Особливості розвитку художньої культури 60-80-х років

У 60-80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки – Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з’їзд якої відбувся в січні 1963 р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило 2-3 фільми, то в наступні роки – 1820. Щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова,
Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової,
Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», «Соломія Крушельницька», «Меланхолійний вальс», «Розпад», «Поріг», «В бій ідуть тільки «старики», «Ати-бати, йшли солдати» та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми «Тіні забутих предків» та «Білий птах з чорною ознакою» одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

Театр. Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п’єс. Схвалення громадськості дістали вистави «Фауст і смерть» О. Левади, «Веселка» М.Зарудного, «Нащадки запорожців» О.Довженка, «Де твоє серце» О. Коломійця та ін.

У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти «інакомислячих», посилився контроль за репертуарною політикою, перевага надавалася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах Союзу. Обов’язковим став позитивний герой, який згодом перетворився на заяложений штамп.

На українській сцені плідно працювали режисери С. Сміян, А. Скибенко,
О. Король, В. Афанасьєв, О. Беляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій,
В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк,
А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко.

Музика. Збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників
Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Назар Стодоля» К. Домінчина, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, балети «Чорне золото» В. Гомоляки, «Тіні забутих предків» В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори: Друга симфонія Б. Яровинського, цикл «Батьківщина» М. Дремлюги, сюїта «Король Лір» Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка,
Я. Лапинського.

В. Івасюк складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня «Червона рута» дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Нових барв набула в 70-80-ті роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика,
Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.

Архітектура та образотворче мистецтво. Першочерговим завданням у цей період стало зведення житла, потреба в якому була дуже нагальною. Архітектори і будівельники шукали оптимальних шляхів для розв’язання цієї проблеми. Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого – негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60-70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури «Україна» (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.

У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Створюються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні 5 –у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.

Відроджують давню традицію українського народного живопису
Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.

Високу оцінку дістали картини «Ранок Сибіру» В. Чеканюка, «Незабутнє. 1943 рік» А. Пламеницького, «Урожай» А. Сафаргаліна, «Вистояли» В. Пузиркова, «Неходженими стежками» О. Хмельницького, скульптурні твори М. Рябініна,
А. Білостоцького, В. Бородая, графічні аркуші Г. Якутовича, О. Пащенка,
В. Мироненка, А. Базилевича, І. Селіванова.

Встановлено пам’ятники О. Пушкіну та М. Лисенку в Києві (О. Ковальов), М. Шашкевичу – у Підліссі (Д. Крвавич), Т. Шевченкові – у Москві (М.Грицюк, Ю.Сінькевич, АФуженко), І. Франку – у Львові (В. Борисенко, Д. Крвавич,
Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чай-ка). Реконструйовано Львівську фабрику скульптури, створено художні майстерні в Харкові, Києві та інших містах.

Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін. Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого мистецтва.

Преса. У республіці видавалися газети і журнали: загальнополітичні, літературно-художні, фахові, розраховані на працівників різних галузей промисловості і сільського господарства, науки, культури.

На початку 1966 р. виходило 15 республіканських газет, 33 обласні, 7 міжобласних комсомольських, 27 міських, 46 міжрайонних, 348 районних, 450 багатотиражних газет підприємств, будов, транспорту, навчальних закладів, близько 1500 колгоспних і радгоспних багатотиражок. Середньоразовий тираж усіх газет становив 1561 тис. примірників.

В Україні здійснено докорінну перебудову видавничої справи, створено Комітет преси при Раді Міністрів УРСР, а на місцях – обласні управління. Йому були підпорядковані всі республіканські та місцеві газети, понад 60 поліграфічних підприємств і організацій, 26 республіканських, обласних та університетських видавництв.

У республіці діють 12 потужних телевізійних центрів – у Києві, Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Львові, Сімферополі, Чернівцях. Вже на початок 1965 р. трудящі республіки мали 2,5 млн телевізорів.

У 1970 р. було видано 8133 назви книжок та брошур, у 1988 р. – 8311 видань. При загальному збільшенні тиражів з 121,5 до 184,6 млн примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн. Левову їх частку становили книжки видавництва «Веселка» та брошури товариства «Знання».

Культосвітні заклади. У 50-80-ті рр. відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Уже на початок 1965 р. в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, 130 музеїв, 26,5 тис. клубних закладів, з них 23,2 тис. – на селі.

Багато уваги приділялося підготовці кадрів для культурно-освітніх закладів. Спеціалістів готували Харківський державний інститут культури з філіалом у Києві та культурно-освітні училища кожної області. Разом вони щороку випускали близько 4 тис. фахівців з вищою та середньою освітою. Велася велика робота над підвищенням кваліфікації працівників культурно-освітніх закладів на курсах, семінарах, шляхом залучення їх до навчання без відриву від виробництва у ВНЗ і технікумах. Здійснено заходи, спрямовані на подальше поліпшення матеріального забезпечення працівників культурно-освітніх закладів.

Для відзначення кращих працівників клубів, бібліотек, музеїв, парків, Будинків народної творчості Президія Верховної Ради України встановила почесне звання «Заслужений працівник культури Української РСР». Важливою подією в культурному житті республіки стало відновлення в 1966 р. Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури.

Велику роль у подальшому піднесенні культурно-освітнього рівня широких народних мас відігравали народні університети, діяльність яких ґрунтувалася на громадських засадах. Ці освітні заклади здобули загальне визнання. У 1964-65 н.р. в республіці їх працювало 374, де навчалося 650 тис. чол.

Активізувала свою роботу художня самодіяльність, що було характерно як для міста, так і для сільської місцевості. Розвивалися не лише колективні, а й індивідуальні форми. Багато самодіяльних композиторів, художників, поетів, письменників зробили свій внесок у розвиток художньої скарбниці народу. У художній самодіяльності брали участь понад 4 млн трудящих; у республіці діяло понад 120 тис. аматорських гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, 48 народних ансамблів і симфонічних оркестрів, колективів, які мали сталий склад виконавців, проводили свою роботу на високому художньому рівні і наближалися до виконавської майстерності професійних колективів.

Плідно працювали самодіяльні митці і в галузі образотворчого мистецтва. В Україні в 1966 р. їх налічувалося понад 10 тис. Широкого визнання дістали твори лауреата Шевченківської премії М. Примаченко, а також Г. Собачко, Г. Леончук, Л. Спаської, С. Чайки, Г. Верес та ін. Діяло 508 студій образотворчого мистецтва, які відвідували понад 5 тис. робітників, колгоспників, службовців.

Однією з яскравих і характерних рис культурного життя українського народу був розквіт народної самодіяльної творчості. Свідченням цього стало не лише збільшення кількості самодіяльних письменників, поетів, композиторів, танцюристів, музикантів, співаків, а й піднесення художнього рівня самодіяльної народної творчості, наближення її до професійного мистецтва.

Date: 2015-07-22; view: 407; Нарушение авторских прав