Антипсихіатрія Р. Лейнга

А. – одно из направлений экзистенциального психоанализа, основоположником которого явл. Лэйнг. В основе концепции Лэйнга лежит понятие "онтологически защищенной личности", обладающей способностью быть автономной индивидуальностью, т. е. ощущающей непоколебимую уверенность в своей собств. реальности и идентичности, а также в реальности и идентичности др. людей.

При частичном или полном отсутствии такой уверенности состояние первичной (или осн., базисной) онтологич. защищенности нарушается, и у чел. возникает тревога или беспокойство, которое испытывается как наличие угрозы собств. существованию в качестве личн. Лэйнг описывает три осн. формы такой тревоги, которые нуждаются в терапии.

1. Поглощение, т. е. страх любого отнесения к кому-либо или чему-либо, даже к самому себе. Неуверенность в стабильности своей автономии заставляет чел. бояться потерять при взаимоотношении с др. людьми свою автономную идентичность. При этом чужой любви, как правило, опасаются больше, чем чужой ненависти. Осн. маневром, используемым для сохранения своей идентичности, явл. изоляция.
2. Взрыв, т. е. переживание мира как готового в любой момент обрушиться и уничтожить идентичность, восприятие любого контакта с реальностью как страшной угрозы, поскольку реальность взрывоопасна. Реальность, угрожающая поглощением или взрывом, явл. преследователем.
3. Оцепенение и деперсонализация. Оцепенение – особая форма страха, вследствие которого чел. цепенеет, т. е. обращается в камень, а также "магическое действие", которым некто пытается обратить чел. в камень, действие, направленное на отрицание личност. автономии чел., овеществление, деперсонализацию его личн. Люди, рассматриваемые в этом аспекте, склонны чувствовать себя более или менее деперсонализированными и одновременно предрасположенными к тому, чтобы деперсонализировать других.

Онтологически незащищенная личн. не обладает чувством целостности и ощущает себя изначально расщепленной на дух и тело, идентифицируя себя чаще всего с "духом". Такие личн. чувствуют себя невоплощенными и переживают свое "Я" в большей или меньшей степени отделенным от тела, которое ощущается скорее одним из объектов в мире, чем центром собств. бытия. Невоплощенное "Я" становится гиперсознанием и пытается утверждать свои собств. образы, свой отдельный внутр. мир. Такие ощущения характерны для шизоидных личн. и шизофреников, при этом создается система воплощенных "ложных Я", заменяющих при взаимодействии с др. людьми внутр. и невоплощенное "Я" чел. Лэйнг уделял много внимания изучению шизофрении и результаты этих наблюдений обобщил в своей концепции личн. В последних работах он вообще отбрасывает границу между нормой и патологией, считая, что по-настоящему больна не личн., а общество, превращающее чел. в психотика посредством т. н. двойной связи (когда к чел. одновременно предъявляются исключающие друг друга требования). При этом шизофреник, с т. з. Лэйнга, не только не явл. по-настоящему больным, но даже нормальнее многих "нормальных" обитателей этого мира. Такая позиция характерна для концепции "А.".

6. Психоаналитическая герменевтика

ПСИХОАНАЛИТИЧЕСКАЯ ГЕРМЕНЕВТИКА - одно из психоаналитически ориентированных течений современной философии, являющее собой определенную совокупность модифицированных идей Фрейда и философской герменевтики, как теории и искусства истолкования, ориентированных на выявление подлинного смысла текстов. Создателем этого течения был немецкий исследователь А. Лоренцер. Существенно переформулировав фрейдовскую концепцию символики, Лоренцер стремился осуществить дальнейшее развитие герменевтических функций психоанализа. В отличие от Фрейда, Лоренцер утверждал, что формирование символов происходит не в бессознательном, а в сознании человека. При этом он проводил четкое различие между "символами" (соотносящимися с сознательными представлениями) и "стереотипами" (соотносящимися с бессознательными представлениями). Полагая, что символика формируется в процессе социализации человека, Лоренцер уделил внимание исследованию этих явлений, в т.ч. и проблемам лингвистической коммуникации.

один з напрямів дослідницької і терапевтичної діяльності, орієнтованої на розгляд психоаналитических методів пізнання в плані герменевтического мистецтва, тобто мистецтва тлумачення психічних процесів і інтерпретації їх значення, а також интерпретационной техніки як процесуальної моделі аналізу симптомів психічних розладів, структури характеру, опорів і перенесення.
Термін "герменевтика" веде своє походження від грецького слова "hermeneuo", що означає "роз'яснювати". Поступово герменевтика стала не тільки роз'ясненням, але мистецтвом тлумачення класичних текстів. Згодом вона перетворилася в екзогетику, пов'язану з тлумаченням священного писання. У кінці ХVIII - початку ХIХ віку сталося відродження герменевтики як способу тлумачення філософських текстів. На рубежі ХIХ - ХХ сторіччя завдяки зусиллям В. Дільтея, що опублікував роботу "Виникнення герменевтики" (1900), вона стала одним з методів розуміння гуманітарних наук, протистоячого методам пояснення природних наук.
Уявлення об психоаналитической герменевтики як мистецтві тлумачення йдуть своїм корінням в дослідницьку і терапевтичну діяльність З. Фрейда. Фактично в більшості його робіт на передній план виступала проблематика тлумачення, інтерпретації. У теоретичному плані психоаналитическая методика тлумачення стала узагальненим інструментом психоаналитического розуміння, який використовувався як при тлумаченні сновидінь і розшифровці мови несвідомої, так і при спробах проникнення в таємницю художніх творів і в глибини історичного минулого. У клінічному відношенні відповідна методика перетворилася в інструментальну дисципліну, що включає в себе набір правил інтерпретації психічних феноменів і розроблені процедури аналізу, за допомогою якої розкривалися витіснені бажання, механізми захисту, різні види опорів і перенесення.
Герменевтическое розуміння в психоаналізі - це розуміння, засноване на символічній інтерпретації, відповідно до якої симптоми невротичних захворювань є заміняючими освітами, виникаючими в процесі компромісного дозволу внутриличностних конфліктів. Правда, З. Фрейд не проводив чітких відмінностей між символами і знаками, вважаючи, що симптоми психічних захворювань можна розглядати "як знаки спогадів". Однак вже К.Г. Юнг всіляко прагнув підкреслити символічну, а не семиотическую природу несвідомого і брав до уваги реальну значущість символа, а не знака.
Якщо, говорячи про психоаналіз як мистецтво тлумачення, З. Фрейд не апелював до терміну "герменевтика", то К.Г. Юнг безпосередньо використав його. У роботі "Структура несвідомого" (1916) він писав про необхідність тлумачити фантазії "герменевтически", тобто як справжні символи, і вважав, що герменевтическое тлумачення відповідає істинній цінності і значенню символа як такого. Він виходив з того, що вивчення фантазій при "герменевтическом методі лікування" приводить до синтезу індивідуальних і колективних структур людської психіки. З точки зору К.Г. Юнга, суть герменевтики полягає в нанизанні на дану символом аналогію спершу суб'єктивних аналогій, що приходять пацієнту на розум в процесі аналітичного сеансу, а потім об'єктивних аналогій, які аналітик черпає з скарбниці придбаних ним знань.
Проблема інтерпретації символічної мови привернула до себе увагу багатьох психоаналітик. Деякі з них зосередили свою увагу на розгляді питання про природу символів в зв'язку з психоаналитической трактуванням несвідомого, симптоматики захворювань.
Видними представниками психоаналитической герменевтики є А. Лоренцер, Ю. Хабермас, П. Рікер і ряд практикуючих аналітиків, з точки зору яких психоаналіз є интерпретационной дисципліною і включає в себе систему інструментальних технічних прийомів, що дозволяють розкривати глибинні зв'язки і структурні відносини, лежачі в основі несвідомого мислення і поведінки людини.
Виступаючий з ідеєю розвитку психоаналитической герменевтики, А. Лоренцер вважає, що на відміну від фрейдовского тлумачення несвідомої символіки необхідно по-новому розглядати значення і значення, властиве символам. Згідно з його уявленнями, можна говорити про біполярну структуру формування сприйнять, відповідно до якої зберігається відмінність між свідомістю і несвідомим, але в той же час "психоаналитическая теорія очищається від онтологизации несвідомого". Якщо в психоаналитическом вченні З. Фрейда несвідоме є сферою, де відбувається формування символів, то, на думку А. Лоренцера, не несвідоме, а свідомість являє собою ту область людської психіки, в рамках якої виникає символіка. Подібно фундатору психоаналізу він визнає несвідоме як важлива складова частина організації психічного. Однак на відміну від нього він сприймає несвідоме як "резервуар матеріальних спонук", що не мають відношення до реального утворення символів.
У психоаналитической герменевтике А. Лоренцера несвідоме не володіє символічною структурою. Виходячи з цього, він провів відмінність між символами і стереотипами, що знайшло відображення в його роботі "Символи і стереотипи" (1976). Перші він співвідніс з свідомими уявленнями, другі - з несвідомим. Символіка формується в процесі социализации, в той час як стереотипи є "десимволизированними уявленнями". Тому якщо в класичному психоаналізі витіснене несвідоме має символічне забарвлення, то в психоаналитической герменевтике А. Лоренцера процес витиснення описується "як десимволизация". У рамках подібного розуміння символічної і витісняючої діяльності він акцентує увагу на процесах лінгвістичної комунікації, вважаючи, що стереотипна поведінка розгортається поза комунікаційним рівнем, в той час як символічні уявлення функціонують в рамках даних процесів.
Проблема комунікаційної діяльності представляла значний інтерес для Ю. Хабермаса, який вважав, що психоаналіз - це "глибинна герменевтика". Він підняв питання про коммуникативной компетенцію аналітика і спотворену комунікацію, як джерело психічних захворювань.
П. Рікер спробував розкрити суть інтерпретації як такої і осмислити процедури розуміння і тлумачення, включені в контекст відносин між текстом, що інтерпретується і інтерпретатором. Розглядаючи психоаналіз як "герменевтику культури", він виділив два вигляду інтерпретації - символічну і алегоричну. На цій основі він зробив спробу обгрунтувати точку зору, згідно якою символи передують герменевтике, в той час як алегорії є герменевтическими по своїй суті. У таких роботах, як "Про інтерпретацію. Нариси про Фрейд" (1965) і "Конфлікт інтерпретацій. Нариси по герменевтике" (1969), П. Рікер дав свою інтерпретацію психоаналізу як техніку аналізу нічного життя і висловив міркування про необхідність з'єднанні фрейдовской економіки бажання з гегелевской телеологией духа.