Суспільна природа мови. Суспільні функції мови

Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологіч­ним, психічним або соціальним. На них наука давала різні відповіді. Погляди вчених на природу мови змі­нювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого лінгвістичного фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потебня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.

Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мо­ви. Мова не успадковується і не закладена в біологіч­ній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім, як про це свідчить описана англійським психологом Р. Сінгом історія ви­явлених у лігві вовчиці двох дівчаток.

Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколиш­нього оточення.

До розуміння мови як суспільного явища вчені ді­йшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвит­ком — це людське надбання, витворене цілком при­родним чином. В. фон Гумбольдт, який, по суті, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Ф. де Соссюр убачав соці­альний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психоло­гічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то передусім необхідно назвати той факт, що лю­дина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на відміну від ви-сокоорганізованих тварин людина має мовний ген. Від­сутність в інших вищих приматів, у тому числі і в людиноподібних мавп, мовного гена й зумовила непе­реборну еволюційну прірву між людиною і твариною. Це стало серйозним контраргументом до еволюцій­ної теорії Ч. Дарвіна. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина народжується із закладеними в мозку певними мовни­ми структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську.

Із психічними явищами мову пов'язує те, що в інди­відуальному мовленні відображаються психічні особ­ливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в національній специфіці лексико-семантичних асоціа­цій (докладніше див. у темі «Мова і культура»).

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — кому­нікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

З основними функціями співвідносяться похідні (вто­ринні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашин­на (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєн­ня), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумуля­тивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфе­рі — національної самосвідомості, культури, історії тощо).

Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позна­чення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомос­ті), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Увага до основних і похідних функцій має надзви­чайно велике практичне значення для вивчення і опи­су мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які переда­ють емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інто­нація, протяжне вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-ник) тощо. Словацький мовознавець О. Ісаченко вказав на своєрідність засобів, які реалізують волюнтативну функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для «роз­микання» контакту. Французький мовознавець Е. Бен-веніст виділив ще перформативну функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу виба­чення, оголошую засідання закритим тощо.

Кількісна і якісна характеристика мовних функ­цій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, ко­нотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетич­ну. О. О. Леонтьєв уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які вияв­ляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.

У підручнику із загального мовознавства за ре­дакцією А. Є. Супруна називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі істо­ричного досвіду людей; 3) основний засіб мислення [06-щее язьїкознание 1983: 29]. 3. Д. Попова вважає, що мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все інше, що в мовознавстві називають функціями, на її думку, насправді є не функціями, а властивостями мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку висловив і Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови — го­ловна, панівна; вона підпорядковує і визначає всі інші» [Березин, Головин 1979: 51].

В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і когнітивну (мислеформувальну, гно­сеологічну, пізнавальну), але й тут немає єдності що­до їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський, Р. В. Пазухін найголовнішою вважають комунікатив­ну, О. О. Реформатський і В. 3. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.

За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій усі дослідники солідар­ні в одному: мовні функції мають суспільний харак­тер, через що нерідко їх називають суспільними функ­ціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови — сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують ли­ше в усно-розмовній формі тощо) і мови з максималь­ним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціо­нального спілкування).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує сус­пільство і поза суспільством неможлива, як і немож­ливе суспільство без мови. Своєрідність мови як сус­пільного явища полягає в тому, що:

1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує сус­пільство. Так, скажімо, не завжди існували такі сус­пільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує сус­пільство;

2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного жит­тя: організації праці, управління суспільним вироб­ництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, роз­витку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську, освітньо-ви­ховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну, соці­ально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мов­ні функції;

3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

12. Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми

Зв'язок мови і суспільства не одразу став предме­том спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунту­ється на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А. Мейє. Істотну роль у цьому плані відіграли дослідження американсь­ких етнолінгвістів, які розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Се-піра про зв'язок мовних і соціокультурних систем; пра­ці представників Празької лінгвістичної школи В. Ма-тезіуса, Б. Гавранка, Й. Вахка, які довели зв'язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літератур­ної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизь­кої лінгвістичної школи Т. Фрінгса, які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а та­кож праці японської школи «мовного існування» з проблем мовної ситуації. Слід згадати й роботу Поля Лафарга «Мова і революція» (1894), у якій доведено, що відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей епохи французької буржуаз­ної революції. У Росії проблема взаємодії мови і сус­пільства була предметом дослідження О. О. Шахмато-ва, І. О. Бодуена де Куртене, М. Я. Марра, В. М. Жир-мунського, Л. П. Якубинського, Є. Д. Поливанова та ін.

Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М. Русанівський, Ю. О. Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питан­ня зв'язку мови і суспільства повертаються американ­ські мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомов­них країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із со­ціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті сус­пільства.

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у за­гальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мо­ви взаємодіють.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розді­ли: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвіс­тику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намі­тилась тенденція до виокремлення цих розділів у са­мостійні науки.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су­купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

Іншими словами, це взаємовідношення використо­вуваних на певній території різних мов чи різних мов­них варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умо­ви функціонування мови, сферу і середовище вживан­ня мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісни­ми й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;

б) кількість мовців, що говорять певною мовою;

в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

в) функціональна рівнозначність — нерівнознач-ність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна). Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і

зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцін­ка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто сту­пінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мо­ви носіями інших мов. На основі цих критеріїв буду­ється типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномов-ні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець за­лежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.

Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомов­ність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіс­нують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залеж­но від соціальної ситуації та інших параметрів комуні­кативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чо-тиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще сан­скрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень або­ригенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома [По­пова 1987: 191].

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуа­ціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансо­вані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуа­цію в Швейцарії, однак там справжньої збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє ли­ше один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови — німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються за­лежно від місцезнаходження кантону (німецькомов-ної, франкомовної чи італійськомовної території Швей­царії). Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. Хоч тут більшість населення розмовляє фламандською (нідерландською) мовою, однак суспільні функції значною мірою перебирає на себе французька мова через більшу суспільну активність франкомовного на­селення. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігають­ся. Рівноправними проголошені мови не тільки в Швейцарії, Бельгії, а й у Канаді і колишньому СРСР. Насправді в Канаді перевагу має англійська мова над французькою, а в СРСР під проголошеним конститу­цією гаслом рівноправності мов за роки більшовиць­кого панування зникло 93 мови (див.: Коммунист. — 1988. — № 15. — С. 63).

Дві мови не можуть бути функціонально тотожни­ми. Це суперечило б чинному в мові законові еконо­мії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномов-ність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індиві­дуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.

Різноманітність мовних ситуацій у світі нескін­ченна. Відомі ситуації, де мовою міжетнічного спілку­вання є мова меншості (суахілі в Танзанії, малайська мова в Індонезії), запозичена мова (латина у Західній Європі в середні віки, арабська в Середній Азії в VIII—X ст.), мови колишніх метрополій (англійська в Гамбії, Гані, Кенії, Нігерії, французька в Заїрі, Конго, Малі, португальська в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбі­ку). У деяких регіонах мовами міжетнічного спілку­вання є піджини: піджин-інгліш, лінгва-франка, біч-ламар та інші гібридні мови, що поширені на Далеко­му Сході, в Океанії, Західній Африці та Латинській Америці.

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існу­вання в суспільстві двох мов або двох форм (варіан­тів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не зале­жить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низь­кий». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діа­лект), різні стилі мови (книжний і розмовний).

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироб­лення правильної мовної політики.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо­дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямова­них на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар­тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра­фії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної полі­тики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сус­пільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і по­літології вживають термін національно-мовна полі­тика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на ви­роблені в суспільстві концепції з національного пи­тання.

Держава впливає на мовну ситуацію через ідеоло­гічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-еконо­мічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соці­альні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав'язування скореним наро­дам мови завойовників, до ігнорування прав на роз­виток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій. Не була винятком національно-мовна політика і в радянській імперії, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов унаслідок функціональної експансії російської мови. Було навіть обґрунтовано теорію про перспективні й неперспективні мови. До перших відносили російську та ще декілька мов, до других — усі молодописемні мови. Української мови в цій класифікації взагалі не згадували. Адміністра­тивно-репресивний державний апарат свідомо спла-новував лінгвоцид і етноцид, незважаючи на те що конституція СРСР проголошувала рівноправність на­родів та їх мов. Подібна ситуація була і в Австро-Угорській імперії, де, всупереч проголошеній консти­туцією 1867 р. рівноправності, чехи, словаки, українці, серби, хорвати, словенці зазнавали на собі політичної і мовної дискримінації. Як бачимо, змістом націо­нально-мовної політики є різноманітні заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мов і стриму­вання розвитку інших.

Отже, вплив суспільства на мову обмежується впли­вом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, тер­мінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

Date: 2015-07-23; view: 3452; Нарушение авторских прав