Основні характеристики правової держави

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................... 2

1. Поняття та основні риси правової держави................................................... 3

2. Становлення правової держави в Україні...................................................... 8

Висновки............................................................................................................ 17

Список використаної літератури...................................................................... 18

Вступ

Правова держава - це така форма організації і діяльності державної влади, при якій держава і громадяни пов'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві Конституції, демократичних законів і рівності всіх перед законом.

Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почала формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ, Цицерон, Демокріт, Аристотель, Платон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечували гармонічне функціонування суспільства тієї епохи. Вчені старожитності вважали, що найбільше розумна і справедлива лише та політична форма гуртожитку людей, при якій закон загальнообов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право і, одночасно, обмежена нею, на думку древніх мислителів, вважається справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і (якийсь) формі державного ладу”. Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальному правопорядку”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима мали помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх вчень про правову державу.Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжують нові підходи до держави і розуміння її ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органа, що стверджує рівність усіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права.

Найбільше відомі ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж. Боден. У своїй теорії Макіавеллі на основі досвіду існування держав минулого і сучасного пояснив принципи політики, осмислив рушійні політичні сили. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпеченні безпеки для кожного. Ж. Боден визначає державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить. Задача держави перебуває в тому, щоб забезпечити права і свободи[i].

У період буржуазних революцій у розробці концепції правової державності значний внесок внесли прогресивні вчені Б. Спіноза, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є й інші.

Треба відзначити, що серед російських філософів ідеї правової держави теж знайшли свій відбиток. Вони викладалися в працях П.І. Пестеля, М.Г. Чернишевського, Г.Ф. Шершеневича. Так, Шершеневич відзначає наступні шляхи формування й основні параметри правової держави: “1) для усунення сваволі необхідно встановлення норм суспільного права, що визначають межі свободи кожного й обмежують одні інтереси від інших, у тому числі і державних організацій, - звідси йде ідея панування права в управлінні; 2) якщо особиста ініціатива вимагає простору, то державі досить обмежитися охороною суб'єктивних прав; 3) щоб новий порядок не порушувався самими органами влади, необхідно строго визначити повноваження останніх, відокремивши від виконавчої влади законодавчу, затвердивши самостійність судової влади і допустивши до співучасті в законодавстві виборні суспільні елементи”[ii].

Після жовтня 1917 року в Радянській державі в силу об'єктивних і суб'єктивних чинників ідеї правової держави спочатку були поглинуті вимогами революційної правосвідомості, а згодом цілком виключені з реального життя. Правовий нігілізм при зосередженні влади в руках партійно-державного апарату, відрив цієї влади від народу привели до повної відмоіви в теорії і на практиці від правової організації громадського життя на засадах справедливості й у кінцевому рахунку, до встановлення тоталітарної державності. Радянська державність у період тоталітаризму не сприймала ідею правової держави, вважаючи її буржуазною, діаметрально протилежною класовим концепціям держави. Головним завданням курсової роботи є всебічний розгляд проблем і перспектив формування правової держави в Україні.

Основні характеристики правової держави

Економічною основою правової держави є виробничі відношення, що базуються на різних формах власності (державної, колективної, орендної, приватної, кооперативної й інших) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично[iii].

У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ: індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці. Правові витоки державності реалізується тільки при наявності самостійності, що економічно забезпечує панування права, рівність учасників виробничих відносин, постійне зростання добробуту суспільства і його саморозвиток.

Соціальну основу правової держави складає саморегулююче цивільне суспільство, що об'єднує вільних громадян - носіїв суспільного прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина і її інтереси. Через систему соціальних інститутів, суспільних зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і свободи. Перехід від тоталітарних методів до правової державності пов'язаний з різким переорієнтуванням соціальної діяльності держави. Решта соціальної основи держави визначає стабільність її правових устоїв[iv].

Моральну основу правової держави створюють загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності та свободи особи. Конкретно це виражається в демократичних методах державного управління, справедливості й правосудді, у пріоритеті прав і свобод особи у взаємовідносинах з державою, захисті прав меншості, толератності до різних релігійних світоглядів[v].

Правова держава - це суверенна держава, що концентрує в собі суверенітет народу, націй і народностей, що населяють країну. Здійснюючи верховенство, загальність, повноту і винятковість влади, така держава забезпечує свободу суспільних відносин, заснованих на засадах справедливості, для усіх без винятку громадян. Примус у правовій державі здійснюється на основі права, обмежений правом і виключає свавілля і беззаконня. Держава застосовує силу в правових рамках і тільки в тих випадках, коли порушується її суверенітет, інтереси її громадян. Вона обмежує свободу окремої людини, якщо його поведінка загрожує іншим людям.

У числі найважливіших елементів, що відповідають характеристиці правової держави (її основних ознак), варто назвати:

1. Здійснення справжнього народовладдя, що поширюється на всі сторони організації і сфери життя цивільного суспільства і виступає в якості цілісної системи розвитку демократії.

2. Конституційне забезпечення розподілу влади, що виражає різні державні форми здійснення єдиної влади народу.

3. Верховенство права і зв'язаність державної влади правовими розпорядженнями.

4. Верховенство закону, відповідно до якого саме закон володіє вищою юридичною чинністю в системі інших правових актів і забезпечує неприпустимість довільного втручання держави в життя цивільного суспільства, тобто втручання, не заснованого на положеннях закону.

5. Взаємозв'язок прав та обов'язків і взаємної відповідальності держави й особистості, а також гарантованість прав і свобод людини, що забезпечує їхню реалізацію в політичній, соціальній і культурній сферах життя.

6. Підвищення ролі й авторитету судової влади з необхідними конституційними гарантіями незалежності правосуддя.

7. Формування ефективних інститутів конституційного контролю за законністю.

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, зв'язаністю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і яких органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Відповідно до цієї теорії змішування, з'єднання влади (законодавчої, виконавчої, судової) в одному органі, у руках однієї особи чревате небезпекою встановлення деспотичного режиму, де неможлива свобода особи. Тому для того, щоб запобігти виникненню авторитарної абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці гілки влади повинні бути розмежовані, розділені, відособлені.

За допомогою розподілу влади правова держава організується і функціонує правовим способом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; встановлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влад діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тою або іншою владою повноважень іншої. Принцип розподілу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою "стримань і противаг" влади. Подібна система "стримань і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави[vi].

Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії розподілу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншій[vii]. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути знято, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної з палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням затвердження членів уряду, призначених президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку скоєння президентом злочинів, Сенат звертається в суд для вирішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади. "Збуджує" же справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються нарівно. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США.

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також способом децентралізації і "розподілу" влади, що протидіє її концентрації.

Для демократичного суспільства принцип розподілу влади особо важливий і визначний. Він виражає не тільки розподіл праці між державними органами, але і помірність, "незосередженість" державної влади, що усуває можливість її концентрації, перетворення її в авторитарну і тоталітарну владу. Цей принцип у демократичному суспільстві припускає, що всі три влади однакові, рівновеликі по силі, служать противагами по відношенню одна до іншої та можуть "стримувати" одна іншу, не допускати домінування однієї з них. Наприклад, перетворення управлінської влади в авторитарну, а законодавчої - у "всевладдя", у тоталітарну владу, що підкоряє собі і керування, і правосуддя.

Але навіть якщо дотримана вимога поділу влади, задіяна система "стримань і противаг", то держава ще не обов'язково є правовою.

Наступною ознакою правової держави є верховенство закону[viii]. У правовій державі жодний державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не вправі зазіхати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність. Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що володіє вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не ухиляться від його виконання і тим більше не порушувати його. Також неприпустимо "збагачувати" закон підзаконними актами, вкладати в нього такий зміст, що не був передбачений законодавцем. Крім того й усі рядові громадяни повинні у своєму поводженні керуватися законом. А для цього крім усього іншого, вони повинні бути інформовані про його зміст.

Правова держава також припускає правову усталеність Конституції. Неприпустимі її постійні зміни, доповнення і відновлення. Тому що тоді вона перестає бути Основним Законом держави, що володіє довгостроковим характером. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення має здійснюватися відповідно до неї, а не волею.

Зміцнення законності залишається актуальною задачею, тому що це - центральна категорія правової держави.

Конституція - юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади і керування, основні права й обов'язків громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально прагнути до того, щоб Конституція займала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні вторинні законодавчі акти, що деталізувають конституційні встановлення в такій мірі, у який це необхідно для їхнього перетворення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатньому ступені конкретною, щоб виступати в якості джерела норм прямої дії, обов'язкових для державних органів, посадових осіб. До числа таким норм, відносяться ті, що закріплюють основні права, свободи й обов'язки громадян, реальність яких не повинна погоджуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм.

Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, - являють собою ті правила, якими має керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть ті, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності та гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не приводять до скільки-небудь значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання і застосування таких актів. Необхідно установити високу якість законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб'єктивними чинниками, національними й історичними традиціями. Одною із таких умов є існування єдиного правового простору в межах даної держави. Вчені-юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування його основ насамперед з реалізацією принципу верховенства закону, як основною загальнодемократичною цінністю, приділили увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам, у тому числі і Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують її повну відповідність закону. Але реалізація цих ідей можлива лише при наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній державі ефективність правового закону сполучена з наявністю єдиного правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, прийнятих від імені народу, що виражає його суверенну волю, над усіма діючими в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включаючи відомчі розпорядження, накази, інструкції, підлягають конституційному контролю. Це означає, що вони можуть бути опротестовані, оскаржені й анульовані по мотивах порушення законності або, навпроти, після визначеної судової процедури підтверджені як відповідні конституції й іншім законам.

Правова держава - термін, що з'явився в нас у країні досить недавно. У цьому немає нічого надзвичайного тому що зміст його в тому, що держава повинна підкорятися праву, що фактично означає переваження загальнолюдських цінностей над класовими. А в державі «перемігшого пролетаріату» творці, засновники й ідеологи якого визначали право як явище вторинне стосовно держави, як зведену в закон волю панівного класу - пролетаріату придушувати опір буржуазії, про це не могло бути і мови. Після перемоги революції, думали Маркс, Енгельс, Ленін право, як типовий продукт буржуазного суспільства, буде поступово відмирати. Концепція диктатури пролетаріату припускала необмежене законом і панування пролетаріату, що обпирається на насильство, над буржуазією. Однак вже в перші післяжовтневі дні і тижні Ленін став говорити про необхідність дотримання законності. Інша справа, що це була вже так звана соціалістична законність, що, нібито, втілювала в собі волю робітничого класу, всього трудового народу, а фактично виражала інтереси партійно-державного керівництва. Повернення до ідеї правової держави відбувся після ХХ з'їзду партії, коли відбувся принциповий розрив з беззаконістю сталінізму, почалася соціалістична законність, стала проводитися широка реабілітація безвинно засуджених, були скасовані органи позанесудової репресії, скасований спрощений по суті, інквізиційний, порядок розгляду справ про, так називані, контрреволюційні виступи. Були відкриті нові можливості в радянському державно-правовому будівництві. Але реалізації цих можливостей перешкоджали обстановка й умови часу застою, коли колишня політична система керівництва суспільством усі сильніше виявляла свою неспроможність і непридатність, а нова не створювалася. Ще в 70-ті роки в радянській юридичній науці і літературі стала обговорюватися, правда дуже обережно, проблема радянської правової держави як напрямку розвитку і правового оформлення загальнонародної держави. Розробка цієї теми в умовах перебудови одержала не тільки теоретичне, але і практичне значення, особливо після рішень ХІХ конференції КПРС.

Забуто, колишні, здавалося, непорушні установки про пріоритет держави в політичній сфері (неприпустимість верховенства право над державою). Стало очевидним, що наше суспільство не покінчить з жахами сталінського тоталітаризму, якщо не піде по шляху відтворення справедливого цивільного суспільства і реалізації закладених у ньому цінностей.

Прийняття нашим суспільством формули правової держави означає переворот в уявленні про співвідношення держави і права. Правова держава припускає, у першу чергу, панування права над державою. Крім цього - верховенство закону у всіх областях громадського життя, поділ влади, плюралізм думок, гласність, висока роль суду (в т. ч. конституційного), взаємна відповідальність громадянина і держави. Лише при наявності і широкому розвитку усіх вищезгаданих ознак, можна з упевненістю говорити про створення правової держави. Панування права припускає сполучення двох аспектів:

· інституційного-правового (у формі правової організації системи державної влади)

· нормативно-правового (у виді верховенства правового закону)

При цьому необхідно враховувати те, що правова законність і правова організація повинні бути такими не тільки, за назвою, але і по змісту. І тут найбільше доречно одне з визначень права по Р.З.Лівшицеві як «нормативно закріпленої і реалізованої справедливості». Інакше закон і законність можуть виродитися в допоміжні засоби організації, підтримки і виправдання антиправових порядків. Взаємозв'язоки між правом і державою дуже складні. З одного боку, основний шлях об’ективізації права проходить через закон - державний акт. Одночасно держава через систему органів - судових, слідчих і інших - забезпечує фактичну реалізацію правових установлень. Причому, зрозуміло, що таким шляхом держава прагне втілити в життя свою волю, політичні інтереси, що мають класовий зміст. Проводячи суворі відзнаки між правом і законом, треба бачити, що перше як самобутній феномен, що відрізняється значною соціальною силою і самостійною цінністю, знаходить свої властивості особливого інституційного утворення за допомогою державно-правових актів, тобто того, що іменується джерелом права або формою права. Той факт, що право існує і розвивається у відомому протиборстві з державою, із достатньою повнотою і наочністю виявляє себе при демократичному рішенні. Право як явище цивілізації і культури формується й удосконалюється остільки, оскільки воно відповідно до принципів демократії обмежує державну владу, установлює для діяльності державних органів послідовно дозвільний порядок, упорядковує цю владу через відпрацьовані процесуальні і процедурні форми.

Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору, одержує все більше визнання, і виражається в боротьбі з тероризмом, захистом прав людини, праві притулку, відношеннями між правоохоронними органами.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це - соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності - це насамперед демократизм суспільного і державного ладу держави, політичний і ідеологічний плюралізм, активна участь громадян у керуванні справами держави.

Соціально-економічні гарантії законності - різноманіття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми спроможностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови наймання, звільнення, оплати й охорони праці тощо.

До юридичних гарантій належать наступні: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, яким потрібне правове закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян.

До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН по контролю за дотриманням прав людини в різних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіони, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова держава - категорії багато в чому тотожні, але в них декілька різні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб'єктами правової сфери, у той час як правову державу пред'являє подібна вимога до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону насамперед у діяльності владних структур - державних органів влади, керування, суду і прокуратури і їхніх посадових осіб. У підсумку законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об'єктивну силу життєдіяльність якої не залежить від відношення до неї.

У якості одного з найважливіших завдань, пов'язаного з формуванням правової держави, варто розглядати розвиток і удосконалення законодавства, формування нової по сутіі правової системи. Останнім часом прийняті дуже багато законодавчих актів, що створюють основи для подальшого розвитку нашої держави як демократичного, правового.

У плині довгих десятиліть у нашій країні діяла однопартійна система, що виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Офіційною, державною ідеологією був марксизм-ленінізм. Сучасна демократична правова держава припускає розвите цивільне суспільство, у якому взаємодіють різні громадські організації, політичні партії, у котрому ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості офіційної державної ідеології. Політичне життя в правовій державі будується на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності. Тому одним із шляхів формування правової держави, одним із напрямків цієї роботи є розвиток цивільного суспільства, що виступає важливою ланкою між особистістю і державою, у якому реалізується велика частина прав і свобод людини; твердження принципів політичного плюралізму.

Необхідним чинником, що визначає багато в чому успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства, є рівень політичної і правової культури в суспільстві. Необхідно позбуватися від того правового нігілізму, що особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання конституції, закону всіма членами, усіма посадовими особами - невід'ємна риса демократичної держави.

Зараз на території колишнього СРСР відбуваються складні процеси в розвитку держави і права - становлення в нових "незалежних державах" державних і правових систем, що відповідають вимогам сучасного цивільного суспільства. Цей розвиток усі більш ускладнюється через те, що суспільство переживає найжорстокішу економічну і соціальну кризу, що істотно відбилася на рівні життя людей і різко висвітила ті негативні наслідки, що породила тоталітарна система за довгі десятиліття свого панування.

Сувора закономірність, а може бути і трагічна неминучість у тому, що людська природа і соціальне життя усі ще далекі від досконалості. Більш реально не мріяти про повне викорінювання зла, а прагнути до його обмеження. У тому числі і за допомогою створення правового суспільства. Більш того, чи можливо ця досконалість? Природно ні, тому що така природа людини.

На даний момент немає альтернативи правовій державі, якщо ми приймаємо загальнолюдську систему цінностей, в основі своїй християнську. Втім, щодо загальнолюдської - явне перебільшення, не варто забувати про мусульманські держави, де існує релігійна система права. Тому скажемо так: На даний момент не існує альтернатива правовій державі, якщо ми приймаємо систему цінностей західної цивілізації.