У хатах і палатах

Селянська хата. Сільські хати того часу мають найрізнорідніший вигляд. Відомий нам уже німець Вердум дає опис запущеної селянської садиби: «Селянська хата ділиться звичайно на три частини. Перша, що через неї входять до дому, — це стайня, друга — кімната, з неї ж збоку можна перелізти до третьої діри, яку називають коморою. Взагалі одна така сама чиста, як друга. Сільські хати — як ковчеги Ноя, бо в них при печі громадяться поруч із людьми також коні, корови, телята, вівці, свині, кури, гуси та інші звірята що знаходяться дома. Видають вони особливий сопух. Вогнище приміщують звичайно в кутку кімнати — це дає більше тепла, ніж піч при простому мурі».

У другому місці він пише: «В тих місцях на Русі в селянських хатах нема коминів, тільки піч, що в ній або при ній на огнищі все варять. По обох сторонах у стінах дому є кілька дір, немов вікна. Відповідно до вітру їх відчиняють або замикають, щоб дим через них виходив надвір. Діти бігають або цілком голі, або тільки в сорочці, аж доростуть, Що можуть працювати в полі. Тоді дають їм, як ціле убрання, гуньку й пару чобіт. А до того часу скачуть при печі, що є немов замком свободи, й дуже зручно вдряпуються на неї й з неї, навіть зовсім малі, що не вміють ще вільно ходити по рівній землі. Жінки привішують колиски на чотирьох поворозах до стелі й колихають їх із дітьми туди й назад; часом закручують шнури так, що знову самі назад відкручуються — це дітей присипляє. А ті як не сплять, то скачуть і граються в них, як скакуни на линві».

Це, зрозуміло картина з якоїсь однієї околиці, — не всі ж хати були сполучені зі стайнями й не всюди селяни жили в такій біді, як це десь бачив наш подорожник. У різних околицях доми бували різного типу, залежно від місцевих звичаїв і від матеріалу, яким люди користувалися.

У горах мандрівна чабанська людність жила у примітивних колибах. Люстратор карпатських королівщин 1564 р. писав: «Там за Коломиєю є лісів і пустинь досить, що на них люди з різних сіл пасуть вівці цілий рік, також свині, особливо як на бучині зробиться жир, — ставлять там собі кошари або обори до мешкання». Такі тимчасові будови стрічаємо скрізь у горах і в теперішні часи. В лісах перші поселенці будували собі тимчасові буди та шалаші.

У степах козаки копали землянки для житла. Австрійський посол Лясота, що їздив на Січ 1595 р., оповідає: «Серед поля зчаста видно дивні малі відокремлені домики зі стрільницями, — туди тікають селяни, коли на них нагло й несподівано нападуть татари, й бороняться звідси». Такі землянки звали також бурдюгами. Столітній запорожець Розсолода оповідав: «Бурдюги робилися просто. Викопає запорожець ямку, поставить у ямку ліску, нагорне довкола неї землі, обставить кураєм, обліпить кизяком, обмаже глиною, виведе мечеть, щоб хліб пекти, зробить кабицю, щоб страву варити, та й живе собі, наче пан який у хоромі. А щоби бачити, що воно діється у степу, зробить собі у бурдюзі маленьке кругленьке, наче тарілочка, віконечко, вставить у нього скло, поганеньке таке, зелене, рябе та з камінцями, з кругленькою раминою з чотирьох трісочок, та й дивиться через нього з бурдюга. У бурдюзі димаря й груби не було, а була мечеть, схожа на піч, тільки низенька, зроблена з дикого каменю. Як запалили було цю мечеть, то з неї полум’я так і пашить, а каміння як розгориться — так, як вогонь, зробиться. З такою мечеттю холоду нічого було боятися».

Скляні шибки по селах траплялися нечасто. Вердум пише про Жовквівщину: «Вікна тут і в багатьох інших місцях були з риб’ячих міхурів, прикріплених дерев’яними прутами замість киту. У деяких місцях уживають замість скла до вікон якогось роду прозоре каміння, тоненько шліфоване». Це був, мабуть, гіпс.

Не всі хати були курні. Вердум зазначає: «Комини з жовтої глини, приміщені між дерев’яними ґратами, стирчать на даху, як грубі вежі, а хто більш дбайливий, обтикає їх назверх соломою або дошками для охорони від дощу». У дахах нема віконець, якими можна б вийти нагору, а при кожному домі стоїть велика драбина, зроблена з цілого дерева, — по ній лізуть догори.

Про міські доми в Києві писав француз Боплан: «Доми тут побудовані на зразок московських: низькі, з одним поверхом. Освітлюють їх лучиною, що така дешева, що за два денари можна її мати більше, ніж треба на найдовшу зимову ніч. Рури до печей продають на ринку. Це може видаватися нам смішним, як багато інших тамошніх звичаїв». Павлові Алеппському Київ видавався незвичайно пишним: «Доми величаві, високі, побудовані з балок, виструганих і всередині, і зверху». Навіть у степовій Умані «доми високі й гарні, з численними вікнами з різнокольорового скла».

Панський двір. Сільські хатини були малі й бідні, міські доми вузькі й тісні, зате панські садиби визначалися і простором, і вигодою, і багатством. Шляхетський дім стояв найчастіше на високому місці, звідки був вид на всі сторони, недалеко лісу, над рікою. Дуже часто це був немов замочок, укріплений на всі сторони, бо все можна було сподіватися нападу як не татар, то опришків або й розгнузданого війська. Так, двір у Корениці під Ярославом ще 1670 р. мав довкола вали, а також частокіл із дерев’яними баштами. Башту, або бійницю, будували з сильного матеріалу на один — два поверхи, щоб звідти можна обстрілювати ворога, а в потребі й звідти боронитися. Частокіл по-старосвітськи звався острог, був із дубових паль, вгорі загострених, мов списи. Довкола обійстя йшла також дерев’яна огорожа, забезпечена вгорі терням, а за нею глибокий рів. Так само сильні й забезпечені були в’їздові ворота. На башті та на інших двірських фортифікаціях вночі сторожили селяни, що мали за обов’язок співати або дути в сопілки на знак, що не сплять.

Дім звичайно бував дерев’яний, покритий ґонтом. Входили через ґанок до просторих сіней, прикрашених ловецькими трофеями. Тут часто під час весіль, гостин і більших з’їздів гості спали «покотом». З сіней вели двері — на одну сторону до панських покоїв, на другу до «челядної» частини. Кімнат було багато — столова, світлиця, спальні, всякі алькіри й комірки. В деяких дворах деякі кімнати вживали на зиму, деякі на літо. Поруч із двором стояло гумно з господарськими будівлями, квітники, сади, пасіка, часом і звіринець, де тримали рідку звірину.

Подібно виглядали й садиби козацької старшини. Двір гетьмана Апостола в Глухові був обведений дерев’яною огорожею, й невеликими насипними валами. При головних воротах стояла вартівня для сторожі. До самого гетьманського будинку вів ґанок з точеними балясами (стовпами), далі широкі сіни з великим комином. Із сіней направо вели двері до кімнат, де засідала генеральна канцелярія. Тут стояли довгі столи й лави, вкриті килимами. Наліво з сіней було мешкання гетьмана, що складалося з десятьох кімнат. Головна світлиця була оббита голубим сукном із шістьма вікнами. У вікнах шиби були оправлені в олово, знадвору вікна охороняли віконниці. На головній стіні висіла ікона розп’ятого Христа, в кутах — євангелісти. Посередині стояли великий стіл, стільці, оббиті атласом та червоною й чорною шкірою, лави, застелені килимами. Піч була з полив’яних кахлів, мальованих у квітки. Двері — столярської роботи, мальовані, на завісах, із замками й завертками. Далі йшли інші більші й менші кімнати, всякі світелки, сінці. Була й окрема баня з білою піччю й залізною заслонкою. Довкола двірця вели ґанки, криті дахом. Перед вікнами стелився квітник, далі вишневий садок, плодові сади й городи. З господарських будинків згадуються кухні, пекарня, стайні, конюшня, винниця, тобто ґуральня, кузня, льодівня, пивниці, курники, врешті нужник, критий ґонтом. Докладніше описаний колодязь: дубовий, огороджений дошками, на ньому два колеса й на залізних ланцюгах два цебри, «що воду таскають». За гетьманською оселею простягалася ріка зі ставом, де ловили рибу, млин, а далі пасіки й поля.

Підскарбій Маркович наказав решітку при своїм саді помалювати блакитною фарбою, вершки — білою, стовпки — зеленою, стовпи край воріт — мармуровою, покрівлі на стайні, шопі та інших будівлях — начервоно, а двері й одвірки — набіло. У хаті час до часу щось перероблювали: то впорядковували світелку, то вбирали інакше готоваленку (будуар пані), то ставили печі «новоманірно». У домах козацької старшини стіни прибирали килимами або також т. зв. шпалерами, тобто тапетами з узористої матерії різних барв. Котляревський в «Енеїді» описує, як цар Латин прикрашав свою садибу:

Велів тут зараз прибирати

Світлиці, сіни, двір мести, —

Клечання по двору саджати,

Шпалерів різних нанести

І вибивать царськую хату.

Либонь покликав і Амату,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучче, краще прибирати,

Де, як коврами застеляти

І підбирать до цвіту цвіт.

Клечання — це позатикані гіллячки. По стінах розвішували найчастіше ікони святих. Але бували також контерфекти — портрети осіб із родини власника, деколи також портрети гетьманів — найчастіше Хмельницького і Полуботка, рідше краєвиди та інші картини. Часом на стіні стрічаємо і «дзиґар стінний із вагами», як у Ханенка.

Внутрішня обстанова кімнати спочатку була дуже проста і стала розкішніша тільки у XVIII в. Поруч із звичайними господарськими липовими чи дубовими столами появляються салонові столики, як у Ханенка: «столик чорний кам’яний» і «столик круглий на однім стовпчику». Побіч із старосвітськими лавами й ослонами є стільці з поруччям, оббивані шкірою або різнобарвними матеріями, та всякі дзиглики, У столовій є не тільки мисники, але й креденс. У спальні Марковича стрічаємо «параман (параван) або іспанський мур», у Ханенка — «матарас, сукном зеленим покритий». Є і «кабінетець із дзеркалом», і ковдри з жовтої матерії, такої самої, як шлафрок пана.

Хату освітлювали свічками. Були звичайні свічки й різнобарвні та позолочені. Свічники бували й простенькі, і мосяжні та срібні, по-мистецьки різьблені. При свічках конче потрібні були щипці, що ними обтинали випалений гніт. У Ханенка вже чуємо про лампу і про «нефть», але її ще для освітлення не вміли використати.

Деякі цікаві подробиці стрічаємо в «Енеїді». Піч була така велика, що на ній не раз лягали спати, «зарившися в просо», у грубі радо лягав пес, а на запічку тримали кресало й клоччя на підпалку. Коло печі в куті стояв піл — рід топчана, на якому можна було проспатися, далі лави й прилавки. Не треба й нагадувати чудове місце про те, які в царя Латина були «мальовання роботи первійших майстрів», або про те, що царську хату провітрювали ладаном...

При більших панських садибах закладали по-мистецьки уладжені сади. У різних століттях панували різні моди. У XVI в. модні були віридарії або джардини на італійський зразок. Це були сади, засаджені місцевими деревами, найбільше липами, а у тіні дерев уладжували саджавки на рибу, лавки з дернини і клітки, повні рідкої птиці, як фазани, куропатки, синьогорлиці та ін. На квітниках бачимо ще небагато квіток, як рожі, лілеї, конвалії, білявки. Пізніше почали приходити чужосторонні квітки, як тюльпани, нарциси, гіацинти, мирт, розмарин та ін. Під кінець XVII в. на місце італійських поширилися французькі впливи. Сади закладали на симетричний лад, — травники і грядки мали вид квадратів, трикутників, зірок, серед них містилися саджавки і водограї, статуї старовинних богів і героїв, а дерева були пристрижені на вид звірів, птахів, гербів, музичних інструментів. Чим більше штучними і неприродними були сад і квітник, тим більше вони всім подобалися.

Одежа. У ті часи одяг ставав чимраз різнорідніший. Кожна суспільна верства уживала інше вбрання і навіть умисне старалася відрізнитися від тих, кого вважала за нижчого від себе. Одяг людей вищих станів (шляхти й міщанства) складався із спіднього жупана й зверхнього вбрання різних назв. Жупан — це був довгий каптан, сукняний або шовковий, різних барв, з вузькими руками, ззаду зі зморшками, спереду на грудях застібнутий густо на ґудзики, а частіше на гаплики, оперезаний поясом. Наверх на жупан закидали ферезію — плащ із широкими рукавами, з ґудзиками й петлями, без пояса. Пізніше загально носили кунтуш — каптан із прорізаними рукавами, т. зв. вильотами. Часто бували плащі без рукавів, різної форми: кобеняк з відлогою (каптуром), делію, застібнуту клямкою на правому плечі, з великим хутряним коміром; керею, подібну до делії, з вільним станом.

Німець Вердум подає ще різні подробиці моди XVII в. «Звичайне чоловіче убрання складається з двох одягів, один на другому: спідній із темного матеріалу й без підшивки, зверхній — звичайно сукняний і навіть у найбільшу спеку підшитий хутром. Обидва одяги сягають аж до стоп; під ними носять дуже обтислі сподні, збоку відкриті, а спереду закриті, щоб як зимою сидять на коні, не могло спереду заходити».

«Їхні сорочки сягають по пояс, а як хто є дуже вибагливий, має при правому боці поздовжню хустку до пояса, завішану поруч із ножем при поясі від шаблі, а зрештою не уживають ніякого полотна. Знамениті панове уживають сорочки, спідню білизну й пошивки на постіль із турецького шовку, але не перуть їх ніколи і носять доти, доки тримаються купи...»

«Зимою й літом носять хутряні шапки. За хутро на шапки і під сукні платять дуже високі ціни, і в тому дуже розкошують. Соболі уважають за найкраще й найрозкішніше хутро. Верхні сукні простої шляхти є сині, панове й магнати, а також найбагатші купці носять інші барви».

«Чоботи їхні не сягають вище як до колін. Збоку зшиті, а під зап’ятком підбиті підковою. Шляхта носить чоботи з червоного або жовтого сап’яну, інші з чорної шкіри; багаті міщани і купці також носять червоні і жовті, але шляхта з того невдоволена, бо на основі ординації держави тільки їй це прислуговує».

«Прості люди, хоч би мороз був найсильніший, обвивають ранком ноги віхтем соломи і втягають на це чоботи, витримуючи так цілий день на морозі».

«На селі чоловіки й жінки носять зимою і літом чоботи, міщанки ж літом одягають також черевики».

Проти нових мод виступали прихильники давніх простих звичаїв. При кінці XVI в. широко відома була промова каштеляна Івана Мелешка — сатира на новомодні звичаї й одяги. Невідомий автор описує тип дворака у «фалендишовій сукні», у чоботях на високих підборах, що нічого робити не хоче, а тільки знає, що їсть та п’є: «ти, пане, за стіл, а слуга собі за стіл; ти за борщик, а слуга за штуку м’яса; ти за пляшку, а він за другу...» Так само критикує жіноцтво: «І то не до речі, що наші пані ходять у багатих сукнях, — перед тим не знали тих португалів чи фортугалів, причіпок, що коло подолка рухаються. Я радив би, щоб жінки убиралися в довгі запинані чи шнуровані убрання...»

Ще більш їдко проти панської розкоші виступає Іван Вишенський. Він насміхається з золотоглавних делій, алтембасових кобеняків, з адамашків і шкарлатів, з того, що пани часто міняють шапки, «вибирають, котра краща й на голові ліпше стоїть, — глядачам приподобуються, косичку або перце припнувши». Глузує з елегантів, що бриють потилицю, перекривлюють шапку то на один бік, то на другий, «шию нап’яливши, як індійський кур, — плечі накукурічивши, якби підлетіти хотіли...»

Козацька одежа. Козацький одяг був в основі такий самий, як у інших класів, але у подробицях інакше шитий. Козаки найчастіше носили жупан і кунтуш. Козацький жупан, або каптан, був довгий до колін, з двома зморшками ззаду, застібнутий на ґудзики, підперезаний поясом. Пояси бували вовняні або шовкові, не раз дуже довгі, на кілька метрів. «От як треба козакові підперезатися, — оповідав столітній запорожець, — то він прив’яже пояс шнурком до гвіздка та й крутиться кругом, поки не намотає на себе ввесь пояс». Кунтуш (або черкеска) сягав до кісток, був просторий, з фалдами, нашивками й різними прикрасами, рукави дуже широкі, з розпорами. Старшина, особливо ж гетьмани, на жупан накидали керею — плащ без рукавів, застібнутий на оздобну клямку, з кількома гудзами й петельцями на грудях, з широким хутряним коміром на плечах. Богдан Хмельницький під Замостям 1648 р. був у жупані червонім та у фіалковій ферезїі (делії) зі срібними петельцями, підбитій соболями.

Незаможні козаки й селяни носили різний одяг — каптани, свити, опанчі, кобеняки, кожухи. Вердум вихваляє козацькі кожухи, «вишивані на плечах ремінцями з червоної, жовтої і бронзової шкіри, — виглядають дуже гарно». Козацькі штани у XVIII в. були широченні, з довгою мотнею, холоші носили поверх чобіт. Конечною приналежністю чоловічого одягу була палиця: «Всі чоловіки цієї країни носять у руках палиці», — дивується Павло Алеппський.

Козацькі шапки мали дно сукняне, — у запорожців найчастіше червоне або зелене, — околицю смушкову. У різні часи шапка була неоднакова, раз вища, то знову нижча, різної форми. До шапки належала й козацька зачіска. Голови голили й лишали тільки на чубі довгу чуприну: «заправить її, замотає на ліве вухо разів два або й три, так вона й висить аж до самого плеча». «Бороди теж голили, тільки одні вуса залишали й викохували їх довгі-предовгі! Оце як нафарбує їх, як начернить та як розчеше гребінцем, то хоч він і старий буде, а вийде такий козарлюга що тільки хить-хить! Довжезні вуса кохали! Інший візьме їх обома руками, підніме вгору та позакладає аж за вуха, а вони ще й нижче вух звисають. Отакі вони вусарі були!» — оповідав столітній запорожець Розсолода.

Жінки носили спідниці й корсети, а наверх убирали кунтуші або хутра. Прості козачки й селянки носили плахти та запаски поверх свити. Заміжні жінки вбирали на голову очіпок і зав’язували намітку, а то й носили шапки. Кибалка — це високий завій із довгими кінцями, спущеними на плечі; кораблик — шапка з парчі й оксамиту на подобу корабля. Дівчата заплітали волосся в дрібушки й прибирали його квітками та стрічками.

Вердум дуже хвалить гарне жіноче вбрання, що його бачив у різних сторонах України: вишивані сорочки, кожухи, різнобарвні пояси. «Дуже вміло прибирають голову. Літом дівчата прикрашаються свіжими квітками й зеленими вінками, зимою мусять їх заступати воскові вінки. Уживають також багато перснів на пальці й дуже великі ковтки до вух та нашийники з кришталю, міді, мосяжу — відповідно до фантазії й засобів. Волосся відділяють уздовж посередині голови дуже зручно й старанно на обидва боки, сплітають їх збоку у дві малі коси й перетягають їх під вуха до плечей. З тих двох бічних кіс разом із грубою косою на плечах творять позаду голови кружок, на який навіть найбідніші сільські дівчата причіпляють вінок — зелений або з квітів. Польські селянки не прибираються так гарно, й мало є різниці між міщанами і селянською людністю».

Жіночий туалет залюбки описує й Котляревський в «Енеїді». Зразком чепурухи може служити Дідона:

А послі гарно нарядилась,

Якби в оренду на танець:

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

В інших місцях згадуються юпочки баєві, охвоти, дулєти, капоти, халатик, шнурівка, шушун, німецьке фуркальце. Жінки вживали такі прикраси, як стяжки, намисто, ковтки, на головах заплітали джерегелі, «щоки терли мінією, а блайвасом — і ніс, і лоб» і т. п. Популярними парфумами були «васильки, м’ята й амбре».

Панський бенкет. Панська кухня XVI — XVIII вв. була далеко багатіша й різнорідніша, ніж у старих часах. До українського панства можна віднести те, що Вердум говорить про польську шляхту:

«їдять так багато м’яса, що один поляк з’їсть за п’ятьох італійців. Може, походить це звідти, що м’ясо дуже дешеве, майже за ніщо; але мало їдять хліба, а майже ніколи не їдять салатів. Додають багато коріння до кожної страви, більше, ніж кожний інший народ, і вживають багато цукру. На бенкетах та обідах п’ють багато, — у тому перевищують навіть німців; при чарці часто приходить між ними до сварки».

«В цілій Польщі майже не знайдеш добре випеченого хліба. Варене м’ясо їдять майже сире, а печене звичайно припалене. М’ясо продають не на фунти, але своїм способом порізане на кусні. Як у всьому, так і у варінні поляки є дуже неохайні. Страви приносять на стіл не відразу, але одну по другій; а що тих страв є часом десять, п’ятнадцять або двадцять і з кожної миски беруть, то їхні бенкети тривають довгі години. Охоче їдять товсте. Частували нас також свіжим сиром, смаженим у маслі, й горохом, змішаним густо із солониною, порізаною на кусні. До цього, як взагалі до всіх своїх страв, їдять дуже мало хліба. Солі й усякого роду коріння ніякий народ не вживає так багато, як поляки. Страви солять уже в кухні, тому на стіл не ставлять сільничок».

«По солених і приправлених корінням стравах смакують дуже полякам трунки. Пиятика однаково тут поширена серед високих і низьких, чоловіків і жінок, — так, як ніде в світі. Особливо люблять горілку. Навіть поляки з найвищих родів возять її з собою у своїх пуздерках і мусять пити її майже Щогодини. Не дестилюють горілки, але палять її з жита, а найгіршу — з кропиви».

«П’ють багато пива, але не роблять його, як німці, з ячменю й хмелю, тільки з пшениці, змішаної з житом, оркищем і вівсом, до котрих додають мало хмелю; тому польське пиво не є таке гірке, як німецьке, й далеко смачніше, а з чим гіршої води робиться, тим краще. Подільське пиво завдячує своєю добротою зіллю медок, яке до нього додають; гданське, чорне, заправлене гірким корінням, міцніше від вина, але в краї вважається за особливий напій, як малвазія у Відні». Французький інженер Боплан, що довго бував в Україні, не міг надивуватися розкішному життю й марнотратності шляхти. «Їхні бенкети зовсім відмінні від прийомів інших народів. Пани особливо горді на це й силкуються приймати гостей якнайблискучіше. Звичайні обіди в поляків перевищують значно наші бенкети, а які ж то бувають їхні надзвичайні пири, особливо в сенаторів та інших достойників. Вони дають бенкети за 50 і 60 тисяч ліврів. Це величезні видатки, особливо як вказати, чим і як вони приймають. Бо це не так, як у краях, де мускус, амбра, перли й різні дорогі приправи до м’яса коштують величезних грошей. Тут подають усе речі звичайні, грубо приготовані, у великій масі, але видатки ростуть через марнотратність і знищення від слуг».

«Пир починається з того, що гості обмивають руки. Потім розсаджують їх по старшинству. Стіл накритий тонкими серветами і заставлений срібним посудом. Коло кожної тарілки лежить хліб, накритий малою серветкою, і ложка, але ножа нема. Не дають ніякого супу, а відразу краяне м’ясо з різними родами підливи: жовту — шафранову, червону — вишневу, чорну — слив’яну й сіру — цибулеву. По скінченні першої переміни дають другу з печеного м’яса, дичини, качок, курей та ін., — знову з різними приправами. Між другим і третім їданням подають ще солонину з тертим горохом, — це улюблена їхня страва, і без неї ніяка гостина не обійдеться. Також кашу пшоняну, пироги з сиром, гречані пампушки в маковім молоці. Потім наступає третя переміна, ніби десерт, підсметання, сир або риба, до якої не жалують вина, оливи, коріння й родзинок. При обіді п’ють тільки пиво, кладучи до нього грінки з хліба, смажені у маслі. За кожним паном стоїть один або двоє слуг. Пан, віддаючи їм тарілки до зміни, накладає до них страви, слуги зараз її хапають і поїдають у куті, підіймаючи при цьому великий гамір, але ніхто цього не боронить, бо такий звичай. Щойно по обіді починають пити вино, — кожен п’є за здоров’я приятеля, подає йому чарку і сам від нього приймає другу; так п’ють чотири й п’ять годин. Ще кращий пир уладжує собі служба, що випиває ще більше трунків ніж самі пани. Вони чинять нечувані збитки — витирають брудні, товсті тарілки гарними й рідкими драперіями або навіть рукавами своїх панів — не мають ніякої пошани ані для них, ані до їхніх гарних убрань. А на кінець всі так дуже напиваються, що ніхто не залишається вільний від влади вина: пани, слуги, музиканти — всі п’яниські».

Українська кухня. В Україну розкіш панського життя переходила повільніше. «За моєї пам’яті присмаків таких не бувало, — добра була гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або часником, а вже препишні достатки — каша рижова з шафраном. Вина угорського не заживали перед тим, малвазію скромно пили, медок і горілочку дзьобали, а грошей подостатком мали, мури мурували й війну славну краще держали, ніж тепер», — читаємо в сатирі Мелешка.

Але хоч у стравах були неперебірливі, зате всього було доволі. Навіть запорожці, що славилися спартанським життям, не терпіли в нічому нестатку. «Всяку страву споживали: м’ясне, овочі, рибу. Всячину їли, голодом себе не морили. Та й нічого було морити, коли скрізь і звіра, і птиці, і риби скільки хочеш. Звірів ловили капканами, птиць били з рушниць, а рибу ловили ятерями, неводом, їли запорожці ласо, бо вони самі собі й варили, самі собі й пекли. Одного тільки мало було в них — печеного хліба. Замість хліба слугувала тетеря: якщо таке — зараз за тетерю. Тетерею називалося тісто з житньої муки, розведене молоком або водою з медом. Оце його як замішають, то воно бува ріденьке-ріденьке, потім кисне, після чого уже робиться густе, — тоді воно й готове. Як схотів який запорожець їсти, то зараз бере казан, вішає його на кабицю, наливає в казан води, в воду кидає тетерю, до тетері підбавляє пшона, а до пшона рибу або раки, та тоді й варить. Зваривши, їсть і горілкою запиває» (з оповідання запорожця Розсолоди).

На Гетьманщині їли не тільки досхочу, але й уміли готувати найрізнорідніші ласощі. Барвні картини бенкетів у XVIII в. подає Котляревський в «Енеїді»:

Тут їли різнії потрави

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну,

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

В інших місцях він згадує найрізнорідніші страви: юшку, борщ, тетерю, галушки, шарпанину, кисіль, гречані пампухи з часником, коливо з куті, рибу, особливо осетрину й тарань, сало, ковбасу, печених курей, гусей, качок, печінку з рижиками, яєшню, вареники, всякі лакотинки, як буханчики, бублики, коржі, потапці, печені пироги, б лини, сластьони, стовпці, фіги з оцтом, солоні сливи, сир-мандрик, «крохмаль, який їдять пани» та ін.

Із записок генерального підскарбія Марковича пізнаємо кухню козацької старшини. На столі в час бенкету не знати, чого було більше — свого чи чужостороннього. Домашнє господарство доставляло м’ясо, ковбаси, гусей, качок і всяку «дробину», сир, сметану, рибу, дичину, сушені яблука, дулі та сливки, повидло, горіхи приливані й смажені, варення всяке й напої. Все те приготовляли вдома. Але не менше смаковинок привозили купці з різних сторін: цукор у головах, цукор льодовий, помаранчову шкірку, цитрини, мигдаль, родзинки, імбір, гвоздику, чай, каву, кав’яр, лососі, осетрину, сьомгу й усяку іншу рибу, вина, чужосторонні горілки та наливки.

«Де їсться смачно, там і п’ється...» У ті часи всяких напоїв уживали стільки ж, що й страв. Сам Маркович був великим знавцем у цій справі, й його стіл красувався безліччю пляшок, чарок, кухликів, пугарів. Не раз він сходив до свого «склепу» (пивниці) й там переливав горілку з бочок до пляшок або пробував смак наливок, зроблених на різні рецепти. Горілка була проста й подвійна, вишнівка, слив’янка, дулівка, ганусова, полинівка, алембикова, рожана, царгородська, карбункулова, алькермесова, персикова, цинамонова, еліксир, росоліс; вино — волоське, угорське, кіпрське, мусулес, петерцимент, фронтин’як, канарсект; мед — заправлений корінням; пиво — коропське.

Котляревський також знав гарний вибір різних напоїв. Горілка бувала проста, брага, сивуха, чикилдиха, пальонка, варенуха, пінна з імбіром, деренівка, слив’янка, кримська дулівка або айвівка, ганусна, тютюнкова. Найкращу горілку пили праведні душі в підземному світі:

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян,

Під челюстями запікану,

Із ганусом і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

Котляревський ще згадує мед охтирський, вино рейнське з кардамоном, чорне пиво з цитриною, а також пунш.

Запорожці робили свій мед і пиво, а горілку привозили з міст та приправляли на свій смак — «робили настій (наливку) із комлицької трави або із папороті та й пили з овечим молоком...»

Товариські звичаї. Вердум у своїх мемуарах оповідає також, як виглядало привітання у шляхти й простих людей. «У звичайному житті й товариській розмові вживають так багато компліментів і підлещувань, як не може ніякий інший народ. Нема в Польщі вуличного жебрака, хоч як нужденного, котрого б діти не називали «паном отцем», а його жінку «панею маткою». Люди того ж самого стану під час привітань обіймаються й цілують одне одного в шию. Нижчі обіймають і цілують старших у коліна або навіть у самі ноги й стопи. Коли прості люди вітають духовного, кладуть йому голову на груди й цілують їх. На Поділлі й Україні подає духовний другому руку, той її цілує й притискає потім до чола».

При цій нагоді Вердум зазначає, що найніжніші товариські форми він бачив серед українського населення. Він пише дослівно так: «Найбільшу ніжність у словах і рухах знайдеш на Русі, особливо в жінок, до чого спричиняється також руська мова, котрої виговір не є такий твердий, як польської». Це перша, мабуть, похвала, яку українська мова зустріла від чужинця, — в пізніших часах таких висловів маємо ще більше.

В Україні витворилися своєрідні товариські форми, які берегли особливо в гостині.

Гість, що приходив до хати, низьким поклоном вітав господаря, той його обіймав, висловлював радість, що гість явився, питався за здоров’я, просив сідати до столу та «не поцуратися хліба-солі». Титулували себе різно: «милостивий пане», «добродію», «пані матко», при кінці XVIII в. — мабуть, за московським звичаєм — ім’ям й «отчеством»: «Еней Анхізович, сідайте». Деколи гість приносив ралець — дарунок, як це часто бачимо в «Енеїді»:

«Здоров, Еоле, пане свату!

Ой, як ся маєш, як живеш?» —

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — «Чи гостей ти ждеш?» —

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом дідом,

Сама же сіла на ослін.

Господар найперше частував горілкою й закускою, велася розмова, а як прийшов час, просили обідати чи вечеряти.

Стіл накривали скатертю. У козацької старшини XVIII в. є вже сервети, серветки та «вельветки» до кави. Столовий посуд у бідніших бував дерев’яний або глиняний, деколи Цинковий, у багатших — порцеляновий, скляний, а то й срібний. Згадуються тарілки, полумиски, миски, вилки, ложки, ножі сталеві й із срібною оправою з Гданська, кришталеві солонки, кубки, чаші, пугарі, кухлики, чарки. Господарі не шкодували нічого, заставляли стіл усім, що мали найкраще й найдорожче.

При бенкетах пили багато. Господар припрошував гостей, гості приговорювали до господаря: «Не бачили ми, як ви пили... Бог вас зна, чим ви частуєте... Покажіть путь, як горілку п’ють...» Підскарбій Маркович у своїм щоденнику зазначає, як ішло бенкетування: «подпияхом мало», «подпияхом почасти», «подпияхом злегка», «подпияхом зіло», «гаразд подпияхом», «підпили до шуму» і под. Котляревський також радо наводить всякі пияцькі вислови: «і брагу кухликом тягли, та і горілочку хлестали», «кружав сивуху», «пінної нахлистався», «пінненькую лигав», «сивушки ковтнули по ківшику», «ганусною підкріпивсь» та ін.

Як гості під’їли та підпили, молодь починала танки під музику:

Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках.

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дробушках, чоботах, свитках.

У ті часи поширилася також коломийка.

Із співами й танцями відбувалися вечерниці та досвітки, — музики тягнуть молодь на вулицю та до корчем на гуляння.

У звичайні дні, особливо зимою, сиділи вдома, балакали, слухали оповідань, оповідали сміховинки. Молодиці-цокотухи точили всякі баляси і баляндраси, шуткували з парубків, прикладали їм насмішливі ймення. У домах козацької старшини вечорами радо пили чай або каву. Кава уперше згадується у нас у половині XVII ст., залюбки пив її гетьман Богдан Хмельницький. Спочатку назва не була усталена, — Маркович зве її «кагве», Орлик — «каффа». До чаю був окремий посуд, — таця, чайники, або «імбрички», чайні чашки з мисочками, фарфорові, мальовані, наприклад, із синіми квітками, філіжанки, скринька на цукор, ложечки.

Часом у товаристві бував хтось, що вмів малювати, то забавляв усіх малюнками. Часом «інспектор», цебто домашній учитель, з дітьми «виправляв комедії» — давав домашню сценічну виставу. Деколи заходили мандрівні бандуристи, і їх слухали охоче. Часом хтось із домашніх грав на старосвітській лютні чи на гуслях. У декого є вже новомодні музичні інструменти, як клавікорд або клавіцимбал. Козацькі старшини мали також своїх власних музикантів, а часом цілу капелу і хор.

Як траплялися гості, то молодь забавлялася товариськими іграми, як у панаса, журавля, хрещика, горюдуба, ворона, тісної баби, заводилася вже і новомодна гра в фанти. Старші пробували своїх сил у шахах, але якось ця гра не була дуже поширена. Зате всі пропадали за картами. Як приходили зимові вечори, то день у день сходилася завзята компанія й допізна грала в пікета, льомбар, памфилю, кадрилію, сенкілію. При тім не один курив люльку, так що від диму й чаду ледве світ було видно.

Звичай курити тютюн і нюхати табаку прийшов до нас на початку XVII в. Спочатку проти тютюну була сильна опозиція, й навіть англійський король Яків І написав проти нього книгу «Місокапнос». Але впливові тоді єзуїти опублікували дотепну відповідь на аргументи короля «Антимісокапнос», й куріння добуло офіціальну апробату. Але до кінця XVII в. курців було ще небагато. Вердум пише так: «Хоч тютюн на Поділлі й Україні часто плекають, то не дуже ще поширився звичай курити його з люльок, за виїмком ремісників і жовнірів, що до того призвичаїлися в інших краях. Зате дуже поширилася тут табака до заживання; а ті, що найбільш неохайно поводяться з табакою, жеруть її, тобто жують; бачив я там кількох таких». Але у XVIII в. вже всі завзято курили. На іменини обдаровували іменинника, а він — тих, хто йому робив презенти. Ханенко записує в своїм щоденнику, що кума подарувала йому хустку й кошик, а він дав їй золотисту стяжку; іншим разом хресниця Олена дарувала йому шовкову хустку, а сини — срібну табакерку. З нагоди народження дитини посилали до всієї родини узвар — варену сушенину. Особливо святочно відбувалися весільні обряди, приміром зговорини, при яких дівчина сватам дарувала хустки, або сам «весільний акт» з гучною перезвою, коли гості гуртом із музиками їхали відвідувати сватів. На перше квітня, за новим звичаєм, піддурювали знайомих видуманими листами. Під час ярмарків оглядали народні ігрища, в яких перебійці йшли навзаводи, хто сильніший. Любили часом спробувати зброї, стріляти з лука в ціль. Часом їздили з собаками на лови, взимку санками; не раз і так, для приємності, пускалися гринджолами по сніжній дорозі. По льоду ковзалися тільки діти.

Подорожі. Тодішні люди подорожували часто й охоче. Родинне життя було щире й сердечне, і кожен уважав за свій обов’язок відвідувати якнайчастіше кревняків, свояків і кумів. Багаті люди, шляхта чи козацькі старшини мали маєтності в різних околицях і мусили їх хоч раз у році об’їхати й оглянути. Купці їздили в далекі сторони за своїм крамом. Молодь відбувала далекі дороги до шкіл.

Але подорожі в ті часи не були легкі. В степу шляхи були мало виїжджені, не існували ніякі орієнтаційні знаки, і в безлюдному місці подорожній блукав не раз цілими днями. Натомість дороги в залюднених частинах краю, занадто роз’їжджені, на весну й осінь так розмокали, що годі було ними проїхати. «Через розпуття всі вози затримані», — згадує сучасник. Особливо гаті, греблі й мости давалися взнаки обвантаженим возам. Віддалі були далекі, подорожі тривали довго. Тому до виїзду кожний готувався старанно, приготовляв добрі коні й вигідні вози.

Дуже вироблені засоби комунікації стрічаємо на Гетьманщині. Вози були різного роду й різних назв: звичайні вози, криті дахом палуби, карети, полукаретки, коляски, берліни, палубці на двох колесах, будки, таратайки та ін. Панські карети виглядали пишно, були розмальовані різними фарбами, навіть золотом, оббиті різнобарвним оксамитом, не раз прикрашені килимами. У далеку дорогу козацькі старшини виправлялися не раз в окремо уладжених спальнях. Це були великі повози, у яких можна було вигідно проспатися: містився там матрац до спання, подушки, ковдри, подорожний стілець, дзеркало та інші подорожні речі. Всякі харчі везли в окремій палубі. Харчів брали багато, бо в дорозі не раз було важко знайти поживу. В окремім пуздерку, скриньці, знаходилися улюблені напої.

Виїзд у гостину шляхетної пані (Венери) описує Котляревський:

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір,

І з кінними проводниками,

З трьома на заді козаками,

А коні правив машталір.

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг,

їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха,

Ридван, мов вихор в полі, біг.

Вердум оповідає про шляхетські подорожі: «Шляхта все подорожує. До приятелів і кревняків їздять часом за сто миль, і це проходить їм легко, бо мають доволі коней і повозів, й ними везуть усе, чого їм в дорозі потрібно. Всі гостинні, й тому, за виїмком великих міст, нема ніде добрих заїзних дворів. До якого дому хто заїде, там і ночує. Але треба мати з собою постіль, бо її не дістане в шляхетських домах навіть найбільший пан. Тому кожен возить із собою що йому треба, й ніхто не додумається поставити вигідну гостиницю, як це буває в інших краях. У дорозі слуги не можуть поміститися в тісних домах і тому сплять окремо, всі покотом на соломі, особливо взимку».

Але хоч гостиниці не були дуже вигідні, зате подорожній зустрічав їх усюди. Це були великі просторі корчми, що стояли по всіх містах, містечках, більших селах, а то й безлюдних роздоріжжях. У більших корчмах було по кілька гостинних кімнат, де «кращі» гості могли знайти нічліг, — до того ж корчмар мав різні засоби поживи, сам варив мед і пиво й міг прохарчувати подорожніх. При корчмі був т. зв. стан — широка стайня чи возівня під дахом, у якій могло поміститися 20 — 30 возів. Сюди панські повози й купецькі вози заїздили в час дощу. Корчми старалися звернути на себе увагу гостей своїми назвами: Вигода, Гулянка, Забава, Утіха, Весела, Розкішна та ін. Корчмарі тримали також музик, щоб гості могли забавлятися й потанцювати. Була приповідка: «Корчма без музики, як віз без смаровила».

Рідше подорожували водою. Але Дніпром і його притоками часто пропливали різнорідні човни, навантажені всяким добром. У XVI в. згадуються тут дубаси, ком’яги, півком’яжки, струги; в XVII — XVIII ст. — байдаки, липи, дуби й усякі менші човни, не говорячи вже про козацьку воєнну флотилію.

Із розвитком торгівлі й комунікації виникло питання, яким способом пересилати всяку кореспонденцію. Звичайно передавали листи «оказією», через переїжджих купців і фірманів, — але не все така нагода траплялася. В 1629 р. італієць Роберт Бандінеллі заснував у Львові першу постійну пошту. Посилки можна було висилати в двох напрямках: перший — до Замостя, Любліна, Варшави, Торуня й Гданська, другий — до Ярослава, Ряшева, Тарнува й Кракова. Пошта виходила раз на тиждень, у суботу, але можна було також дістати посланців в інші дні за окрему оплату. «Поштмайстер» зобов’язувався також доставляти листи «в дальші, віддалені країни». Оплату від листа рахували за піваркуша паперу, залежно від віддалі: так, до Ярослава — 1 гріш, до Любліна — 2, до Кракова і Варшави — 3, до Гданська — 6. Пошту перевозили заприсяжені курсори, що їздили верхи. Пересилка йшла повільно: дорогу із Львова до Варшави й назад посланець відбував упродовж двох тижнів.

У козацькій державі пошту зорганізував Богдан Хмельницький для воєнних потреб. Дорадником гетьмана в цьому був молдаванин Остафій Астаматенко, що займався організацією державного скарбу. За гетьманства Многогрішного на Глухівській раді 1669 р. було утворено постійну пошту на Лівобережжі — з Києва, Ніжина і Батурина до Москви. У XVIII в. мережа поштових трактів поширилася по всій Україні.

Date: 2015-07-22; view: 407; Нарушение авторских прав