Право притулку 14 page

Викладене є характерним для шкоди як умови настання деліктного зобов'язання у правових системах "сім'ї континентального права". Для цієї "сім'ї" характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її відшкодування, обмежуючи певними випадками (наприклад, ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі).У правових системах вказаної "сім'ї" моральна шкода відшкодовується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи сильно утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яснень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У "сім'ї континентального права" відшкодовують також немайнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особистого життя); моральних страждань, надмірних хвилювань, викликаних втратою речі - пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утворення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можливості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на певні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати немайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації*). Водночас законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позивачеві. Так, цивільне законодавство Болгарії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом "по справедливості". УМОВИ(шкода – протиправна поведінка – причинний зв’язок - вина)

Вимоги про відшкодування моральних збитків пред'являються тільки потерпілим. Кредитори не можуть пред'явити за нього такий позов навіть у разі його банкрутства, коли до кредитора переходять усі права вимоги, в т. ч. і право на пред'явлення позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкодування йому немайнових (моральних) збитків, то його спадкоємці також не мають права пред'являти такий позов. Проте судовій практиці окремих держав, зокрема Франції, пред'явлення вказаних позовних вимог є відомим.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позивачеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обговорює питання про те, як позивач повинен розпорядитися отриманою сумою.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цій системі права відомою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть виявлятися через деякий час). Наступною умовою виникнення зобов'язань з делікту є протиправність діяння. Вона притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передбачається цивільним законодавством. Причому кількість нормативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.Протиправність може виявлятись у двох формах: дії та бездіяльності. У всіх правових системах вважається, що відшкодуванню підлягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена протиправним діянням. Останнє повинно викликати цю шкоду. Оскільки нерідко шкода заподіюється декількома пов'язаними між собою діяннями, дослідження судом причинно-наслідкового зв'язку між ними та шкодою часто є складним процесом. Серед існуючих теорій на судову практику більшості національних правових систем істотно впливають теорії еквівалентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) причинного зв'язку. Відповідно до теорії еквівалентності протиправна дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди, і в разі її відсутності шкода не настає. Згідно з теорією адекватного причинного зв'язку такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує можливість настання шкідливих наслідків. Застосування кожної з цих теорій приводить до різних практичних результатів. Друга є більш поширеною у судовій практиці держав

89.

Види деліктних зобов’язань з «іноземним елементом».

1.Зобов’язання з відшкодування шкоди, заподіяної дефектним делінквентом, тобто суб’єктом, який через вікові чи фізіологічні особливості має неповний рівень дієздатності, закріплено у положеннях Німецького цивільного укладення (§ 832), Французького цивільного кодексу (ст. 1385), Цивільного кодексу Японії (ст. 714), Цивільного кодексу Російської Федерації (ст.ст. 1073–1078).

2. Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої при виконанні обов’язків за договорами третім особам, мають місце у нормативних приписах цивільного законодавства Франції (ст. 1386 ЦК), Японії (ст.ст. 715, 716 ЦК)

3. Деліктні зобов’язання, в яких делінквентом є орган влади чи місцевого самоврядування, є цивілізованим напрацюванням взяття вказаними суб’єктами на себе відповідальності за протиправні дії на рівні з іншими учасниками приватноправових відносин. Так, Конституція Японії 1947 року, на розвиток її положень Закон про державну компенсацію закріпив, що держава і муніципалітети несуть рівну з наймачем відповідальність, передбачену ст. 715 ЦК «у випадку, коли публічна посадова особа при здійсненні публічної влади у зв’язку зі своїми службовими обов’язками умисно чи з необережності протиправно заподіює шкоду іншій особі».

4. В межах викладених вище положень істотними розробками цивілістики останніх років є напрацювання нормативної частини деліктного права щодо так званої безвинної відповідальності, яка отримала обґрунтування в межах теорії ризику. Сутність останньої полягає у можливості настання шкідливих наслідків від певної діяльності, речей, тварин, що не залежить від волі суб’єктів, в межах контролю яких вказані об’єкти знаходяться.

5. Поряд з безвинною відповідальністю при заподіянні шкоди небезпечною діяльністю розглядається також і варіант винної відповідальності. Так, згідно зі ст. 1384 Французького ЦК, кожен відповідає за шкоду, завдану речами, що знаходяться у його володінні без розмежування небезпечних та інших речей. Якщо мова йде про заподіяння шкоди річчю, що рухається, то потерпілому достатньо довести лише причинний зв'язок.

В межах сурової відповідальності або відповідальності за шкоду, завдану небезпечною діяльністю, поширеним є нормативне закріплення регламентації деліктних зобов’язань щодо шкоди, завданої: тваринами (ст. 718 ЦК Японії,, ст. 1385 ЦК Франції, ст. 493 ЦК Португалії), транспортними засобами (ст. 1079 ЦК РФ, Закон Японії про відшкодування шкоди, завданої автотранспортними засобами, Закон про відповідальність Німеччини, ст. 506–508 ЦК Португалії), внаслідок використання атомної енергії (Закон Японії про відшкодування шкоди, завданої використанням атомної енергії 1961 року, ст. 1079 ЦК РФ, Закон Німеччини про атомну енергію 1959 року), внаслідок забруднення природних ресурсів (Закон Німеччини про регулювання водного режиму 1957 року, Закон Японії про горну справу), внаслідок дефектів товарів, робіт та послуг (ст. 1645 Французького ЦК, Закон Німеччини про медикаменти 1978 року)

6. У деліктному законодавстві країн сучасності прийнято окремо регламентувати особливості відшкодування моральної шкоди, пов’язаної з певними моральними, фізичними переживаннями через порушення прав особи.

7. Більш детально в доктрині розглядаються питання відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що виникає в зв’язку із заподіянням шкоди з необережності. Умовами відповідальності, що виникають у справах в зв’язку із заподіянням шкоди з необережності, є: 1) наявність у делінквента зобов’язання дотримуватися необхідної обережності щодо потерпілого; 2) порушення делінквентом цього зобов’язання; 3) заподіяння потерпілому шкоди внаслідок такого порушення

8. При вчиненні дій, що порушують конкуренцію, за участю іноземного елемента

9. Деліктні зобов’язання в сфері відшкодування ядерної шкоди в міжнародному законодавстві досить повно врегульовані Венською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 року з відповідними змінами у 1997 році, яка поширює свою дію щодо ядерної шкоди незалежно від того, де вона заподіяна.

10. В межах відшкодування шкоди, завданої повітряним чи водним транспортом, за участю іноземного елемента застосовується, крім lex loci delicti, колізійна прив’язка до закону права держави, під прапором чи іншим розпізнавальним знаком якого на момент вчинення правопорушення пересувався транспортний засіб. Та інші.

Незважаючи на істотні відмінності регулювання деліктних правовідносин матеріальним правом різних держав, колізійне регулювання з цього питання є майже тотожним. Для визначення статуту деліктного зобов’язання застосовують такі прив’язки: – закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi); – закон країни суду (lex fori); – закон прапора (lex flagi); – закон місця реєстрації транспортного засобу; – особистий закон сторони (сторін) (lex patriae, lex domicilii); – закон, обраний сторонами (стороною) деліктного зобов’язання (lex voluntatis). Протягом сторіч домінуючою колізійною прив’язкою у цій сфері є принцип lex loci delicti commissi — застосування закону місця заподіяння шкоди.

90.

Колізійні питання деліктних зобов’язань з «іноземним елементом» у національному праві України.

Основним нормативним актом, що регулює деліктні відносини з іноземним елементом в Україні, є Закон України «Про міжнародне приватне право», розділ VII якого присвячено врегулюванню позадоговірних зобов’язань шляхом встановлення відповідних колізійних прив’язок.

За допомогою колізійних норм формується статут деліктного зобов’язання — сукупність матеріальних норм національного права, обраного на підставі колізійної норми

Стаття 49. Право, що застосовується до зобов'язань про відшкодування шкоди

1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

2. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави.

3. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

4. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

Стаття 48 Закону визначає загальний припис застосування колізійної прив’язки lex loci delicti(місце вчинення делікту) до зобов’язань з відшкодування шкоди, а ч. 1 ст. 49 деталізує цю прив’язку в межах закону країни, де була вчинена неправомірна дія, що стала підставою виникнення деліктного зобов’язання.

Двосторонній доміцилій як прив’язка врегулювання деліктних зобов’язань з іноземним елементом за вітчизняним цивільним законодавством передбачається згідно з ч. 2 ст. 49 Закону (lex domicilii - якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави),

колізійна прив’язка lex fori(право держави суду) теж віднайшла своє обґрунтування у національному законодавстві України згідно з ч. 3 ст. 49 Закону. До того ж такий вибір права за принципом lex fori можливо здійснити тільки після виникнення зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди.

Інше положення закріплено й у ст. 42 Конвенції країн СНД 1993 р. «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах»: «Якщо заподіювач шкоди та потерпілий є громадянами однієї Договірної сторони, застосовується законодавство цієї Договірної сторони». Тут також ідеться про особистий закон учасників деліктних правовідносин, проте інший його різновид — lex patriae, або закон громадянства. Тобто, як бачимо, у Конвенції 1993 р. за основу взято принцип громадянства осіб, які беруть участь у деліктних відносинах, а в Законі України «Про міжнародне приватне право» — закон місця проживання для фізичних осіб (доміциль), або місцезнаходження для юридичних осіб.

І, нарешті, згідно з ч. 4 ст. 49 Закону, сторони зобов’язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду, тобто закріплено обмежену двосторонню автономію волі сторін деліктного зобов’язання.

Крім загальних приписів щодо застосування колізійних прив’язок у внутрішньому законодавстві України встановлюються особливості врегулювання спеціальних деліктних зобов’язань за участю іноземного елемента. Закон прапору (lex flagi), як можна зрозуміти з самої його назви, застосовується до міжнародних морських правовідносин, в основному тих, що виникають у торговельному мореплавстві. Так, КТМ України у ст. 5 передбачає, що у разі заподіяння судном шкоди, не передбаченої статтями 296 і 314 цього Кодексу, відшкодування завданих збитків регулюється законодавством держави, де мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, а якщо шкоду заподіяно у відкритому морі, — законодавством держави, під прапором якої плаває судно. (тобто має місце прив’язка lex loci delicti або прив’язка до закону прапора) Разом з тим п. 6 ст. 14 КТМ України встановлює, що межі відповідальності судновласника та оператора ядерного судна, яке плаває під прапором іноземної держави, регулюються законом держави, під прапором якої плаває судно.

Статтею 50 Закону України «Про міжнародне приватне право» окремо виділені випадки застосування колізійних прив’язок щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), а саме: право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого; право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виробника або особи, яка надала послугу; право держави, у якій споживач придбав товар або в якій йому була надана послуга.

Найбільш поширеною колізійною прив’язкою, що використовується у міжнародних домовленостях за участю нашої держави, є класична прив’язка lex loci delicti, яка відображена зазвичай разом з прив’язками до закону доміцилію, автономії волі сторони сторін. Зокрема, вказане має місце у нормативних приписах багатосторонніх домовленостей: ст. 42 Конвенції про правову допомогу і правових відносинах у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 22 січня 1993 року, ст. 45 Конвенції про правову допомогу і правових відносинах у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 7 жовтня 2002 року

91.

Колізії відшкодування шкоди у зобов’язальному праві іноземних держав та міжнародних договорах України

Міжнародно-правове регулювання відшкодування цивільно- правової шкоди, завданої іноземною державою, є досить специфічним і тісно пов’язано з принципами міжнародного публічного права. Річ у тім, що держава є специфічним суб’єктом МПП, який володіє суверенітетом і відповідно має певний імунітет від цивільно-правової відповідальності. За загальним правилом цивільно-правова відповідальність держави настає в разі, якщо держава сама дозволить таку відповідальність і відмовиться від імунітету. Відмова від імунітету необов’язково має відбутися в повному обсязі і не означає його по- вного скасування (тобто не означає скасування імунітету від усієї та будь-якої відповідальності). Для можливості настання цивільно- правової відповідальності держави за заподіяння позадоговірної шко- ди буде достатнім, якщо держава відмовиться від імунітету лише в частині саме цієї відповідальності. Слід зазначити, що на сьогодні більшість держав відмовилися від імунітету щодо великої частини можливих деліктних зобов’язань і тому відшкодування завданої державою позадоговірної шкоди в основному є можливим. Крім зазначеного, держава має імунітет від юрисдикції судових органів іноземної держави, тому в разі відшкодування в судовому порядку завданої державою шкоди в суді іншої держави необхідною є відповідна відмова від імунітету щодо таких позовів держави-відповідача. Кожна конкретна держава погоджується визнати своєю відповідальністю відповідальність за поведінку певного кола службових осіб та органів. Коло таких осіб та органів визначається кожною державою самостійно за власною волею і не є однаковим для кожної держави. Так само перелік видів і характеристики поведінки осіб та органів, що належать до зазначеного кола, за які держава погоджується нести відповідальність, також залежать від конкретної держави.

Через зазначені специфічні умови існування і реалізації позадоговірної відповідальності держави необхідним є посилання на право держави- заподіювача шкоди, яким ця держава дозволяє свою відповідальність за конкретну поведінку конкретних осіб, а також обраний потерпілою сто- роною порядок притягнення себе до такої відповідальності. Отже, притягнення іноземної держави до позадоговірної цивільно-правової відповідальності можливе лише згідно з правом цієї дер- жави незалежно від існування відповідної колізійної норми та прив’язки до права цієї держави.

Україна як держава в питаннях своєї позадоговірної цивільно- правової відповідальності ставиться до іноземних громадян як до своїх власних. Так, відповідно до ч. 1 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. За ч. 1 ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне при- ватне право» пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та зна- ходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно мо- жуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Норма ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає існування в міжнародній практиці взаємності в питанні судового імунітету (тобто норм у праві іноземних держав, які дозволя- ють притягнення в іноземних судах України до деліктної відповідальності лише за згодою України). Звісно, така взаємність виникає не із зазначеної норми Закону України, проте ця норма є свідченням ураху- вання чинним українським законодавством світової практики та вказує на можливість незастосування судами України в певних випадках за- гального правила судового імунітету іноземної держави. Однак у будь- якому разі слід враховувати, що виконання судового рішення, прийнятого щодо певної держави іноземним судом, частіше за все відбуватиметься за правилами, встановленими державою, щодо якої таке рішення прийнято. Відповідно невизнання такою державою рішення іноземного суду та/або небажання виконувати його, що може статися при погіршенні відносин між державами в умовах, які при- звели до застосування принципу взаємності, унеможливлює його ви- конання. Тому в цих правовідносинах важливими є досягнення і до- держання між державами домовленостей з приводу порядку відшкодування шкоди, завданої іноземною державою.

ЦК України (статті 1173–1176) передбачає цивільно-правову позадоговірну відповідальність України за протиправну поведінку органів державної влади, їх посадових та службових осіб, спричинену при здійсненні ними своїх повноважень. Крім цього, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові неза- конними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» передбачає випадки і порядок відшкодування державою шкоди, завданої цими органами.

92.

Віденська конвенція 1980 р. «Про міжнародні договори купівлі-продаже товарів»

Віденська конвенція ООН 1980 р. являє собою сукупність міжнародно-правових норм, головною метою яких є створення єдиного правового режиму угод міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона має універсальний характер, оскільки в ній враховано принципи та інститути, характерні для різних правових систем, а також принципи рівності та взаємної вигоди.

Договорами міжнародної купівлі-продажу товарів за цією Конвенцією є «договори купівлі-продажу, котрі укладають контрагенти, комерційні підприємства яких знаходяться у різних державах». При- чому за Конвенцією, якщо держава має декілька комерційних підприємств, то положення Конвенції застосовуються до комерційного підприємства, з яким договір має найбільш тісний зв’язок.

Положення Конвенції є обов’язковими для фізичних і юридичних осіб, що перебувають під юрисдикцією держави — учасниці Конвенції, тільки якщо інша сторона за укладеним договором міжнародної купівлі- продажу також перебуває під юрисдикцією іншої держави — учасниці Конвенції.

Норми Конвенції також мають диспозитивний характер, зокрема: 1) сторони можуть виключити застосування положень Конвенції повністю або відступати від них (ст. 6 Конвенції); 2) держава при приєднанні до Конвенції може зробити застережен- ня про те, що для неї не буде юридично обов’язковою або частина II «Укладення договору», або частина III «Купівля-продаж товарів» (так, при приєднанні до Конвенції в 1989 р. УРСР зробила заяву щодо обов’язковості письмової форми для даної категорії договорів1).

Регулюючи процедуру укладення договорів міжнародної купівлі- продажу товарів, а також права та обов’язки сторін, які випливають із контракту, Конвенція не застосовується до продажу товарів для осо- бистого користування, з аукціону, в порядку виконавчого провадження, фондових і забезпечувальних паперів, акцій, оборотних документів та грошей, суден водного і повітряного транспорту, суден на повітряній подушці, електроенергії (ст. 2). Крім того, вона не зачіпає питань дійсності самого договору чи яких-небудь його положень, чи будь-якого звичаю та наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4).

93.

Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненям господарської діяльності

Основною є Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., укладена у м. Києві. Угоду ратифіковано Постановою Верховної Ради від 19 грудня 1992 р. № 2889-XII. Угода складається із 13 статей.

Основні положення:

1. Господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць мають на території інших держав-учасниць право без перешкод звертатися до судів, арбітражних (господарських) судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення справ (що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними), можуть виступати в них, порушувати клопотання, висувати позови та здійснювати інші процесуальні дії.

2. Угодою передбачено право компетентних судів держав-учасниць розглядати справи у випадках, наявності про це письмової угоди сторін про передачу спору до суду. За наявності такої угоди суд іншої держави –учасниці припиняє провадження у справі за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

3. Документи, видані або засвідчені установою або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав-учасниць, приймаються на території інших держав-учасниць без будь-якого спеціального посвідчення.

Документи, які на території однієї з держав-учасниць розглядаються як офіційні документи, мають на території інших держав-учасниць доказову силу офіційних документів.

4. Держави-учасниці взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набрали законної сили. Рішення, винесені компетентними судами однієї держави-учасниці, мають бути виконаними на території інших держав-учасниць (ст. 6).

5. Виконання рішення відбувається за клопотанням заінтересованої Сторони. До клопотання додаються: належним чином завірена копія рішення, про примусове виконання якого порушене клопотання; офіційний документ про те, що рішення набуло сили, якщо це не випливає з тексту самого рішення; докази про повідомлення іншої Сторони про процес; виконавчий документ (ст. 8).

6. У виконанні рішення може бути відмовлено на прохання Сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця Сторона надасть компетентному суду за місцем звернення з проханням про виконання рішення, докази того, що:

а) судом держави-учасниці, яка запитується, раніше винесене рішення, яке набуло законної сили у справі між тими самими Сторонами, про той самий предмет і на тій самій підставі;

б) є визнане рішення компетентного суду третьої держави-учасниці або держави, що не є членом Співдружності, по спору між тими ж Сторонами, про той же предмет і на тій же підставі;

в) спір вирішений некомпетентним судом;

г) інша Сторона не була повідомлена про процес;

д) закінчився трирічний термін давності подання рішення щодо примусового виконання (ст. 9).

Проблемою виконання рішень згідно з цією Угодою є наявність застереження про публічний порядок в національних законодавствах держав-учасниць, посилаючись на який можна відмовити у виконанні такого рішення. З метою розв’язання вказаної проблеми Економічним Судом СНД був прийнятий Консультативний висновок № 01-1/3-10 про тлумачення статті 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р.

У Консультативному висновку констатувався факт наявності в законодавствах держав-учасниць СНД застереження про публічний порядок. Зокрема, було визнано, що у державах-учасницях Угоди визнання і виконання іноземних судових рішень регулюється міжнародними договорами та національним законодавством. Аналіз нормативно-правових актів держав, які регулюють підстави відмови у виконанні іноземних рішень, показує, що в більшості випадків їх зміст узгоджується з положеннями ст. 9 Угоди, разом з тим є певні розбіжності термінологічного порядку. Зокрема, законодавство ряду держав-учасниць Угоди передбачає можливість відмови у визнанні та виконанні рішення іноземного суду з інших підстав, не зазначених у ст. 9 Угоди, в тому числі за мотивами невідповідності публічному порядку держави місця виконання..

94.

Позовна давність в МПП

позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Колізійні норми щодо врегулювання питань позовної давності містить Закон України «Про міжнародне приватне право», згідно із ст. 35 яко- го позовна давність визначається правом, що застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин. Відповідно до цієї самої статті вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один з учасників відповідних відносин є громадянином України або її юридичною особою.

Виходячи з того, що норми українського права з питань позовної давності є матеріально-правовими, їх застосування можливо як у ви- падках, коли право України обрано сторонами як право правочину, так і у випадках, коли відсутня угода сторін і його застосування визнається внаслідок колізійної норми.

Ускладнення виникають при застосуванні норм іноземного права. Це пов’язано із тим, що законодавство різних країн містить норми, в яких не збігаються ні тривалість строків позовної давності, ні по- рядок їх обчислення. До того ж у країнах континентальної системи права позовна давність кваліфікується як інститут матеріального права, коли законодавство англо-американської правової системи відносить його до процесуального права. Також до значної невизначеності у правовому регулюванні призводять розрізненість та недостатня кількість джерел інформації про норми іноземного за- конодавства щодо тривалості строків позовної давності. Так, у Великій Британії встановлено загальний строк позовної давності у шість років, у Франції, Швейцарії та Італії — десять років, у Німеччині — тридцять років.

Крім того, як і в Україні, законодавство багатьох країн визначає як загальні, так і спеціальні строки позовної давності за позовами окремих категорій. Зазначені строки можуть бути скороченими або більш три- валими. І як в Україні, трапляються випадки ще більшої градації спеціальних строків позовної давності, зокрема, ЦК Італії передбачає строки тривалістю у п’ять, три, два, півтора роки, а також у шість місяців (статті 2946–2955). Така нормативна різноманітність вимагає уважного підходу до вирішення питання про те, коли саме спливає строк позовної давності спірної вимоги.