Фінансово-економічні результати і ефективність діяльності підприємства

Суть фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов'язаних з неперервним кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також з приводу відносин з постачальниками, покупцями продукції, працівниками підприємства, державними органами та ін.
Основні завдання фінансової діяльності підприємства вибір форм фінансування та їх оптимальне співвідношення;
вибір структури капіталу підприємства, напрямків його використання; збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі;
забезпечення своєчасності розрахунків; —> підтримання необхідної ліквідності.
Фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє в залежності від джерел коштів.
Важливими формами фінансування підприємств є кредит (грошовий і майновий), випуск цінних паперів (акцій і облігацій). Спеціальними формами довгострокового кредитування є оренда і лізинг (оперативний і фінансовий).
Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Основна мета складання фінансового плану (бюджету) підприємства — узгодження доходів із витратами у плановому періоді. Цей план є підсумковим і одним із важливіших розділів бізнес-плану підприємства. Він включає:
прогнозні дані щодо обсягів реалізації продукції{обчислюють ся на основі прогнозів продажу і використовуються для розрахунку потреби в обладнанні, чисельності працівників і т.д.);
баланс грошових надходжень і витрат (документ, на основі якого визначається сума коштів, необхідна для реалізації підприємницького проекту в часовому розрізі; є засобом перевірки синхронності надходжень і витрат коштів);
таблицю доходів і витрат (характеризує формування прибутку підприємства в часі);
П баланс активів і пасивів підприємства (дає змогу оцінити, які суми вкладені в активи і за рахунок яких пасивів підприємець фінансуватиме створення цих активів);
О визначення точки беззбитковості (вона показує ту величину обсягу випуску продукції, при якій досягається самоокупність виробництва, при дальшому нарощуванні обсягів випуску підприємство одержуватиме прибутки).
Фінансовий план складається на кожний поточний рік з поквартальним виділенням двох розділів: надходжень і витрат (платежів).
Головним елементом фінансового плану є баланс, тобто деталізована репрезентація фінансового стану підприємства на конкретний момент часу.
Баланс складається з двох частин: активу і пасиву. В активі балансу відображається все те, чим володіє підприємство на момент складання балансу. Пасив показує джерела формування і нагромадження капіталу.
В Україні з 1 січня 2000 р. введено в дію нову форму балансу підприємства. Вона відповідає міжнародним стандартам здійснення бухгалтерського обліку суб'єктами господарювання.
За новою формою в активі балансу виділені такі розділи:
I.Необоротні активи (— нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції).
II.Оборотні активи — виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція, дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції, грошові кошти).
III. Витрати майбутніх періодів.
Пасив балансу складається з наступних розділів:
I. Власний капітал — статутний капітал, пайовий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток).
II. Забезпечення наступних витрат і платежів — забезпечення виплат персоналу, інші забезпечення, цільове фінансування).
III. Довгострокові зобов'язання — довгострокові кредити банків, відстрочені податкові зобов'язання, інші дострокові зобов'язання).
IV. Поточні зобов'язання — короткострокові кредити банків, — поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями, видані векселі, кредиторська заборгованість, інші поточні зобов'язання).
V. Доходи майбутніх періодів.
Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу має важливе значення для оцінки фінансового стану підприємства.
Визначальний вплив на фінансовий стан підприємства має прибуток.
Прибуток — це частина доходу, що залишається підприємству після відшкодування усіх витрат, пов'язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності. В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства.
відображає основну мету існування підприємства на
ринку та профіль діяльності.
Прибуток від реалізації визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (без врахування податку на додану вартість і акцизного збору) та повною собівартістю продукції.
Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу матеріальних (основних фондів) і нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо; визначається як різниця між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається.
в)Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від спільної діяльності підприємств, проценти по реалізації акцій, облігацій та інших цінних паперів, штрафи, що сплачуються іншими підприємствами за порушення договірних зобов'язань, доходи від володіння борговими зобов'язаннями, роялті.
Розрізняють такі види прибутку:
Балансовий (валовий) прибуток — це загальний прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інколи слід врахувати витрати, що зменшують величину балансового прибутку (плата за землю, податок на майно, податок з власників транспортних засобів, утримання дошкільних закладів тощо).
Операційний прибуток визначається коригуванням балансового прибутку на операційні витрати, до складу яких входять: заробітна плата з нарахуваннями, амортизаційні відрахування, рентні платежі, транспортні і комерційні витрати. Саме цей скоригований балансовий прибуток виступає у формі прибутку до оподаткування (оподатковуваного прибутку).
Чистий прибуток — це прибуток, що поступає у розпорядження підприємства після сплати податку на прибуток.
З чистого прибутку підприємства сплачуються борги та проценти за кредити, а решта розподіляється на фонд споживання (виплати власникам, акціонерам, персоналу за результати роботи) та фонд нагромадження (використовується на інвестиційні потреби та створення резервного фонду).
Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел:
Прибуток від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг); по іншому цей прибуток називають прибутком від операційної діяльності, тобто такої, яка
Фінансовий стан підприємства можна оцінити за допомогою групи показників:
показники ліквідності;
показники платоспроможності;
показники прибутковості;
показники ефективності використання активів.
Показники ліквідності характеризують здатність фірми виконувати свої поточні (короткострокові) зобов'язання за рахунок поточних активів.
Показники платоспроможності. Платоспроможність підприємства — це здатність виконувати свої короткі та довгострокові зобов'язання за рахунок власних активів. Цей показник вимірює рівень фінансового ризику, тобто ймовірність банкрутства підприємства.
Нормальним вважається значення показника 0,5.
Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів, які забезпечили одержання певного валового доходу.
Прибутковість інвестицій у фірму (ПО можна визначити як відношення прибутку після сплати податків (Пр) до загальної суми інвестицій (І).
Чим вищим є прибуток на інвестований капітал, тим краще працює підприємство. Рівень прибутковості інвестицій
має бути не меншим, ніж доходність альтернативних капіталовкладень з відповідним ступенем ризику (придбання цінних паперів тощо).
Якщо останній коефіцієнт є меншим за процентну ставку по довгострокових кредитах, то фінансовий стан підприємства є незадовільним.
Показником прибутковості є також рентабельність.
Рентабельність — це відносний показник, що характеризує рівень ефективності (доходності) роботи підприємства.
Розрізняють:
1.Рентабельність окремих видів продукції.
2. Рентабельність продукції (Рп) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і обчислюється.
3.Рентабельність виробництва, яка може бути загальною (Рв.заг.) і розрахунковою (Рв.розр).
Границі рентабельності не встановлюються, а основними факторами підвищення рентабельності можуть бути:
а) при оцінці рентабельності виробництва: ріст прибутку; зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів;
б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції: зниження собівартості виробів.
Показники ефективності використання активів характеризують оборотність фіксованих активів — (фондовіддача), оборотність всіх активів, оборотність матеріальних ресурсів.
Чим вищим є значення цього показника, тим краще використовуються основні і оборотні фонди підприємства.
Ефективність виробництва — це узагальнене і повне відображення кінцевих результатів використання засобів, предметів праці і робочої сили на підприємстві за певний проміжок часу. Загальну економічну ефективність виробництва ще називають загальною продуктивністю виробничої системи.
Загальна методологія визначення економічної ефективності полягає у відношенні результату виробництва до затрачених ресурсів (витрат), тобто одержаного економічного ефекту до витрат на його досягнення.
Розрізняють результат самого процесу виробництва, який можі виступати у формі чистої продукції підприємства, прибутку, і кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства, який, крім обсягів виготовленої продукції, враховує її споживну вартість, значимість для суспільства.
Проблема підвищення ефективності виробництва полягає в забезпеченні максимально можливого результату на кожну одиницю затрачених трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Тому критерієм ефективності виробництва в макроекономічному масштабі є зростання продуктивності суспільної праці.
Кількісне вираження цього критерію відображається через систему показників економічної ефективності виробництва. Ця система містить такі групи показників:
І. Узагальнюючі показники економічної ефективності виробництва (рівень задоволення потреб ринку, виробництво продукції на одиницю витрат ресурсів, витрати на одиницю товарної продукції, прибуток на одиницю загальних витрат, рентабельність виробництва, народногосподарський ефект від використання одиниці продукції).
II. Показники ефективності використання живої праці (трудомісткість одиниці продукції, відносне вивільнення працівників, темпи росту продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок росту продуктивності праці, коефіцієнт ефективності використання робочого часу, економія фонду оплати праці, випуск продукції на 1 грн. фонду оплати праці).
Показники ефективності використання основних виробничих фондів (фондовіддача основних фондів, фондомісткість продукції, рентабельність основних фондів, фондовіддача активної частини основних фондів).
Показники ефективності використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість продукції, матеріаловіддача, коефіцієнт використання найважливіших видів сировини і матеріалів, витрати палива і енергії на 1 грн. чистої продукції, економія матеріальних витрат, коефіцієнт вилучення корисних компонентів із сировини).
Показники ефективності використання фінансових коштів (коефіцієнт оборотності оборотних коштів, тривалість одного обороту нормованих оборотних коштів, відносне вивільнення оборотних коштів, питомі капіталовкладення, капіталовкладення на одиницю введених потужностей, рентабельність інвестицій,
строк окупності інвестицій).
Показники якості продукції (економічний ефект від поліпшення якості продукції, частка продукції, яка відповідає кращим світовим і вітчизняним зразкам тощо).
Під резервами підвищення економічної ефективності виробництва розуміють невикористані можливості збільшення випуску продукції в розрахунку на одиницю сукупних витрат завдяки більш раціональному використанню усіх видів ресурсів підприємства.
Основні фактори підвищення ефективності виробництва — це підвищення його технічного рівня, вдосконалення управління, організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури виробництва, поліпшення якості природних ресурсів та інші.
Економічна ефективність діяльності підприємства безпосередньо пов'язана із соціальною ефективністю цієї діяльності, поскільки результати роботи підприємства є базою для вирішення цілого ряду соціальних проблем. Соціальну ефективність слід розглядати як на рівні окремо взятого підприємства (локальна ефективність), так і на загальнодержавному чи муніципальному рівні. Визначення рівня соціальної ефективності повинно охоплювати ті заходи, які піддаються кількісному вимірюванню, а також ті, які не піддаються прямому кількісному вираженню.

РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ І САНАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ

Спад та кризові явища в економіці посилили негативні процеси, а саме знизили купівельну спроможність і відповідно, попит на товари широкого вжитку. Значна кількість підприємств стала збитковою, неплатоспроможною. Стійка і хронічна неплатоспроможність підприємства з фінансової точки зору означає, що таке підприємство:
поглинає ресурси чи кошти кредиторів;
И формує недоїмки по податках й інших обов'язкових платежах, що приводить до блокування виконання бюджетних виплат;
ЕЭ стає причиною наростання кризових явищ в економіці, оскільки виключає певну частину ресурсів із нормального господарського обігу;
ЕЭ ставить своїх кредиторів перед вибором надання підприємству контрольованого шансу на подолання внутрішньої фінансової кризи і укладення з ним відповідної тимчасової угоди, або ж вимоги ліквідаційного підприємства та продажу його майна для задоволення зобов'язань перед кредиторами;
И може само оцінити власний кризовий стан і власну неспроможність до розрахунків по своїх зобов'язаннях і розпочатій привінтивний діалог з кредиторами щодо подальших відносин, або ж про власну ліквідацію як підприємства. В такій ситуації без проведення реструктуризації сподіватись на виживання просто неможливо.
Передує процесу реструктуризації детальний аналіз технічної, економічної і фінансової ситуації (який вид продукції буде випускатись після реструктуризації, як будуть використовуватись вивільнені виробничі потужності, яка буде при цьому величина прибутку). Якщо виробництво не може бути відновлено, то підприємство підлягає закриттю. Завдання реструктуризації:
—відновити конкурентоспроможність і платоспроможність підприємства;
—домогтися виживання підприємства.
Реструктуризація на рівні підприємства стосується перебудови всіх сфер його діяльності, починаючи від виробничо-технічних та організаційних систем і завершуючи фінансовими аспектами і проблемами власності. Одним із критеріїв успішності реструктуризації виступає здатність фірми бути прибутковою в новому економічному середовищі.
Реструктуризація на макрорівні спрямовується на зміну співвідношення окремих галузей та підгалузей, рівня розвитку елементів ринкової інфраструктури, механізмів і важелів управління економікою, приватизаційними процесами.
В цілому будь-яка реструктуризація має забезпечувати в кінцевому випадку платоспроможність підприємств, що обумовлюється зменшенням витрат, підвищенням продуктивності праці, запровадженням нової технології, модернізацією обладнання.
II Реструктуризація — це комплекс реорганізаційних заходів, які мають на меті вихід підприємства з кризи і забезпечення його подальшого розвитку. В "Методичних рекомендаціях щодо проведення реструктуризації державних підприємств" Мінекономіки України реструктуризація підприємства визначається як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентноспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.
При цьому вважається, що процесам реструктуризації підлягають, як правило, слабкі, неплатоспроможні підприємства, що стоять на межі банкрутства, однак і прибуткові підприємства використовують різні варіанти реструктуризації.
Єдиного рецепту реструктуризації не існує. Вона може вестись в багатьох напрямках як паралельно, так і послідовно в залежності від конкретної ситуації на підприємстві, специфіки галузі та загального економічного середовища. Вона може потребувати додаткових інвестицій на модернізацію, впровадження нових технологій, розробку нової продукції, проникнення на нові ринки. Як правило, ці дії застосовуються в межах стратегічної реструктуризації. Проте, деякі кроки можна зробити швидко протягом 10—12 місяців, використовуючи при цьому тільки внутрішні можливості підприємства. Ці дії характерні для оперативної реструктуризації.
перепрофілювання підприємств;
виділення окремих структурних підрозділів для подальшої діяльності;
виділення окремих структурних підрозділів як нових юридичних осіб;
злиття двох і більше підприємств з утворенням нової юридичної особи.
Необхідність проведення реструктуризації може визначатися широким колом зовнішніх і внутрішніх причин.
докорінні зміни на ринках розвинутих країнах (уповільнення темпів розвитку цих країн, більш агресивний експорт і пошук додаткових ринків збуту, зменшення ступеня державного регулювання економіки);
зміни соціально-економічних систем (трансформація економічних систем країн Центральної та Східної Європи і Азії, зростання долі приватного сектору);
політика уряду (податкова, кредитна, митна, соціальна, інформаційна).
Внутрішні фактори реструктуризації незадовільний рівень загального менеджменту (слабка орієнтація на ринок, відсутність стратегії, низька кваліфікація кадрів);
слабкий фінансовий менеджмент з питань: управління грошовими потоками, прийняття інвестиційних рішень, управління затратами;
неконкурентоспроможність продукції (поява нових продуктів і конкурентів, виробництво застарілої продукції, падіння обсягів продажу);
високі затрати (високий рівень точки беззбитковості,
високі постійні затрати, високі змінні затрати, високий рівень втрат, висока вартість сервісу);
слабка робота служби маркетингу;
конфлікт інтересів (власників, робітників, клієнтів, партнерів).
В умовах України дія цих чинників підсилюється загальною економічною кризою, яка характеризується довготривалим спадом виробництва, невиправданим зростанням цін на ресурси і товари, розладом прямих господарських зв'язків і каналів збуту продукції, браком фінансових коштів і тривалою невиплатою заробітної плати, погіршенням фінансово-економічних показників діяльності, руйнуванням системи соціального захисту населення.
Зовнішні фактори реструктуризації
технологічний прогрес (новітні технології, передові методи комунікації та інформаційного зв'язку; зниження затрат на обробку даних, ефективні транспортні мережі); міжнародна економічна інтеграція (скорочення торгівельних і митних бар'єрів, більш вільний потік капіталу, підвищення мобільності робочої сили, утворення економічних блоків та союзів, монетарна інтеграція та створення міжнародних валют);
Основні показники реструктуризації прибутковість;
наявність позитивних грошових потоків основної діяльності;
зростання продуктивності праці;
зростання продуктивності всіх видів ресурсів;
зростання обсягів експорту.
від Зміни, які проводяться в процесі реструктуризації можуть стосуватись:
модернізації — оновлення устаткування і технології;
реорганізації — зміни методів і розподілу праці; потоків інформації;
адаптації — пристосування елементів підприємства до поточних умов;
нововведень — продуктових і процесних.
Таким чином, реструктуризація в широкому розумінні:
передбачає комплексність змін, а не зміни тільки однієї сфери функціонування (маркетинг, фінанси, виробництво);
є постійним інструментом управління, а не реалізацією одноразової мети;
може охоплювати майнові перетворення як елемент змін;
підлягає модифікації і корегуванню в ході реалізації.
Характер та особливості реструктуризаційних процесів значною мірою залежать від виду реструктуризації. Розрізняють наступні види реструктуризації:
залежно від мети змін — санаційну, адаптаційну, випереджаючу;
залежно від об'єкту зміни — операційну, фінансову, реструктуризацію власності;
в залежності від тривалості періоду — оперативну, стратегічну.
В залежності від повноти охоплення проблем підприємства можна стверджувати, що є обмежена (або часткова) і комплексна (або повна) реструктуризації.
Санаційна (відновна) реструктуризація застосовується, коли підприємство знаходиться у передкризовому або кризовому стані і має за мету вийти з нього. Ознаками такого стану є:
втрата ринкових позицій;
проблеми з постачанням та залишками матеріалів, незавершеність виробництва;
великі запаси готової продукції;
заборгованість перед банками, кредиторами та державою;
втрата ліквідності.
Основними напрямками реструктуризації дій в цій ситуації є:
скорочення ресурсів; скорочення ринків; скорочення пропозиції; зменшення фізичних обсягів.
2)Адаптаційна (прогресивна) — використовується при відсутності кризи, але при появі негативних тенденцій з метою їх подолання та адаптації підприємства до нових ринкових умов.
Ознаками такого стану є: зниження загальної ефективності; вичерпання ринкового потенціалу; відсталість у порівнянні із світовими стандартами; перспективи на інших ринках; низька ефективність управління.
В рамках цієї реструктуризації найчастіше запроваджуються: Ь просторова диверсифікація — розвиток нових внутрішніх та
зовнішніх ринків;
5 продуктова диверсифікація — розвиток нових продуктів, як споріднених так і відмінних.
3)Випереджаюча — має місце в успішних компаніях, які передбачають можливість зміни умов функціонування і прагнуть підсилити свої ключові компетенції та конкурентні переваги.
Характерними рисами такої реструктуризації є: Ъ стратегічні альянси, купівля — продаж бізнесів. Якщо розглядати види реструктуризації в залежності від об'єкту то вони мають такі відмінності:
4)Операційна — стосується певної господарської діяльності, результатом якої є прибуток або збитки. Під час її проведення всі дії по узгодженню обсягів продажу, запасів сировини, матеріалів, готової продукції позначаються на зміні структури активів.
Основними кроками в цій діяльності виступають: скорочення чисельності працюючих; отримання прибутків від зростання продуктивності праці для їх реінвестування; стабілізація заробітної плати або її ріст повільнішими темпами, ніж продуктивність праці, з метою акумуляції додаткових прибутків; -» позбавлення від об'єктів соціальної сфери та зайвих активів; пошук нових ринків та нових партнерів; впровадження нових продуктів та підвищення якості продукції.
5)Фінансова — стосується управління пасивами компанії, а саме її заборгованістю.
Фінансова реструктуризація передбачає зміну структури пасивів шляхом: о відстрочки погашення заборгованості; зниження процентної ставки по заборгованості; визначення більш вигідної для підприємства схеми погашення заборгованості; заміни частки заборгованості на акції; анулювання частки або всієї заборгованості; отримання від кредиторів нових позик, або гарантій.
Реструктуризація власності — стосується зміни розподілу влади на підставі і участі у власному капіталі.
Оперативна реструктуризація здійснюється в коротко му періоді, коли підприємство не може розраховувати на зовнішні джерела фінансової допомоги і вирішує питання підвищення своєї ліквідності за рахунок внутрішніх ресурсів в рамках санаційної реструктуризації. Вона полягає у визначенні головних видів діяльності ринків і компаній, виявленні слабких сторін у здійсненні основних функцій і розробці конкретних пропозицій по їх усуненню з мінімальними витратами і вивільненням зайвих ресурсів.
Стратегічна— здійснюється в довгостроковому періоді, базується на результатах оперативної реструктуризації і передбачає залучення як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування в межах адаптаційної та випереджаючої реструктуризації. Вона може передбачати такі дії: диверсифікація виробництва; завоювання нових ринків збуту; придбання нового устаткування; впровадження новітніх технологій; сертифікація виробництва; реструктуризація організаційної структури підприємства; підвищення кваліфікації персоналу; реструктуризація власності; купівля — продаж бізнесу.
Етапи реструктуризації обґрунтування необхідності змін;
формування команди;
діагностика (аналіз) стану підприємства, виявлення існуючих проблем;
визначення цілей;
розробка програми реструктуризації;
обґрунтування концепції реструктуризації (вибір виду — (варіанту) реструктуризації і обгрунтування стратегічного розвитку);
впровадження програми;
розробка бізнес-плану реорганізованого підприємства;
визначення економічної ефективності реструктуризації;
моніторинг реалізації програми;
коригуючі дії.
Найважливішим етапом є розробка програми реструктуризації або бізнес-плану реструктуризації — це трансформація обраного з декількох альтернатив варіанту досягнення встановлених цілей в комплексний план конкретних дій з визначенням строків, ресурсів, відповідальних за їх реалізацію.
Вимоги бізнес-плану (забезпечувати комплексне просування до оптимізаціїцілісного організму підприємства;
у бути підпорядкованим інтересам компанії, привабливим для керівництва і переконливим для зовнішніх інвесторів;
висвітлювати існуючі проблеми фірми та загрози для її існування;
встановлювати цілі, які контролюються та вимірюються;
містити рішення, які усувають проблеми та загрози;
пропонувати заходи, які реально можна виконати;
конкретизувати завдання в розрізі підрозділів;
представляти фінансові та змістовні наслідки запропонованих дій.
Виходячи з цих вимог і зважаючи на те, що загальноприйнятого виду бізнес-плану реструктуризації не існує, може бути запропонований такий варіант цього документу:
Резюме.
Програма реструктуризації.
План реструктуризації в розрізі головних напрямків або підрозділів.
Резюме — воно має відображати основний зміст документа: Ч> причини, які спонукали компанію запровадити реструктуризацію;
основні цілі реструктуризації;
головні напрямки реструктуризації;
кількісні та якісні результати, що очікується отримати після проведення реструктуризації.
Програма реструктуризації — це перелік заходів в межах основних напрямків, що дозволяють досягти поставленої мети — підвищення прибутковості діяльності компанії і забезпечення зростання її ринкової вартості.
Програма реструктуризації, розроблена для всього підприємства, може мати доволі крупний характер з вказуванням відповідних служб і підрозділів, задіяних в її виконанні, та орієнтовних строків реалізації, може передбачати поетапність впровадження тих чи інших заходів.
|| План реструктуризації — розробляється на основі програми реструктуризації. Він містить перелік дій по кожному заходу, строки його початку і закінчення, визначає відповідних осіб за його виконання, необхідні ресурси і кошти, очікуваний результат. Він може передбачати дії як в межах всього підприємства, так і окремого підрозділу.
Ефективності проектів реструктуризації
збільшення обсягів реалізації продукції; підвищення конкурентоспроможності продукції; раціональне використання ресурсів; • зменшення витрат виробництва.
Єдиного стандарту розробки та представлення програми реструктуризації не існує.
В даний час розвитку економіки всі підприємства поділяються на три групи: © процвітаючі;
підприємства у стані занепаду, що перебувають у кризовій ситуації на межі банкрутства. Керівники таких підприємств не мають чітких планів щодо подолання кризи; © невизначені підприємства, доля яких залишається непевною для працівників підприємства, партнерів, органів державної влади.
Дві останні групи потребують використання кризового менеджменту, який є складовою процесу реструктуризації.
Досвід вітчизняних підприємств свідчить, що практично не мають проблем з ринковою трансформацією підприємства, які з самого початку мали стійкі позиції на ринку і були інвестиційно привабливими. Це стосується, наприклад, підприємств тютюнової галузі, для яких реструктуризація була пов'язана з великим припливом іноземних інвестицій і, в більшості випадків, зі зміною форми власності.
Численні приклади успішної реструктуризації, причому пов'язані не тільки із залученням іноземних інвестицій, але й з мобілізацією внутрішніх резервів, спостерігаються в кондитерській галузі (львівська фабрика "Світоч", київська, харківська, дніпропетровська, тростянецька, одеська та інші фабрики).
Деякі підприємства вимушені проводити реструктуризацію під впливом конкуренції. Тут досить визначним є приклад донецького AT "Норд". Підприємство традиційно було орієнтоване на внутрішній ринок, але у зв'язку із скороченням платоспроможного попиту в Україні змогло швидко переорієнтуватись на російський, створивши розгалужену ділерську мережу та мережу сервісних центрів.
Прикладом успішної реструктуризації є ВАТ "Дніпро Прес", харківські підприємства "Турбоатом", "Хартрон", ім. Малишева, донецький "Стірол", металургійні комбінати "Азовсталь" та ім. Ілліча (м. Маріуполь).
Найбільш відомою на Заході моделлю реструктуризації є "Пентагон" Мак Кінзі. Він містить декілька етапів, які дозволяють підвищити ринкову вартість компанії в цілому або її окремих структурних одиниць.
Повчальним і корисним для реструктуризації українських підприємств є досвід деяких західних компаній:
Торгівельної компанії "Сіре "(США) — розробка моделі кризового менеджменту в 90-ті роки, що базується на чітких складових: орієнтація на клієнта, особистий внесок у роботу, ефективне лідерство.
Корпорації "Ксерокс" — запобігання банкрутству на основі докорінного поліпшення якості продукції шляхом навчання персоналу компанії.
Компанії "Брітіш Сірвейс" — подолання фінансової кризи в процесі приватизації.
Компанія "Брітіш Петролеум " — подолання кризи шляхом впровадження "демократичного менеджменту". || Санація — це комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, соціального характеру, які спрямовані на виведення підприємства із кризи, відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності. Таким чином санація — це система заходів щодо запобігання банкрутства фірми, щодо фінансового оздоровлення, відновлення платоспроможності.
Санація підприємства проводиться у зв'язку із:
забезпеченням подальшого розвитку пріоритетних галузей н/г;
галузевою або міжгалузевою переорієнтацією діяльності підприємства; здійсненням антимонопольних заходів;
—» в інших випадках з ініціативи органу, уповноваженого управляти державним майном.
Для проведення санації створюється комісія, якій підприємство у визначені терміни готує і подає такі документи:
Бухгалтерський звіт.
Документацію про результати інвентаризації.
Акт оцінки вартості майна підприємства.
Відомість розрахунку вартості будівель, споруд і передавальних пристроїв.
Відомість розрахунку вартості машин, обладнання, транспортних засобів та інших основних фондів, а також нематеріальних активів.
Відомість розрахунку відновної вартості незавершеного будівництва.
Відомість розрахунку засобів оборотних засобів.
Розшифровку дебіторської і кредиторської заборгованості.
Довідку з банку про наявність рахунків.
Аналіз ринків збуту та конкурентоспроможності продукції.
На основі поданих матеріалів комісія проводить аналіз фінансово-господарського стану підприємства, в результаті якого подаються висновки та пропозиції щодо рішення про проведення санації підприємства.
Етапи реалізації класичної моделі санації
аналіз причин виникнення кризової ситуації (на основі оцінки фактичного фінансового стану підприємства);
рішення щодо ліквідації: так чи ні? (тобто виробництво продукції вписується в існуючу ринкову ситуацію, якщо то підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність,);
визначення мети санації, стратегічних цілей (забезпечення конкурентоспроможності, прибутковості, рентабельності, вибір найоптимальнішого варіанту розвитку фірми);
формування програми санації з виходом на проект санації, тобто формування санаційних заходів. В даному аспекті розраховуються необхідні фінансові ресурси, терміни освоєння інвестицій. В проекті санації формується план фінансового оздоровлення.
Розробка бізнес-плану санації, а саме бізнес-плану фінансового оздоровлення, в результаті чого пропонується вихід з кризи, відновлення позицій на ринку.
Розділи бізнес-плану санації
характеристика фінансового стану підприємства;
обґрунтування варіанту санації; заходи по фінансовому оздоровленню; маркетингова, виробнича діяльність підприємства; фінансовий план; обґрунтування антиризикових заходів;
принципово важливим розділом є характеристика системи санаційних заходів щодо відновлення платоспроможності боржника.
В якості основних заходів можна назвати наступні:
запровадження нових засобів механізації, автоматизації виробництва, прогресивних технологічних процесів;
удосконалення організації праці;
реформування системи управління (зміна в методах управління, в кадровому складі, у виборі структури управління), перепідготовка персоналу;
інвентаризація товарно-матеріальних цінностей, продаж зайвих (обладнання, матеріалів);
виявлення резервів зниження витрат виробництва і обґрунтування шляхів їх реалізації;
встановлення жорсткого контролю витрат;
реструктуризація боргів (через довгострокові позики, іпотеки) і т.д.;
перепрофілювання підприємства;
закриття нерентабельних виробництв;
відстрочка, розстрочка або прощення частини боргів, про що укладається окрема мирова угода;
продаж частини майна боржника;
зобов'язання інвестора про погашення боргу боржника шляхом переведення на нього боргу та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань;
інші способи відновлення платоспроможності боржника.
Таким чином, санація підприємств може здійснюватися одним із вище наведених шляхів:
погашення боргів підприємства;
злиття збиткових підприємств з фінансово-міцними підприємствами;
переоформлення короткотермінових кредитів у довготермінові;
випуск і розміщення цінних паперів для мобілізації фінансових ресурсів;
перетворення підприємства — боржника у інше підприємство, в тому числі засноване на колективній чи інших формах власності.
В проведенні санаційних заходів окремі підприємства спираються на державну фінансову підтримку, яка може надаватись тільки після державної експертизи санаційних проектів, після техніко-економічного обґрунтування санації.
Показники техніко-економічного обґрунтування санації
конкурентоспроможність продукції; обсяг реалізованої продукції; витрати на виробництво і реалізацію продукції; прибуток;
показники рентабельності виробництва, ефективність використання ресурсів, в тому числі виробничих потужностей;
загальний обсяг інвестицій, терміни їх повернення;
досягнення точки беззбитковості;
показники фінансової стійкості.
За цими ж показниками оцінюється і ефективність програми санації підприємства в цілому.

БАНКРУТСТВО ТА ЛІКВІДАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА

Іншими словами банкрутство — це неможливість для деяких осіб виконати після встановленого терміну взяті на себе зобов'язання перед кредиторами, особливо грошові. Ситуація ускладнюється ще й тим, що неплатоспроможність прогресує на фоні загальної нестабільності.

Можна деталізувати причини банкрутства, поділивши їх на фактори зовнішнього та внутрішнього впливу. Банкрутство В наш час про банкрутство вітчизняних підприємств приходиться говорити не тільки теоретично. Дане явище все більше має місце на практиці в зв'язку з кризовим станом економіки держави. Ринкова економіка господарювання офіційно визнає банкрутство як економічне явище.

Згідно Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"ъщ ЗО. 06. 1999 року банкрутство — це визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовіль-нити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури (шляхом розпродажу свого майна).

Слід відзначити, що на якій би стадії розвитку не перебувала фірма, завжди можуть виникнути ймовірні причини, які обумовлять банкрутство.

Мова йде про стадії зародження фірми, прискореного зростання, стадії зрілості, стадії спаду. Інколи тільки-но створене підприємство тут же зазнає банкрутства по причині не точно, не обгрунтовано визначеної генеральної стратегії підприємства, а також її функціональних і ресурсних стратегій. І навіть коли у фірми справи ідуть дуже добре, банкрутство може наступити внаслідок несвоєчасності розрахунків зі своїми кредиторами.

Таким чином, сигнали, які попереджають про наближення банкрутства можна поділити на 2 групи.

Перша група характеризується симптомами, які констатують тотальну заборгованість підприємства, що в подальшому веде до повної неплатоспроможності. Друга група симптомів характеризується зменшенням попиту на продукцію і в зв'язку з цим іде зменшення обсягів реалізації продукції, зниження прибутку і рівня рентабельності, збільшення кредиторської заборгованості, неефективне використання ресурсів, що обумовлює ріст витрат на виробництво, труднощі з готівкою.

Суб'єктами банкрутства згідно закону є юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, юридичні особи — підприємства, які є об'єктами права державної власності, фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності.

Кредитором згідно закону є юридична, або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків і зборів.

Боржник може звернутися до арбітражного суду і порушити справу про банкрутство з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності, або загрози такої неспроможності.

В процесі діагностики економічного стану і оцінки перспектив розвитку підприємства важливо враховувати три основні стадії погіршення економічного стану:

прихована стадія банкрутства;

фінансова нестійкість;

явне банкрутство.

Прихована стадія банкрутства характеризується зовнішньою непомітністю погіршення економічного стану. Обсяг продаж не зменшується, працівників не звільняють, авторитет

підприємства начебто зберігається. Погіршення стану підприємства усвідомлює лише невелика група фахівців.

Фінансова нестійкість відрізняється порушенням грошових потоків, нестачею оборотних коштів. При цьому керівництву слід зважувати на такі ознаки:

а)затримка з наданням звітності і зниженням її якості, наявність помилок. Це свідчить про неякісну діяльність фінансових служб підприємства, яка стає причиною недостатнього рівня економічного аналізу;

б)різкі зміни структури балансу і фінансових результатів;

в)підвищення рівня конфліктності на підприємстві через неузгодженість дій різних підрозділів.

Явне банкрутство характеризується неспроможністю підприємства сплачувати свої борги. Тут виникає невідповідність грошових потоків і зовнішні конфлікти з партнерами. Об'єктивним виходом з цієї ситуації є санація або порушення процедури банкрутства.

В окремих випадках можна говорити про штучне банкрутство, яке пов'язано із порушенням і до того недосконалістю існуючого законодавства.

Штучне банкрутство — це ще один аспект реструктуризації.

Процедура порушення справи про банкрутство включає насамперед подання письмової заяви про банкрутство, або боржником, або кредитором, або податковою службою, або контрольно-ревізійною службою. Заява подається в арбітражний суд, який в місячний термін виносить ухвалу про скликання зборів кредиторів.

В той же час до арбітражного суду подається заява тих осіб, які бажають взяти участь у реструктуризації, або санації боржника.

Раніше будь-який кредитор міг порушити справу про банкрутство, але згідно із новим законом такої можливості вже немає. Мінімальний розмір доведеної заборгованості боржника одному або більше кредиторам при існуючому розмірі мінімальної заробітної плати становить 22.000 грн. Введення такого обмеження дозволить відсіяти тих кредиторів, вимоги яких можуть бути задоволені в межах звичайного судочинства без порушення справи про банкрутство. У випадку, якщо боржник не виконав вимог кредитора протягом трьох місяців згідно закону, то кредитор може подати заяву до суду про порушення справи про банкрутство. Причому законом визначено, що справа про банкрутство порушується при наявності у кредитора відповіді боржника на претензію або виконавчого документа. Визначено, що доказом неплатоспроможності боржника, який повинен надати

кредитор, є копія неоплаченого розрахункового документа про безспірне списання коштів з рахунків боржника, а також виконавчі документи або інші документи, що підтверджують визнання боржником вимог кредиторів.

Ініціатором порушення справи про банкрутство може бути кредитор і боржник. Метою боржника (якщо не брати до уваги випадки умисного банкрутства) повинно бути позбавлення від старих боргів і нове життя — адже підприємство вільне від боргів, особливо з відомим ім'ям, має більше шансів знайти інвесторів, ніж обтяжене боргами.

Судові процедури банкрутства

розпорядження майном боржника

мирова угода

санація з поновленням платоспроможності боржника

ліквідація банкрута

Важливим і привабливим для боржника є те, що виробнича діяльність у боржника не буде припинятися з початком провадження у справі про банкрутство, а буде продовжуватися аж до початку проведення ліквідаційної процедури.

Важливою у справі про банкрутство є мирова угода — домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочення або розстрочення, а також прощення кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода може бути прийнята у будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. У цій угоді описуються умови, на яких прощаються або повертаються частинами старі борги.

Новим у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом " від ЗО червня 1999 року є введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, тобто припинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань зі сплати податків і зборів, термін виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

З метою прогнозування банкрутства на практиці можуть бути використані двофакторні і багатофакторні моделі прогнозування з виходом на розрахунок такого результуючого показника як індекс кредитоспроможності.

Ліквідація — це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного арбітражним судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом "Про підприємництво"(стаття 11):

з власної ініціативи підприємця;

на підставі рішення суду або арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством;

у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів:

добровільним;

примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини.

Примусово діяльність підприємства припиняється на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від ЗО червня 1999 року.

З дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом розпочинається ліквідаційна процедура:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів вважається таким, що настав;

припинення нарахування неустойки, процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

скасовується арешт накладений на майно боржника, визнаного банкрутом чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

З початком ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління підприємства-банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, керівник підприємства-банкрута звільняється з роботи у зв'язку із банкрутством підприємства, про що робиться запис у його

трудовій книжці, а також припиняється повноваження власника майна банкрута.

Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

Відомості про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури повинні містити:

найменування та інші реквізити боржника, визнаного банкрутом;

найменування арбітражного суду, в провадженні якого знаходиться справа про банкрутство;

% дату прийняття арбітражним судом постанови про відкриття ліквідаційної процедури;

відомості про ліквідатора (ліквідаційну комісію).

У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд відкриває ліквідаційну процедуру і призначає ліквідатора та членів ліквідаційної комісії.

У разі ліквідації державного підприємства, або підприємства, у статутному фонді якого державна частка складає більше ніж 25%, арбітражний суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства та при необхідності — органу місцевого самоврядування.

Протягом трьох днів з призначення ліквідатора органи управління підприємства-банкрута забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банкрута, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банкрута ліквідатору. З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника юридичної особи-банкрута.

До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності — також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, Державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Дії ліквідатора можуть бути оскаржені до арбітражного суду власником майна банкрута, особою, яка відповідає за зобов'язання банкрута, кожним кредитором окремо, або комітетом кредиторів, особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.

Усі види майнових активів банкрута, які належать йому на правах власності, або повного господарського володіння на дату відкриття ліквідаційної процедури оцінюються арбітражним керуючим.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута. Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна.

Майно, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах. У закритих торгах беруть участь особи, які відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.

Ліквідатор зобов'язаний використовувати при проведенні ліквідаційної процедури тільки один рахунок в банківській установі. Інші рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної процедури, підлягають закриттю ліквідатором. Залишки коштів на цих рахунках перераховуються на основний рахунок боржника. Кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок, з якого здійснюються виплати кредиторам.

Кошти, одержані від продажу майна, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у порядку, встановленому статтею 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року.

Черговість задоволення претензій

покриваються витрати, пов'язані з веденням справи в суді;

витрати, понесені ліквідаційною комісією з приводу утримання і збереження майнових активів; зобов'язання щодо працівників підприємства (крім акцій і внесків у статутний фонд);

розрахунки з державним, місцевим бюджетами, страховими фондами;

кредиторам, де не було застави; вимоги членів трудового колективу (акції); вільні кошти (позабюджетний фонд).

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Вимоги,

незадоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до арбітражного суду звіт та ліквідаційний баланс, на основі якого арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи, та органам державної статистики для виключення юридичної особи з єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також власнику, органам державної податкової служби за місцем знаходження підприємства.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, то він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише в разі, якщо в неї залишилось майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством.