Державний та гарантований державою борг України за станом на 30.09.2008

(за ознакою умовності) тис.одиниць

За терміном виплат державний борг поділяють на капітальний, який включає всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату, та поточний, який формують платежі за зобов'язаннями, що позичальник повинен погасити у звітному (поточному) періоді.

Інструментами оформлення боргових зобов’язань сектора державного управління можуть бути:

1) Боргові цінні папери – фінансові інструменти, які засвідчують, що дана інституційна одиниця має зобов’язання, які повинні бути врегульовані шляхом виплати грошових коштів, надання іншого фінансового інструменту чи будь якого іншого об’єкту, що має певну економічну цінність (облігації, казначейські векселі, та інші короткострокові цінні папери), які надають власнику безумовне право у визначений термін на отримання обумовленої фіксованої суми. Розрізняють короткострокові, середньострокові та довгострокові облігації в залежності від строків обігу за номіналом. Однак в залежності від специфіки різних країн, а також місця знаходження торгових майданчиків, на яких здійснюється їх емісія, їх градація є відмінною. Так в Україні для внутрішніх облігацій строки обігу відповідно становлять до 1 року, 1 – 3 роки, 3 – 5 років, натомість у США дана градація є іншою – відповідно до 1 року (treasury bill), від 1 до 10 років (treasury note), від 10 до 30 років (treasury bond).

2) Кредити і позики – фінансові інструменти, як створюються коли кредитор надає кошти напряму дебітору і в якості засвідчення права власності на актив отримує необоротний документ. У випадку коли кредити і позики стають об’єктом купівлі продажу на вторинних ринках вони переносяться у категорію цінних паперів.

3) Страхові технічні резерви – складаються із вартості активів домогосподарств в пенсійних фондах і резервах із страхування життя, коштів отриманих як передоплата страхових премій, а також резервів на покриття непогашених вимог із страхового відшкодування.

4) Інша кредиторська заборгованість – боргові пасиви, які утворюються пасивно (заборгованість по заробітній платі та соціальних виплатах, податкова заборгованість з відшкодування податкових платежів (ПДВ), термін виплати яких уже настав; заборгованість, що виникла в результаті взяття на себе зобов’язань одного інституційного сектора установою іншого інституційного сектору, сплачені авансом податкові платежі і т.д.

Залежно від методу нарахування процентів за зобов’язаннями борг поділяється: за фіксованими ставками; плаваючими ставками (прив’язані до певних індексів – мінімальних ринкових ставок на провідних міжнародних біржах, індексу інфляції); змішані варіанти, в яких поєднуються елементи фіксованих та процентних ставок; без нарахування доходу (заборгованість бюджету).

Виплата відсотків за борговими зобов’язаннями може відбуватися в кінці терміну (облігації з нульовим купоном, векселі, короткострокові цінні папери, кредити та позики); періодично протягом терміну обігу цінного паперу (дії кредитної позики); не відбуватися взагалі (неоформлена бюджетна заборгованість); постійно – у випадку випуску безстрокових облігацій (консолі).

Розрізняють інші види державного боргу:

1) Номінальна та ринкова вартість боргу;

2) Консолідований та неконсолідований – різниця між ними полягає у тому, що консолідований борг не враховує тієї частини боргу, яка є у власності інших структурних одиниць цього сектору. Тобто якщо власником частини облігацій боргу центрального уряду виступають позабюджетні фонди то консолідований борг сектору державного управління буде менший на суму цих облігацій. Консолідований метод здійснюється у країнах ЄС натомість у США та Японії офіційно обліковують лише неконсолідований борг;

3) Борг, який обліковується касовим методом та методом нарахувань;

4) Чистий та валовий борг – чистий борг розраховується шляхом віднімання від пасивів, що оформлені певними інструментами, що формують борг, активів за цими ж інструментами;

5) Внутрішній і зовнішній борг – в залежить від резидентності кредитора, або місця розміщення боргових зобов’язань.

6) Ринковий та поза ринковий борг – залежить від того, чи обертаються державні боргові зобов’язання на фондовому ринку.

Наявність державного боргу, вимагає заходів щодо його обслуговування, яке включає процес погашення, виплату відсоткових платежів та інших платежів, що передбачені умовами зобов’язання. Погашення боргу – це виплата кредитору основної частини боргу. Воно може відбуватися як за рахунок доходів бюджету, так і внаслідок нових запозичень (рефінансування боргу).

Варто зазначити, що дефініція “державний борг” в різних країнах не є тотожною внаслідок особливостей мови, а також різної методики його підрахунку. Термін “державний борг” може трактуватися як борг центрального уряду (government debt), сектору загальнодержавного управління (general government debt) та суспільний борг (public debt).

Крім боргу органів загальнодержавного управління різних рівнів з метою контролю за показниками боргу, який має вірогідність стати державним у міжнародній світовій практиці обліковують так званий суспільний борг (public debt). Відповідно до міжнародних стандартів ООН, суспільний борг - це сукупність зобов'язань (як наявних, так і юридично оформлених, які забезпечені необхідним фінансуванням, але, внаслідок деяких обставин, не є такими, що набрали чинності), які безпосередньо прийняті на себе державними органами такими як: центральний уряд (або федеральний уряд залежно від політичної організації країни); центральні органи штатів, провінцій, муніципалітетів, регіонів або інші місцеві органи влади; корпорації або підприємства, які знаходяться у державній власності чи контролюються державою інші економічні одиниці, які можуть вважатися державними або квазідержавними (тобто такі, які функціонують як приватні, але користуються державними привілеями), а також сукупність зобов'язань, прийнятих на себе державними органами від імені приватних корпорацій або інших економічних одиниць[i].

Відповідно до бюджетного кодексу України, державний борг (борг Автономної Республіки Крим чи борг місцевого самоврядування) - загальна сума заборгованості держави, (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. Тобто поняття державного боргу в українському законодавстві є звуженим і включає лише борг рівня центрального уряду якщо брати визначення міжнародної класифікації. Натомість у вітчизняному законодавстві та в науковій практиці відсутня категорія, яка була б аналогом сектору державного управління, на рівні якого найчастіше і визначається рівень боргового навантаження держави. Борг на рівні місцевих органів влади (обласних державних адміністрацій, крім Автономної Республіки Крим) та позабюджетних фондів відсутній, в силу встановлення законодавчої заборони права цих органів здійснювати запозичення.

Вітчизняне законодавство розрізняє також прямі боргові та умовні. Прямі зобов’язання – це зобов’язання, що беруться державою як безпосереднім позичальником шляхом випуску державних цінних паперів, укладення угод про позику або іншими шляхами передбаченими законодавством України.

Умовні (гарантовані) боргові зобов’язання – це зобов’язання, що беруться безпосередньо юридичними особами та гарантуються державою, у тому числі зобов’язання за кредитами МВФ, крім випадків їх безпосереднього спрямування до державного бюджету. До вступу в силу державних гарантій операції за зазначеними зобов’язаннями не відображаються в показниках державного бюджету.

Внаслідок використання в Україні касового методу обліку бюджетних операцій, до складу державного боргу не відноситься кредиторська заборгованість не оформлена як державний борг відповідним чином. Це викривляє реальний рівень державного боргу і не дозволяє адекватно оцінювати рівень боргової безпеки.

Обсяг боргу сектору загальнодержавного управління має економічно обґрунтовані межі, вище яких негативні наслідки перевищують позитивний вплив від його подальшого накопичення. Встановлено, що для розвинутих країн такою межею є обсяг державного боргу, який не перевищує 60% ВВП, а для країн, що до них не належать – 30 – 35% від ВВП. Також використовується критерій його відношення до експортних надходження – 220%. Принципи, механізми та заходи в сфері управління державним боргом щодо недопущення появи негативних явищ пов’язаних із надмірним рівнем боргового навантаження формують боргову політику держави.

4. Боргова політика держави. Управління державним боргом.

Найбільш пріоритетним завданням реалізації фінансової політики держави є забезпечення ефективного механізму управління державним боргом. Його метою є отримання найкращого результату від вкладення позичених урядом коштів.

Управління державним боргом – сукупність державних заходів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і повернення, забезпечення необхідної платоспроможності держави. Такі державні заходи передбачають підготовку до випуску і розміщення державних цінних паперів, регулювання ринку державних цінних паперів, ефективне спрямування запозичених коштів на законодавчо визначені цілі, здійснення обслуговування і погашення державного боргу.

Політика управління державним боргом ґрунтується на наступних принципах:

- безумовність виконання взятих державою зобов’язань перед кредиторами;

- оптимальність структури боргових зобов’язань держави

- мінімально можливі ризики за урядовими борговими цінними паперами при коливанні показників світового фінансового ринку;

- зниження вартості обслуговування державного боргу при наступних запозиченнях;

- заміна короткострокових запозичень на довгострокові, забезпечення рівномірності та уникнення значних пікових боргових виплат;

- відкритість і прозорість інформації про залучення, використання і погашення позикових коштів.

Управління державним боргом має відбуватися з урахуванням політики державних запозичень (боргової політики). Боргова політика – це напрямок діяльності уряду, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональну та ефективну мобілізацію, розподіл, використання та повернення державою запозичених фінансових ресурсів. Вона у свою чергу акумулює в собі розробку і реалізацію таких взаємопов'язаних та взаємообумовлених елементів, як:

- розроблення стратегії державних зовнішніх і внутрішніх запозичень;

- встановлення обгрунтованого ліміту обсягу державного боргу в цілому, а також внутрішнього та зовнішнього, зокрема;

- визначення тривалості боргового циклу на основі раціоналізації управління динамікою сукупного, внутрішнього і зовнішнього державного боргу;

- вибір найбільш прийнятних у конкретний відрізок часу форм фінансування внутрішніх і зовнішніх державних запозичень (урядові, банківські чи комерційні кредити, державні цінні папери), ступеня концентрації боргових зобов'язань України по окремих кредиторах (міжнародні фінансові організації, уряди зарубіжних країн, іноземні приватні кредитори, вітчизняні юридичні та фізичні особи), рівня диверсифікації запозичень за валютним складом (спеціальні права запозичення (СПЗ), долар США, євро тощо) з урахування ефективного розподілу пов'язаних з цим інвестиційних ризиків;

- розгляд питання щодо можливості (або неможливості) капіталізації частини державного боргу (з відповідною пропозицією кредиторам погашення певної частки боргу державною власністю);

- заходи щодо здешевлення державних запозичень і зниження ризику їх обслуговування (при визначенні вартості обслуговування кредитів слід враховувати оцінку можливого зниження потенційного рівня та погіршання умов

Однією з головних характеристик для формування боргової політики держави є співвідношення суми державного боргу до ВВП (критичний рівень: 60 - 100 %).

Для характеристики ліквідної позиції економіки країни широко використовується співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до експорту. Цей показник дає оцінку платоспроможності на найближчу перспективу (критичний рівень: 20 - 25 %).

Для оцінки довгострокової платоспроможності часто використовується показник співвідношення дисконтованої вартості боргу до експорту (критичний рівень: 200-250 %).

Для виміру навантаження на бюджет використовується показник співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до суми бюджетних доходів, критичним рівнем для цього встановлено діапазон 25-30%.

Країни з високими темпами росту експорту мають можливість підтримувати відносно вищий рівень боргу щодо обсягів експорту та виробництва. Однак, ці країни стають уразливими у випадку підвищення відсоткових ставок зовнішніх позик внаслідок зміни економічних умов в країнах-кредиторах або ж внаслідок рішень кредиторів щодо небажання з певних причин підтримувати в подальшому досягнутий рівень кредитування.

Для забезпечення платоспроможності держави в процесі управління державним боргом можливим є застосування різноманітних методів коригування боргової політики. Найбільш поширеними серед них є рефінансування та реструктуризація державного боргу.

Рефінансування державного боргу – це погашення основної суми боргу та відсотків по ньому за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Рефінансування боргів може бути ефективним лише у тому випадку, якщо країна-позичальник має високу кредитну репутацію на світовому фінансовому ринку.

Реструктуризація державного боргу – це відстрочення сплати часткової або повної суми боргу країною-позичальником. За такого варіанту можливий також обмін боргових сум на акції або спеціальні облігації для вкладення їх в національну економіку.

Методами управління державним боргом є:

1. Конверсія боргових зобов’язань визначається як зміна норми прибутковості кредиту, при якій держава-позикодавець може зменшити розмір належних до сплати відсоткових сум по кредиту. На практиці застосовуються такі варіанти конверсії зовнішнього боргу:

- обмін типу “борг на борг”, при якому країна-позичальник обмінює власні борги перед іншими державами на борги інших держав перед нею;

- обмін типу “борг на експорт”, при якому борги покриваються за рахунок експорту готової продукції;

- обмін типу “борг на власність”, при якому боргові зобов’язання покриваються за рахунок пакетів акцій підприємств, землі, нерухомості, інших капітальних об’єктів;

- обмін типу “борг на національну валюту”, при якому держава-позичальник практично отримує добровільну допомогу для розвитку власної економіки. Кошти, одержані внаслідок такої конверсії, спрямовуються на фінансування освітніх та медичних державних програм.

2. Консолідація державного боргу – це метод, що реалізується як продовження термінів дії випущених державою-боржником позик.

3. Уніфікація позик визначається як обмін кількох раніше випущених боргових зобов’язань держави на одне нове зобов’язання, тобто об’єднання кількох державних позик в одну.

4. Відстрочення погашення позик визначається як продовження терміну погашення боргових зобов’язань держави-позичальника.

5. Анулювання боргових зобов’язань держави застосовується кредиторами у випадку фінансової неспроможності держави погасити одержані позики. Така неспроможність, в свою чергу, може бути спричинена як економічними, так і політичними кризами боржника.

У разі накопичення у держави-боржника значної суми зовнішніх кредитних зобов’язань, на практиці можливе застосування таких варіантів розв’язання її боргових проблем:

- у разі досягнення профіциту державного бюджету країни-боржника, вона може поступово розрахуватися за основною сумою боргу, а також по нарахованим відсоткам. Такий варіант можливий лише за умови здорової економіки та стійкого позитивного сальдо держави.

- погашення державного боргу можливе також за рахунок залучення нових іноземних кредитів. В такому випадку суми зовнішніх боргів держави будуть поступово накопичуватися, що в кінцевому рахунку, призведе до її абсолютної неплатоспроможності. Кредитор за таких умов може вдатися до повного або часткового списання позикових сум. Альтернативним варіантом при цьому може стати відмова країни-позичальника сплачувати борги, що спричинить виникнення істотних втрат для неї через зменшення прибутків від міжнародної торгівлі, арешт активів тощо.

- якщо сума нових іноземних позик боржника не перевищує суми, сплаченої в рахунок погашення кредиту, то країна-позичальник може вчасно виплачувати відсотки по позикам, а обсяг зовнішнього боргу надовго заморожується.

5. Центральні органи влади України в управлінні державним боргом

Правовою основою управління державним боргом є Конституція України, в якій передбачено, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України уповноважена затверджувати:

• Державний бюджет України та вносити зміни до нього в частині зовнішнього та внутрішнього боргів;

• рішення про надання Україною позики та економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Управління державним боргом здійснюється при тісній взаємодії і співпраці різних міністерств та відомств, які несуть відповідальність за розробку та реалізацію ефективної боргової стратегії держави. В управлінні державним боргом України беруть участь: Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Національний банк України, Державне казначейство України.

Кабінет Міністрів України в частині управління державним боргом виконує такі функції:

• визначає порядок та умови здійснення державного запозичення та надання державних гарантій;

• змінює умови угод щодо державного запозичення та державних гарантій.

Міністерство фінансів України розробляє програму державного
запозичення, яка подається Кабінету міністрів України на розгляд та затвердження Верховною Радою України.

На Департамент державного боргу Міністерства фінансів України покладено такі функції:

• розробка стратегії та боргової політики;

• розрахунок планових показників, що свідчать про заборгованість держави, а також проведення моніторингу державного боргу;

• визначення доцільності залучення коштів на внутрішніх та зовнішніх ринках капіталів;

• аналіз та супроводження кредитних проектів та визначення доцільності укладання гарантійних угод.

Відповідно до наказу Міністерства фінансів України № 42 від 22.01.2001 р "Про порядок ведення Міністерством фінансів України державного боргу та операцій, пов'язаних з ним" Департамент є відповідальним за:

• оперативний облік та надання оперативної звітності щодо стану державного боргу;

• підготовку та обґрунтування розрахунків до проекту державного бюджету за операціями, пов'язаними з державним боргом. Національний банк України здійснює обслуговування операцій Міністерства фінансів України щодо випущених облігацій на підставі договору, відповідно до якого він:

• відкриває та веде рахунки Міністерства фінансів України у цінних паперах, а також окремий рахунок стосовно викуплених ним облігацій;

• зберігає глобальні сертифікати;

• контролює обсяг облігацій та їх кількість в обігу;

• надає за запитом виписки про стан рахунку Міністерства фінансів України в цінних паперах та виконання операцій з ними;

• надає довідкову інформацію стосовно проведених операцій за облігаціями;

• здійснює кліринг, по-перше, взаємних боргових зобов'язань між учасниками торгів за придбані облігації, по-друге, з Міністерством фінансів України при сплаті доходів або погашенні облігації за умови, що строки проведення платежів збігаються;

• здійснює платежі по сплаті доходу та погашення облігацій за дорученням та за рахунок коштів Державного казначейства України.

На Державне казначейство України в системі управління державним боргом покладається виконання таких функцій:

• разом з Національним банком України та Міністерством фінансів України здійснює управління внутрішнім державним боргом і проведення його обслуговування відповідно до чинного законодавства;

• фінансує витрати з Державного бюджету з обслуговування державного боргу в терміни згідно з графіком;

• забезпечує фінансування витрат з Державного бюджету щодо погашення державних цінних паперів і сплати доходу по них;

• веде облік випуску та погашення державних цінних паперів за термінами обігу згідно з вимогами бюджетної класифікації;

• нараховує проценти та здійснює облік за кредитами, отриманими на покриття дефіциту бюджету;

• здійснює контроль за відшкодуванням збитків бюджету по юридичних особах, які отримали іноземні кредити під гарантії Уряду України;

• інформує Міністерство фінансів та Національне агентство України з реконструкції та розвитку про суми, відшкодовані державному бюджету підприємствами-позичальниками, які одержали кредити в іноземній валюті під гарантії Уряду України, та про застосовані до них санкції.

Відповідно до наказу Міністерства фінансів України № 42 від 22.01.2001 р "Про порядок ведення Міністерством фінансів України державного боргу та операцій, пов'язаних з ним" Державне казначейство України на підставі розпоряджень Департаменту державного боргу та первинних документів здійснює відображення операцій, пов'язаних з державним боргом та використанням залучених коштів у бухгалтерському обліку виконання державного бюджету.

6. Міжнародний досвід формування державного боргу

У світовій економічній науці існує цілий ряд концепцій щодо позитивного впливу створюваного і фінансованого за рахунок позик дефіциту як антикризового інструменту бюджетного регулювання економіки. Ці концепції грунтуються на вченні Дж.М. Кейнса про необхідність збільшення попиту у кризовий період за рахунок збільшення державних видатків загалом та зміну структури компонентів внутрішнього попиту зокрема. Адже причинами падіння виробництва у різних країнах протягом останніх десятиліть були, як правило, збої в роботі фінансових ринків, що виливалось у падіння фондових індексів, виникнення банківської паніки та збільшення недовіри між кредитором та позичальником. Позичальники забирають свої кошти, вони не перебувають у обігу, загальна швидкість обігу зменшується, а отже, зменшується і грошова маса. Зменшення внутрішнього попиту, внаслідок посилення заощаджувальних тенденцій, із одночасним зменшенням грошової маси приводить до нестачі фінансових ресурсів для нарощування виробництва підприємствами і до його реального падіння. Тобто, поява розриву у кругообігу коштів, показаного на рис.1, а також ослаблення тісної прив’язки руху коштів до протилежного руху матеріальних потоків у реальній економіці, зумовлюють розбаланс національної економіки і кризові явища. Чим глибші зазначені розриви, тим глибша фінансово-економічна криза, тим більші зусилля необхідні для її подолання.

Зважаючи на це, все більшої актуальності набирає практика використання дефіциту бюджету як ключового інструмента щодо усунення кризових наслідків. Адже держава, як позичальник із найвищим кредитним рейтингом може стати посередником між потенційним кредитором, який не довіряє іншим позичальникам, крім держави, і суб’єктами економічної діяльності, здійснити державні запозичення, і спрямувати відповідним чином ці фінансові ресурси в економіку, збільшуючи внутрішній попит і одночасно підтримуючи кругообіг коштів.

Однак державні запозичення, за певних умов, можуть відігравати і негативну роль, яка полягає у витісненні приватних інвестицій із внутрішнього ринку внаслідок обмеженості його інвестиційної здатності. В довгостроковій перспективі держава не повинна підміняти собою банківську систему та її інвестиційну діяльність. Тому, в країнах ЄС законодавчо було обмежено дефіцит сектору загальнодержавного управління на рівні 3% від ВВП. Отримана критична межа є науково-обгрунтованою. Дотримання цього рівня дефіциту надає змогу країнам ЄС при середньостатистичному темпі економічного зростання у 3% та інфляції у 2% утримувати рівень державного боргу в гранично допустимих межах – 60% від ВВП. Тобто

(G + iB – T)/Y = (g + π)B/Y,

де

G – видатки бюджету;

B – обсяг державного боргу;

і – відсоткова ставка державних зобов’язань

g – темп економічного зростання;

π – рівень інфляції.

Від способу використання запозичених ресурсів, не меншою мірою, ніж від обсягів запозичень та джерел їх походження, залежать кінцева ефективність прийнятого рішення про необхідність дефіцитного фінансування. Спрямовуючи отримані у борг ресурси в галузі, які з тих чи інших причин не отримують належної уваги з боку приватного сектору, стимулюючи компоненти внутрішнього попиту (інвестиції чи споживання), частка у ВВП яких є нижчою від оптимального рівня, уряд, може прямо впливати на структуру економіки, підвищуючи добробут суспільства.

Існує декілька основних способів використання дефіцитного фінансування, що використовуються у світовій практиці для подолання кризових явищ в економіці. Серед них:

1) збільшення державних видатків;

2) зменшення рівня оподаткування;

3) кредитування приватного сектора із запозичених коштів;

4) участь держави у капіталі фінансових інститутів, що потребують фінансової підтримки в умовах фінансової кризи, та їх часткова або повна націоналізація.

5) взяття державою боргових зобов’язань приватного сектору, в тому числі і через викуп неліквідних та безнадійних активів.

Вибір того чи іншого способу використання дефіцитного фінансування напряму залежить від причин, що зумовили уповільнення чи падіння виробництва. Зокрема заходи щодо збільшення державних видатків та зменшення податків ефективніше діють в умовах, коли безпосередня причина падіння виробництва не пов’язана із функціонуванням фінансових ринків. Натомість, втручання держави у роботу фінансових ринків почало практикуватися в останні декілька десятиліть, коли збої у роботі останніх все більше відображаються на темпах економічного зростання.

Разом з тим не слід абсолютизувати ці положення. Так велика депресія у США та інших капіталістичних країнах на початку 30 – х років, в основі якої була дестабілізація роботи фінансових ринків, була подолана без втручання держави у їх роботу. Натомість держава, за допомогою дефіциту бюджету, здійснювала фінансування громадських робіт із розвитку інфраструктури, стимулюючи таким чином внутрішній попит та сприяючи підвищенню ефективності виробничого процесу приватного сектору і збільшенню пропозиції товарів та послуг.

В умовах банківської кризи на початку 80-х років способи використання дефіцитного фінансування були іншими. Більшість розвинутих країн взяли курс на зменшення податкового тиску для бізнесу з метою стимулювання пропозиції товарів та послуг. Зокрема у США у 1981 році був прийнятий закон про податкові пільги при проведенні досліджень та експериментів, який передбачав зменшення податку на прибуток на 25% від додаткових видатків на НДККР в порівнянні із затратами на ці цілі за попередні три роки. Аналогічні заходи були вжиті і в інших розвинутих країнах, зокрема у Великобританії та Ізраїлі. Іншим механізмом стимулювання виробництва у 80 – х роках стало кредитування та гарантування урядами пріоритетних галузей та виробництв, де застосовувались інновації.

На початку 90 – х років уряди ряду скандинавських країн, у яких було зафіксоване падіння виробництва внаслідок дестабілізації роботи фондового ринку, підтримали їх роботу шляхом придбання привілейованих акцій, що найбільше впали у ціні, а також здійснювали кредитування приватного сектору у сферах, які найбільше потерпали від збурень на фінансових ринках. Як наслідок, величина відношення боргу сектора державного управління до ВВП, наприклад у Швеції з 1990 по 1994 роки зріс на 31,2%. Для подолання фінансової кризи у 2008 році, яка в свою чергу зумовила падіння виробництва подібна практика використовувалась у Великобританії, США, Нідерландах та інших країнах.

Однак, незважаючи на тенденцію щодо збільшення втручання держави у роботу фінансових ринків через рекапіталізацію банківської системи, надання державних кредитів, гарантій тощо, уряди не відмовилися від використання податкового та видаткового механізмів для стимулювання НТП. Зокрема у переліку антикризових заходів у США передбачено цілий ряд пільг для виробників відновлювальних енергоресурсів та енергоефективних побутових приладів, які дозволяють суттєво зменшити енергоємність економіки.