ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ словник

Адміністративна відповідальність — застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стяг­нень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистістного чи іншого характеру і накладають­ся уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставі і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Ознаки, що дозволяють виділити адміністративну відпові­дальність серед інших видів юридичної відповідальності, такі:

— це один із самостійних видів правової відповідальності (по­ряд із кримінальною, дисциплінарною та цивільно-право­вою);

— це специфічна форма правового реагування державою в особі ґї компетентних органів на протиправні прояви певної категорії;

— це державно-репресивний захід — результат протиправної поведінки особи;

— це різновид державного примусу, зокрема адміністративного;

— це правовий обов'язок правопорушника дати відповідь пе­ред повноважним державним органом щодо своїх неправо­мірних дій і понести за це певний вид покарання;

— підставою для адміністративної відповідальності є адмініст­ративний проступок;

— засобами реалізації адміністративної відповідальності є са­мостійні юридично-репресивні (примусові) заходи — адмі­ністративні стягнення;

— до адміністративної відповідальності можуть притягуватись як фізичні, так і юридичні особи;

— суб'єктом притягнення до відповідальності є органи адмі­ністративної юрисдикції (орган виконавчої влади, а в пе­редбачених законом випадках — суд), кількість яких досить значна;

— притягнення до відповідальності здійснюється в адміністра­тивному порядку і регламентується нормами адміністратив ративні правопорушення і застосування адміністративних стяг­нень до винних, а й як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу загалом.

Адміністративний суд — суд загальної юрисдикції, до компетенції якого КАС України віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.

Апеляція — правовий інститут, який походить ше із Старо­давнього Риму. Апеляцією називалось прохання до імператора про його втручання у справи державних діячів.

У загальному розумінні апеляція (від лат. арреіаііо "звер­нення")— 1) оскарження якої-небудь постанови до вищої ін­станції, що має право переглянути справу; 2) одна з форм ос­карження судових рішень до суду вищої (апеляційної") інстан­ції; 3) звернення за підтримкою до якої-небудь авторитетної інстанції (організації, окремих осіб), до громадської думки; 4) звернення з промовою.

Відвід — процесуальна гарантія неупередженості й об'єкт­ивності суду, який розглядає та вирішує публічно-правовий спір, яка закріплена у КАС України (ст. 27, 28, ЗО, 31, 32).

Підставою для відводу (самовідводу) судді можуть бути фактичні обставини, за наявності яких можна сумніватись в об'єктивності цього судді під час розгляду та вирішення ним конкретної адміністративної справи. Такими фактичними об­ставинами є суспільні та правові відносини, учасником яких свого часу був, чи навіть досі виступає суддя адміністративно­го суду.

Виконавче провадження — урегульована нормами процесу­ального права (цивільного, господарського, адміністративного процесуального права) та матеріального права (адміністративно­го права) діяльність органів виконавчої влади (державної вико­навчої служби) щодо примусового виконання судових рішень.

Виконавче провадження прийнято розглядати у двох аспек­тах: 1) як стадію адміністративного та іншого виду юридично­го процесу; 2) як провадження адміністративного процесу.

Висновок експерта (експертний висновок) — це вмоти­воване рішення експерта, викладене у письмовій формі щодо обставин публічно-правового спору, котрим експерт надає оці­нку на основі спеціальних знань, якими він володіє.

Експертний висновок — це письмове викладення експертом відомостей про обставини, що мають значення для справи, встановлені експертом на підставі його спеціальних знань і от­риманих внаслідок проведеного дослідження матеріалів спраВИ, яке ґрунтується на сформульованому в ухвалі суду про призначення експертизи завданні'.

Порядок призначення судових експертиз та експертних дос­ліджень, судовим експертам науково-дослідних інститутів су­дових експертиз Міністерства юстиції України та атестованим судовим експертам, що не працюють у державних спеціалізо­ваних установах, їх обов'язки, права та відповідальність, орга­нізація проведення експертиз та оформлення їх результатів ви­значаються Кримінально-процесуальним кодексом України від 28 грудня 1960 року. Цивільним процесуальним кодексом від 18 березня 2004 року, Господарським процесуальним кодекс­ами України від 6 листопада 1991 року. Кодексом України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року. Митним кодексом України від 11 липня 2002 року. Законами України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 року, "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року та Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від ЗО грудня 2004 року № 144/5

Відповідач — суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Дієздатність — здатність суб'єкта самостійно відповідати за свої дії чи бездіяльність; це здатність суб'єкта самостійно, вольовими, усвідомлюваними діями (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки^.

Держава* — (лат ітрегіит, сіуііаз; англ. зіаіе) — це суве­ренна політико-територіальна організація соціально неодно­рідного суспільства (населення), що має публічну владу, яка здійснюється спеціальним апаратом управління та апаратом примусу на основі юридичних норм, котрі забезпечують узго­дження соціально-групових, індивідуальних та суспільних інтересів.

Загальні ознаки держави':

1) має у своєму розпорядженні територію у певних межах (державні кордони). Територія — матеріальна основа існу­вання держави. Сама територія не породжує державу. Вона тільки утворює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає;

2) поєднує населення, що проживає на даній території, за оз­накою громадянства. Громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, що виявляється в їх взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави здобуває: а) пра­во на участь в управлінні державою, заступництво і захист держави; б) обов'язок підкорятися державно-владним велін­ням і нести відповідальність перед державою;

3) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, про­фесіоналів з управління;

4) опирається на апарат примусу (у разі потреби) — установи примусового характеру (поліція, тюремні і виправно-тру­дові установи);

5) видає загальнообов'язкові юридичні норми і забезпечує їх реалізацію: охороняє і захищає права своїх громадян, а та­кож інших людей, що перебувають на її території, соціаль­них груп і суспільства в цілому. Без права, законодавства держава неспроможна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

6) має єдину грошову систему;

7) встановлює офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

8) має суверенітет. Сам суверенітет первинний щодо держав­ної влади: він і є "право на владу";

9) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Державна влада (англ. 5ІаІе рошег)^ — спосіб управління суспільством, що виявляється в публічно-політичних, вольових відносинах керівництва (панування) — сприйняття (підпорядкування), котрі складаються між державним апаратом і об'єк­тами політичного владарювання на основі правових норм, при застосуванні, у разі потреби, державного примусу.

Державна служба — професійна діяльність осіб, які займа­ють посади в державних органах та їх апараті щодо прак­тичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (Закон України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року).

Державне регулювання — здійснення уповноваженими суб'єктами на основі чинного законодавства державно-владно­го впливу на суспільні відносини у формі встановлення одно­часно допустимих, декількох альтернативних загальних правил поведінки, з метою забезпечення здійснення індивідуально-конкретних, суспільних та державних інтересів.

Сучасною адміністративно-правовою наукою державне ре­гулювання представлено в якості:

— активно-вольової, цілеспрямованої діяльності держави, її органів, уповноважених здійснювати регулюючий вплив (активний аспект державного регулювання);

— діяльності держави та ії органів, які безпосередньо не керу­ють соціальними процесами, однак своїми діями сприяють їх організації і упорядкуванню (пасивний аспект державно­го регулювання).

Державне управління — організаційно-розпорядча діяль­ність органів виконавчої влади, наукових установ, громадсь­кості, що здійснюється у межах і формах, визначених нормами права, цілеспрямовано впливає на сукупність заповідних тери­торій і об'єктів, підпорядковані їм органи з метою забезпечен­ня бажаного розвитку та функціонування цих комплексів.

Визначення поняття "управління" є досить складним зав­данням, що пояснюється, на нашу думку, по-перше, значною кількістю теоретичних розробок цього явища вченими різних галузей науки — філософії, економіки, соціології, психології, педагогіки, історії, політології, юриспруденції; по-друге — різ­номанітністю, специфічністю системоутворюючих елементів цього поняття; по-третє — динамікою трансформації суспіль­них відносин.

До певного моменту всі управлінські акти сприймались як прояв таланту та мудрості керівника. Але поступово, в міру ускладнення суспільного життя виникла потреба осмислення управлінської діяльності, що призвело до відтворення ії як особливої галузі знання. Основи цього наукового напрямку були закладені ще в античні часи. Уже Платонові було відомо, що управління — це непросте мистецтво. У своєму творі "Рес­публіка" він намагався давати поради та формулювати прави­ла про те, як потрібно керувати людськими колективами. При­клад організації управління продемонстрував Стародавній Рим, який створив систему правових інститутів, що забезпечувала стабільне існування держави протягом щести століть. Як при­клад можна також згадати організацію управління Стародав­нього Єгипту, монгольських орд, середньовічного Китаю.

Державний вплив — собою різні за формою та змістом прояви державної діяльності, яка здійснюється через систему уповноважених державою органів задля виконання передбаче­них Конституцією та законодавчими актами України завдань та функцій держави.

У сучасній адміністративно-правовій літературі виокремлю­ється два різновиди державного впливу на сфери суспільного життя (економіку, соціально-культурну та адміністратив­но-політичну сфери) — державне управління та державне регу­лювання.

Поняття "вплив" у тлумачному словнику української мови та словнику С. Ожегова відповідно визначаються майже одна­ково: 1) дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно інщої особи чи предмета, тиск, діяння; 2) сила влади, авторитету, вага'. Вплив включає в себе спрямування, впоряд­кування, координацію та стимулювання державою через сис­тему її органів розвитку свідомості та поведінки людей. Внаслі­док впливу досягається певна відповідність між суб'єктивною діяльністю та об'єктивними закономірностями, узгоджуються особисті і суспільні інтереси, а соціальне життя набуває необ­хідної стабільності, впорядкованості^.

Вплив формується залежно від того, який суб'єкт їх реалі­зує в даний відрізок часу. Так, наприклад, у ст. 13 Закону Ук­раїни "Про^ природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року" визначено, що об'єднання громадян, статутами передбачено діяльність у галузі охорони навколищнього природного середовища мають право на участь в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду шля­хом: 1) внесення пропозицій щодо організації нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, забезпечення їх охо­рони, ефективного використання і відтворення природних ком­плексів та об'єктів; 2) сприяння державним органам в їх діяль­ності у цій сфері; 3) участі у встановленому порядку в прове­денні екологічної експертизи об'єктів, що негативно вплива­ють чи можуть негативно вплинути на стан територій та об'­єктів природно-заповідного фонду; 4) участі у контролі за до­триманням режиму таких територій та об'єктів; 5) здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передба­чених їх статутами.

Довіреність — письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особа­ми. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпо­середньо третій особі (ч. З ст. 244 Цивільного кодексу Украї­ни).

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій, від­повідно до закону, має вчинятися правочин (ст. 245 Цивільно­ го кодексу України від 16 січня 2003 року).

Докази — будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунто­вують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного ви­рішення справи (ч. 1 ст. 69 КАС України).

У цій дефініції слід виділити два аспекти. По-перше, дока­ зами є будь-які відомості про певні факти. По-друге, це — ві­домості про певні обставини, які поділяються на: 1) обстави­ни, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечен­нями; 2) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору'.

Забезпечення позову — застосування судом, у провадженні якого знаходиться адміністративна справа, процесуально-пра­вових заходів охорони матеріально-правових інтересів позивача, ЯКІ гарантують виконання прийнятого на його користь рішення, постановленого у зв'язку із поданим позовом'. Підставами забезпечення позову можуть бути:

— існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі;

— неможливість захисту прав, свобод та інтересів позивача після набрання законної сили рішення адміністративного суду;

— необхідність докладання значних зусиль та витрат для від­новлення прав, свобод та інтересів позивача після поста­новлення рішення адміністративного суду;

— очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяль­ності суб'єкта владних повноважень.

Завдання — визначені у законодавстві та підзаконних нор­мативно-правових актах основні напрями діяльності держави, ії органів, державних підприємств, установ, організацій, ко­лективних суб'єктів, не наділених статусом юридичної особи.

Завдання необхідно відмежовувати від функцій органу ви­конавчої влади, оскільки вони (завдання) реалізуються в уп­равлінській діяльності у формі цих функцій.

Наприклад, основними завданнями Міністерства охорони навколишнього природного середовища України є забезпечен­ня реалізації державної політики у сфері охорони навколиш­нього природного середовища, проведення моніторингу запо­відної справи, здійснення комплексного управління й регулю­вання у сфері охорони, використання природно-заповідного фонду України та національної екологічної мережі.

Засоби доказування — закріплені адміністративним проце­суальним законодавством (ст.ст. 76-81 Глави 6 "Докази" Роз­ділу II 'Організація адміністративного судочинства" КАС Ук­раїни) конкретні способи встановлення фактичних обставин публічно-правового спору підвідомчого адміністративному суду.

Засобами доказування (способами) в адміністративному процесі є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представни­ків; показання свідка; письмові докази; речові докази; виснов­ки експертів.

Касація — від лат. диаззаге "трясти; пошкоджувати; розби­вати" означає перегляд або скасування вищим державним органом судового рішення через недотримання або порушення правил судочинства інстанцією, яка ухвалила рішення. Касація (касаційне провадження) виникає у Середньовічній Франції у період становлення там абсолютної монархії. Касацією стало прийнято іменувати прохання сторін про скасування спеціаль­ним (касаційним) судом остаточного рішення апеляційного суду внаслідок порушення матеріального або процесуального закону.

У сучасному адміністративному процесуальному законодав­стві (ст.ст. 210-234 Глави 2 "Касаційне провадження" Роз­ділу IV "Перегляд судових рішень" КАС України) касація — форма перевірки рішень апеляційного суду.

Компетенція адміністративних судів — у загальному розу­мінні: 1) наявність спеціальних предметів відання в органу су­дової влади; 2) визначення владних повноважень і меж їх за­стосування; 3) обов'язки судового органу; 4) коло питань, з яких суд володіє певними знаннями; 5) коло повноважень (прав та обов'язків відати чим-небудь); 6) певний обсяг дер­жавної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими нормативними актами, які він має право вирішувати в процесі практичної діяльності.

Безпосередньо компетенція адміністративних судів це: 1) визначене процесуальним законом коло питань, що підляга­ють вирішенню, та закріплений обсяг 2) відповідних повнова­жень.

Компетенція адміністративних судів щодо вирішення адмі­ністративних справ закріплена у ст. 17 КАС України, згідно із якою вона поширюється на такі категорії справ:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (норматив­но-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, ії проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реа­лізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних дого­ворів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у ви­падках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим проце­сом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не пощирюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду Украї­ни;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судо­чинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положен­ня) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Наука — сфера людської діяльності, спрямована на вироб­лення нових знань про природу, суспільство і мислення. Як специфічна сфера людської діяльності вона є результатом су­спільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу га­лузь занять певної групи людей. Необхідність наукового під­ходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвива­тися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих наукових знань, що є основою наукового ро­зуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для назви окремих галузей наукового знання, у тому числі і для позначення галу­зей права. Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що своєю чергою викликало об'єктивну необхідність здобуття знань. Знання — перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтворення у свідомості лю­дини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це досліджен­ня, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, ме­тодами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сут­ності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим са­мим вказуючи практиці можливості, шляхи і способи впливу

на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною природою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, нада­вати теоретичні основи для вирішення практичних проблем.

Неналежна сторона — це поняття розкрито у ст. 52 КАС України, відповідно до якої неналежний позивач — це особа, якій не належить право вимоги, неналежний відповідач — осо­ба, яка не зобов'язана відповідати за адміністративним позовом.

Неналежна сторона виникає в адміністративному процесі через те, що заявникові не завжди достеменно відомо про дійсні права чи обов'язки, якими наділений один із учасників спірних правовідносин. Тому і позивач, і відповідач у адмі­ністративному процесі є лише його можливими сторонами (учасниками), оскільки позивач може й помилятись щодо дійс­ного порушення чи невизнання своїх прав, свобод та інтересів. Так само позивач може помилятись і щодо особи відповідача, вказуючи на особу, яка зовсім не повинна у порушенні чи ос­порюванні прав, свобод та інтересів цього позивача.

У зв'язку із наявністю неналежної сторони у процесі вини­кає потреба провести її заміну. Якщо буде встановлено, що позивач або відповідач за адміністративною справою є нена­лежними, суд може здійснити заміну однієї зі сторін. Умовами такої заміни будуть, по-перше, згода позивача на заміну пер­винного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, а, по-друге, заміна можлива, якщо вона не по­тягне за собою зміни підсудності адміністративної справи'.

Обов'язок^ — суспільно визнана необхідність певної пове­дінки особи (міра належного, корисного), що об'єктивно зу­мовлена потребами існування і розвитку інших осіб, соціаль­них груп, націй, людства. Можна сказати, що обов'язок — це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства.

У Конституції України обов'язки громадян зафіксовані у ст.ст. 51, 52, 64, 66, 67, 68 та ін. Розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина".

Омбудсман (український варіант поняття "омбудсман" — призначений вищими органами державної влади контрольно-наглядовий, правозахисний, незалежний, політично нейтраль­ний, одноособовий чи колегіальний орган державної влади (посадова особа), який уповноважений Конституцією чи зако­ном за власною ініціативою або зверненням громадян кон­тролювати діяльність органів і посадових осіб (частіше вико­навчої гілки влади) з точки зору дотримання ними прав і сво­бод людини та громадянина, як правило, діє неформально на власний розсуд та рекомендує корегуючі дії, спрямовані на за­безпечення прав і свобод.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — це призначений Верховною Радою України незалежний, полі­тично нейтральний, одноособовий орган державної влади, упов­новажений за власною ініціативою, зверненням громадян Ук­раїни, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників або народних депутатів України здійснювати на постійній ос­нові контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції, який діє неформально на власний розсуд та рекомендує корегуючі дії, керуючись у своїй діяльності Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України.

Органи виконавчої влади — організація, яка є части­ною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється у порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступа­ти за дорученням держави і покликана у порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною ді­яльністю'.

Представляючи частину державного апарату, органи вико­навчої влади мають власну внутрішню структуру та штат службовців. Організаційна структура державного апарату — це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв'язків у ньому, особлива форма поділу і кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань та функцій'.

Орган виконавчої влади становить собою організацію — ко­лектив людей — державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділами і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встанов­лені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади. Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади — своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяль­ності, порядком утворення окремих органів та взаємовідноси­нами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень^.

Органи місцевого самоврядування — система суб'єктів, через діяльність яких реалізується гарантоване державою пра­во та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кіль­кох сіл, селища, міста—самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішува­ти питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (Розділ XI Конституції України, ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Система місцевого самоврядування включає (ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"): територі­альну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, се­лищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищ­ної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; орга­ни самоорганізації населення.

Ордер — виданий адвокатським об 'єднанням документ, яким посвідчуються повноваження адвоката як представника в адміністративному процесі.

Письмове провадження — розгляд і вирішення адміністра­тивної справи в суді апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судо­вого засідання на основі наявних у суду матеріалів у випад­ках, встановлених КАС України.

Підвідомчість справ адміністративної юрисдикції —ін­ститут адміністративного процесуального права, який забезпе­чує розгляд та вирішення адміністративними судами публіч­но-правових спорів, віднесених процесуальним законом ви­ключно до їх компетенції, відмежовуючи публічно-правові спори, які належать до компетенції інших судових чи держав­них органів.

Підготовка справи до судового розгляду (підготовче прова­дження) — сукупність однорідних процесуальних дій адмініст­ративного суду, спрямованих на: 1) забезпечення швидкого, своєчасного, об'єктивного та повного вирішення публічно-пра­вового спору по суті, 2) захист й поновлення законних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, які є сторона­ми адміністративного процесу та 3) з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи.

Підстави позову, як обставини, що дозволяють конкретній особі звернутись до адміністративного суду за захистом, мож­на розподілити у дві групи: а) фактичні обставини публіч­но-правового спору та б) норми матеріального права, які за­кріплюють повноваження учасників такого спору. Підстава по­зову — 1. це фактичні та юридичні обставини публічно-право­вого спору, які обґрунтовують, підтверджують необхідність, доцільність та можливість подання до адміністративного суду такого позову; 2. це факти, які відповідно до матеріального права вказують на: а) наявність (відсутність) між позивачем і відповідачем правовідносин та б) обґрунтованість вимог пози­вача до відповідача, пов'язаних із цими відносинами.

Підсудність справ адміністративної юрисдикції — за­кріплений процесуальним законом механізм розподілу публіч­но-правових спорів між окремими ланками адміністративної судової системи та окремими ії складовими — адміністратив­ними судами, який (тобто розподіл) здійснюється з урахуван­ням особливостей та змісту відповідно до таких спорів. Під­судність адміністративних справ можна розглядати у двох ас­пектах: 1. як правовий інститут, який регулює віднесення ад­міністративної справи до компетенції, по-перше, окремої ланки системи адміністративних судів, по-друге, конкретного адміністративного суду цієї системи; 2. як сукупність адмініст­ративних справ, які завдяки своїм властивостям (зміст справи, суб'єкти справи, предмет спору) належать до компетенції як системи адміністративних судів в цілому, так і окремого суду цієї системи, зокрема.

Повістка — закріплений КАС України (ст. 33-34) спосіб повідомлення учасників адміністративного процесу про дату, час, місце судового засідання, їх процесуальний статус та інші основні дані розгляду публічно-правового спору адміністра­тивним судом.

Повістки мають здійснюватись у встановленій процесуаль­ним законодавством формі (ст. 33 КАС України) та відповіда­ти визначеному процесуальним законодавством змісту (ст. 34 КАС України). Так судові виклики і повідомлення здійснюю­ться повістками про виклик і повістками-повідомленнями. По­вістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, переклада­чам, а повістки-повідомлення — особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Повістки надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам рекомендованою кореспонденцією (листом, теле­грамою) або кур'єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами. Якщо фізична особа, яка бере участь у справі, діє через представника і суд не вважає її осо­бисту участь обов'язковою, він може надіслати повістку лише представникові.

Повноваження — і) право на здійснення чогось; 2) право, надане кому-небудь для здійснення чогось'.

Висловлюючи своє бачення цієї проблеми, звернемо увагу на те, що у розумінні "повноваження" доцільно поєднувати права й обов'язки суб'єкта владних повноважень. Він не може не реалізовувати свої права та обов'язки і наділений легальни­ми засобами для виконання покладених на нього завдань.

Суб'єктивні права у сфері публічного управління характе­ризуються такими ознаками: а) суб'єктивні права—це можли­вість певної поведінки; б) ця можливість надана особі, яка во­лодіє адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю; в) ця можливість надана з метою задоволення Інтересів суб'єкта у сфері публічного управління і розв'язання завдань, що стоять перед ним; г) поведінка суб'єкта реалізу­ється в адміністративних правовідносинах; д) поведінка суб'­єкта нормативно обмежена; порушення цих меж (міри можли­вої поведінки) становить зловживання правом; е) ці права іс­нують тільки у зв'язку з наявністю відповідних юридичних обов'язків з боку іншого учасника правовідносин і без вико­нання цих обов'язків не можуть бути реалізовані; ж) реаліза­ція прав гарантується державним примусом або осудом щодо носія кореспондуючого обов'язку; з) ці права мають юридичну природу, оскільки надаються адміністративно-правовими нор­мами і гарантуються державою.

Тому під правами суб'єкта владних повноважень можна ро­зуміти надану й гарантовану законодавством свободу обирати вид поведінки, яка впливатиме на інших учасників правовідно­син з метою забезпечення нормального функціонування сфер суспільного життя.

Протилежністю суб'єктивним правам у сфері публічного управління є суб'єктивні юридичні обов'язки. Відмінними особливостями цих обов'язків є такі: а) вони становлять необ­хідну, належну поведінку; б) вони можуть покладатися тільки на праводієздатну особу; в) вони покладаються в інтересах інших осіб; г) такі обов'язки реалізуються в адміністративних правовідносинах; д) вони не можуть існувати поза зв'язками із суб'єктивними правами інших учасників правовідносин у сфері публічного управління; е) реалізація таких обов'язків за­безпечується державним примусом або осудом; ж) вони мають нормативно встановлені межі; з) вони мають юридичну приро­ду, оскільки закріплені адміністративно-правовими нормами і гарантуються державою.

Таким чином, у нашому випадку під обов'язком суб'єкта владних повноважень слід розуміти встановлену державою та забезпечену нормами права його належну поведінку щодо ке­рівництва суспільними відносинами.

Отже, повноваження суб'єкта владних повноважень слід розглядати як власні правові можливості та зобов'язання діяти відповідним чином щодо інших суб'єктів управління, фізич­них і юридичних осіб, сукупності заповідних територій і об'­єктів для досягнення визначених законом завдань та заплано­ваної мети.

Позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а

також суб'єкт владних повноважень, на виконання повнова­жень якого подано позовну заяву до адміністративного суду.

Позов — оформлена відповідно до процесуального закону (КАС України) і подана через адміністративний суд вимога однієї особи (позивача) до іншої (відповідача) з метою по­новлення прав, захисту чи визнання права.

Попереднє судове засідання — одна із двох частин стадії підготовки адміністративної справи до судового розгляду. Ме­тою попереднього судового засідання є з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпе­чення всебічного та об'єктивного вирішення справи адмініст­ративним судом протягом розумного строку (ст. і 1 і КАС Ук­раїни).

Посада — визначена структурою і штатним розписом пер­винна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами відповідно до Закону "Про державну службу" 16 грудня 1993 року вважа­ються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організа­ційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому дається підсумкова оцінка фактичним обставинам адміністративної справи, а також вмо­тивована відповідь на претензії позивача та заперечення відпо­відача, остаточно вирішуються вимоги, заявлені в адміністра­тивному позові.

Право — це 1) владний нормативний регулятор суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, прими­рення конфліктів; 2) виразник міри свободи в суспільстві від­повідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою і рівною)'.

У сутності права поєднані два людські начала — порядок і свобода (справедливість, рівність), де свобода — історично змінювана категорія, зумовлена менталітетом народу, право­вою культурою етнічних спільностей^.

Правовий статус — сукупність прав і обов'язків, якими на даний час наділений конкретний суб'єкт правовідносин. За­лежно від галузі права розрізняють конституційно-правовий статус, цивільно-правовий статус, кримінально-правовий ста­тус, адміністративно-правовий статус, адміністративний проце­суальний статус громадянина тощо.

Сукупність цих правових статусів утворює загальний пра­вовий статус громадянина. Так, наприклад, існує правовий статус сторін, третіх осіб, їх представника, експерта, свідка і таке інще.

Правовідносини — суспільні зв'язки, які внаслідок їх уре­гулювання нормами права набувають ознак правових. Внаслі­док того, що норми права можуть належати до різних галузей права — конституційного права, кримінального, кримінально-виконавчого, адміністративного, цивільного, трудового, фінан­сового, податкового права тощо, то, відповідно, відносини, які регулюються цими нормами, набувають ознак цієї галузі пра­ва, "включаються" до і'ї змісту. Виникають конституційні пра­вовідносини, кримінально-правові відносини, адміністратив­но-правові відносини і таке інще. Наприклад, відносини, уре­гульовані адміністративно-правовими нормами, що виникають з приводу державного впливу на окремі сфери суспільного життя, належать до адміністративного права.

Однак будь-які правовідносини незалежно від їх причет­ності до конкретної галузі права у будь-якому разі утворені із трьох елементів: суб'єкт, об'єкт та зміст (юридичні факти).

Виходячи з положень чинного законодавства України, до суб'єктів адміністративно-правових відносин можна віднести: державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, адміністрації державних підприємств і ус­танов); структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів; власника (представника, менеджера, упов­новаженого власника); об'єднання громадян, кооперативи, ор­гани самоврядування, самодіяльні організації; громадян Украї­ни, іноземних громадян, осіб без громадянства'.

Об'єкт — це те, заради чого виникають правовідносини. Об'єктом адміністративно-правових відносин є поведінка учас­ників управлінських відносин (дії, утримання від дій). Дії учасників управлінських відносин можуть здійснюватися зара­ди різноманітних правових інтересів. Це можуть бути речі, ма­теріальні цінності, продукти духовної творчості, особисті не­матеріальні блага, а саме: здоров'я, гідність людини, мораль­ність тощо. Так, якщо об'єктом правовідносин є поведінка учасників, то предметом адміністративних правовідносин бу­дуть об'єкти матеріального характеру, тобто майно, речі. В управлінні культурою та мистецтвом, охороною здоров'я, спра­вами молоді й спорту предметом цих відносин є культурні та духовні цінності, здоров'я, моральність, тобто чинники нема­теріальні'.

Підставою виникнення, зміни або припинення адміністра­тивно-правових відносин є юридичні факти. Це дії та подГї^.

Сукупність правовідносин, які належать до певної галузі права, утворюють, так званий, предмет конкретної галузі права.

Предмет права — поняття поліструктурне, утворене із су­купності правовідносин, яких, однак, об'єднує спільна юри­дична та соціальна природа.

Правоздатність — закріплений чинним законодавством ком­плекс прав та обов'язків суб'єкта права; це здатність мати права та обов'язки.

Правоздатність у суб'єктів виникає у різний час. Так, пра­воздатність фізичної особи виникає із ґї народженням, тоді як у юридичної особи — з моменту державної реєстраці'ї. Припи­няється правоздатність у суб'єктів теж по-різному: у фізичної особи із ґї смертю, у юридичної особи — із припиненням цієї особи, ґї ліквідацією.

Правосуб'єктність — неоднорідне поняття, категорія пра­ва, утворена із сукупності правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Предмет доказування — факти підстави позову + факти підстави заперечення проти позову — (преюдиціальні факти -і-загальновідомі факти + визнані факти). Предмет доказуван­ня — це те, на що спрямована доказова діяльність суду та учасників публічно-правового спору; це юридрічна категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі.

Отже, у предмет доказування включаються факти матері­ально-правового факту, що є підставою вимог позивача і запе­речень відповідача*.

Предмет позову — і. матеріально-правова вимога позивача до відповідача, 2. те, на що спрямований адміністративний по­зов, 3. те, з приводу чого подається позов.

Отже, предмет адміністративного позову завжди пов'язаний із публічними правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем і виявляється у вимозі, зверненій через адмініст­ративний суд. Своєю чергою матеріально-правова вимога є на­слідком спору про публічне право.

Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове ріщення. Вона опосеред­ковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом та обов'язком позивача і відповідача.

Предмет у теорії юридичного процесу в якості елементу позову виокремлюється з метою: а) відмежування одного по­зову від іншого, б) недопущення подання ідентичного позову; в) обрання відповідачем належного способу захисту власних суб'єктивних інтересів.

Привід — один із заходів процесуального примусу, закріп­лений ч. 1 ст. 269 КАС України.

Суть цього заходу процесуального примусу полягає у тому, що належно викликаних осіб, особиста участь яких визнана судом обов'язковою, свідків, які без поважних причин не при­були у судове засідання або не повідомили про причини не­прибуття, може бути доставлено до суду через органи внут­рішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

Привід до суду представляє собою реакцію на невиконання законної вимоги адміністративного суду, який розглядає та ви­рішує публічно-правовий спір, виступає засобом забезпечення виконання цієї вимоги. Крім того, привід становить примусове доставлення особи до с}ду. Його можна визначити як вилу­чення особи з місця перебування і супроводження Гї до суду, із застосуванням психічного або фізичного спонукання. При­від, залежно від конкретних обставин (відстань, час, фізичний стан особи, яка підлягає приводу), може здійснюватися за до­помогою транспортного засобу або пішки.

Принципи права — невід'ємні, засадничі категорії кожної галузі права, що запроваджуються з метою гарантування учас­никам суспільних відносин вільної можливості здійснювати свої законні права, свободи та інтереси, захищати. Тому від­мова дотримання окремих учасників адміністративного проце­су та адміністративного суду загальноправових принципів оз­начає порушення закріплених законодавством України природ­них та соціальних прав, свобод та інтересів людини, громадя­нина, юридичних осіб. У теорії права до цих принципів тради­ційно відносять свободу, справедливість, рівність, гуманізм, демократизм, верховенство права та законність.

Провадження — закріплена відповідним нормативно-пра­вовим актом (Цивільним процесуальним кодексом. Кодексом адміністративного судочинства. Кодексом України про адмі­ністративні правопорушення) сукупність специфічних правил, за якими у межах конкретного виду процесу розглядається та вирішується справа у певній судовій інстанції; це система про­цесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирішення справи)'.

Прокуратура — становить єдину систему, на яку покладе­но: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) пред­ставництво інтересів громадянина або держави в суді у випад­ках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, ді­знання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а та­кож при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) на­гляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, до­держанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службо­вими особами.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор Украї­ни, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, а наслідком буде його відставка з посади.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури Ук­раїни визначаються Конституцією України (ст.ст. 121-123) та Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року.

Діюча в Україні прокуратура — інститут, який відповідає об 'єктивним потребам суспільства. У системі поділу держав­ної влади вона підсилює механізм стримувань і противаг, ви­ступає органом державного нагляду за дотриманням законів. Органи прокуратури виконують особливі, властиві тільки їм функції і ні за своїм генезисом, ні за характером повноважень не належать до органів жодної із гілок влади, тим більше не підпорядковуються жодній із них'.

Процес — динамічне поняття, яке характеризує досить склад­ну діяльність відповідних органів державної влади, через яку реалізуються їх функції — законодавчі, виконавчі, правоохо­ронні тощо. Оскільки завдання і зміст діяльності органів дер­жаної влади різноманітні, то, як наслідок, різноманітні і про­цесуальні форми її реалізації.

Процес — це сукупність правовідносин, які виникають між різними суб'єктами з приводу реалізації ними своїх законних прав, свобод та інтересів. Залежно від сфери виникнення про­цес може бути законодавчим, бюджетним, кримінальним, гос­подарським, адміністративним тощо.

Процесуальне правонаступництво — підстава зміни суб'­єктного складу публічно-правового спору, поняття та порядок здійснення якого закріплені ст. 55 КАС України. Процесуаль­не правонаступництво — це обумовлена вибуттям або заміною сторони процедура її заміщення особою-правонаступником, яка може успадковувати права або обов 'язки, яка вибула або яку замінили.

Процесуальний представник —1. процесуально-правовий інститут, головним завданням якого є забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами конституційного права на правову допомогу у судових органах; 2. самостійний інститут процесуального права, утворений на поєднанні матеріаль­но-правових та процесуально-правових норм, які регулюють відносини між представником і особою, яку представляють, а також між представником і судом; 3) це правовідносини, у яких одна особа (представник) здійснює у суді процесуальні

дії від імені та в інтересах іншої особи (особи, чиї інтереси представляються — довіритель).

Публічна служба — діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Авто­номної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Публічно-правовий спір — правовідносини, у яких хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого са­моврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повно­важень (п. 1 ч. 1 ст. З КАС України).

Публічно-правовий спір являє собою конфлікт, який виник між фізичними або юридичними особами та суб'єктом влад­них повноважень з приводу здійснення (чи нездійснення) ним управлінських повноважень.

Референдум — спосіб прийняття громадянами України шля­хом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення (ст. 1 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від З липня 1991 року').

Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїн­ські референдуми, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць) референдуми.

Так, згідно із ст.ст. 69-74 Розділу III "Вибори. Референ­ дум" Конституції України, народне волевиявлення здійснюєть­ ся через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом не­дієздатними.

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загально­го, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Ра­дою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією України.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менше трьох мільйонів громадян Ук­раїни, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються пи­тання про зміну території України. Референдум не допуска­ється щодо законопроектів з питань податків, бюджету та ам­ністії.

Розумний строк — найкоротший строк розгляду і вирішен­ня адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Свідок — учасник адміністративного процесу, який своїми діями сприяє розгляду та вирішенню адміністративної справи (ст. 65 КАС України). Відповідно до вказаної норми, у ролі свідка в адміністративній справі можуть викликати судом кож­ну особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з'ясувати у справі.

Система — в перекладі з грецької мови означає "утворен­ня" та має декілька значень: 1) значна кількість закономірно пов'язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, принципів тощо), що становлять певне цілісне утворення, єд­ність; 2) порядок, зумовлений планомірним, правильним розта­шуванням частин у встановленому зв'язку, суворій послідов­ності; 3) форма, спосіб організації чого-небудь; 4) сукупність господарських одиниць, установ, споріднених своїми завдання­ми та організаційно об'єднаних у єдине ціле.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і за­хист законних інтересів громадян, порушених діями (без­діяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Право на скаргу та інші види звернень є конституційним оскільки усі мають право надсилати індивідуальні чи колек­тивні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадо­вих і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути

звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений зако­ном строк (ст. 40 Конституції України).

Конституційне право на звернення отримало свій розвиток у чинному законодавстві. Так, згідно із Законом України "Про звернення громадян", громадяни України мають право зверну­тися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій неза­лежно від форм власності, засобів масової інформації, посадо­вих осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із заува­женнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статут­ної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і закон­них інтересів та скаргою про їх порушення (ст. З Закону Ук­раїни "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 року).

Справа адміністративної юрисдикції — переданий на ви­рішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегова­них повноважень.

Як роз'яснено в інформаційному листі Верховного Суду України від 26 грудня 2005 рок/, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністратив­ного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою ін­шого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Стадія — сукупність однорідних процесуальних дій учас­ників процесуальних правовідносин, які здійснюються у від дична зацікавленість третіх осіб, які заявляють самостііїні ви­моги на предмет, є протилежною до інтересів і позивача, і від­повідача.

Поряд із третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, ч. 2 ст. 53 КАС України закріплено другий вид третіх осіб — треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

На відміну від третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, крім того, що в адміністративну справу можуть вступити за власною ініціативою, залучаються іншими учасниками справи.

Так, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням а) осіб, які беруть участь у справі, або б) з ініціативи суду.

Підставою вступу в адміністративну справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є недопу­щення ухвалення такої постанови адміністративного суду, яка може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки, погіршивши або обмеживши їх.

Ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої ін­станції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та ка­саційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Фізична особа — згідно із ст. 24 Цивільного кодексу Ук­раїни від 16 січня 2003 року' це людина як учасник суспіль­них відносин, наділена певним обсягом правоздатності.

Поняття "фізична особа" є узагальнюючим і поєднує у собі такі категорії як "громадянин України", "іноземець" та "особа без громадянства".

Громадянин України — особа, яка набула громадянства Ук­раїни в порядку, передбаченому законами України та міжна­родними договорами України (ст. 1 Закону України "Про гро­мадянство України" від 18 січня 2001 року^).

Іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві Украї­ни і є громадянином (підданим) іншої держави або держав

(ст. 1 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року; ст. 1 Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 року').

Особа без громадянства — особа, яку жодна держава, від­повідно до свого законодавства, не вважає своїм громадяни­ном (ст. 1 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року; ст. 1 Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 року).

Крім того, відповідно до ст. 26 Конституції України, іно­земці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і сво­бодами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, зако­нами чи міжнародними договорами України.

Юридична особа — організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 Цивільного кодексу України).

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поді­ляються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа публічного права створюється розпоряд­чим актом Президента України, органу державної влади, орга­ну влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юри­дичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Наприклад, ст. 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України:

— утворює, реорганізовує та ліквідовує, відповідно до закону, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

— призначає на посади та звільняє з посад за поданням Пре­м'єр-міністра України керівників центральних органів вико­навчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

Порядок створення, організаційно-правові форми та право­вий статус юридичних осіб приватного права встановлюються Цивільним кодексом України.

Юридичний факт — життєва обставина, яка залежить або не залежить від волі людини та із настанням якої пов'язується виникнення, зміна (перетворення) чи припинення певних пра­вовідносин.

Основною рисою юридичних фактів є їхня здатність викли­кати правові наслідки. Ці факти кваліфікують як юридичні, ос­кільки вони передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо — у гіпотезі, опосередковано — в диспозиції або санк­ції'). Як лише в житті з'являються факти, вказані в гіпотезі норми, остання починає діяти, внаслідок чого адресати в од­них випадках набувають прав, свобод чи обов'язків, а в інших одержують можливість реалізувати свої права, свободи чи обо­в'язки. Диспозиція адміністративно-правової норми, яка упов­новажує або зобов'язує, визначає формат поведінки для актив­ної сторони. Дії осіб відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії щодо реалізації прав, свобод чи обов'язків, є юри­дичними фактами. Отже, диспозиція, яка фіксує права, свобо­ди і обов'язки, опосередковано вказує на юридичні факти'.

Юрисдикція — (лат. ]игіз(1ісІіоп, від інв (іи ''І8) — право; СІІСО — проголошую) — 1. право чинити суд, розглядати і ви­рішувати правові питання; прерогатива; 2. сфера, на яку поши­рюється таке право^; 3. повноваження давати правову оцінку фактам, розв'язувати правові питання^