Сутнісні ознаки й періодизація первісної культури України

Найтривалішим етапом культурного становлення людства є первісна культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е.
Сутнісними ознаками первісної культури є:
- привласнювальний тип господарства;
- синкретизм (нерозчленованість);
- гомогенність (однорідність);
- самодетермінація (самообумовленість);
- образно-чуттєве сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати);
- міфологічна свідомість, міфологічне пояснення світу;
- первинні релігійні уявлення існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії; формою буття релігійних уявлень були ритуали й обряди;
Щоб збагнути суть і закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію. Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурно-цивілізаційна та історична.
Виокремлюють кілька періодів первісної доби:
1. Кам’яний вік – найдовша епоха в історії людства, яка тривала від появи людини 150 тис. рр. до н. е. до початку поширення перших металів 3 тис. рр. до н. е. Кам’яний вік поділяється на три етапи, кожному з яких відповідає археологічний тип культури (має назву за місцем знайдення):
- палеоліт (давньокам’яний, 150 тис. рр. до н. е. – 10 тис. рр. до н. е.; мізинська та межиріцька культури);
- мезоліт (10 тис. рр. до н. е. – 6/5 тис. рр. до н. е.; деснянська культура та ін.);
- неоліт (6/5 тис. рр. до н. е. – 4 тис. рр. до н. е.; азовсько-дніпровська й буго-дністровська культури, культура лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки).
2. Мідний вік або енеоліт (4 – 3 тис. рр. до н. е.; ямна культура, середньостогівська культура, трипільська культура).
3. Бронзовий вік (3 тис. рр. до н. е. – 1 тис. рр. до н. е.; культура шнурової кераміки, зрубна культура)
4. Залізний вік (1 тис. рр. до н. е., кіммерійська культура, скіфська культура, сарматська культура, зарубинецька культура, черняхівська культура)
Існує також етнокультурна періодизація дохристиянської культури України:
І. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.).
ІІ. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.).
ІІІ. Післятрипільська доба (ІІ тис. до н. е.).
ІV. Скіфо-сарматська доба (7 ст. до н. е. – 3 ст. н. е.).
V. Слов’янська (4 – 6 ст. н. е.).
VІ. Доба Київської Русі (від 7 ст. н. е.).

5 Культура кіммерійців, скіфів, сарматів на українських землях.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство/ здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними/На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні.

Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців.

У Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.

У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби

Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші - шестиколісними.

Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.

Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, округлі в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо.

До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.

Вражає досконалістю прикрашений фігуркою вепра кинджал з експозиції Національного музею історії України.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури - виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІП-ІІ ст., до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до II ст. до н.е. —IV ст.н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів уважають північними іранцями.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів).

Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби.

Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну* від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я. А в IV ст. н.е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гунни.

Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

6 Антична культура полісів Північного Причорномор’я

Майже у той самий період, коли в степовій смузі України VII ст. до н.е. осіли скіфські кочові племена, північні береги Понта Євксінського, тобто Чорного моря, поступово почали заселяти колоністи з різних міст материкової Греції. Ця умовна колонізація відбулася мирно й поступово, з великими проміжками часу між повстанням кожного з полісів.

Перші давньогрецькі кораблі досягли Північного Причорномор'я мабуть ще наприкінці II тис. до н.е. В глибокій прапам'яті греків могли залишитись міфічні оповіді про міграцію на початку II тис. до н.е. племен дорів, йонів, еолів та ахаїв. Тоді ж склалися міфи про аргонавтів, золоте руно, амазонок, Іфігенію.

Поступово вздовж північних берегів Чорного й Азовського морів утворилась своєрідна зона античної державності, людність якої інтегрувалась із численними місцевими осілими та кочовими племенами, що перебували на різних етапах первісно-общинного ладу.

Міста Ольвія, Тіра, Херсонес за суспільним і державним устроєм були античними рабовласницькими республіками-полісами. В V ст. до н.е. на Керченському півострові утворилася рабовласницька Боспорська держава зі столицею Пантікапеєм, об'єднаними грецькими містами Керченського і Таманського півостровів. Держава зміцніла та розквітла внаслідок торгівлі хлібом, оскільки для Афін основною житницею був Боспор.

Створювану віками античну культуру греки-поселенці поширили на нові території. В характері та розташуванні міст простежувалось чимало спільного з містобудівельними традиціями античного світу. Проте в ландшафтному розташуванні повторень не спостерігалося. Тут проявилось властиве грекам почуття гармонії і краси, яке вони втілили в архітектурні споруди, узгоджуючи їх з навколишнім краєвидом. Кожне з міст мало неповторний вигляд і захоплювало притаманною лише йому красою.

Тісний зв'язок із митрополією програмував розвиток культури. В архітектуру, що мала античний характер з деякими місцевими відхиленнями, міцно ввійшла ордерна система. Однак вихідці з Мілету надавали перевагу іонічному архітектурному ордеру перед доричним та корінфським.

У містах впроваджувалося прямолінійне планування за так званою гіпподамовою* системою. Вулиці перетиналися під прямим кутом. Впорядковувалися бруковані вулиці та площі, водопровідні канали, канали для дощових вод. На пізнішому історичному етапі — І ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е., в архітектурі й декоративному оснащенні переважав місцевий стиль, що склався у тісній взаємодії античних і скіфо-сарматських елементів.

Будівельним матеріалом був місцевий камінь вапняк, не дуже пластичний і гарний для скульптури, оскільки райони причорноморських міст не мали мармуру чи інших кращих порід каменю. Тому готову скульптуру, а згодом мармур, довозили з Греції й островів Егейського моря. Довозили також вироби — чорнофігурні та червонофігурні вази із Аттики, теракотові статуетки, бронзові вироби.

Незабаром більшість художніх виробів виготовлялась у містах, де панували свої традиції й працювало чимало майстерень керамістів, мозаїстів, ювелірів, різьбярів по дереву. Були свої скульптори і живописці, майстерність яких виявлялася у стелах, торевтиці, різьбі саркофагів та живописних розписах.

У І ст. н.е. Північне Причорномор'я підпало під вплив Римської імперії. Згодом, починаючи з III ст. н.е., внаслідок постійних нападів кочівників (готи, гунни, алани та ін.), розпочався занепад міст. Ці міста переважно по-варварськи руйнували.

Грецькі колонії-міста виконали відповідну культурну місію на колонізованій ними території, впроваджуючи внаслідок безпосередніх контактів з місцевими племенами високі мистецькі досягнення. Це активно сприяло цивілізаційному процесові, а згодом відгукнулося у слов'ян з прийняттям християнства швидким розквітом архітектури і живопису.

7

Слов'яни — один з величезних індоєвропейських етносів, який виділився з. германо-балто-слов'янської групи у II тис. до н. е. і розвивався в розмаїтому культурному полілозі на перехресті торгівельних і міграційних шляхів.

Формування слов’янської культури відбувається у римський період, про що свідчить зарубинська та черняхівська археологічні культури, відкриті В. Хвойкою (с. Черняхів на Київщині та с. Зарубинці на Черкащині). Знайдено цілі городища 2 ст. до н. е. – 4 ст. н.е., де багато бронзових і срібних прикрас, вишуканих керамічних виробів. Римські монети, амфори свідчать про торгівлю з римськими колоніями. У носіїв цієї культури (антів) був своєрідний глиняний календар – широка посудина, край якої поділено на 12 секцій (місяців), у кожній із яких зображені характерні явища природи, сільськогосподарські роботи чи свята. Черняхівці й зарубинці вели землеробський спосіб життя, проте володіли технікою обробки кольорових металів. Наприкінці 4 ст. черняхівська культура занепадає під навалою гунів.

Перші згадки про слов’ян датуються VI ст. і належать римським історикам Плінію Старшому, Тациту, Птоломею, які вважають племена антів, склавинів та венедів, автохтонним і стародавнім народом. В арабських джерелах згадується держава 3 – 4 ст. н. е. на теренах України – Ортанія, Ратанія чи Рутенія розташована на території між Дністром і Дніпром, де мешкали переважно анти (племінне об’єднання східних слов’ян – полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців).

Постійна необхідність захисту, як і здійснення спільних військових походів на Візантію і землі аж до Балкан, спонукає слов’янські племена до укладання союзів і формування воєнної демократії. Десь у 6 – 7 ст. з’являється тип укріплених поселень городищ – своєрідних адміністративних, ремісних і торгівельних центрів. Поляни виступили як консолідуюча сила, що в зібрала слов’янську спільність навколо Києва.

Реконструювати розвинену систему релігійних уявлень слов’ян досить складно, культура слов’ян була усною, а подальша письмова культура Київської Русі не була зацікавлена в фіксації давніх язичницьких уявлень.

Ґрунтом релігійних уявлень був пантеїзм та анімізм. Слов’яни обожнювали природу, рослинний і тваринний світ, природні стихії, зокрема воду і вогонь. З культом вогню був пов'язаний поховальний обряд кремації. Поступово з формуванням ранньокласового суспільства та підвищення князівської влади склалася ієрархічна система міфологічних уявлень.

Верховною владою був наділений Перун — бог грому і блискавки, покровитель князя і князівської дружини.

Велес — покровитель скотарства, торгівлі, достатку.

Владикою світу був Сварог — бог вогню і світла, від нього походять інші боги Сварожичі:

Даждьбог — в буквальному перекладі означає «давач добра», бог сонця, виконував функцію культурних героїв, полегшив життя простого люду, створивши плуг, навчив людей ростити пшеницю, тому останній сніп як удячність – Дідух зберігався в хаті на покуті;

Овин — бог домашнього вогнища.

Стрибог — бог вітрів.

Хорс — бог Місяця, хоча в роксоланів вважався богом сонця

Мокоша —богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва, покровителька жінок, її культ походить від ще давнішого культу Дани — богині води, яка присутня в слові вода, в назві багатьох слов’янських рік: Дніпро, Дністр, Дунай, Дон.

Сімаргл — імовірно охоронець посівів, рослин, божественний вісник.

Існувало багато свят і обрядів, були святилища, жертовники, де приносили жертви, але з прийняттям християнства їх знищили. Одну з таких пам’яток – знайдено в річці Збруч – кам’яну статую бога Світовида, упорядника всесвіту (Збручанський ідол) – чотиригранний стовп висотою 2,67 м, розділений вертикально на три рівні.

У 8 – 9 ст. зростає значущість князівської влади, активізуються зв’язки з Візантією. Потреба чіткої ієрархії феодального суспільства зумовлює поступове проникнення християнства.

Дохристиянська культура слов’ян має величезне значення для формування ґрунту власне української культури. На думку багатьох учених вона мала й докирилічне письмо, адже слов’янські князі укладали грамоти з Візантією.

8 Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась

одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь.

Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян

(поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі), їх

доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома,

мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна

монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з

самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-

татарських завойовників.

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком

тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової

цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних

сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності,

відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо. В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ – ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії

Володимиром Великим).

Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до

того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли

свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до

офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга. Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню

писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з

яким пов’язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю,

основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу (існує

світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха).

Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького

життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру.

Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що

надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького)

культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов’яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська

археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською

цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської

державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та

канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії,засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видівмистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської

Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників,і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у літературі з’являється емоційне і пристрасне «Слово о полку Ігоревім», яке не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають

національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і

місцевих традицій є Софія Київська з її фресками.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ’я) з-поміж

мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює

красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів: «І прийшли ми в греки, і повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали – на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що перебуває там бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з’являються нові

культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі,

мають різні можливості, зв’язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п’яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення

світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив

арабського Сходу помітний у побуті знаті – це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

9 На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами.

Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 років. Так, договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом "гороухща" або "гороушна". На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини - гірчиці або гірчичного масла.

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є знайдені у Новгороді, Зве-нигороді та інших містах, берестяні грамоти - переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI-XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Особливий інтерес становить так звана "Софійська азбука", виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 - грецьких і 4 - слов'янських: Б, Ж, ПІ, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, "Софійська азбука" відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно,

Цікавими пам'ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Всі ці

пам'ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Для проникнення писемності на Русь позитивне значення мали торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо.

У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі грунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.

Писали спеціальною паличкою - стилем (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин, або металу. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Пергамент (вичинена шкура, телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали в основному важливі документи великим уставним письмом пером з очерету, розщепленим на кінці. Папір на Русі з'явився в кінці XIV ст., значно пізніше ніж на Сході (VI-XI ст.) або на Заході (XII-XIII ст.).

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися віршовані азбуковники, завезені з Болгарії. Пізніше, на основі болгарських, укладалися власні оригінальні азбуковники. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися "Парамійники" (літургійно-учительні збірники (на біблійні тексти, вибрані із Старого Завіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).Важливою пам'яткою ран-ньохристянської писемності є Апостол, який містить Діяння й Послання апостолів.

Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Це - "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.

Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 року, написано і виголошено "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава 1076 року, написано у 1056- 1057 рр. відоме "Остромирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі "Повість минулих літ" та ін.

Окрім Києва, центрами освіти були міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки. Вищу освіту мали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровсь-кий, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Васи-лькович та ін.

10 Містобудування. Серцем давньоруського міста часів Київської Русі був дитинець — огороджена ровом і захищена фортифікаційною стіною територія, на якій розташовувались княжа резиденція, двори

знаті, церковного владики, монастирі, храми. Вхід у дитинець здійснювався крізь брами сторожових башт. Дороги, що вели до брам дитинця, часто ставали основою торговельно-ремісницьких районів, де мешкали прості городяни.

Які міста сучасної України були культурними центрами Київської Русі? Наведіть приклади найвідоміших історико-архітектурних комплексів.

Прикладом давньоруської фортифікаційної архітектури є славнозвісні Золоті ворота в Києві, зведені за часів князювання Ярослава Мудрого. Вони виконували роль головного парадного в’їзду в столицю Київської Русі, що вів крізь захисний вал міста, і являли собою масивну цегельну вежу з брамою. Над проїздом стояла невелика церква Благовіщення, яка свідчила про сповідування мешканцями міста християнської віри. Золоті ворота були зруйновані ордами Батия під час осади Києва. Кілька століть велична пам’ятка простояла в руїнах. Нині її реконструйовано за літописними свідченнями, старовинними рисунками та результатами досліджень подібних споруд в інших давньоруських містах.

Зодчество. Історія давньоруського архітектурного мистецтва бере початок від дерев’яного будівництва давніх слов’ян. У Київській Русі існували багаті традиції дерев’яного зодчества ще задовго до того, як на її території з’явилися перші муровані споруди. На жаль, жодна архітектурна пам’ятка тих часів не дійшла до нас. Проте розкопки стародавніх міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі (карнизи, лиштви, гребені, одвірки тощо), що вказують на багатий декор і надзвичайну красу княжих, боярських та купецьких хоромів.

Прийняття Київською Руссю християнства зумовило перехід від дерев’яного до кам’яного й цегельного будівництва, представленого переважно храмовими спорудами. Розвиток зодчества того часу можна умовно поділити на певні періоди, протягом яких воно пройшло шлях від наслідування й переосмислення традицій візантійського мистецтва до створення власних самобутніх архітектурних шкіл.

Для зведення перших кам’яних християнських храмів запрошували найкращих майстрів Візантії. Основним будівельним матеріалом служили камінь і плінфа*. Про вплив візантійського мистецтва свідчать хрестоподібне планування (так званий «грецький хрест»), наявність галерей, п’ятикупольна система будівель і чергування рядів каміння та плінфи в кладці стін. Зразками архітектури, в яких найбільше простежується візантійських стиль, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Найбільшого розквіту монументальна архітектура Київської Русі досягла в першій половині XI ст., за часів правління Ярослава Мудрого. Перлиною архітектурного мистецтва того часу є Софія Київська — найвеличніший храм, який і нині належить до визначних пам’яток світової архітектури. Софійський собор у Києві належить до поширених у візантійській архітектурі п’ятинефних хрестово-купольних храмів, але він є яскравим свідченням того, що майстри прагнули до створення власного стилю. Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка стін, шоломоподібна форма бань — ось те нове, що привнесли зодчі в побудову Софії Київської, спираючись на традиції дерев’яної давньоруської архітектури. Композиційне рішення Софії Київської відіграло велику роль у формуванні національних рис українського архітектурного мистецтва.

*Плінфа — широка пласка цегла, що застосовувалась як будівельний матеріал для візантійських і давньоруських храмів.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало певну символіку. Центральний високий купол храму символізував Христа — Голову Церкви. Дванадцять менших бань собору асоціювалися з апостолами, четверо з яких — євангелісти Лука, Іоанн, Матвій та Марко, які сприяли поширенню християнства по всіх сторонах світу.

Найстаріша архітектурна школа Русі — київсько-чернігівська. Багато архітектурних форм, винайдених її майстрами, стали канонічними для наступних храмів в інших містах. Київські й чернігівські храми зводили з цегли, стіни затирали вапном, зовнішнє оздоблення виконували за допомогою рельєфної цегляної кладки. Особливістю чернігівських будівель були багаті різьблення в декорі фасадів, у яких мотиви давньоруської архітектури перегукуються зі слов’янськими. Серед найвизначніших пам’яток київсько-чернігівської архітектури можна назвати Свято-Успенський та Борисоглібський собори.

11 Скульптура[ред. • ред. код]

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристи-янська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X–XI ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У XII ст., коли в окремих землях Русі склалися місцеві художні школи, скульптура широко застосовувалася в декорі фасадів споруд. Основним елементом орнаментів був стилізований акант, заплетений у кошики, що нагадували романські капітелі. В плетиво орнаментів ув'язувалися зображення птахів, барсів тощо. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького міфічного птахо собаки — семарг-ла. Іншою була пластика Галицької Русі.

Вершиною давньоруської архітектурної пластики є художній декор Владимиро-Суздальської Русі. У середині XII ст. владимирські різьбярі досягли високої майстерності, про що свідчать фасади церкви Покрова на Нерлі, площини Дмитрівського собору у Владимира та рельєфи Георгієвського собору у Юрєві-Польському, які називають чудовою поемою у камені.

Шедевром мініатюрної кам'яної пластики є ікона «Увірування Фоми». На іконі опуклим рельєфом зображено дві постаті: Христа, що у спокійній, фронтальній позі показує Фомі свої рани, і Фому, що схилився до нього. Давньоруський різьбяр майстерно відтворив м'які, округлі лінії складок одягу, тонко виділив обличчя, руки та ноги. Ця ікона зберігається у Київському історичному музеї.

Живопис[ред. • ред. код]

З культовою архітектурою був тісно пов'язаний монументально-декоративний живопис, що значною мірою ґрунтувався на візантійській традиції. Вирішальну роль відіграли історичні і соціальні потреби Київської Русі та глибокі традиції народної культури.

У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів — мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні — апсиди, куполи, склепіння, арки.

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фресковий розпис потребував доброго вапняного розчину, потрібного набору фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців. Фрески виконувались як по вогкому, так і по сухому тиньку, вони чудово поєднувались з фактурою кам'яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та смаки. Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини XII ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започаткувало київську архітектурно-будівничу і мистецьку школу. До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису – фреска і мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т.д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався “лицьовий”. Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. “Лицьовим” є знаменитий “Ізборник” Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Іконопис[ред. • ред. код]

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були по-клонними. До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність. За уявленням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність, має властивості благодаті, захищає і зцілює. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори належать до УІ ст. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Культура ікони була офіційно прийнята на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні.^[3]

Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича, коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл. Саме тому святий на іконі зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади. У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського. (Іл. 15, 16).^[4]

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (XV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку. Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно — ужиткового мистецтва у якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов'ян. Разом з тим у декоративно-ужитковому мистецтві знайшли відображення риси світового мистецтва тих часів, оскільки з торговельним обміном до Київської Русі потрапляли численні мистецькі вироби з інших країн.

Декоративно-прикладне мистецтво[ред. • ред. код]

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з емаллю і з срібла з черню”.

12 Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов´ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян — давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і трапецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов´янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове призначення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скомороство зникає.

З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.

13 1199 р. волинський князь Роман, спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, приборкав боярську верхівку й об'єднав Галичину та Волинь. До об'єднаної Галицько-Волинської держави ввійшли Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовлянські, Володимирські, Луцькі, Белзькі та Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії. 1202 р. Роман заволодів Києвом і став великим князем. Центром своєї держави він обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич, що є свідченням того, що центр політичного та економічного життя перемістився у західному напрямку.

Водночас культура Галицько-Волинського князівства мала духовним, світоглядним стрижнем православ'я. Духовенство тих часів, справляючи вплив на панівну верхівку, брало активну участь у політичному та культурному житті, виступало в ролі посередників, намагалося випереджати і загашати конфлікти, налагоджувало мир між князями. Православна церква, будучи центром релігійного життя, поставала у той час як осередок східнослов'янської духовності, сприяла формуванню почуття культурної та політичної ідентичності з Київською Руссю, відігравала роль сили, що консолідувала суспільство. Завдяки цьому культура Галичини та Волині успадкувала і продовжила культурні традиції Київської Русі. Протягом багатьох століть ці традиції зберігалися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, зокрема у літописах та історичних творах.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі перебувало водночас під впливом різних культур - Київської Русі, Візантії, Західної і Центральної Європи та азійського Сходу, що зумовило формування особливої галицько-волинської культури.

З розвитком феодальних відносин відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Сільське населення займалося орним землеробством, тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством. У містах розвивалися виробництво одягу, бойового спорядження, оброблення хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво. Розвиток ремесла зумовив наявність такої особливої риси культури Галичини та Волині, як розвиток міської культури. За відсутності виходу до моря і великих річок основними торговельними шляхами були сухопутні. Галицько-Волинське князівство експортувало продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції. Внаслідок розвитку торгівлі відбувалися піднесення господарства, розвиток і збагачення міст у Галичині і на Волині, зростання їхньої ролі. Було розбудовано чимало великих міст -торговельно-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині -Перемишль, Звенигород, Галич. Загалом згідно з літописом у цей період було засновано близько 70 міст.

Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів стали важливими освітніми та науковими центрами, у яких було продовжено освітні традиції Київської Русі. Справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці При церквах, монастирях, православних парафіях створювалися школи, у яких учителями були священики, ченці та дяки. До них приймали хлопчиків із семи років. Такі школи давали початкову освіту -навички письма, читання та рахування. Існували школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Організовувалися також школи при єпископських кафедрах, які готували кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати та рахувати, а також церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Поширеним було навчання на дому, особливо для дітей бояр. Власних вищих навчальних закладів у князівстві не було, тому вищу освіту могли здобути лише діти аристократії і тільки за кордоном - у Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах.

Зв'язки з різними культурами спричинили введення в освіту Галичини та Волині вивчення іноземних мов. Особливе значення це мало для осіб, які обіймали державні посади. Торговельні, церковні та дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови. Культурне та політичне зростання авторитету Галичі і Волині у XII ст. серед європейських держав висувало потребу в знанні латини, яка була мовним фундаментом культури середньовічної Західної Європи тих часів. Крім грецької і латинської мови, затребуваними мовами на той час були німецька, польська та ін.

Археологічні знахідки, зокрема, предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки), засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. На це опосередковано вказують й пам'ятки давньоруської писемності XII-XIII ст. Так, Галицько-Волинський літопис рясніє згадками про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Велика значущість освіти відбилася в особливій увазі князів, зокрема Володимирка та Ярослава Осмомисла, до питань її організації та розвитку, а також у поширенні в князівсько-боярському середовищі рукописних книг, створенні таких осередків переписування книг, як Володимир-Волинський та Холм, відкритті бібліотеки в Галичі за часів правління князя Володимирка.

Через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильної позиції боярської аристократії в політиці 1349р. Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь - Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Попри це князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв'язків з культурами інших народів

14 Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, яка відображала нові різнобічні запити людської особистості. У гуманізмі епохи Відродження розрізняють такі етапи розвитку:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV — в середині XV ст. у зв'язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.

Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв'язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI — початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII — початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв'язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (т. зв. католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406—1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470—1517), Лукаш із Нового Міста (? — прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), Йосип Верещинський (1532—1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 — прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI — початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у т. зв. Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.

Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Розвиток ремесел, товарно-грошових відносин, міст зумовив появу в тогочасному суспільстві передбуржуазного прошарку. Серед населення третього стану з'являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, визначенні політичної орієнтації, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій (учителі, проповідники, друкарі, письменники, службовці магістрату, військової козацької канцелярії) формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.

Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.