Громадянство й держава

Громадянство. У давні слов’янські часи у громадянстві панувала рівність. Організаційною одиницею був тоді рід, до якого належали всі посвоячені між собою люди. Над родом верховодив найстарший віком — дід чи прадід. Усі члени одини мешкали в однім обійсті, вели спільно все господарство і в усьому підлягали своєму старшині. Але між собою всі були рівні, не було між ними різниці щодо становища й значення.

Аж згодом серед однорідного суспільства почали вибиватися «лучші люди», як їх тоді називали. Це були рухливіші і меткіші одиниці, що зуміли чимось визначитися серед сірого загалу. Одні з них дійшли до більшого багатства під час війни, дістаючи собі більшу здобич, інші збагатилися на торгівлі, інші — старшуючи довший час над громадою. Ця місцева аристократія єдналася з захожими варягами, входила до княжої дружини й разом із завойовниками починала володіти над чорними людьми. Люди, приналежні до вищої верстви, звалися також боярами, чи частіше болярами (від слова болій — великий). Вони старалися відмежуватися від решти населення, замикалися все тісніше в один клас. Неохоче дивилися на те, що хтось із нижчої верстви добивався значення і входив між них. Але й це траплялося. Князь Володимир Великий зробив боярином парубка, що у боротьбі переміг велетня печеніга. Галицький літопис згадує одного боярина, що був «поповим внуком», і другого — «з мужичого покоління». Бояри радо приймали зверхні ознаки вищого стану, що йшли до нас із Заходу. Галицькі бояри під кінець Галицької держави почали вже вживати своїх гербів на щитах і печатках. Пробували також увести західний звичай пасувати боярських синів, святочно проголошувати їх лицарями. Але все-таки наше боярство не стало таким відокремленим класом, як шляхта на Заході.

Бояри ділилися на великих і менших. Великі бояри — це були великі землевласники, найзаможніші люди, проводирі в своїй волості. Князі мусили особливо рахуватися з ними й давали їм високі місця в урядах і у війську та закликали їх до участі у своїй раді. Вони були помічниками князя, і в їхні руки переходила управа держави. Через це вони приходили до ще більшого значення і могутності.

Менші бояри були цілком залежні від князя. Вони робили рядову службу у війську і служили як нижчі урядовці до всяких доручень і посилок. Малі бояри не мали особливого значення й пошани. Перед судом за зневагу меншого боярина платили тільки половину того, що за великого.

Всі бояри були зв’язані з особою князя. Коли який князь утрачував князівство й мусив залишити свою землю, тоді й бояри йшли за ним, кидаючи свої землі й уряди, — принаймні повинні були це робити, бо так наказував обов’язок вірності князеві.

Хто не дістався до боярського стану, той належав до звичайних людей. Сюди належали міщани, церковні люди й селяни. У найкращих відносинах було населення міст, бо стіни городів забезпечували його від нападів степовиків, а живе міське життя давало можливість дійти до майна й значення. Багаті купці не раз ставали боярами й входили до княжої ради. Міщани-чужинці, головно німці, мали по містах окремі громади зі своєю самоуправою, — у Галичі, Сяноку, Володимирі. Але бідніше міщанство, ремісники й зарібники жили часто у тяжких обставинах, були невдоволені своїм становищем і не раз спричиняли розрухи. Так, 1113 р. у Києві міське населення пограбувало богатих бояр і жидів за те, що вони піднесли ціну на сіль. В Галичині міщани часто ставали на бік князя проти бояр, що їх використовували й гнобили.

До церковних людей належало духовенство, а також увесь церковний причет — диякони, дяки, проскурниці та різні вбогі люди, що жили під державною опікою. Духовний стан переходив із батька на сина, й церковні люди були досить чисельні. Вони мали свою окремішність і підлягали не звичайним судам, а судові єпископа.

Вільні селяни називалися смердами, — це назва, мабуть, перського походження. Вони жили на власних дворищах, мали свої поля, худобу, коней та усяке майно. Дбайливі князі опікувалися селянством. Коли раз 1113 р. відбувалася нарада, на якій вирішувалася справа про похід на половців, то відразу звернули увагу, що це може пошкодити роботі селян у полі: «Не час весною воювати, можемо знищити смердів та їхню ріллю». Селян судив князь так само, як інших вільних людей. За вбивство «слов’янина», тобто мужика, платили таку саму кару, як за інших вільних людей нижчої верстви. Коли селянин дороблявся більшого майна, міг стати також боярином.

Окрім вільних селян, були також напіввільні. Вони мали різні назви. Ізгої, або сябри, були селяни безземельні, що не мали власної хати, переходили з місця на місце та ставали наймитами. До ізгоїв зачисляли також усіх, що втратили своє соціальне становище, приміром, князів, яких позбавлено князівства, купців, що збанкротували, поповичів, які не вивчилися грамоти. Закупи — це були люди запродані. Коли хто позичив гроші, а не мав ручителя, давав себе в заставу вірителеві й служив у нього доти, доки не відробив боргу. Закуп не переставав бути вільною людиною, міг мати своє майно, міг заносити жалобу до княжого суду, якщо його пан над ним знущався, але коли б від свого вірителя потайки втік, а його зловили, тоді ставав уже справжнім невільником.

Ніякої особистої свободи не мали холопи, або раби, тобто невільники. Звичайно це були воєнні бранці, що попали в полон і, за тодішнім звичаєм, не могли вже добути назад волі. Рабами ставали також селяни, що не змогли виплатити своїх боргів Холопа не вважали повноправним громадянином: він не відповідав за свої вчинки перед владою, а за нього ніс відповідальність його пан-власник. Хто вбив холопа, той платив панові його ціну — так само, як за вбиту худобу чи що, і не відповідав за злочин убивства. Проти невільництва виступала дуже християнська церква, в ім’я рівності всіх людей перед Богом, і з часом невільництво занепало. Але напіввільні селяни таки залишилися залежні від своїх панів.

Князь. Над усім громадянством і державою верховну владу мали князі. Княжа влада набирала сили поволі, упродовж немалого часу. У давнім слов’янськім ладі всі важливіші справи вирішувала ціла громада, всі без виїмку вільні люди. Але, без сумніву, спочатку більший вплив мали «лучші люди», старшина племені. У деяких племен були й свої князі — не знати, чи з дідичною владою, чи обирані. Так, деревляни хвалилися: «наші князі є добрі, вони розбагатили деревську землю». Один із тих князів, Мал, бажав добути собі руку Ольги, коли деревляни вбили її чоловіка, князя Ігоря. Пізніше чуємо, що Володимир Мономах ходив походом проти в’ятичів, на Ходоту й його сина, що там княжили. Але остаточно цілу Східну Європу опанувала династія Рюрика, й у боротьбі з нею вигибли усі племінні князі. Право до престолу до кінця княжої доби мав тільки рід Рюриковичів, або Володимирове плем’я, наступники Володимира Великого. Чужі володарі добували владу тільки насильно, як угри в Галичині, але проти них виступало свідоме громадянство як проти «іноплемінників». А вже зовсім неможливе видавалося, на тодішні погляди, щоб хто-небудь з некняжого роду добув престол. Коли в Галичі проголосився князем, або, як тоді казали, вокняжився, могутній боярин Володислав, усі князі прийняли це з великим обуренням: «Непристоїть бояринові княжити». Володислава остаточно прогнали з Галича, але його вчинок князі пам’ятали довго й навіть синів його держали в неласці й не давали їм ніяких волостей в управу.

Під впливом Візантії поширився в Україні погляд, що княжа влада освячена Богом. «Князя й царя призначає Вишній», — читаємо в літописі. А митрополит Никифор у проповіді на честь Володимира Мономаха говорить: «Його Бог здавна передбачив і призначив, в утробі його освятив і помазав». Церква наказувала послух княжій владі, поминала князів у богослуженнях і доручала вірним згадувати їх у домашніх молитвах. Особу князя уважали незайманою й навіть у завзятій політичній боротьбі залишали князів непорушеними. Тільки двічі літописи записали вбивство князів: раз 1147 р., коли розлючена юрба у Києві вбила князя Ігоря Олеговича, вдруге — коли галицькі бояри 1211 р. повісили синів Ігоря Святославича з помсти за те, що вони уладили різню бояр. Але стрічаємо й демократичний погляд на князів: «Це такі самі люди, як і ми, і від людей родяться».

Князі діставали престол спадщиною: син по батькові або брат по братові. Деколи тільки, в часі розрухи і домашньої боротьби, князя вибирав народ на вічі. Новий князь переймав владу святочно, відбував церемонію настолування, або посадження на столі. Його вели до княжого терему, й князь при участі бояр і народу сідав на престолі. Деколи ця церемонія відбувалася в церкві, де духовенство благословляло князя, а народ складав присягу на хресті.

У святочних виступах князі вживали деякі зовнішні ознаки своєї влади. Вже Володимир Великий, взявши за жінку грецьку царівну, дістав із Візантії якісь інсигнії, правдоподібно корону й скипетр із хрестом, з тими відзнаками він зображений на своїх монетах. Також найстарший син Володимира, Святополк Окаянний, затримав ті самі відзнаки на своїх грошах. Але пізніше князі, мабуть, рідко коли вживали таких інсигній, бо на різних портретах бачимо їх у звичайних «клобуках» (шапках), наприклад, Ярослав Мудрий на новгородськім портреті, Святослав в Ізборнику. Наново корона появляється під західним впливом. У 1075 р. князь Ярополк Ізяславич дістав від папи Григорія VII, як васал св. Петра, королівський титул, і на малюнку в Псалтирі, що зберігся в Німеччині, він і його жінка зображені в коронах. Століттям пізніше, 1256 р., князь Данило дістав від папи Інокентія IV знову титул короля Русі й королівські відзнаки: «Прислав папа послів чесних, що принесли вінець і скипетр і корону, що називається «королівське достоїнство», кажучи: «Сину, прийми від нас вінець королівства!» І він прийняв вінець від Бога, від церкви святих апостолів, від престолу святого Петра і від отця свого Інокентія і від всіх єпископів своїх». Титул короля уживали також наслідники Данила — внук його Юрій на великій печаті зображений на престолі у короні й із скипетром.

Державним гербом київських князів був т. зв. тризуб. Цей герб бачимо на монетах Володимира Великого й його синів — Святополка й Ярослава Мудрого, але не все у тому самому виді, наприклад, деколи з хрестом. Що означав цей герб, про це є різні здогади: що це наконечник скипетра, який означає владу, що це монограма грецького слова «басілевс» (цар) та інші. Не знаємо також напевно, чи цей знак прийшов до нас зі Скандинавії з княжою династією, чи може з Візантії через подружжя Володимира Великого з грецькою царівною. Пізніше, як княжий рід поділився на різні лінії, появилися різні інші герби. Галицький літописець згадує, що князь Данило на оборонній вежі в Холмі вмістив кам’яного орла: «Стоїть стовп версту від города кам’яний, а на ньому орел вирізьблений кам’яний, а висота каменя 10 ліктів, а з головами й з підніжками 12 ліктів». Останні галицько-володимирські князі у XIV в. уживали на своїх печатях за герб льва.

Управа держави. Князь був начальником усієї влади в державі. До нього належали й законодавство, і виконавча влада, і суд. Князь сам видавав усякі закони й розпорядки, сам призначав усіх урядовців, розпоряджався державним скарбом, керував воєнними силами, вів заграничну політику. Від розуму й умілості князя залежав увесь добробут і розвиток держави.

Співучасть в управі державою мала верхня верства громадянства — бояри. Визначніших бояр князь запрошував до своєї прибічної ради, або думи. Це були найвищі двірські урядовці і полководці, а також люди, що мали провід у волості, «лучші люди», «старці», і т. п. Не було докладно встановлено, хто має право засідати в княжій раді, — це вирішував сам князь. Звичайно кликав він на раду тих бояр, що були найближче, особливо коли відбував подорож по всій державі. Часом у раді брало участь вище духовенство, як митрополит, єпископи, печерський ігумен. Боярство вимагало, щоб при особі князя були його найчільніші, найповажніші представники. Але деякі князі не йшли за тим поглядом і часом добирали собі дорадників з-поміж молоді. Так, князь Всеволод Ярославич «волів молодиків і з ними радився, а ті зневажали інших бояр». Княжа рада обговорювала всякі державні справи. Літопис пише про Володимира Великого, що він із дружиною «радив про устрій землі, про устави землі і про війни».

Всі вищі державні уряди знаходилися в руках бояр. Найголовніші, центральні уряди мали свій осідок на княжому дворі. Цих урядів було небагато.

Найперше місце займав двірський, або дворецький. Цей уряд відповідав західному урядові палатина. Двірський передусім мав догляд над княжим двором і княжими маєтностями, отже, також завідував княжим скарбом. Крім того, мав він право судити в заступстві князя, якщо князь сам не хотів судити. Мав він перше місце серед княжої дружини й урядовців. У цім характері він також заступав особу князя під час воєнного походу. Особливого значення цей уряд набув у Галицько-Володимирській державі в часи Данила.

Печатник був начальником княжої канцелярії, канцлером. Він укладав княжі грамоти та мав у своїй опіці державну печать. Секретарями в канцелярії були звичайно дяки — люди, що мали вищу освіту, але не прийняли свячення. Грамоти писали на пергамені тодішньою українською мовою. У кореспонденції з західними державами уживали латинську мову, як це видно з грамот останніх галицько-володимирських князів. Печатник мав деколи й інші функції: Данило доручив своєму печатникові Курилові слідчі справи — «списати грабежі нечестивих бояр».

На княжому дворі й при княжій особі мали свої функції ще інші урядовці. Стольник мав нагляд над княжим столом, отже, над доставою харчів до двору та над прийомами й бенкетами. Ключник тримав у своїй опіці ключі від комор і магазинів. Покладник, тобто спальник, піклувався княжою спальнею — він мав обов’язок стежити за вигодою й безпекою княжої особи. Для різних доручень служили нижчі урядовці й слуги — тіуни, биричі, дітські, отроки. Часто це бували сини визначних бояр, що на княжому дворі приучувалися до державної служби.

Поза столицею, по різних землях і городах, управу вели звичайно княжі сини. В той спосіб князь-володар мав прямий нагляд над провінціальною адміністрацією. Де князів не було, там заступали їх бояри. Найбільше значення мали тисяцькі — воєнні старшини, які порядкували військом, що було в їхній окрузі. Така округа звалася тисяча. В городах старшували посадники; до них належала управа над міщанами, суд, нагляд над торгами і т. д. Укріплення города пильнували городники, мости — мостники. Податки й торгові оплати побирали осмники і митники.

Представники державної влади перебували тільки у столицях князівств і більших містах. На провінцію, до сільських осель княжі урядовці заїздили тільки коли-не-коли, якщо треба було збирати данину або в інших адміністраційних справах. Тоді вони розсуджували також справи, з якими являлося населення; взагалі рішали все потрібне. У звичайний час всі громадські справи рішала місцева старшина, начальники рад і осель, т. зв. старці, або старости, що держалися давніх споконвічних прав і звичаїв.

Державні доходи складалися з різного роду данин і податків. У перші часи, коли київські князі щойно завойовували слов’янські племена населення відбувало т. зв. полюддя. Князь зі своєю дружиною виправлявся на об’їзд своїх земель, і кожна околиця мала обов’язок якийсь час удержувати його двір і давати данину шкурками диких звірів, воском і медом. Пізніше всі мешканці платили данину від «диму», тобто замешканої оселі, або від «рала» — від кількості управленої землі. Бували ще окремі податки, як ловче, тобто утримання княжого двору під час ловів, повіз від перевозу, мито від торгів у місті тощо.

Князі призначали деколи нові данини, щоб покарати населення за якісь провини. Коли 1289 р. місто Берестя підняло бунт проти володимирського князя Мстислава, він проголосив такий наказ: «Це я, князь Мстислав, син короля, внук Романа, установляю ловче на берестян навіки за їхній бунт: від сотки по два відра меду, по дві вівці, по 15 десятків льону, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 5 цебрів жита й по 20 курей — по стільки ж кожного ста, а з городян 4 гривні кун. А хто моє слово порушить, стане зі мною на суд перед Богом». Податки платили звичайно натурою, рідко коли грішми. Спочатку значення грошей мали цінні шкурки — куниць, білок та ін. Згодом, під впливом торгівлі зі східними народами, поширилися в нас дорогоцінні метали. Підставою для монетної системи в ті часи служила гривня срібла, що мала вагу фунта або половину грецького літра. В торговому обігу були гривні кун, ваги меншої, ніж півфунта, у виді плиток або прутів срібла, без ніякого знаку. Гривня кун ділилася на менші одиниці: 20 ногат рівнялося 25 кун або 50 різан; найменша одиниця була вівериця, або вікша, але не знати, в якому відношенні вона була до гривні.

Перші монети з державним знаком почав бити Володимир Великий. За його прикладом пішли також його сини Святополк і Ярослав та, може, і Ярославів син Ізяслав. Це були часи найбільшої могутності Київської держави. З пізніших часів української монети не знаємо. Золоті монети, золотники, були тільки за Володимира. Вони мають вартість близько 10 ногат. Срібні гроші, серебреники, ціною відповідали, мабуть, різанам. На монетах є звичайно з одного боку образ святого, з другого — постать князя або герб «тризуб». Написи такі: «Владимир на столі», «Владимир, а се єго серебро», «Ярославле серебро».

Віче. У найдавніші, слов’янські часи, коли ще княжа влада була слаба, всі важливіші справи рішали збори всеї громади — віче. Пізніше, коли вже князь мав усі державні функції У своїх руках, народна рада втратила своє значення. Віче сходилося рідко, у надзвичайних обставинах, коли треба було державні справи в основі упорядкувати або й перемінити.

Віче збиралося перш за все тоді, коли у волості з яких-небудь причин князя не було. Тоді сходилися громадяни столиці, щоб вирішити, кого запросити на княжий престол. Бо хоч і існував спадщинний порядок і котрийсь із князів виступав зі своїм правом до князівства, та не раз громада противилася йому й вибирала собі іншого, любішого князя. «Ми його не хочемо, — ти наш князь», — так говорять кияни до Ізяслава Ярославича, виступаючи проти його брата В’ячеслава. В 1190-х роках, під час боротьби між князями, «скільки є руських (київських) городів, люди з них їхали до Романа, і кияни відчинили йому ворота на Подолі».

Коли прибув уже до города новий князь, громадяни знову сходилися на віче, щоб скласти з ним умову, т. зв. ряд. Так, наприклад, вимагали, щоб князь сам особисто вів суд, щоб усунув немилих народові урядовців, щоб установив нові права чи видав нові розпорядки.

Віче збиралося деколи тоді, як треба було вирішити надзвичайні засоби оборони. В 1068 р. половці напали на Київщину й перемогли трьох князів Ярославичів, що проти них вийшли. Тоді кияни, що вернулися з нещасливого походу, скликали чимскорше віче й зажадали від князя Ізяслава зброї та коней. Коли ж князь відмовився вволити народну волю, прийшло до повстання, й Ізяслава прогнали з Києва.

Віче збиралося не раз на зазив князя, що хотів знати думку громади в якійсь державній справі. Особливо коли готувалася війна й князь потребував більшої підмоги, тоді звертався до громадянства, щоб його підтримало. Не раз віче виступало проти війни й своїм посередництвом доводило до миру між князями.

У вічі брали участь всі мешканці якогось города, але тільки ті, що були дорослі і самостійні. Звичайно головну роль мали «лучші люди», місцева аристократія. Тільки під час народних розрухів ініціатива переходила до вуличної юрби. На віче рідко коли скликали передміщан. Вистачало, що якусь справу вирішували представники головного города, — на їхню постанову мусили вже приставати мешканці передмість. «На що старшини погодяться, на цьому й пригороди стануть», — таке було звичаєве право.

Віче скликав звичайно князь, в особливих випадках самі громадяни. Скликали на віче різними способами: дзвонили в дзвін або трубили в труби, або княжі посланці, отроки, роз’їздилися по городу й повідомляли про нараду. Віче відбувалося звичайно на торговій площі, де було найбільше місця, або коло головної церкви, наприклад, у Києві коло св. Софії. Учасники під час нарад стояли або сиділи. Деколи, перед походом, вічовики приїздили на збори верхи. На вічі проводив князь або хтось із визначних громадян. Але не було ніяких постанов, як треба вести дискусію, тому на бурхливих радах приходили часом навіть до бійки. Остаточне рішення зібрані приймали голосними окликами.

Право й суд. Як у всіх народів, так само в Україні спочатку було право звичаєве, усне. Кожна околиця, кожне плем’я мало свої окремі закони й звичаї. Пізніше слов’янське право почало в дечому змінятися під впливом сусідніх народів. Найбільше змін принесли до нас варяги, які як верхня верства панували над поневоленими слов’янами. Ще й пізніше у праві відрізняли «русина» (боярина) від «слов’янина» (мужика). Коли поширилося християнство й Україна ввійшла у близькі відносини з Візантією, знову прийшли до нас грецькі впливи. Але основа всього права все-таки залишилася слов’янська.

Ярослав Мудрий уперше наказав звичаєве право списати. Як це сталося й хто зайнявся кодифікацією, хто склав славну «Руську Правду», про це ближче нічого не знаємо. Цей Ярославів збірник невеликий: його постанови містяться всього в 17 параграфах. Окрім Ярославової «Правди», були ще інші закони князя, як «Урок Ярослава» для вирників, що збирали судові оплати. Кодифікацію українського права продовжили три сини Ярослава — Ізяслав, Всеволод і Святослав, які за співучасті кількох своїх бояр списали дальшу частину законів. Врешті внук Ярослава, Володимир Мономах, видав нові закони, особливо про вірителів і боржників. До цього спонукало князя народне повстання проти вищих урядовців, що утискали народ високими процентами. Пізніше різні князі також надавали нові права, але, на жаль, ніякі пам’ятки їх не збереглися. В Галичині аж до 1435 р., майже ціле століття по польськім завоюванні, залишалася практика «руського права».

В суді проводив сам князь або в заступстві князя котрийсь з урядовців. При суді урядували також княжі урядовці, як тивун, вирник, метальник. Вступне слідство вів сам покривджений. Коли, наприклад, когось обікрали, він заповідав — оповіщував про крадіж на торзі. Як украденого не повернули до трьох днів, то того, хто вкрадену річ купив або переховував, уважали за злодія. Покривджений мав право гонити слід, себто шукати злодія не тільки в своєму селі, але й в інших громадах. Коли слід ішов до якоїсь оселі, мешканці мали за обов’язок допомогти в розшуках; коли цього не вчинили або прогнали пошукувача, їх уважали за співвинних, і вони платили кару.

Коли той, хто потерпів, віднайшов винуватого, збирав свідків і приводив їх до суду. Він мав право привести злочинця до судді силоміць, але коли не доказав йому провини, сам платив кару. Розправа перед судом велася на основі обжалування покривдженого й зізнань свідків. Свідки бували двох родів: видоки, що на власні очі бачили злочин, та послухи — ті, що помагали шукати злочинця. Виїмково, при тяжких злочинах, уживали тортури. Так, коли зловили волхвів, що виступали проти християнської віри, княжий боярин велів їх бити, дерти їм бороди, прив’язати шнурами до човна тощо, щоб добути від них признання. Деколи, якщо не можна було ніяк ствердити, хто винуватий, провадили т. зв. божий суд, тобто поєдинок, що мав рішити, по чиєму боці правда.

Звичайна кара за злочин була грошова оплата. Винуватий платив її подвійно, — раз покривдженому, другий раз державній владі.

Кара за вбивство звалася вира. За смерть «княжого мужа» — урядовця або боярина з княжої дружини — платили 80 гривень, за вбивство вільної людини — 40 гривень, чоловік, що вбив винувату жінку, платив 20 гривень. Коли убивника не знайшли, кару платила громада, що на її території був злочин; це була т. зв. дика вира. За велике скалічення тіла платили 10 гривень, за відрубаний палець — 3 гривні. За скалічення, пов’язане з порушенням честі, кара була вища: за вирвані вуса або бороду чи за удар батогом — 12 гривень. За більшу крадіж або злобне знищення власності платили 12 гривень: так, за крадіж бобра, зарізання коня, знищення знаку власності на борті тощо.

За деякі важкі злочини були інші кари — не оплати грішми. За розбій, підпал хати або гумна, крадіж коней карою був «поток і разграбленіє» — злочинця карали конфіскуванням майна й проганяли з волості. Холопа, що вдарив вільну людину, карали карою на тілі. Володимир Великий на домагання духовенства завів кару смерті на розбійників, але потім її скасував, а кари призначив на воєнні потреби, на війну проти печенігів.

За перших князів за вбивство дозволялося право помсти: «коли хто уб’є чоловіка, то може мститися брат за брата, син за батька, батько за сина, або братанич, або сестринич». Якщо хтось із рідні вбив убивника, був вільний від відповідальності й кари. Право помсти скасували сини Ярослава Мудрого: винуватий повинен був викупитися грішми.

Date: 2015-07-22; view: 363; Нарушение авторских прав