Поняття та види доказів в адміністративному процесі. Засоби доказування. Обов’язок доказування. Витребування та забезпечення доказів. Оцінка доказів

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Фактичні дані, на підставі яких виноситься рішення по адміністративній справі, визнаються доказами за умови дотримання двох вимог: належності та допустимості. Вони сформульовані у ст. 70 КАС України й обумовлені, по-перше, необхідністю захищати суд від аналізу та оцінки тієї інформації, яка не стосується предмета доказування. Тому належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Якщо суд сумнівається відносно належності тих чи інших доказів, то сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. По-друге, необхідністю захисту суду від аналізу та оцінки інформації, яка була здобута з використанням непередбачених законодавцем методів і заходів, тому докази, одержані у встановленому законом порядку, є допустимими, а з порушенням закону — не беруться до уваги судом при вирішенні справи. Причому обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Ці засоби мають назву джерел доказування. Стаття 69 КАС України визначає такі джерела: пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів. Враховуючи значення доказів для об'єктивного, обґрунтованого та законного вирішення справи, а також можливості їх втрати, ст. 73 КАС встановлює можливість їх забезпечення. Ініціатором такої процесуальної дії суду є особи, які беруть участь у справі, а також, якщо вони обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази.

Забезпечення доказів може здійснюватися також за заявою заінтересованої особи до відкриття провадження у справі. В цьому разі вона подає заяву про забезпечення доказів, у якій повинні бути зазначені докази, що необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито — до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Вона розглядається протягом п'яти днів після її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття на судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви. У разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про забезпечення доказів, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом висунуто вимоги, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю особи, яка подала заяву.

Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб її виконання. Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржена особою, яка звернулася із відповідною заявою.

Кожний доказ відіграє особливу роль у процесі встановлення істини у справі. Для визначення місця того чи іншого доказу у системі створена їх класифікація. Найбільш поширений поділ доказів на первісні та похідні, прямі та непрямі, концентровані та звичайні, безпосередні та посередні.

Залежно від того, чи розкривають докази безпосередньо суть адміністративної справи або будь-який побічний факт, що служить передумовою для розкриття суті справи, вони поділяються на прямі та непрямі. Враховуючи специфіку адміністративного процесу при розгляді справи, характерно використання головним чином прямих доказів.

За характером джерела надходження інформації докази поділяються на первісні та похідні. Первісними доказами є першоджерела інформації про обставини справи, які потрібно встановити: дійсні документи, речові докази, показання свідків-очевидців та інше. Похідними є докази, які містять не первісну інформацію, а інформацію, отриману з інших джерел: копії документів, показання свідків або потерпілих відносно того, що вони чули від інших осіб, копії речових доказів (зліпки, фотографії та інше).

У тих випадках, коли в законі не містяться вимоги про використання тільки первісних доказів, в адміністративному процесі можуть застосовуватися і первісні, і похідні. Однак частіше всього на практиці віддається перевага первісним доказам. Це пояснюється тим, що доказуюча сила інформації в міру віддалення її від джерела знижується. Первісні докази переважні і в тому випадку, коли законодавець не потребує обов'язкового їх використання у справі.

Разом із цим повністю відмовитися від похідних доказів неможливо, та і не має потреби. Більше того, похідні докази у ряді випадків мають свої переваги над первісними. Так, копії документів можуть бути поширені серед будь-якої кількості осіб, знімки або зменшені зліпки речових доказів можуть бути відправлені у найвіддаленіші місця без страху їх втрати або пошкодження та інше. За змістом докази можуть бути безпосередніми та посередніми.

Залежно від характеру отриманої суб'єктом вживання інформації докази можуть бути перепрацьованими (концентрованими) та звичайними.

Залежно від методів виявлення докази можуть бути кваліфіковані на безпосередні та опосередковані.

Будь-яка класифікація має умовний характер, що притаманно і класифікації доказів. Очевидно, що одна і та ж сама інформація в деяких випадках може бути віднесена до різних видів. Однак при цьому слід мати на увазі, що кожен із доказів має чітко визначену назву й при зміні процесуального стану його джерела та цілі використання ця назва може змінитися, що, у свою чергу, спричинить іншу оцінку змісту інформації, яка надійшла до суду. Так, ст 76 КАС України, яка визначає як джерела доказів пояснення сторін третіх осіб, їхніх представників, встановлює, що сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки.

КАС України визначає не тільки коло джерел доказів, а й назву доказу, а також порядок їх збирання та фіксації. Тому відносно ст. 76 КАС України інформація сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, законодавець називає поясненнями. Стаття 139 КАС України визначає порядок надання та процедуру закріплення інформації, яка законодавцем визначена як пояснення осіб, які беруть участь у справі. Вони визначені у гл. 5 кодексу "Учасники адміністративного процесу". Ця глава закріплює процесуальний статус двох груп учасників цього процесу — "особи, які беруть участь у справі, та інші учасники адміністративного процесу", тому інформація, яка надходить до суду від осіб, які належать до різних груп, має різну назву, порядок її закріплення та дослідження і оцінки. Вимоги до інформації, яка має назву пояснення викладена в ст. 76 КАС України.

Частина перша ст. 139 КАС України підкреслює значимість інформації, що міститься у поясненнях позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору і бере участь на стороні позивача, та пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Таке ж ставлення законодавця й до пояснень представників визнаних вище осіб.

Якщо у справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них. Активну роль суду при дослідженні цього виду доказу сформульовано в п. 4 ст. 139 КАС України, в якому підкреслюється, що сторони або інші особи, що беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від них конкретної відповіді — "так" чи "ні". Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Інформація, яка надходить від свідка, має назву показання. Показання — це усний або письмовий виклад обставин якої-небудь справи. Відповідно до ст. 77 КАС України показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Однак не може бути доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

А якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Тобто суд повинен перевірити непрямі докази, які надані свідком, тому інформація цих осіб вже визнається як прямі докази, але на них розповсюджується статус свідка, визначений ст. 65 КАС України. В тому числі діє п. 8, який передбачає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав. Однак фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування), роботи чи служби та обставини, щодо яких він може дати показання.

Свідок зобов'язаний прибути до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Однак щодо осіб діє правило п. 2 ст. 65 КАС України про те, хто не може бути допитаний як свідок. Тобто КАС України вводить у дію новий засіб отримання інформації від особи про відомі їй обставини, які мають значення для справи, — допит — це опитування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка для з'ясування чого-небудь.

Розвиток науки та техніки суттєво вплинув на коло предметів, які можуть бути розглянуті в адміністративному суді як письмові докази. Тривалий час при розгляді справ про спори у галузі державного управління (виконавчої влади) України поняття письмових доказів ототожнювалося з поняттям "документи" (наприклад ст. 265 КУпАП України). Стаття 79 КАС України як документ визначає один із видів письмових доказів, закріплюючи тезу про те, що письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи) акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Тобто документи визначені лише як різновид письмових доказів На жаль, автори деяких видань, коментуючи положення КАС України, стверджують, що аналіз ст. 1 коментованої статті дозволяє дійти висновку, що законодавець ототожнює поняття "письмові докази" із поняттям "документи". В той же час, коли існують державні стандарти на управлінську документацію, відповідно до яких документи (у тому числі електронні) повинні бути оформлені у встановленій формі компетентною особою тощо, інші види письмових доказів — листи, телеграми, будь-які інші письмові записи повинні вважатися судом допустимими незалежно від тих форм, процедури видання тощо, головне, щоб вони містили в собі відомості про обставини, які мають значення у справі. Суд сам оцінює значення у справі відомостей, які містяться у документах або у інших письмових доказах (листи, телеграми тощо).

Письмові докази є об'єктом дослідження у суді у двох випадках — при клопотанні учасника адміністративного процесу або за ініціативою суду.

У першому випадку особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які можуть підтвердити цей доказ.

У другому - письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити зацікавлену сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для подання його в суд. При вирішенні питання відносно викладання письмових доказів у справі, суд повинен чітко виконувати вимогу п. З ст. 70 КАС України про допустимість доказів, оскільки деякі з них можуть містити інформацію, яка є державною таємницею або конфіденційною чи службовою і містить комерційну, банківську та інші види інформації, використання кожної з котрих повинно бути здійснено при дотриманні норм, що регламентують режим тієї чи іншої інформації. Особливу увагу суд повинен приділити інформації, яка підпадає під дію Закону України "Про державну таємницю", який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці, з метою захисту національної безпеки України. Державною таємницею згідно зі ст. 1 Закону України є вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошування яких може завдати шкоди національній безпеці України і які визнані в порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні державою. Статтею 8 Закону України "Про державну таємницю" визначається коло інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці. Перелік відомостей, які відповідно до рішень державних експертів з питань таємниці становлять державну таємницю, зазначений у зведеній відомості, затверджений наказом Голови Служби безпеки України № 52 від 01.03.2001 р. Тому витребувати деякі джерела, що містять письмові докази, суд може, лише отримавши згоду державних експертів з питань державної таємниці.

Письмові докази можуть бути як первісними, так і похідними, але до останніх існує низка вимог щодо дотримання порядку засвідчення копій документів. Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це не шкодить розгляду справи, або після набрання законної сили судового рішення у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу. В більшості справ, що розглядаються адміністративними судами, як докази використовуються речові докази. Пункт 1 ст. 80 КАС України визначає, що речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази — це носії певної визначеної інформації, яка може бути вилучена судом або експертом (якщо для цього потрібні спеціальні знання). Носіями інформації виступають не тільки люди і створені ними різноманітні письмові документи, але і інші об'єкти матеріального світу. У числі будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути й інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого правозастосовного акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами. Таким чином, речові докази — це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи. Головною особливістю речових доказів у порівнянні з іншими видами доказів є те, що вони являють собою "не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження по справі". В адміністративному судочинстві предмети матеріального світу виступають як речові докази найчастіше у таких випадках:

при відхиленні їх від адміністративно-технічних норм (стандартів та інших нормативів);

за наявності у них (на них) змін, пов'язаних зі встановлюваним фактом;

при забороні адміністративно-правовими нормами їх створення або використання;

при використанні їх особами, що беруть участь у справі;

при виявленні їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини мають значення для справи;

при відповідності їх у встановлених законом випадках адміністративно-технічним нормам (стандартам і іншим нормативам).

Частина 2 п. 1 ст. 80 КАС України до числа речових доказів відносить також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи, тобто законодавець визнає речовими доказами носії будь-якої інформації незалежно від того стосується вона справи чи ні.

Витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто речові докази, які потрібні суду, надсилаються безпосередньо до нього. Він може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для подання його в суд.

Ці докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази. Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Враховуючи це, за клопотанням державних експертних установ вони можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

Об'єктивне, аргументоване, основане на законі вирішення справ, що входять до компетенції адміністративних судів і стосуються діяльності різноманітних галузей та сфер державної діяльності, потребує знань, які виходять за межі тих, якими повинні володіти судді таких судів. Тому законодавець визначив у ч. 4 ст. 81 КАС України можливість призначення експертизи.

Експертиза (фр. expertise, від лат. expertus — досвідчений, випробуваний) — вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які вимагають спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяльності.

Отже, головним призначенням експертизи в адміністративному судочинстві є якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог законодавства обставин справи, усвідомлення та оцінка яких виходять за межі обов'язкових знань суддів адміністративного суду. Як свідчить зміст ч. 2 ст. 81 КАС України такими знаннями є спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо.

Тому висновок експерта є одним із видів доказів, на підставі яких (ст. 69 КАС України) суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Висновок повинен відповідати вимогам ст. 70 КАС України, яка визначає належність та допустимість доказів. У п. 1 ст. 82 КАС України ретельно викладено реквізити, які повинні бути зазначені у висновку експерта, але суддя, оцінюючи такий висновок, повинен пам'ятати, що схема та реквізити висновку співробітника експертних установ, на яких поширюється дія Закону України "Про судову експертизу", дещо відрізняється від тієї, що запропонована вимогами цієї статті. Інструкція Міністерства юстиції України, що визначає організацію роботи експертних установ, у ст. ст. 32—35 містить дещо іншу схему відповідей на поставлені перед ними питання. Цю обставину суд повинен враховувати при оцінці висновку експерта.

Висновок експерта складається з трьох частин: вступної, досліджувальної та висновків дослідження. Головним завданням вступної частини висновку експертизи є питання, які повинен розв’язати експерт.

У досліджувальній частині висновку експертизи описується процес дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновку експерта. Кожному питанню, яке вирішується експертом має відповідати певний розділ досліджувальної частини.

У заключній частині висновки дослідження викладаються у вигляді відповідей на поставлені запитання в тій послідовності, в якій вони викладені у його вступній частині.

На кожне з поставлених запитань має бути дана відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо його вирішити.

Висновок експертизи підписується експертами, які проводили дослідження, та засвідчується печаткою експертної установи.

Відповідно до п. 4 ст. 82 КАС України суд має право в судовому засіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до свого висновку. Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні, експерт може дати усний висновок.

Для роз'яснення і доповнення висновку експерта особи, які беруть участь у справі, а також суд можуть ставити експерту запитання. Першими ставлять запитання експерту особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першими ставлять запитання експертові позивач і його представник. Головуючий судового засідання та інші судді можуть поставити експертові запитання в будь-який час дослідження висновку експерта.

Викладені письмово і підписані пояснення експерта приєднуються до справи. Стаття 83 КАС України передбачає в якості доказів висновок комісійної та комплексної експертиз. Законодавець не визначає підстави призначення комісійної експертизи. Практика свідчить про те, що при проведенні комісійної експертизи кожний експерт вирішує поставлене завдання у повному обсязі. У процесі цієї роботи здійснюється внутрішньогрупова комунікація: обговорюються шляхи, методи та засоби вирішення завдань, результати індивідуальної праці. Колективне рішення комісії експертів виражає їх повну згоду один з одним.

Спільний висновок експертизи підписується експертами, які брали участь у сукупній оцінці результатів усіх досліджень і дійшли згоди.

Ухвала адміністративного суду про призначення комплексної експертизи має деякі особливості. По-перше, в ухвалі про призначення комплексної експертизи зазначається її назва та установа (установи), експертам якої (яких) доручено її проведення, а у разі участі в її проведенні особи, яка не є співробітником експертної установи, — також її прізвище, ім'я та по батькові.

По-друге, у випадках, коли проведення комплексної експертизи доручено експертам декількох установ, у постанові (ухвалі) про її призначення зазначається, яка з них є провідною, тобто яка з них здійснює організацію проведення експертизи, зокрема координацію роботи експертів і зв'язок з особою або органом, які призначили експертизу.

Про-третє, постанова (ухвала) про призначення комплексної експертизи направляється в кожну з установ-співвиконавців, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження і матеріали справи направляються провідній установі.

Висновок комплексної експертизи складається з урахуванням таких особливостей:

у вступній частині додатково зазначається прізвище голови експертної комісії і дані про попередні експертизи, якщо їх результати мали значення для вирішення питань, поставлених перед комплексною експертизою;

дослідження, які проводились окремими експертами, описуються у відповідних розділах досліджувальної частини із зазначенням прізвищ експертів;

узагальнення та оцінка результатів досліджень фіксується в синтезувальному розділі досліджувальної частини висновку експертизи.

Відповідно до ст. 85 КАС України як докази можуть виступати висновки додаткової та повторної експертизи. Значимість цих висновків неоднозначна. Підставою цього ставлення є оцінка висновку експерта судом — або висновок експерта є неповним або неясним, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності. Тобто підставою призначення додаткової або повторної експертизи є незадоволення суду якістю проведеної експертизи, висновок якої був предметом дослідження в судовій справі. Додаткова експертиза може бути призначена, якщо суд визнав висновок експерта неясним або неповним, у зв'язку з чим суд повинен винести ухвалу про призначення додаткової експертизи для роз'яснення додаткових питань, пов'язаних з попереднім експертним дослідженням. Ця ухвала може бути винесена для задоволення клопотань учасників адміністративного судочинства або за ініціативою суду.

На відміну від додаткової експертизи, яка призначається у випадку неясності або неповноти висновку експерта, повторна експертиза призначається тоді, коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності. Повторна експертиза доручається іншому експерту, а не тому, що робив попередню.

Частина 2 ст. 138 КАС України закріплює порядок дослідження доказів для встановлення обставин, від з'ясування та оцінки яких залежить винесення рішення у справі. В ній стверджується, що дослідження доказів є стадією процесу доказування, яка полягає в безпосередньому сприйнятті, вивченні судом інформації про факти, що містяться у передбачених законом джерелах доказів. Дослідження доказів здійснюється під час судового розгляду справи. Ознайомлення із змістом доказів поза процесом не має ніякого значення.

Допит свідка може бути проведений за місцем або у місці його проживання (перебування) (ст. 78 КАС України). Це може бути зроблено з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка. Оцінка інформації, яка міститься у допиті свідка, оцінюється судом при розгляді справи. Стаття 78 КАС України визначає можливість використання у справі письмових пояснень свідка по справі. Пункт 2 ст. 78 КАС України встановлює, що за дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з поважних причин прибути в судове засідання і проживає (перебуває) за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністративного суду, який знаходиться за місцем проживання (перебування) свідка.

Відповідно до вимог цієї статті свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом за місцем його проживання (перебування).

У дослідженні доказів в суді важливе місце належить особі, яка відповідно параграфу другого глави п'ятої КАС України "Учасники адміністративного процесу" визначена у якості інших учасників адміністративного процесу й має назву "спеціаліст". Стаття 67 КАС України визначає, що консультації спеціаліста не можуть розглядатися як джерела доказів, вони мають якість поради.

у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання про його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за поставленими питаннями.

Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право:

ознайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Він може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

Процес доказування в адміністративному судочинстві включає в себе елемент дослідження доказів. Дослідження полягає у встановленні змісту доказу, його достовірності і узгодженості з іншими доказами у справі.

Кожен доказ — носій інформації про те чи інше явище, факт, він становить зміст доказу і може бути одержаний при простому розгляді доказу або шляхом експертного дослідження, якщо необхідні спеціальні пізнання.

Встановлення достовірності доказів — їх перевірка — може полягати: у аналізі, дослідженні джерела доказів з погляду змісту і достовірності відомостей, що містяться в ньому; у зіставленні з іншими доказами в цілях з'ясування узгодженості їх один з одним; у виявленні нових доказів, які підтверджують достовірність тих, що є.

Завершується процес доказування в адміністративному судочинстві оцінного дослідження доказів судом. Оцінка доказів — Це логічний процес встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності доказів для прийняття рішення у справі, встановлення характеру зв'язків між доказами, визначення значення та шляхів їх використання для встановлення істини у справі. Оцінка доказів здійснюється протягом всього адміністративного судочинства, однак остаточну їх оцінку дає суд, який приймає рішення у справі. Тому законодавець вимоги до оцінки доказів в адміністративному судочинстві визначив у ст. 86, яка завершує гл. 6 "Докази" КАС України.

Оцінка доказів — розумова, пізнавальна діяльність адміністративного суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів і здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на підставі принципів адміністративного судочинства: верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі. При цьому суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Основні положення цієї діяльності викладені у ст. 86 КАС України. У ній відзначається, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. При цьому, ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Тому суд оцінює належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Дослідження доказів здійснюється не лише у приміщенні суду під час розгляду справи. Докази можуть бути дослідженні й поза приміщенням — у місці находження того чи іншого доказу, у разі якщо суд дійде висновку про доцільність цієї процедури. Відповідно до ст. 78 КАС України суд може допитати свідка за місцем його проживання або перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

За дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може поважних причин з'явитися в судове засідання і проживає за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка.

Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом за місцем його перебування. Причому ст. 93 КАС України визначає, що витрати пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Однак кожний доказ займає у структурі доказування своє особливе місце, тому суд проводить оцінку кожного доказу, спираючись на його специфіку, й тільки після цього робить загальну оцінку доказам, які є у справі. Так, наприклад, згідно зі ст. 76 КАС України сторони, треті особи або їх представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їх згодою допитані як свідки, однак при цьому ці особи попереджаються про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показань (ст. 65 п. 8), тому рівень об'єктивності інформації, яка міститься у показаннях сторін, кожна з котрих має особливі інтереси у справі, в той час коли свідок не повинен їх мати, є різним. Те ж стосується й оцінки висновків експерта. Оцінюючи їх, суд може дійти висновку про їх неякісність (немає відповіді на поставлені завдання, неясність висновку тощо), може призначити повторну або комплексну експертизу. Таким чином, спочатку дається оцінка кожного доказу окремо із точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності й взаємності доказів у сукупності, а потім на підставі цього рішення виноситься рішення у справі.

Оцінка доказів також залежить від місця того чи іншого доказу в системі їх класифікації. Так, доказове значення прямих доказів більш, ніж похідних, оскільки інформація, яку несуть останні, потрібна бути підкріплена іншими доказами. Тобто етап оцінки доказів є дуже складним й важливим, здійснення його потребує високого кваліфікаційного рівня суду та інших учасників адміністративного судочинства.