СИСТЕМАТИЗАЦІЯ - це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об´єктів

Систематизація забезпечує розмежування та подальше об´єднання не окремих предметів, як це відбувається при класифікації, а їх груп і класів.

Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

4. Основні форми мислення: судження, умовивід, поняття.

Мислення людини здійснюється у визначених логічних формах. Основними формами мислення можна назвати поняття, судження, умовивід і доведення. Форма мислення являє собою спосіб відображення властивостей і відносин предметів і явищ дійсності. За визначенням форми не породжуються людським мисленням, а лише відбивають найбільш загальні структурні зв’язки і відносини, що панують у навколишньому предметному світі. Охарактеризуємо кожну з перерахованих логічних форм. Поняття — це форма мислення, що відображає предмети і явища в їх загальних і суттєвих ознаках. Наприклад: «Держава є політична організація економічно пануючого класу». Дві найбільш істотні ознаки поняття «держава» відображені в приведеному прикладі: 1) «політична організація»; 2) «економічно пануючого класу». Судженням називається форма мислення, в якій що-небудь стверджується чи заперечується про предмети, їх ознаки чи про відношення між предметами. Приведемо приклад чудового за своєю виразністю судження, у формі якого Д. І. Менделєєв (1869 р.) висловив відкритий ним періодичний закон: «Властивості елементів, а також властивості утворених ними простих і складних речовин знаходяться в періодичній залежності від зарядів ядер і атомів». Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одного, двох чи декількох суджень виводиться нове судження, що містить у собі нове знання. Наприклад:

Всяка макроскопічна подія має природну причину (аргумент Ньютона-Сміта).

Великий вибух — макроскопічна подія

Отже, великий вибух має природну причину.

Доведення — форма мислення, за допомогою якої істинність якої-небудь думки обґрунтовується за допомогою інших думок, істинність яких доведена практикою. Всі основні форми мислення, які вивчаються логікою, взаємозалежні особливим чином: “поняття, будучи відносно самостійною формою думки, входить складовою частиною в судження. Судження, у свою чергу, залишаючись відносно самостійною формою, є складовою частиною умовиводу. А ланцюг умовиводів утворює доведення. Таким чином, форми логічного мислення знаходяться в ієрархічному зв’язку. Але це зовсім не означає, що у процесі мислення спочатку утворяться поняття, потім ці поняття, з’єднуючись, породжують судження, а судження, з’єднуючись певним чином, приводять до умовиводів. Саме поняття є результат тривалої і складної роботи мислення, здійснюваної в різних формах. Судження, складаючись із понять, входять до складу умовиводів, а результатом умовиводів є нові судження, а, отже, і нові поняття. Форми мислення не можна розглядати як апріорні, тобто до всякого досвіду задані, «чисті» форми нашого розуму, позбавлені змісту і незалежні від нього. Навпаки, вони є формами об’єктивного змісту, що відбивають об’єктивні зв’язки і відносини між предметами і явищами дійсності.

У які б форми не втілювалась думка, вона завжди виражена в слові. Мислення і мова виникають одночасно і нерозривно зв’язані одне з одним. Мислення не може розвиватися інакше як на базі мови, та й сама поява мислення неможлива без мови, що служить матеріальною звуковою оболонкою думки. За допомогою мови люди спілкуються, обмінюються думками, закріплюють і зберігають у словах результати розумової діяльності, тобто мова виступає як засіб формування людської думки. Без мови неможлива узагальнююча діяльність мислення, тобто перехід від сприйнять і уявлень до понять і інших форм узагальненої думки. У сучасному розумінні мова є універсальна знакова система^для вираження думок.-З розвитком наукового знання й усе більшою його математизацією на основі природних (змістових) мов утворюються штучні (формальні) мови, що дозволяють ефективно оперувати величезними масивами різноманітної інформації; особливо з застосуванням комп’ютерної техніки.

5. Судження – як акт мислення, його складові. Речення із судженням. Міркування.

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки.

Структура судження

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутив-ними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження — поняття про предмет думки.

Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка •— логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є ло-ічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним.

Пропозиційна функція

Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х — геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку — «9», одержимо істинне судження «8 < 9».

Пропозиційна функція — твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів).

Судження і речення

Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну.

Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження — явище ідеальне, а речення — матеріальне. Судження — категорія логіки, а речення — граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи — суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є». Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру — групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка — предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів — або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси — «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження.

Про відмінність судження і речення свідчить і те, Що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання.