Онищук В. О

Василь Онисимович Онищук народився 26 лютого 1919 р. в с. Жабокричі Крижопільського району Вінницької області в селянській родині. З 1927 по 1934 р. навчався в семирічній школі, по закінченні якої пра­цював у місцевому колгоспі. У 1935 р. вступив до Одеського консервного технікуму. Після II курсу перейшов на IV курс вечірнього робітфаку при Одеському університеті. Закінчив­ши робітфак (1938), вступив на географічний факультет Одеського університету.

Війна перервала навчання, і юнак добро­вільно попросився на фронт. Уже восени 1941 р. брав участь в обороні Криму. У бою був тяжко поранений і опинився у ворожому тилу. Після часткового одужання за допомоги місцевих жителів В. О. Онищук пробрався до рідного села, де жила його мати. Ця територія була окупована румунами. Місцева влада при­значила Василя Онисимовича вчителем мате­матики. Але певний час він був без роботи, бо школа не працювала. А в 1942—1943 pp. кілька місяців викладав математику в початковій школі. Перебуваючи на окупованій території, брав участь у роботі підпільної комсомольської організації.

Після звільнення окупованої території ра­дянськими військами в 1944 р. районна влада залишила Василя Онисимовича в районі й призначила його директором семирічної шко­ли. Це було зроблено з метою відновлення і налагодження роботи навчального закладу. Коли школа запрацювала, В. О. Онищука при­звали в армію. У 1944—1945 pp. він брав участь у боях (Румунія, Польща, Німеччина, Чехословаччина) як розвідник-артилерист 1322-го винищувально-артилерійського полку.

У жовтні 1945 р. Василь Онисимович був демобілізований, повернувся до Одеського уні­верситету, який закінчив у червні 1946 р. Одержав призначення в Бершадське педагогіч­не училище, де працював до 1955 р. В училищі викладав педагогіку, психологію, географію і методику географії, керував педагогічною практикою студентів.

У лютому 1955 р. В. О. Онищук був пере­ведений на посаду завідувача кабінету історії Вінницького обласного інституту вдосконален­ня вчителів. Від серпня 1955 до березня 1959 р. працював завучем Плисківської середньої школи у Вінницькій області. У 1957—1958 pp.

водночас з основною роботою Василь Онисимович навчався в річній аспірантурі Інституту методів навчання АПН РРФСР (м. Москва). В грудні 1958 р. захистив кандидатську дисертацію. За конкурсом його було обрано на посаду старшого наукового співробітника відділу дидактики Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР.

30 грудня 1965 р. В. О. Онищук за результатами конкурсу обійняв посаду завідувача сектора дидактики Науково-дослідного інституту педагогіки, а з 15 жовтня 1970 р. — завідувача відділу дидактики, де й працював до липня 1982 р.

Наукові інтереси Василя Онисимовича зосереджувались у галузі дидак­тики. Він досліджував зміст і структуру засвоєння учнями знань, форму­вання навичок і вмінь, шляхи підвищення якості знань та ефективності процесу навчання; типологію, структуру й методику уроку тощо. Праці вченого про методи дидактичних досліджень сприяли розширенню наукових розвідок, що спиралися на експеримент.

В. О. Онищук опублікував близько 20 книжок для вчителів. Деякі з них перекладено литовською, латвійською, молдавською, польською та вірмен­ською мовами. Серед них: «Дидактичні умови усвідомлення учнями на­вчального матеріалу (V—VIII класи)» (1964), «Вправи учнів на уроках» (1966), «Шлях до глибоких знань. Суть і закономірності процесу засвоєння знань» (1969), «Узагальнення і систематизація знань учнів (IV—VIII класи)» (1970), «Типы, структура и методика урока в школе» (1973, 1976), «Активі­зація навчання старшокласників» (1978), «Організація навчання в умовах кабінетної системи» (1980), «Урок в современной школе» (1981), «Уроки природознавства в 2 і 3 класах трирічної початкової школи» (1986) та ін. Він створив підручник «Природоведение-3», який витримав 15 видань (1968— 1987). Учений написав два розділи до підручника «Педагогіка» для студентів педінститутів та університетів, який вийшов у 1986 р. за редакцією М.Д. Ярмаченка. Перу Василя Онисимовича належить більш як 60 науко­вих статей у різних збірниках, журналах та газетах.

Слід зазначити, що монографія «Типы, структура и методика урока в школе» (1973, 1976) у 1980 р. удостоєна премії Н. К. Крупської Президії АПН СРСР, а підручник «Природознавство для 2-х і 3-х класів трирічної початкової школи» (1981, 1985), написаний у співавторстві з Л. К. Нарочною, у 1985 р. відзначений Державною премією УРСР в галузі науки і техніки.

У зв'язку з прийняттям «Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток шкільної освіти в СРСР» (1958) Василь Онисимович працював над створенням методичної літератури для вчителів, зокрема над питаннями про вимоги до методів навчання, перебудову роботи школи, про шляхи поліпшення методики уроків з основ наук, методики навчання в шкільних майстернях тощо. Ці ідеї знайшли відображення в праці «Про поліпшення методів навчання у 8-річній школі» (1962, написана у співавторстві).

Серед педагогічної громадськості схвальну оцінку дістав написаний Василем Онисимовичем посібник «Вправи учнів на уроках у 5—8 класах» (1966). Автор запропонував нове трактування низки питань з теорії дидак­тичних вправ. Перший розділ посібника («Проблема вправ в педагогічній теорії і практиці») присвячений розгляду наукових досягнень дидактів і психологів; реалізації цих досягнень у навчальних програмах, підручниках, збірниках задач і вправ; методики організації вправ у педагогічній практиці; класифікації дидактичних вправ. У цьому розділі проаналізовано дефініцію вправ, уведено деякі нові ознаки трактування суті дидактичних (навчальних) вправ. У наступних трьох розділах докладно розглянуто групи вправ» і класифікацію яких запропонував автор: «Вправи для осмислення знань» (або вступні вправи); «Вправи для вироблення в учнів навичок і вмінь» (або тренувальні вправи); «Вправи на застосування навичок і вмінь» (або заключні вправи).

Як зазначав А. М. Алекснж у статті «Про дидактичні вправи на урока» (1967), найціннішим у посібнику є запропонована автором класифікація вправ та характеристика їх різних видів.

Вчителям і батькам В.О. Онищук адресував працю «Шлях до глибокий знань» (1969), де в популярній формі розкрив суть і закономірності процесу засвоєння знань, проаналізував його основні компоненти, місце й роль кожного з них у цьому складному процесі. Особливу увагу він зосередив на способах керівництва вчителем пізнавальною діяльністю учнів на різню етапах засвоєння знань. Василь Онисимович намагався відповісти на питання, від чого залежить засвоєння знань, як домогтися міцного запам'я­товування і чіткого відтворення знань, як засвоюються нові знання, тощо. Він запропонував свої рекомендації щодо застосування різних методів для вироблення мотивів навчальної діяльності в учнів з метою правильною сприймання навчального матеріалу, глибокого його розуміння, міцного запам'ятовування, чіткого узагальнення й систематизації.

У монографії «Типи, структура і методика уроку в школі» (1973 В.О. Онищук на основі наукових підходів та експериментальної перевірки розкрив зовнішню і внутрішню структуру, методику й технологію різних типів уроків. Він розрізняв такі типи: засвоєння нових знань, формування навичок і вмінь, застосування знань, навичок і вмінь, узагальнення й систе­матизація знань, перевірка знань, навичок і вмінь та комбінований урок. Особливу увагу автор приділив структурі уроку засвоєння нових знань. Зокрема проаналізував етапи актуалізації чуттєвого й практичного досвіду учнів, мотивації навчання школярів, сприймання та усвідомлення навчаль­ного матеріалу, осмислення внутрішніх зв'язків і взаємозалежностей між об'єктами, узагальнення і систематизація знань, формування навичок і вмінь.

Важливими є сформульовані автором завдання та вимоги до сучасного уроку. Серед завдань уроку вчений називає такі:

• озброєння учнів свідомими, міцними й глибокими знаннями і спосо­бами виконання дій;

• формування самостійності, активності, творчої ініціативи як стійких ознак особистості, вміння творчо розв'язувати будь-які завдання, що можуть трапитися в житті, на виробництві;

• сприяння розвитку розумових здібностей учнів;

• формування уміння вчитися, здобувати й поглиблювати свої знання, набувати навичок і творчо застосовувати їх на практиці;

• формування в учнів позитивних мотивів навчання, потреби в розши­ренні знань, позитивного ставлення до навчальної праці;

• підвищення виховного ефекту навчання.

Автор уточнив вимоги до уроку й поділив їх на окремі групи: ідеологічні, організаційні, дидактичні, психологічні, етичні, гігієнічні. Серед організа­ційних він вирізняє такі:

• чіткість проведення уроку, раціональне використання кожної хвилини;

• чіткість постановки перед учнями теми, навчальної мети й конкретних завдань уроку.

Педагог стверджував, що цього можна досягти добре продуманим тема­тичним і поурочним плануванням.

З-поміж дидактичних вимог до уроку важливими є:

• раціональне керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів;

• творче застосування найновіших досягнень педагогічної науки;

• майстерне і вміле володіння вчителем методикою, технологією уроку. В. О. Онищук справедливо зауважував, що на результати уроку відчутно

впливає психічний стан учителя й учня. Тому серед психологічних вимог до уроку він називав необхідність вивчення і врахування психологічних особ­ливостей учнів: мислення, пам'яті, запам'ятовування, заучування, відтворення, пригадування, уваги, уяви, волі, емоцій тощо. Вчитель, своєю чергою, повинен керувати мотивами навчання, мати «велике самовладання і самоконтроль, щоб подолати вияви негативного психічного стану на уроці». Саме вчитель формує в учнів інтерес до знань, до процесу їх набування і розширення, позитивне ставлення до навчання. На уроці вчитель повинен додержуватися й гігієнічних вимог, має запобігати фізичній і розумовій перевтомі учнів.

Педагог чітко виклав етичні вимоги до уроку. Вчитель повинен про­являти рішучість, силу волі у вимогах до учнів, а вимоги мають бути розум­ними, перевіреними й доступними для учнів; контролювати точність, ста­ранність і своєчасне виконання учнями кожної вимоги. «Додержувати педагогічного такту, створювати атмосферу доброзичливості; поєднувати серйозну і напружену працю з жартом, дотепним словом», — пропонував автор.

Монографія В. О. Онищука «Типи, структура і методика уроку в школі» містить багато нових на той час ідей, які не втратили актуальності й сьогод­ні. Проте ця праця, як й інші, написана в дусі свого часу, тобто не позбав­лена ідеологічного забарвлення. Багато місця в ній відводиться комуніс­тичній ідейності, відданості партії. Дидактична теорія В. О. Онищука побудована на марксистсько-ленінській теорії, вченні В. І. Леніна. Напри­клад, він стверджував, що «висока комуністична ідейність належить не тільки до змісту уроків, а й до форм і методів викладання, застосування діалектичного методу під час аналізу явищ природи й суспільства...». Проте монографія має наукову цінність і сприяла розвитку дидактики, прислу­жилася не одному поколінню вчителів.

Помітним унеском у розвиток дидактики-стала праця В. О. Онищука «Узагальнення і систематизація знань учнів (IV—VIII класи)» (1970). Вона присвячена методиці й техніці проведення уроків узагальнення і система­тизації знань учнів у 4—8 класах. Зокрема, розглядаються питання про оглядові уроки, оглядові лекції, про використання підручника й додаткової літератури, різних видів наочності, технічних засобів навчання, лаборатор­них і практичних робіт. Автор по-новому підходить до розв'язання цієї проблеми: розглядає повторення знань у нерозривному зв'язку з їх узагаль­ненням і систематизацією. Він акцентує увагу на важливості такої ланки навчального процесу, як узагальнення знань. Праця написана на основі результатів проведеного дидактичного експерименту в школах України і стала новим етапом у розвитку дидактики, у вивченні проблеми проведення повторювально-узагальнюючих уроків, підготувала ґрунт для подальшої її розробки.

У 1976 р. побачила світ книжка В. О. Онищука «Уроки природознавства в ІІІ-му класі: Посібник для вчителів» (у співавторстві з Л.К. Нарочною), адресована вчителям початкових класів, студентам педагогічних вузів і училищ. Тут містяться методичні розробки уроків та методика організації самостійної роботи учнів.

Проблемі набуття знань старшокласниками в умовах різних способів педагогічного керування їхньою навчальною діяльністю присвячена праця В. О. Онищука «Активізація навчання старшокласників» (1978). Учений ос­новну увагу приділив способам педагогічного керування сприйманням, усвідомленням, осмисленням учнями знань в умовах проблемного навчан­ня. Праця написана на основі експериментальних і теоретичних досліджень.

Ідеї вченого про дидактичні засади уроку в школі знайшли своє про­довження і розвиток у праці «Урок в современной школе» (1981), що вийшла як посібник для вчителів у Москві. На основі передового педаго­гічного досвіду, теоретичних та експериментальних досліджень В. О. Онищук розкрив методологічні основи уроку, конкретизував психолого-педагогічні вимоги до нього, розкрив проблеми типології, структури й методики уроку в загальноосвітній школі. Перший розділ праці присвячений теоре­тичним питанням процесу навчання в школі. Зокрема, розглядаються такі питання: процес навчання і його структура, мотиви навчальної діяльності учнів, функції і структура методів навчання. У другому розділі зосереджена увага на дидактичних проблемах сучасного уроку: шляхах удосконалення, типології і структурі; загальних вимогах до уроку, підготовці вчителя до уроку тощо. Структурі й методиці уроку засвоєння нових знань та уроку засвоєння навичок і вмінь присвячені відповідно третій і четвертий розділи посібника. Важливим, на наш погляд, є те, що автор розкрив психолого-педагогічні характеристики процесу засвоєння нових знань, навичок і вмінь учнями. В останньому розділі вчений сконцентрував увагу на проблемі структури й методики уроків інших типів, уроку застосування знань, нави­чок і вмінь, уроку узагальнення й систематизації знань, уроку перевірки, оцінки та корекції знань, навичок і вмінь; комбінованого уроку.

Під час роботи в Науково-дослідному інституті педагогіки В.О. Онищук керував науковими дослідженнями молодих науковців і підготував 12 аспі­рантів, які успішно захистили кандидатські дисертації. Очолював семінар наукових співробітників на тему «Марксистсько-ленінська теорія пізнання і проблеми дидактики». Підтримував зв'язки з ученими Росії, Чехословаччини, Німеччини.

Учений брав активну участь і в громадському житті. Так, багато років керував республіканською секцією дидактики Педагогічного товариства України.

Як бачимо, нелегким був трудовий і життєвий шлях В. О. Онищука. Довелося йому пройти й пережити роки голоду, війни, тоталітарного режи­му. Непростим був і шлях у науку. Та, мабуть, велика сила волі, працездат­ність, талант, цілеспрямованість відіграли велику роль у становленні його як педагога, вченого. Підґрунтям плідної наукової діяльності Василя Онисимовича став великий практичний досвід учителя. Донька В.О. Онищука Зоя Василівна Василенко згадувала, що його робочий день розпочинався о шостій ранку. Він був надзвичайно працездатний і 90 % свого часу віддавав роботі.

За плідну науково-педагогічну діяльність Василь Онисимович неодно­разово відзначався грамотами Міністерства освіти України, Педагогічного

товариства. У 1976 p. нагороджений знаком «Відмінник народної освіти», медаллю А.С. Макаренка.

В.О. Онищук був багатогранною людиною: багато читав, цікавився істо­рією, філософією, українською і зарубіжною літературою, любив розводити квіти, працювати в саду. Разом з дружиною Вірою Іванівною (економіст за освітою) виховав двох дітей: Зою і Олега. До речі, Зоя Василівна пішла по шляху батька — закінчила педучилище, педагогічний інститут, працює вчителем і завучем початкових класів середньої школи № 87 м. Києва.

Уже важкохворим Василь Онисимович пішов на пенсію (1982), проте продовжував працювати. У 1987 р. за його редакцією побачила світ колек­тивна праця «Дидактика современной школы», в якій висвітлюються актуальні питання дидактики: процес навчання, його принципи, суть, структура, методи, форми, засоби, позакласна та домашня робота учнів тощо. Василь Онисимович написав вступну частину (у співавторстві з В.Ф. Паламарчук), розділи «Дидактика як наука і як навчальний предмет», «Контороль навчального процесу» та окремі параграфи розділів «Процес навчання в школі», «Засоби навчання», «Форми навчання».

В.О. Онищук працював до останнього подиху життя, прагнув захистити докторську дисертацію. Але не встиг, помер від інфаркту 29 листопада 1989 р. Творчий доробок ученого використовують дидакти, викладачі вищих навчальних закладів, учителі. Останніми роками вийшли статті, присвячені педагогічній спадщині В. О. Онищука (Л. Д. Березівська, Н. В. Єфіменко).

СТЕЛЬМАХОВИЧ М.Г.

Мирослав Гнатович Стельмахович народився 25 червня 1934 р. в с. Уличне (тепер Дрогобицького району Львівської області) у селянській родині. По закінченні Уличнянської середньої школи (1952) вступив на філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка який закінчив у 1957 р. У 1957—1960 pp. працював інспектором Турківського райвно (Львівська обл.). У 1960 р. його призначено заступником директора Великокам'янської восьмирічної школи Коломийського району на Івано-Франківщині. Декілька років Мирослав Гнатович був директором сільських восьмирічних шкіл: спочатку (1961—1965) у с. Жуків Тлумацького району, а потім (1965—1968) в с. Великий Ключів Коломийського району Івано-Франківської обл. З 1968 р. успішно навчався аспірантурі при Науково-дослідному інституті педагогіки Міністерства освіти України й захистив кандидатську дисертацію на тему: «Розвиток усного мовлення учнів при вивченні фонетики й морфології у середній школі» (1970). У ній доведено, що в роботі з розвитку мовлення необхідна єдність, взаємозв'язок і взаємозумовленість усної і писемної форм рідної мови.

Ще до захисту дисертації М. Г. Стельмахович стає викладачем кафедри педагогіки і психології Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника. В інституті він поступово обіймає посади старшого викладача, доцента, завідувача кафедри педагогіки і методики початкового навчання. У 1985— 597 pp. був деканом педагогічного факультету. Після захисту докторської дисертації «Традиції й нові тенденції в розвитку родинної етнопедагогіки українського народу» (1990) очолював кафедру українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника останні роки життя М. Г. Стельмахович керував кафедрою Коломийського індустріально-педагогічного технікуму (1997—1998), зали­ваючись одночасно професором Прикарпат­ського університету.

М.Г. Стельмахович є автором більш як 300 наукрових праць (монографії, навчальні посібники, брошури і статті) з актуальних проблем педагогіки, історії української педагогіки, етнопедагогіки, українознавства, проблем теорії і практики національного виховання, методики викладання української мови у школі, української родинної педагогіки, родинознавства (фамілістики). Він був автором і співавтором важливих у педагогічній науці концепцій: «Педагогіка народознавства» (1990), «Дошкільне виховання в Україні» (1993), «Шляхи гуманізації педагогічної науки в Україні» (1997), науковим консультантом «Концепції школи нової генерації української національної школи-родини» (1994), яку підготували науковці Інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. М.Г. Стельмахович брав активну участь у створенні системи українського національного виховання у школах і вузах, що знайшло відображення в підготовлених за його участі вузівських програмах з історії педагогіки (1993) та української педагогіки (1993). У 1993 р. вчений оприлюднив першу в Україні авторську програму з українського родинознавства.

З 1994 р. М.Г. Стельмахович був головою першої у Прикарпатському університеті спеціалізованої Вченої ради за спеціальністю «Теорія та історія педагогіки». За час її функціонування під керівництвом М. Г. Стельмаховича захищено більш як 20 дисертаційних робіт. Він плідно співпрацював із зарубіжними вченими Бельгії, Болгарії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії. Перші публікації М.Г. Стельмаховича з'явилися на шпальтах різних газет. Вони присвячувалися темам шкільного життя 60—70-х років XX ст. і мали здебільшого інформаційний характер («Ближче до життя, до виробни­цтва», «Поліпшується естетичне виховання» (1958), «За повний всеобуч», «Відкривати школярам світ прекрасного» (1959). У 1965 р. журнал «Україн­ська мова і література в школі» надрукував його першу науково-методичну статтю «Як ми домагаємось правильної мови».

Першою книжкою, що вийшла з-під пера М.Г. Стельмаховича, був посібник для вчителів-словесників «Збірник вправ і завдань з української мови для 4-8 класів» (1969, перевиданий у 1982 р.). За нею з'явилися «Роз­виток усного мовлення на уроках української мови в 4-8 класах» (1976) та «Система роботи з розвитку зв'язного мовлення у 4-8 класах» (1981). Інтерес до практики викладання мови в українській школі не був випадковим. Філолог за освітою, Мирослав Гнатович був дуже уважним до питань вивчення рідної мови як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Він вимагав, щоб мова науковців була зразковою, давала приклад чуйного і прискіпливого ставлення до культури рідного слова. У спогадах про видатного науковця зазначається, що він «завжди вимагав від своїх учнів, співробітників, підлеглих визначення понять, їх розведення, точності й конкретності у висловленнях... і сам завжди дотримувався цієї вимоги...». Можна сказати, що ці вимоги були заповітом ученого сучасним учителям. Він постійно нагаду­вав про необхідність уваги до формування мовленнєвої культури сучасних юнаків і дівчат. При цьому М.Г. Стельмахович неодноразово звертався до скарбів народної педагогіки, що містять цінні поради стосовно мовленнєво­го етикету (приказки, прислів'я та ін.). Педагог наголошував, що українсь­ка національна фамілістика категорично заперечує і не допускає вживання грубих і лайливих слів. Він застерігав від вживання «неприкрашеного, бідно­го й дешевого паскудства, ознаки найдикішої, найпервіснішої культури — цинічного, нахабного, хуліганського заперечення і нашої пошани до жінки, і нашого шляху до глибокої і справді людської краси».

Надалі наукові інтереси М.Г. Стельмаховича зосереджуються в основно­му на розгляді проблем історії та теорії української народної педагогіки, зокрема її провідного компонента — рідній мові.

Науковий доробок М.Г. Стельмаховича у розробці проблем української етнопедагогіки започаткували його праці «Мудрість народної педагогіки» (1971) та «Педагогіка життя» (1989). У 80-х роках XX ст. в періодичних виданнях друкується низка його етнографічних праць («Хліб у народній пе­дагогіці» (1981), «Земля у народній педагогіці» (1983), «Із джерел народної мудрості» (1984) та ін.), пройнятих турботою про необхідність відродження й розвитку національної освіти і виховання.

За словами В. І. Кононенко, «Мирослав Гнатович полюбляв публіцистику, мав до неї природний хист». Свідченням цього є ґрунтовні статті останнього періоду життя, назви яких говорять самі за себе: «Шануймо україн­ського вчителя» (1995), «Оберігаймо святе ім'я Матері» (1995), «Безнаціональне виховання — позиція антиукраїнства» (1996), «Ми мусимо навчитися чути себе українцями...» (1996), «Українська чи пострадянська педагогіка» (1998) та ін. Численні статті М.Г. Стельмаховича, які друкувалися на сторінках журналів «Рідна школа», «Початкова школа», «Дивослово», на шпальтах «Педагогічної газети», газети «Освіта» та інших видань, завжди ви­кликали жвавий інтерес не тільки освітян, але й широкого читацького кола. Особливо велике значення для науки мала праця науковця «Народна педагогіка» (1985), побудована на засадах педагогічної мудрості рідного на­роду. Основні положення книги були потім конкретизовані і збагачені у низці статей М.Г. Стельмаховича, самі назви яких вже дають чітке уявлен­ня про їх зміст і тенденцію: «Українська національна школа і народна педа­гогіка» (1992), «Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XIX ст.» (1992), «Педагогіка народна і наукова» (1992), «Українське націо­нальне виховання» (1993), «Виховний ідеал української народної педагогіки» (1993), «Українська родинна етнопедагогіка — наука про взаємини батьків і дітей» (1995), «Виховний потенціал української родини» (1998) та ін.

Навіть у часи тоталітаризму Мирослав Гнатович послідовно пропагував ідеї української національної школи, постійно нагадував про традиції на­родної педагогіки, вчив поважати й використовувати віковічну мудрість рідного народу. Але повною мірою його талант розкрився після утворення незалежної української держави. З новими силами педагог продовжує плід­но працювати над розробкою теорії та практики українського національно­го виховання. Створені в 90-ті роки XX ст. книги «Народне дитинознавство» (1991), «Українське родинознавство» (1994), «Українська родинна педагогіка» (1996), методичний посібник для педагогічних факультетів і вчителів початкових класів «Теорія і практика українського національного виховання» (1996), активна участь у виданні посібників «Українознавство» (1994), «Методика викладання народознавства в школі» (1995), «Україно­знавство в національній школі» (1995) дають підстави вважати М. Г. Стель­маховича одним із творців української етнопедагогічної наукової школи. Серед його послідовників та однодумців можна згадати О.І. Вишневського, Т.К. Завгородню, П.В. Лосюка, Р.П. Скульського, Б.М. Ступарика, М.М. Чепіль та ін.

У численних працях педагога перед читачами відкривався «новий світ педагогічних знань, витоки яких — у народному світобаченні, в традиціях і звичаях українства. Вагомість і значущість цих праць у житті української школи буде дедалі зростати, бо в них — запорука розвою національної освіти, національної системи виховання». Принципове значення мала виз­начена М.Г. Стельмаховичем сутність самого предмета етнопедагогіки: «Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це система прий­нятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження народного характеру, звичок і психології людини. Виховний ідеал, цілі, завдання, зміст, принципи і засоби народної педа­гогіки знайшли своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та іграшках, живій практиці трудового і сімейного виховання, у народних ремеслах і промислах, у родин­но-побутовій культурі нашого народу». Усього М.Г. Стельмахович опублі­кував 64 праці, присвячені дослідженню проблем етнопедагогіки.

Цікавими є міркування М.Г. Стельмаховича стосовно співвідношення народної й наукової педагогічної науки, які він узагальнив у посібнику «Ук­раїнська народна педагогіка» (1997): «Гуманна, демократична національна педагогіка, школа й родина виростають на ґрунті народної педагогіки. Іде­альний варіант сучасної педагогіки той, що базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової прак­тики навчання й виховання дітей в сім'ї. Названа інтеграція не означає поз­бавлення їх самостійності чи індивідуальних рис, бо кожній з них, поряд із спільними, належать також притаманні тільки їй властивості».

Серед великого розмаїття наукових проблем, які досліджував М.Г. Стельмахович, є головна: формування особистості українця, національної свідомості, під якою він розумів «сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальними для віднесення особистості до національної спільноти українців, включає в себе ознаки відмінності українського "ми" від іншого "не ми". І фундамент її закладається в сім'ї через родинне виховання».

Піднесенню національної самосвідомості учня, формуванню сукупності уявлень про українську націю, її самобутність, історичний шлях, вважав Мирослав Гнатович, є українська система родинного виховання. «Тра­диційна українська родина — перша школа любомудрості, національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури», — писав він у праці «Українське родинознавство» (1994).

Розуміючи, що основною рушійною силою відродження та створення якісно нової національної системи освіти є педагогічні працівники, М.Г. Стельмахович багато уваги приділяв теорії і практиці підготовки майбутніх педагогів. Він не тільки виокремив педагогічну деонтологію (розділ народної педагогіки, предметом вивчення якого є педагогічний обов'язок та відповідні дії), а й визначив перелік професійних обов'язків сучасного ук­раїнського вчителя (посібник «Українська народна педагогіка», 1997).

Заслуговує на увагу теза вченого про необхідність зміни змісту навчання в педагогічних навчальних закладах. За твердженням М. Г. Стельмаховича, предметом вивчення й застосування на межі XX—XXI ст. має стати «педагогіка українська, історія української педагогіки, теорія і практика українського національного виховання, українська порівняльна педагогіка, українська етнопедагогіка і етнопсихологія, українська дидактика, українське школознавство, українське родинознавство (фамілістика), українська педагогічна філо­софія, українська родинна педагогіка і т. д.»

Аналіз навчальних планів освітніх закладів України показує, що наукові передбачення М. Г. Стельмаховича, обґрунтування ним процесу оновлення змісту освіти втілюються в життя. Практика підтверджує висновок ученого, що «90-ті роки XX століття в історії української педагогіки — епоха Рене­сансу національної освіти». Педагог зробив значний внесок у розробку теорії клубної роботи студентів, яка входить у державну систему вищої освіти України. Він писав у праці «Сучасні проблеми національного виховання студентської молоді» (1997), що її основне завдання — «пробудження й поглиблення інтересу студентів і до різних галузей знань і видів діяльності, до пізнання себе і України, ви­явлення і розвиток їх талантів і здібностей, стимулювання їхньої винахідли­вості, підприємливості й ініціативи, подання допомоги в професійному вдосконаленні, організації розумного дозвілля й відпочинку».

Чільне місце у практичній і науково-теоретичній діяльності академіка АПН України М. Г. Стельмаховича посідала історія педагогіки як навчаль­на дисципліна. Як теоретик і практик, що на власному досвіді переконався у великих виховних можливостях історії педагогіки й водночас добре знав зміст чинних програм і вузівських підручників (викладав цей курс у При­карпатському університеті імені Василя Стефаника і був ініціатором відкриття в ньому єдиної на той час в Україні кафедри історії педагогіки), він активно наполягав на необхідності повернення української історико-педагогічної думки до її першовитоків — народного навчально-виховного досвіду. Про це він постійно нагадував у своїх публікаціях («Няні з народу» (1993), «Школа і педагогіка в умовах створення Української держави» (1996), «Ми мусимо навчитися чути себе українцями...» (1996), «Етнопедагогічні основи української національної школи» (1997), «Виховний ідеал української народної педагогіки» (1998) та ін.).

Учасник Першого з'їзду працівників освіти України (1992), член редко­легій багатьох педагогічних видань, М. Г. Стельмахович був причетний до заснування й роботи Науково-методичного центру АПН України і Прикар­патського університету імені Василя Стефаника «Українська етнопедагогіка і народознавство» (де він був провідним науковим співробітником). Трива­лий час М. Г. Стельмахович співпрацював із науковим центром «Гуцульщина» в селищі Верховина. Є всі підстави говорити, що основна заслуга Ми­рослава Стельмаховича полягає у створенні підвалин української національ­ної педагогіки.

М. Г. Стельмахович — Почесний член Товариства української мови «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. Нагороджений знаком «Відмінник народної освіти» (1980), медаллю А. С. Макаренка (1990). Лауреат премії Президії АПН України (1996).

24 квітня 1998 р. Мирослава Гнатовича Стельмаховича не стало. Його ім'ям названо одну з вулиць м. Івано-Франківська.

Date: 2015-07-22; view: 1037; Нарушение авторских прав