданням яких було впорядкування повсякденної праці своїх членів, захист їх професіональних інтересів. Основу їх репертуару складали танці, марші, п'єси для слухання.

Багато музичних колективів (переважно з кріпаків) утримувалися поміщиками. При їх маєтках діяли хорові колективи, симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, подекуди музичні і театральні школи.

Головними явищами театрального мистецтва у другій половині XVII-XVIII ст. були народний, шкільний та кріпацький театр.

Народний театр існував у формі вертепу, балагану та райка. Вертепні вистави демонструвалися під час свят (у першу чергу різдвяних), ярмарок, торгів, ними захоплювалися всі верстви населення від простого люду до панства. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, разом із ним у виставі брали участь його помічники - музики, які співали та грали на музичних інструментах. Двоповерховий будиночок- скриня надавав можливість розчленувати зміст вертепної дії на дві частини: релігійну, повчальну та народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети "виконувалися" ляльками на другому поверсі, народно-побутові - на першому. Це свідчить про те, що вертепні вистави як явище культури бароко поєднували "високі" містерійні сюжети різдвяного змісту і "низькі" інтермедійні сцени на побутові сюжети.

Балаганний театр поєднував елементи народної драми та шкільних вистав. Його репертуар складали інтермедії, п'єси (наприклад, "Чорний ворон, або Криваве весілля", "Воскресіння мертвих" Г. Кониського), твори російських, польських авторів, а також комедійні сцени, гумористичні, сатиричні монологи, пісні тощо. Акторами театру балагана була переважно молодь - ремісники, різночинці, колишні студенти Київської академії та семінарій, письменні дворові люди і заїжджі лицедії, які виступали в селянських садибах, на ярмарках. Вистави розпочиналися після служби в церквах і тривали протягом дня.

Театр балагана використовував мистецьку спадщину своїх попередників, у тому числі досягнення, сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. розвивався шкільний театр, головними осередками якого були Києво-Могилянська академія та різні шкільні заклади. Шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Викладачі Києво-Могилянської академії в курсах поетики розробляли теорію драми. Так, Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Виконавцями драматургічних творів були студенти. Шкільні вистави, які приурочувалися до релігійних та інших свят, візитів видатних персон, іспитів тощо, відбувалися або в школі, або просто неба. У виставах застосовувалися декорації, реквізит, костюми, використовувалися звукові та світлові ефекти. Акторами шкільних вистав були хлопці, глядачами - студенти, вчителі, городяни, козацька старшина, гості школи.

З кінця XVIII ст. в Україні з'явився кріпацький театр. Наслідуючи російських царедворців, українське панство влаштовувало у своїх маєтках хори та театри на кшталт придворних. Деякі з магнатів організовували власні музичні і театральні "школи", у яких навчались і кріпаки-актори сусідніх поміщиків, що поповнювали склад поміщицьких "капелій" - театрів. їх репертуар складався з вертепних вистав, а також опер, балетів, п'єс на міфологічні сюжети, трагедій, водевілів та комедій. У зв'язку з відсутністю вітчизняної драматургії для такого типу театру виконувалися переважно іноземні п'єси, перекладені російською мовою.

26 У річищі загальних художніх процесів доби розвивалась й архітектура. У Східній Україні архітектурне середовище творили українські та російські будівничі, у Західній Україні - українські, білорусько-литовські та західноєвропейські архітектори. Ініціаторами, ктиторами будівництв були політичні та громадські діячі того часу.

Злет української архітектури припадає на часи гетьманства /. Мазепи. За 32 роки його гетьманування було споруджено більше 50 величних комплексів і значних об'єктів культового і світського призначення (удвічі більше, ніж при його попередниках, разом узятих).

До видатних пам'яток того часу належать перебудована Кирилівська церква у Києві, що зберегла свій інтер'єр із часів Київської Русі та набула нового екстер'єру у формах українського бароко. Це і Свято-Покровський собор у Харкові (1689 р.), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1695-1709 рр

Будівництвом в Україні в ХУІІ-XVIII ст. опікувалися не тільки гетьмани, а й менш заможні та впливові особи.

У добу гетьмана І. Скоропадського було вже зведено значно менше споруд. З них слід назвати церкву Св. Катерини на Перетяці в Чернігові, Спасо-Преображенський собор у Прилуках, Успенський собор у Новгород-Сіверському, а також Гамаліївський монастир.

Будівництву в той час сприяв київський митрополит Рафаїл (М. Заборовський). Тоді була споруджена західна брама Софійського монастиря в Києві і митрополичі палати там же, головний корпус Києво-Могилянської академії і будинок бурси для студентів, корпус Переяславського колегіуму, в с. Ханівці біля Козельця споруджується / почали відбудовувати Батурин - гетьманську столицю, пізніше звели біля міста палац у стилі класицизму, як гадають, за проектом петербурзького зодчого Ч. Камерона.

Образотворче мистецтво України, у якому панував стиль бароко, характеризувалося розширенням жанрового діапазону та насиченням світським началом. Ікони, на яких часто зображували постаті кліторів -гетьманів, старшину, набували ознак жанру портрета та пейзажу, відбиваючи особливості українського краєвиду. В іконопису виявлялася індивідуальність майстрів, використовувалися народні мотиви. Видатними іконописцями були І.Руткович та Й. Кондзелевич, які тяжіли до колористичних і світлових ефектів, мальовничості.

У народному живопису того часу поширилася народна картина, улюбленим образом якої став козак-бандурист. Часто твори народного малярства тієї доби були просякнуті гумором, відзначені сатиричною спрямованістю.

Друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст. - час активного розвитку станкового живопису, таких його жанрів, як історична картина, портрет (наприклад, портрети І.Мазепи, Д. Апостола, К. Розумовського, Г. Полетика).

У XVIII ст. портретний живопис характеризувався виявами реалізму і сентименталізму, поглибленням психологізму, широким використанням фольклорних елементів у творчості таких відомих українських майстрів, як Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, І. Саблуков та ін.

Графіка, насамперед книжкова гравюра, поступово позбувалася площинності. Це яскраво репрезентовано в ілюстраціях Л. Тарасевича до Печерського патерика 1702 р., малюнках учнів київської художньої майстерні при Києво-Печерській лаврі, які закарбували засвоєння барокової стилістики. У книжковій ілюстрації поступово утверджувалися світські сюжети.

Поширення здобули станкова графіка, народні картини на історичні, батальні, побутові сюжети, гравіровані портрети, панегіричні гравюри, що присвячувалися суспільно-політичним подіям.

У другій половині XVII ст. розвивається різьблення по дереву в стилі бароко. Пишна декоративність притаманна різьбленим іконостасам, зокрема, створеним І.Рутковичем у церкві Різдва Христового в Жовкві, Й Кондзелевичем -для церкви Воздвиження Чесного Хреста в Скиті Манявському та найбільшому в Україні бароковому іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, збудованої С. Ковніром. Художня різьба також поширюється у декорі світської архітектури.

27-----------------

28 Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI - XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є часте вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ із літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботворчість українського бароко грунтувалися на пошуку предметів - асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об´єднань. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо.

29 Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владною Росії. В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії. Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання багатотисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, опираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків.

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половин XIX ст. був дальший розвиток промисловості. Настав початковий стан промислового перевороту. Розвиток ринкових відносин сприяв пожвавленню торгівлі. Через відсутність шляхів сполученя збут і купівля продукції здійснювалася на ярмарках, торгах та базарах. Розаиток товарного виробництва в промисловості й сільскому господарстві створював передумови для краху феодально-кріпосницької системи.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювались соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба.

Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав “Маніфест” про скасування кріпосництва і “Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. Селянам, дворовим людям надавалися права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”.

Реформа в цілому дозволяла поміщикам залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були заплатити за свої наділи.

Національно-визвольних рух в Україні напередодні і після реформ 60-х років XIX ст. стає закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті. Характерною його особливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося у ставленні царизму до української мови. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречиям” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Там же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року (був підписаний у німецькому місті Емс, де тоді відпочивав цар). Він був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Емським указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

30 У цей період ішов процес формування нової української літератури з яскраво вираженими національними рисами, про що свідчили байки та вірші Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки, оповідання та повісті Григорія Квітки-Основ’яненка, бурлескна поема «Енеїда» та п’єси Івана Котляревського, поезія Тараса Шевченка. У цілому українська поезія, проза та драматургія розвивалися під сильним впливом загальноєвропейських ідей романтизму, що наголошували на цінності та неповторності будь-якої національної культури, сприяли пробудженню інтересу до власної спадщини, а також історії та культури інших народів.

Однією із головних рис творів багатьох українських авторів була антифеодальна та патріотична спрямованість (Шевченко — «Кобзар», «Заповіт», поеми «Єретик», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та ін.; Котляревський — поема «Енеїда», п’єси «Наталка-Полтавка», та ін.). У цих творах відображалися важка праця та побут селян, проголошувалися ідеї демократизму, українського патріотизму й людського гуманізму.

Українські співаки (кобзарі, бандуристи, лірники) виконували історичні пісні та думи, у яких відбивалися: важке життя селян, зловживання царської адміністрації, національний гніт та ін. Найбільш відомими кобзарями в Україні були Андрій Шут та Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний) та ін. Особливо виділявся кобзар із Прилуччини Остап Вересай.

Почалися збирання й публікація фольклорних збірників, випущених М. Максимовичем і М. Цертелєвим, а також членами «Руської трійці».