Право притулку 13 page

Загальна модель правового статусу іноземців надана в ст. 26 п. 1 Конституції України. Відповідно до неї іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, тобто Україна розповсюджує на іноземців національний режим законодавства. Згадане вище положення розвинуто в Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Відповідно до нього іноземцями визнаються іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст. 1).

Трудові взаємовідносини врегульовані великою кількістю нормативних актів 1. Розділ VIII Закону України «Про міжнародне приватне право» містить спеціальні колізійні норми щодо регулювання трудових відносин. Так ст. 52 встановлює, що до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Звідси видно, що український законодавець застосовує класичну для трудових відносин колізійну прив’язку закону місця виконання роботи (lex loci laboris), відсилаючи до внутрішнього законодавства України. Виняток з вказаного правила впроваджує ст. 54, яка вказує на особливості регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні:

Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, не регулюються правом України в разі, якщо: 1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України; 2) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями – фізичними чи ЮО

3. Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 у ст. 2 зазначає, що нарівні із громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки.

4. Додатковими джерелами є: - Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземними громадянами дозволів на працевлаштування в Україні; - Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів; - угоди між Урядом України та Урядом відповідної держави про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та громадян відповідної держави, які працюють за межами кордонів своїх країн (укладені, зокрема, із Російською Федерацією, Республікою Молдова, Республікою Вірменія, Республікою Білорусь, Латвійською Республікою, Республікою Польща, Чеською Республікою, Литовською Республікою, Словацькою Республікою, Соціалістичною Республікою В’єтнам тощо); - інші міжнародні, міждержавні та внутрішні нормативно- правові акти.

Можна виділити характерні риси правового регулювання праці іноземців в Україні: 1. Іноземці мають рівні із громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України й міжнародними договорами України, тобто Україна розповсюджує на іноземців національний режим законодавства.

2. Нарівні із громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки.

3. Трудова правосуб’єктність іноземців є обмеженою: іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо, відповідно до законодавства України, призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

4. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін (працівники-мігранти), можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

5. Українське законодавство не передбачає застосування реторсії щодо іноземців у сфері трудових відносин.

84.

Робота громадян України за кордоном (умови і порядок працевлаштування).

Ст. 53 «ЗУ про МПП»: трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо: 1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; 2) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота; 3) це передбачено законом або міжнародним договором України.

Слідуючи за прив’язкою до міжнародного законодавства (міжнародних договорів) та керуючись принципом пріоритету міжнародних угод перед нормами внутрішнього законодавства, більшість іноземних держав визнає першість норм міжнародних договорів у сфері трудової діяльності та соціального захисту іноземних громадян. Також колізійні норми про право, яке має бути застосоване до трудових відносин громадян України за кордоном знаходяться в договорах «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах». Прикладом з вітчизняного права можуть бути численні двосто- ронні угоди України з Білоруссю, Вірменією, Молдовою, Польщею, Росією тощо.

За ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Для реалізації цього принципу громадяни України мають право, зокрема, укладати трудові договори з іноземними наймачами як на території України, так і за кордоном.

Громадяни України мають право на укладання трудових контрактів з іноземними наймачами, що перебувають за кордоном, для виконання роботи на території України. Але у більшості випадків наші громадяни працюють в іноземних наймачів за кордоном за трудовим договором. Під час улаштування на роботу трудові відносини виникають і регулюються трудовим законодавством відповідної іноземної держави. Доступ до праці постійно проживаючого громадянина України, обсяг його трудових прав і обов’язків залежать від права конкретної країни (зокрема, від норм, що визначають правовий статус іноземців) і чинного в цій країні трудового права.

Таким чином, для українських громадян, які працюють за кордоном з іноземним наймачем, вітчизняне колізійне право встановлює прив’язку до права країни працевлаштування. Це означає, що трудові відносини українських громадян за кордоном залежать від політики іноземної держави у сфері працевлаштування іноземців (допущення іноземців на ринки праці, заснування квот, установлення відповідальності тощо) і регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевлаштування, трудового законодавства конкретної країни, статуту відповідного підприємства, трудових договорів та інших локальних нормативних актів.

Дві основні форми виникнення трудових правовідносин. Згідно з ними громадяни України можуть працювати за кордоном внаслідок: 1) направлення з метою виконання певної роботи; 2) укладення трудового контракту з конкретним роботодавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін. Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов’язків на них поширюється законодавство України. Водночас, окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству держави, визначеному в контракті.

Адже для того, щоб легально працювати за кордоном, необхідно дотримуватися усіх визначених законодавчими актами процедур. Необхідно мати, зокрема дійсний закордонний паспорт, відповідну візу (робочу візу), трудову угоду із закордонним роботодавцем, дозвіл на роботу (який зазвичай видається органом працевлаштування країни, де особа буде працювати) або дозвіл на перебування (зазвичай видається органами внутрішніх справ або посольством).

Щоб уникнути шахрайства та не бути ошуканими при пошуку роботи за кордоном, необхідно дізнатися, чи має фірма, до якої Ви звернулися, ліцензію на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Адже відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” “посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном” – це вид господарської діяльності, на який видається спеціальний дозвіл - ліцензія. Міністерством соціальної політики України розроблено та затверджено наказом від 6 вересня 2010 року N272 ЛІЦЕНЗІЙНІ УМОВИ провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном (у новій редакції), які зареєстровані в Міністерстві юстиції України від 5 жовтня 2010 року за N887/18182.

Наявність трудового договору підтверджує легальне працевлаштування

85.

Робота іноземців, осіб без громадянства, біпатридів в Україні (умови і порядок працевлаштування).

ч. 1 ст. 43 КУ проголошує, що «кожен має право на працю...», а ч. 2 цієї ж статті – «держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю...».Нарівні з громадянами України право на працевлаштування мають лише ті іноземці, які постійно проживають в Україні, тобто, які одержали у встановленому порядку посвідчення на проживання в цій країні. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть набувати правового статусу працівника й займатися трудовою діяльністю лише на підставі отриманого в установленому порядку дозволу на працевлаштування.

Іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами. Іноземці, ос без гром не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України. (наприклад, державна служба, аудитори, нотаріуси – тільки гр України)

Відповідно до ЗУ «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства» Іноземці та особи без громадянства, які відповідно до закону прибули в Україну для працевлаштування та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період роботи в Україні.

Для іноземців та осіб без громадянства, працевлаштування яких відповідно до законодавства України здійснюється без дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, замість такого дозволу подається трудовий договір (контракт) Відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, користуються в нашій державі національним режимом щодо працевлаштування і трудової діяльності. На іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, поширюється законодавство України про зайнятість, якщо не передбачено іншого.

Іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, можуть працювати: 1) за контрактом, укладеним відповідно до одержаного дозволу; 2) за контрактом, укладеним між суб'єктами господарської діяльності України та іноземної держави.Форми працевлаштування іноземних громадян та осіб без громадянства в Україні. 1. Праця за контрактом відповідно до отриманого дозволу. Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.13 № 437 Про порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні) відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Територіальні органи Державної служби зайнятості в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) видають за місцезнаходженням підприємства, установи, організації дозволи. Для отримання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, що дає право роботодавцю протягом визначеного строку застосовувати працю іноземців та осіб без громадянства,, роботодавець не пізніше ніж за 15 календарних днів до дати звернення для отримання дозволу подає територіальному органові інформацію про попит на робочу силу (вакансії). На підставі зазначеної інформації здійснюється сприяння у працевлаштуванні громадян України. Територіальний орган приймає та реєструє заяву та документи в день отримання за описом, копія якого видається роботодавцю або уповноваженій ним особі з відміткою про дату та номер реєстрації таких документів, та протягом одного робочого дня розглядає їх щодо відповідності цьому Порядку.Територіальний орган протягом семи робочих днів з дня реєстрації документів приймає рішення щодо видачі, відмови у видачі, продовження дії, відмови у продовженні дії або анулювання дозволу.

Дозвіл видається на строк, зазначений у трудовому договорі (контракті), але не більш як на один рік. Якщо трудовий договір (контракт) є безстроковим, то дозвіл видається на один рік. Дія такого дозволу може бути продовжена необмежену кількість разів на той самий строк.

Праця іноземця за контрактом, укладеним суб'єктами господарської діяльності України та іноземної держави.В Україну можуть направлятися іноземці з метою реалізації експортного будівництва та експортних послуг. Займаючись підприємницькою діяльністю на території України, іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до Закону України «Про підприємницьку діяльність» від 7 лютого 1991 року, користуються такими самими правами і несуть ті самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає з її законодавчих актів. Для здійснення підприємницької діяльності працедавець має право укладати з громадянами договори (контракти) по використання їх праці. Здійснення іноземцями в Україні представницьких функцій. Іноземці можуть діяти як службовці та інші працівники від імені іноземного суб'єкта господарської діяльності. Для здійснення ними представницьких функцій управління зарубіжних установ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України видає іноземцям спеціальні службові картки на певний термін, які діють на всій території нашої держави та повертаються до Міністерства після припинення повноважень їх володільців. Трудовий статус іноземців – членів дипломатичного персоналу, співробітників адміністративно-технічного, обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв визначається законодавством держави їх місця перебування та законодавством держави, що надіслала їх в Україну.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на: працю і на тимчасове працевлаштування. ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» забезпечується сприяння у працевлаштуванні.

86.

Міжнародні договори України з питань трудової діяльності та соціального захисту працівників.

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди та інші акти. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канадської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено,.зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Серед інших укладено Угоду між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території Азербайджанської Республіки, та громадян Азербайджанської Республіки, які тимчасово працюють на території України від 3 червня 2004 р., Угоду між Урядом України і Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист від 8 квітня 1996 р.

Ці угоди поширюються на осіб, а часто й членів їхніх сімей, які є громадянами або постійно проживають на території однієї з договірних держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності іншої держави. Іноді держави приймають окремі міжнародні двосторонні договори про працевлаштування членів сімей іноземців. Так, відомою є Угода між Урядом України і Урядом Аргентинської Республіки про працевлаштування членів сімей співробітників дипломатичних представництв та працівників консульських установ від 29 квітня 1999 р.

Реалізації зазначених угод сприяють центральні органи з питань праці договірних держав. Вони, зокрема, обмінюються інформацією про національне законодавство та інші нормативні акти в галузі праці, зайнятості, еміграції та імміграції, в т. ч. про умови життя працівників; стан національних ринків праці та зміну ситуації на них; причини обмежень прийняття на роботу працівників іншої держави.

У міжнародних договорах про трудову діяльність і соціальний захист громадян передбачаються й колізійні норми, зокрема з прив'язкою до законодавства держави місця працевлаштування. Так, за цим законодавством регулюється:

1) оформлення трудового договору (контракту);

2) вік, з якого допускається прийняття на роботу;

3) обсяг прав та обов'язків сторін за договором (контрактом);

4) в'їзд працівників і членів їхніх сімей на територію держави працевлаштування, перебування та виїзд із неї;

5) соціальне, в т. ч. пенсійне, забезпечення.

6) оподаткування трудових доходів осіб, які працюють за трудовим контрактом;

7) переказ зароблених коштів на територію держави виїзду;

8) правовий статус вивільнюваних працівників. За неможливості працевлаштування працівника на нього поширюються порядок, пільги та компенсації, передбачені для вивільнюваних працівників із підстав, зазначених в угоді [ними можуть бути: розірвання трудового договору (контракту) через ліквідацію, реорганізацію або перепрофілювання підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату працівників]. У такому разі працівник підлягає поверненню на територію держави виїзду за рахунок коштів працедавця;

Крім зазначених двосторонніх міжнародних договорів про працевлаштування й соціальний захист громадян договірних держав, 75 квітня 1994 р. державами СНД було підписано Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів. Норми цієї Угоди ґрунтуються на основоположних документах ООН в галузі прав людини та принципів, вироблених у межах Міжнародної Організації Праці. Більшість її положень співпадають за змістом із зазначеними положеннями двосторонніх договорів про працевлаштування і соціальний захист громадян за участю України. Держави - учасниці СНД підтвердили визнання (без легалізації) дипломів, свідоцтв про освіту, відповідних документів про надання звання, розряду, кваліфікації та інші неодмінні для провадження трудової діяльності документи, і завірений у встановленому на території держави виїзду порядку переклад їх державною мовою країни працевлаштування або російською мовою. Трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається ними.

Норми про право, застосовуване до трудових відносин, передбачено в договорах про правову допомогу з участю України, з одного боку, та Молдови і Польщі - з іншого. В них зазначається, що сторони, які мають трудові стосунки, можуть підпорядковувати їх обраному за згодою між собою законодавству. Якщо вибір законодавства не здійснено, укладення, зміна, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають із них, регулюються законодавством тієї договірної держави, на території якої робота є, була або мала бути виконана.

Слід зауважити, що Україна також є правонаступницею міжнародних договорів, укладених між СРСР та Монголією, Угорщиною і Румунією. В Україні діючими є міжнародні договори, укладені між: СРСР та Монголією «Про співробітництво в галузі соціального забезпечення», СРСР та Угорщиною «Про співробітництво у сфері соціального забезпечення» і СРСР та Румунією «Конвенція щодо співробітництва у галузі соціального забезпечення між СРСР та Народною Республікою Румунія» від 24.12.1960 р. Двосторонній міжнародно-правовий рівень регулювання соціального захисту між Україною та іншими країнами здійснюється на підставі таких принципів: надання іноземцям національного режиму; територіального або пропорційного принципів призначення і виплати пенсій; збереження права на пенсію при переїзді пенсіонера з однієї країни в іншу; відсутності взаємних розрахунків між країнами, що здійснюють соціальне забезпечення; принципу загальності; заборони дискримінації і рівності;

87.

Відшкодування шкоди працівникові за міжнародними договорами України.

Враховуючи необхідність врегулювати питання соціального захисту в разі отримання ушкоджень у зв'язку з виконанням трудових обов'язків у відносинах з "іноземним елементом", Україна стала учасницею Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванню або іншим ушкодженням здоров’я, пов'язаними з виконанням ними трудових обов'язків 1994 р.( далі-багатостороння угода ). Цю Угоду, крім України, підписали Республіки Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджанська та Киргизька Республіки, Російська Федерація, Туркменістан. Вона має систему колізійних норм, які поширюють свою дію на підприємства, установи, організації зазначених держав незалежно від форм власності.

Норми, які регулюють відшкодування збитків, заподіяних здоров'ю працівника, передбачені й статтями 14, 15 Угоди між Урядом Республіки Білорусь та Урядом України про трудову діяльність і соціальний захист громадян Республіки Білорусь та України, які працюють за межами своїх держав 1995 р.; ст. 9 однойменної Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації 1993 р., ст. 8 Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.; статтями 12, 13 Угоди між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист 1996 р.; статтями 14, 15 Угоди між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян 1997 р.

Норми багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди поширюються на осіб, які раніше працювали на підприємствах, а в разі їх смерті - на осіб, що мають право на таке відшкодування. Ці особи повинні бути громадянами й мати постійне місце проживання на території будь-якої з держав - учасниць Угоди. її правила не поширюються на випадки відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок радіаційних катастроф, у т. ч. на ЧАЕС.

Відшкодування шкоди здійснюється за законодавством, яке поширюється на працівника в момент отримання ушкодження, професійного захворювання чи смерті. При цьому не має значення переїзд потерпілого на територію іншої договірної держави чи виявлення професійного захворювання на території іншої держави - учасниці Угоди. Роботодавець, який відповідає за заподіяну шкоду, відшкодовує за нормами свого національного законодавства.

Якщо особа, яка отримала професійне захворювання, працювала на території кількох держав і це могло викликати професійне захворювання, відшкодування шкоди здійснюється роботодавцем держави, на території якої востаннє виконувалася така робота.

На відміну від інших угод, зазначена передбачає колізійну прив'язку до законодавства місця проживання особи в разі перегляду ступеня тяжкості трудового ушкодження чи професійного захворювання. Проте у двосторонній Угоді про трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеній з Республікою Білорусь (п. "в" ч. 1 ст. 14), однойменній - з Російською Федерацією (п. "в" ч. 1 ст. 9) зазначається, що в разі загострення захворювання відшкодування переглядається згідно з законодавством держави, за яким воно було призначено. Це положення не застосовується, якщо загострення захворювання пов'язане з трудовою діяльністю на підприємствах іншої договірної держави, котра могла призвести до професійного захворювання і під час якої до працівника застосовувалося законодавство цієї іншої держави.

У багатосторонній Угоді про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди застерігається, що держави забезпечують у пріоритетному порядку вільне переведення й виплату грошових засобів працівникам або особам, які мають право на таке відшкодування, що постійно чи тимчасово перебувають на їхній території, через банки та/чи установи поштового зв'язку.

Відповідно до багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди компетентними у справах про відшкодування шкоди є, за вибором потерпілого, суд договірної держави: 1) на території якої мала місце дія, що стала підставою вимоги про відшкодування шкоди, або 2) на території якої проживають особи, які мають право на відшкодування шкоди.

В Угоді про трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеної з Республікою Білорусь, зазначається також, що в разі втрати працездатності або смерті працівника внаслідок трудового каліцтва або іншого ушкодження здоров'я з вини працедавця, останній оплачує дорожні витрати та в належних випадках - проїзд в обидва кінці для супроводжуючої особи (ч. 4 ст. 14). У разі смерті працівника працедавець організує перевезення тіла та особистого майна померлого на територію держави виїзду, несе всі пов'язані з цим витрати та інформує дипломатичне або консульське представництво цієї держави з наданням матеріалів щодо факту смерті (ст. 15 Угоди з Республікою Білорусь, ст. 8 - з Республікою Польща про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.).

У разі переселення працівника з території держави працевлаштування на територію іншої держави працедавець зобов'язаний перерахувати потерпілому кошти на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю, в розмірах, передбачених законодавством держави працевлаштування (ч. 4 ст. 14 Угоди з Республікою Білорусь, ч. З ст. 9 - з Російською Федерацією). Витрати на проїзд, викликані захворюванням або стаціонарним лікуванням, несе працедавець (ст. 16 Угоди з Республікою Білорусь).

Трудові та правові відносини громадян, які працюють на підставі контрактів між суб'єктами господарської діяльності обох договірних держав, регулюються правовими нормами держави, на території якої вони проживають.

88.

Зобов’язання, що стосуються відшкодування шкоди: умови настання та проблеми вирішення.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з "іноземним елементом", зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою (делінквентом), що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому. Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо публікацією спростування інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упущена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залишають країну, не пройшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збитків, завданих автотранспорту, коли виникає питання відновлювального ремонту в межах держави, де заподіяно шкоду, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквіваленті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Вирішення зазначених питань залежить переважно від позиції суду.