Розстріляне відродження» в українській культурі. На межі 20-30-х рр. ситуація в українській культурі докорінно змінилася

На межі 20-30-х рр. ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче – на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася особистість М. Хвильового.

Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти «червоної халтури» і особливо його полемічний заклик «Геть від Москви» з орієнтацією на «психологічну Європу», який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм (памфлети «Думки проти течії», «Камо грядеші?» (Куди йдеш?), роман «Вальдшнепи», 1926).

Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента
С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога
В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії
В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів.

У 1934-1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік І.І. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві
М. Грушевський, звинувачений у справі «Українського національного центру». В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей – статистики, етнографії, демографії, краєзнавства.

У літературі удар спрямовується проти творчих об’єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, – ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук. Усього було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. У Соловецькому таборі загинув Л. Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні – І. Падалка і В. Седляр.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.

До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри,
М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ «батька народів», «людини в зореноснім Кремлі». Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах – музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не використовувалися до середини 50-х років. Цілеспрямовано нищилися в 30-х роках пам’ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в «Слові о полку Ігоревім», один з кращих зразків українського бароко – Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам’ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам’ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було стертим з народної пам’яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.

Date: 2015-07-22; view: 334; Нарушение авторских прав