Управління підприємством

Сучасне управління — це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.
Відомий англійський економіст Альфред Маршал (1842— 1924) виділив управління в окремий фактор виробництва поряд із трьома традиційними — капіталом, працею, землею.
Суть управлінської діяльності полягає у впливі на процес через прийняття рішень. Необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві і відокремленням управлінської праці від виконавчої.
Зростання значення фактору управління в епоху науково-технічної революції послужило основою для появи концепції „менеджеріальної революції", згідно з якою влада переходить від власників до управлінців.
Основоположником управління вважається американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856—1915). Запропонована ним раціоналізація праці і відносин на виробництві дозволила корінним чином змінити організацію і управління, а значить і ефективність виробництва. Ф. Тейлор розглядав управління як „мистецтво знати точно, що слід зробити і як це зробити найкращим і найдешевшим способом".
На сьогоднішній день у світовій практиці використовують три інструменти управління: ієрархію, культуру і ринок. Кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі, наприклад, ієрархія в адміністративно-командній економіці. Наука управління за останні два — три десятиріччя пережила більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого розвитку. Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці і те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається „тихою управлінською революцією ". її початок співпав із вступом західного суспільства в інформаційну стадію. На зміну старій раціоналістичній концепції управління приходить нова неформальна, яку прийнято називати маркетинговою, інформаційною.
Суть раціоналістичної концепції полягає в переконанні, що успіх фірми залежить від раціональної організації виробництва, зниження затрат за рахунок використання внутрівиробничих резервів, ефективності використання виробничих ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Фірма розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого періоду часу. Основа стратегії такої фірми — поглиблення спеціалізації виробництва, організаційна структура будується за функціональним принципом, вирішальне значення має контроль.
Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управління. Фірма розглядається як живий організм, як відкрита система і головна передумова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно фірма вписується в зовнішнє середовище (економічне, соціально-політичне, науково-технічне) і пристосовується до нього. Ситуаційний підхід до управління означає, що вся внутрішня будова системи управління є відповіддю на різні впливи зовнішнього середовища. Організаційні механізми пристосовуються до нових проблем і виробітки нових рішень.
Реалізацією цього нового підходу стало стратегічне управління, яке передбачає врахування майбутніх станів середовища у розробці стратегії розвитку фірми.
Принципи управління, актуальні і сьогодні, розробив сучасник Ф. Тейлора француз А. Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп:
технічні; обчислювальні; комерційні; охорона майна і осіб;. фінансові; адміністративні.
Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб передбачати, організовувати, узгоджувати, розпоряджатися, контролювати.
В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:

Методи управління поділяються на:
економічні;
адміністративно-правові;
соціально-психологічні.
Економічні методи управління — це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають:
стимулювання;
податки;
матеріальну відповідальність;
ціноутворення;
державне регулювання.
Адміністративно-правові методи управління передбачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив на відносини людей в процесі виробництва, поскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами: законодавчими актами; положеннями; інструкціями; наказами і розпорядженнями.
Адміністративно-правові методи передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.
Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, поскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.
Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.
Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління. Нижче наводяться фактори, що визначають вибір цієї моделі.

Система управління повинна бути простою і гнучкою, забезпечувати ефективність і конкурентоздатність функціонування фірми. Вона повинна мати такі характеристики:
0 невелике число рівнів управління;
наявність небагаточисельних підрозділів, що мають висококваліфікованих працівників:
якість продукції і всі процедури роботи повинні бути орієнтовані на споживача.
Існують різні типи організаційних структур управління, основними з яких є:
1.Лінійна — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва. Перевагами такої структури є:
а)чіткість взаємовідносин;
б)оперативність і несуперечливість управлінських рішень;
в)надійний контроль.
Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.
2.Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки — ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.
Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.
Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), арешту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.
Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.
Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватись в майбутньому.
Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватись за певними напрямами.
Основні напрями
вдосконалення управління підприємствами
вдосконалення структури управління виробництвом;
покращення управління виробничими ресурсами;
вдосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції;
поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.
При створенні раціональної структури управління фірмою необхідно вірно встановити чисельність зайнятих в сфері управління підприємством. Чисельність працівників функціональних підрозділів підприємства визначається на основі відповідних нормативів. В залежності від виконуваних функцій такими підрозділами можуть бути відповідні відділи, бюро, групи. Нормативи встановлюються науково-дослідними інститутами праці і відображаються в основних методичних рекомендаціях. На підприємствах найчастіше чисельність управлінського персоналу встановлюється у відсотках до чисельності робітників і фіксується у штатному розписі підприємства.
Економічність апарату управління визначають за формулою відповідного коефіцієнта.
Допоміжними показниками економічності апарату управління є:
питома вага чисельності управлінського персоналу в загальній чисельності працюючих;
кількість робітників, що припадають на одного працівника управління;
питома вага фонду заробітної плати управлінського персоналу в загальному фонді заробітної плати всіх працюючих.
Застосування згаданих показників є доречним при порівнянні економічності управління в однотипних підрозділах підприємства.

ПРОГНОЗУВАННЯ, ПЛАНУВАННЯ І ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Прогнозування — це передбачення майбутнього стану внутрішнього і зовнішнього середовища фірми, яке базується на наукових методах і інтуїції, тобто це процес обґрунтування кількісних та якісних змін розвитку в майбутньому.

Прогнозування, з одного боку, передує плануванню, а з другого є його складовою частиною, оскільки використовується на різних стадіях планової роботи, а саме на стадії аналізу середовища і визначення передумов для формування стратегій; на стадії реалізації планів.
Прогнозування по своєму складу ширше від планування, оскільки крім показників діяльності фірми включає і дані про зовнішнє середовище.
В практичній діяльності підприємства використовують такі типи прогнозування:
а)прогнозування, яке ґрунтується на творчому передбаченні майбутнього, використовуючи інтуїцію;
б)пошукове прогнозування — це спосіб наукового прогнозування від даного моменту до майбутнього. Воно опирається на наявну інформацію.
В свою чергу пошукове прогнозування може бути традиційним (коли прогноз є екстраполяцією минулого в майбутнє) і новаторським, альтернативним (коли існує декілька варіантів розвитку фірми з врахуванням змін зовнішнього і внутрішнього середовища).
в) нормативне або нормативно-цільове прогнозування полягає в тому, що спочатку визначаються загальні цілі, орієнтири на майбутнє, а вже потім оцінюється розвиток фірми, виходячи із встановлених цілей. В даному випадку застосовуються переважно якісні методи дослідження, оскільки здебільшого фірма не володіє необхідними вихідними даними.
Результатом процесу прогнозування є прогнози, які можуть бути коротко, середньо і довгостроковими (по часу охоплення), пошуковими, нормативними (по питаннях прогнозування), пасивними і активними (по можливості впливу фірми на майбутнє).
В економічному прогнозуванні використовують такі дві групи методів прогнозування:
Евристичні.

В основу евристичних методів формування прогнозів покладено використання логічних прийомів, методичних правил, підходів.
Фактографічні.

Ринкова економіка вносить докорінні зміни в зміст, структуру і порядок розробки планів, а саме:
Плани підприємств в умовах ринку носять індикативний (рекомендаційний), а не директивний характер. Вони виступають механізмом регулювання ринку, відображають зв'язок виробництва і ринку, науки і виробництва, набувають соціального спрямування.
Плани підприємствами розробляються самостійно, використовуючи певні вихідні дані. В основі їх розробки лежить величина попиту на конкретну продукцію, яка визначається договорами на поставку продукції, що укладаються між підприємствами і державою, між окремими підприємствами.
Основними показниками планів стають натуральні, якісні, кінцеві показники діяльності підприємств, оскільки для задоволення потреб споживачів потрібна продукція не взагалі, а конкретної номенклатури, високої якості, яка б забезпечувала її конкурентоспроможність і виживання фірми в конкурентній боротьбі.
Позитивні моменти планування:
дає орієнтири майбутнього стану організації;
сприяє вирішенню проблем, які виникають в процесі роботи;
стимулює організацію, координацію та мотивацію праці;
породжує корисну інформацію на основі сигналів зворотного зв'язку про фактичний стан керованих об'єктів;
вимагає підвищення кваліфікації персоналу;
робить необхідним контроль виконаного, облік, аналіз.
Відсутність системи планування передбачає:
нерозуміння персоналом мети, до якої прагне організація;
втрату орієнтації в конкурентному середовищі;
короткостроковий характер рішень управлінського персоналу;
помилкові рішення в тактиці — наслідок відсутності стратегії;
інертність персоналу у пізнанні ринкового механізму та виробленні лінії поведінки на ринку;
ведення обліку і контролю формально, без аналізу наслідків роботи.
В умовах ринкової економіки до основних принципів планування на підприємстві можна віднести такі:
Принцип ефективності (оптимальності) планів — спрямовує на ефективне використання ресурсів. Характеризує те, на скільки даний план сприяє досягненню цілей підприємства, якщо враховувати витрати та інші супутні небажані наслідки, пов'язані із складанням і здійсненням цього плану.
Принцип первинності планування — планування логічно передує виконанню всіх інших управлінських функцій.
Принцип сприяння досягненню цілей — мета розробки планів — це сприяти реалізації основної мети функціонування підприємства.
Принцип неперервності планування — реалізується з допомогою використання системи планів, далекоглядних прогнозів, довго, середньо, короткострокових перспективних планів, поточних планів і оперативно-виробничих планів.

Принцип гнучкості (маневреності) планів — плани не є стандартними раз і назавжди даними, а їх можна змінювати стосовно змін внутрішньої і зовнішньої ситуації. Чим більшої гнучкості ми можемо надати планам, тим менша ймовірність понесення збитків внаслідок виникнення непередбачених подій.
Принцип реальності планів (використання достовірної інформації).
Принцип комплексності (системності) — означає, що планування повинно охоплювати всі структурні під розділи і при розробці планів повинні враховуватись в системі як зовнішні, так і внутрішні фактори, що обумовлюють зміну ситуації.
Принцип науковості базується на відображенні в планах дій об'єктивних економічних законів, на використанні знань спеціальних економічних наук.
Принцип адекватності системи планування щодо умов діяльності підприємства.
Методи планування — це засоби, з допомогою яких можна реалізувати принципи планування.
Нормативний метод дозволяє забезпечувати розрахунок величини показників з допомогою цілісної системи норм і нормативів (норм витрат матеріальних, паливно-енергетичних ресурсів, затрат часу, фінансових норм і нормативів). Важливою вимогою при розробці планів є застосування прогресивних норм і нормативів.
Суть балансового методу зводиться до використання в планових розрахунках певної системи балансів, оскільки з їх
допомогою забезпечується збалансованість потреб в ресурсах і джерелах їх покриття.
Економіко-математичні методи використовуються в тих випадках, коли треба здійснити оптимізацію плану підприємства, тобто із багатьох варіантів плану вибрати найкращий з точки зору прийнятого критерію оптимізації.
Суть графо-аналітичних методів зводиться до використання графіків і діаграм при розрахунку певної системи показників.
Кожен вид плану має свої особливості щодо змісту, конкретної технології складання, сукупності розрахункових техніко-економічних показників.

В зарубіжній практиці за класифікації Р. Л. Акоффа в залежності від часу дії розрізняють — реактивне (минуле), інактивне (теперішнє), преактивне (майбутнє), інтерактивне (взаємодія попередніх) планування.
У вітчизняній практиці склалася певна система планування, кожен різновид якої має свої особливості щодо змісту, конкретної технології складання розрахункових техніко-економічних показників.
Стратегічний план — це сукупність взаємоузгоджених заходів і дій, що відображають довгострокові цілі та основні напрямки діяльності з обґрунтуванням ресурсного забезпечення.

Основними розділами стратегічного плану є:
план маркетингу;
із план виробництва;
план кадрового забезпечення;
фінансовий план і страхування ризику;
імідж організації.
Стратегія — це планування всіх найважливіших дій, які треба реалізувати; це довгостроковий курс розвитку фірми.
Кожна ланка управління підприємством розробляє певну стратегію:
стратегію іміджу підприємства — спостережна рада;
загальні стратегії — правління підприємства;
ресурсні і функціональні стратегії — функціональні підрозділи;
продуктово-товарні стратегії — виробничі підрозділи.
Базовими (еталонними) є стратегія виживання або захисна; стабілізації або наступально-захисна; зростання або наступальна.
Тактичні плани відрізняються від стратегічних метою розробки, змістом, часом, охопленням сфер впливу. Тактичні плани деталізують стратегічні, однак сфера їхньої спрямованості вужча.
Тактичні плани регулюють діяльність підприємства по закупках сировини, по виробництву продукції, по збуту, по фінансових питаннях як правило на рік. Такий період часу дозволяє швидко впроваджувати досягнення НТП у виробництво, швидко бачити очікуваний результат, швидко приймати заходи по виявленню відхилень. Організаційне керівництво розробкою тактичного плану на підприємстві здійснює директор, а методичне — начальник планово-економічного
відділу або головний економіст. Хоча участь у розробці такого плану приймають всі виробничі підрозділи.
Основними розділами такого плану є:
план підвищення технічного рівня виробництва;
план маркетингу;
план виробництва;
план матеріально-технічного забезпечення;
план по праці і зарплаті;
план по капітальному будівництву і інвестиційних ресурсах;
план соціального розвитку колективу;
план охорони навколишнього середовища;
план по собівартості, прибутку, рентабельності;
фінансовий план.
Етапи розробки тактичного плану наступні:
аналіз результатів підприємницької діяльності;
розробка заходів щодо підвищення підприємницького успіху;
вивчення ринку і формування портфелю замовника, укладання угод;
обґрунтування окремих розділів плану;
розгляд проекту плану радою трудового колективу;
доведення техніко-економічних показників до внутрішньофірмових підрозділів.
Всю систему показників планів можна класифікувати за такими взаємно-протилежними групами:
натуральні – вартісні;
кількісні – якісні;
абсолютні – у відносні;
обсягові – питомі;
проміжні – кінцеві.
Оперативно-виробниче планування — це здійснення розрахунків по виробництву продукції на місяць, добу, зміну; розробка графіків, доведення завдань до внутрішніх структурних підрозділів. На великих підприємствах даним видом планів займається виробничо-диспетчерський відділ. Оперативно-виробниче планування ставить своїм завданням насамперед забезпечення рівномірної роботи підприємства, що важливо для своєчасного виконання договірних зобов'язань.
В залежності від місця застосування розрізняють міжцехове і внутріцехове оперативно-виробниче планування; від змісту робіт — календарне планування (складання графіків роботи) і диспетчерування виробництва (контроль за виконанням завдань). Міжцехове оперативно-виробниче планування забезпечує координацію діяльності у виробництві між цехами підприємства (основними і допоміжними), внутріцехове — забезпечує розробку календарних планів виробництва для дільниць, доведення завдань до робочих місць.

Слід відзначити, що зміст оперативно-виробничого планування залежить від типу виробництва і проявляється через певні системи. Кожна система включає такі елементи:
О планово-облікову одиницю (деталь, партія деталей, комплект деталей, замовлення);
О календарно-планові нормативи;
О порядок встановлення завдань.
У масовому типі існують подетальні системи (планування за тактом чи ритмом випуску виробів, по стандартних строках). Основною планово-обліковою одиницею виступає деталь. Календарно-плановими нормативами є: ритм, темп, тривалість виробничого циклу, кількість робочих місць.
У серійному виробництві використовуються комплектні системи: планування за комплектувальними номерами, груповими комплектами, заділами, серійна за випередженнями, машинокомплектна, система неперервного оперативно-виробничого планування. Планово-обліковою одиницею виступає партія деталей, комплект деталей.
В одиничному типі виробництва основним видом системи є позамовна. Планово-обліковою одиницею виступає замовлення. В календарно-планові нормативи входять трудомісткість робіт, тривалість виробничого циклу, нормативне випередження.
Диспетчерський контроль і регулювання виробництва відбувається на основі зібраної інформації про виконання виробничих програм і завдань. Контроль за ходом виробництва здійснюється диспетчерами цехів заводу по таких основних напрямках:
контроль виконання номенклатурного плану випуску виробів;
контроль міжцехових заділів в цехах, а також міжцехових передач заготовок деталей.
Бізнес-план — це комплексний плановий документ підприємницької діяльності, в якому передбачені заходи, спрямовані на реалізацію підприємницької ідеї, на отримання прибутку.
Бізнес-план розробляється для:
%> техніко-економічного обґрунтування створення і діяльності підприємства, оскільки дає можливість підприємцю охарактеризувати перспективи розвитку його фірми (який товар, якої якості, в якій кількості і по якій ціні продати);
% залучення зовнішніх інвесторів, в тому числі іноземних, оскільки дозволяє інвесторам оцінити доцільність вкладення інвестицій в дане виробництво, зацікавити їх співпрацювати з даною фірмою;
приватизації підприємства з метою обґрунтування пропозицій по її доцільності.
Бізнес-план, як і стратегічний, охоплює досить тривалий період (3—5 років). Але між ними є відмінності:
бізнес-план включає не всі цілі фірми, а лише одну із них;
бізнес-план має чітко виражені часові границі.
Слід відзначити, що показники бізнес-плану, розробленого для зовнішніх інвесторів і внутрішньофірмового використання, для видів діяльності, будуть відрізнятися ступенем деталізації і різновидністю форм. Характерною особливістю бізнес-плану є те, що кількість форм і їх зміст не регламентується і є довільною.
Державне регулювання економіки ставить за мету досягнення найбільш ефективного розвитку.
Розрізняють принципи і методи державного регулювання. Принципи — мінімальне пряме втручання:
а)держави в економічні процеси;
б)здійснення опосередкованого впливу на суб'єктів господарювання через використання ефективних важелів та нормативів.
До методів державного регулювання відносять:
фінансово-економічні;
адміністративні.
Основними формами (засобами) державного регулювання є належна фінансова і кредитна політика (державний бюджет), національні цільові фонди, державний, банківський і комерційний кредити, відлагоджена податкова система.

РОЗРОБКА І ОБҐРУНТУВАННЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ПІДПРИЄМСТВА

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) — це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно договорів поставок.
Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу. В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.
Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по номенклатурі і асортименту.
Номенклатура — це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент — це різновидність виробів в межах даної номенклатури. Звичайно, натуральні показники представляються у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри тощо).
Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою і децентралізованою. Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів (фінансуються за рахунок держбюджету України) і державних замовлень (фінансуються за рахунок власних коштів підприємства та кредитних ресурсів). Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.
II Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:
ОВ = ОП — Зп + Зк, натур, один,
де ОВ — обсяг виробництва продукції в натуральних одиницях;
ОП — обсяг поставок в натуральних одиницях;
Зп, Зк — запаси продукції на складі відповідно на початок і на кінець планового року, натуральних одиниць.
При аналізі виконання підприємством плану по номенклатурі і асортименту дається кількісна оцінка виконання плану шляхом обчислення фактичного випуску продукції в межах встановленого плану і порівняння його з плановими показниками.
Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, поскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів в певних товарах і врахувати якісні характеристики товарів.
Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрізаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.
В обсяг товарної продукції включають готову продукцію, послуги, ремонтні роботи, капітальний ремонт свого підприємства, напівфабрикати і запчастини на сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств свого підприємства, роботи, пов'язані з освоєнням нової техніки, тару, що не входить в гуртову ціну виробу.
У валову продукцію (ВІТ) включають всю продукцію у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності і визначають за формулою:
ВП=ТП- (НЗВп - НЗВК) - (In-Ік), грн.,
де НЗВП, НЗВк — вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.;
Іп, к — вартість інструменту для власних потреб відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.
Валовий оборот підприємства (ВО) — це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана: чи в межах підприємства, чи поза ним.
Внутрізаводський оборот (ВЗО) — це та кількість продукції підприємства, яка використовується всередині нього для подальшої переробки. Валову продукцію можна також обчислити:
ВП = ВО — ВЗО, грн.
Реалізована продукція (PIT) — це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства — постачальника або мають надійти у зазначений термін. Обсяг реалізованої продукції обчислюється за формулою:
РП=ТП + (Гп ~ Гк) + (В„„ - В„к), грн.,
де Гп, Гк — залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець планового року, грн.;
Вш, Внк— залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукції на відповідальному зберіганні у покупців відповідно на початок і на кінець планового року, грн.
Чиста продукція підприємства може бути також обчислена як сума основної і додаткової заробітної плати працівників підприємства і прибутку.
Показник умовно-чистої продукції (УЧИ) обчислюється: УЧП =ЧП + А, грн.
В матеріаломістких галузях використовується показник нормативної вартості обробітку (ИБО), який одержується як добуток показника нормативної вартості обробітку одного виробу г-го виду (НВОі) і кількості виготовлених виробів і-то виду (Ni).
Виробнича програма будь-якого підприємства повинна бути обґрунтована наявними виробничими ресурсами (виробничими фондами, трудовими і матеріальними ресурсами), а також виробничою потужністю підприємства.
Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках (N) може бути обчислений, виходячи із величини матеріальних ресурсів, поставлених підприємству в плановому році (Мзаг) і норми витрат цього виду ресурсу на одиницю продукції q.
Від рівня використання виробничої потужності підприємства (тобто максимально можливого обсягу випуску продукції - при встановленій величині виробничих фондів та організації виробничого процесу) залежить обсяг випуску продукції:
ВП = Впот х Кеш, грн.,
де Впот— виробнича потужність підприємства, грн.;
Квик — коефіцієнт використання виробничої потужності.
Якісну сторону виробничої програми характеризує показник, який відображає питому вагу продукції, що відповідає міжнародним стандартам, в загальному обсязі випуску продукції підприємством. Він може бути обчислений відношенням кількості сертифікованої продукції до загального її обсягу.

ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА І ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

Кадри підприємства — це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, в роботі підприємства можуть брати участь на основі контракту інші працездатні особи.
Всі кадри підприємства поділяються на промислово-виробничий персонал (ПВП) і непромисловий персонал (НПП). До ПВП відносяться зайняті в основних і допоміжних підрозділах
підприємства, в заводських лабораторіях, дослідних установах, апарат заводоуправління, працівники охорони. До НПП належать зайняті у невиробничій сфері підприємства. В залежності від виконуваних функцій весь персонал підприємства поділяється на чотири категорії:
робітники; службовці;
спеціалісти; керівники.
Робітники в залежності від відношення до процесу створення продукції поділяються на основні (які безпосередньо беруть участь в процесі виготовлення продукції) і допоміжні (які виконують функції обслуговування основного виробництва).
До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку і оформлення документації, господарське обслуговування, облік і контроль.
Спеціалістами вважаються працівники, які займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами.
Керівники — це працівники, що обіймають посади керівників підприємства та його структурних підрозділів.
Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.
|Професія характеризує вид трудової діяльності, спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно вузький вид робіт. Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навиків, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.
За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи, а конкретний рівень кваліфікації визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.
Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів і службовців залежить від рівня освіти і досвіду роботи. Для них теж існує чотири категорії.
На сьогоднішній день співвідношення між категоріями персоналу на пересічному підприємстві України є приблизно таким: 18% — керівники, спеціалісти, службовці; 82% — робітники.
Підготовка кадрів в Україні здійснюється через систему державних і недержавних навчальних закладів. Формами підготовки кваліфікованих робітників є такі:
навчальні заклади з підготовки молодших спеціалістів;
індивідуальне і бригадне навчання безпосередньо на виробництві;
курси оволодіння другою і суміжними спеціальностями.
Підготовку службовців і спеціалістів здійснюють навчальні заклади різних рівнів (коледжі, інститути, університети, академії). Підготовка кадрів для підприємств нових (недержавних) форм господарювання здійснюється державними і недержавними навчальними закладами на основі укладених договорів між підприємствами і навчальними закладами. Підприємства відшкодовують витрати на ці цілі за рахунок власних коштів.
Продуктивність праці — це показник, що характеризує її ефективність і показує здатність працівників випускати певну кількість продукції за одиницю часу.
Розрізняють продуктивність індивідуальної праці, яка відображає затрати лише живої праці працівників, і продуктивність суспільної праці, що відображає затрати праці живої та уречевленої.
Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.
Методи визначення виробітку:
натуральний (ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах); різновидом натуральних вимірників обчислення виробітку є умовно-натуральні;
вартісний (ділення обсягу виробленої продукції в гривнях до затрат часу, вираженого в середньосписковій чисельності робітників, або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин);
трудовий (ділення обсягу продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах, на кількість робітників).
Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Пп.пл) шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях {Qm або Nna) на планову чисельність промислово-виробничого персоналу (Чпл)'-
Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.
Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.
Обчислення економи робочої сили під впливом техніко-економічних факторів. Ці фактори згруповані так:
1)Підвищення технічного рівня виробництва.
2)Структурні зрушення у виробництві.
3)Вдосконалення у правління,організації виробництва і праці.
4)Зміна обсягу виробництва.
5)Галузеві фактори.
6)Введення в дію і освоєння нових підприємств (об'єктів).
Зміна чисельності робітників визначається як різниця між чисельністю, що планується для нових підприємств (вона встановлюється на основі технічних проектів) і тією чисельністю, яка була б необхідна для випуску продукції на нових підприємствах при базовій продуктивності праці по міністерству в цілому.
Загальна економія чисельності працівників (Езаг) знаходиться як сума економії чисельності по кожному з перерахованих факторів.
Визначення планової чисельності працюючих шляхом віднімання від вихідної їх чисельності в плановому періоді {Чвих) загальної величини їх зменшення.
Важливим елементом економічного аналізу є розрахунок можливого приросту продукції за рахунок росту продуктивності праці.
Праця на будь-якому підприємстві повинна бути організована з наукової точки зору.
Науковою є така організація праці, яка ґрунтується на досягненнях науки і техніки, передовому досвіді і дозволяє найкращим чином об'єднати в єдиному процесі виробництва техніку і людей, забезпечити ефективне використання ресурсів та збереження здоров'я працівників.
Наукова організація праці (НОП) має вирішувати три завдання:
економічне (ефективне використання ресурсів і ріст продуктивності праці);
психофізіологічне (підвищення працездатності людини без шкоди її здоров'ю);
соціальне (праця повинна бути задоволенням).
Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється через норми праці.
норма часу; норма виробітку; норма чисельності; норма обслуговування.
Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу.
Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу.
Норма виробітку це кількість продукції, яка повинна бути вироблена за одиницю часу:
Середній процент виконання норм виробітку (Нвир%) обчислюється як відношення кількості нормо-годин на виготовлення продукції до кількості годин фактично відпрацьованого часу.
Норма чисельності — це необхідна для виконання певної роботи чисельність персоналу.
Норма обслуговування — це встановлена кількість одиниць обладнання (робочих місць, квадратних метрів площі), яка обслуговується одним робітником або бригадою на протязі зміни.
Методами нормування праці є:
сумарний;
аналітичний, який може бути аналітично-розрахунковим та
аналітично-дослідницьким.
Аналітично-дослідницький метод передбачає встановлення норми часу шляхом спостереження, тобто хронометражу.
Процес хронометражу ділиться на ряд етапів, заключним із яких є перевірка утвореного хроноряду на стійкість. Стійкість хроноряду визначається за допомогою коефіцієнта стійкості
Тоді порівнюють Кеш із нормативним коефіцієнтом стійкості (Кстн).
В такому випадку слід відкинути одне або максимальне, або мінімальне значення тривалості операції (один замір) і знову перевірити хроноряд на стійкість. Якщо і тепер хроноряд виявиться нестійким, то заміри слід повторити (зробити повторне спостереження).
Якщо Кет < Кет н, то хроноряд вважається стійким і, визначивши середню тривалість операції, можна встановити відповідну норму часу.
На основі встановлених норм праці визначають необхідну чисельність працівників підприємства.
Загальна чисельність працівників підприємства складається із чисельності промислово-виробничого і промислового персоналу.
Планова чисельність допоміжних робітників (Чдр) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування.
Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, в якому встановлюється кількість працівників по кожній із вказаних груп згідно діючих нормативів чисельності.
Важливим моментом в обчисленні чисельності робітників підприємства є правильне встановлення дійсного (корисного) фонду часу роботи одного середньоспискового робітника.
Цей фонд визначається шляхом складання балансу робочого часу середньоспискового робітника.
В цьому балансі явочне число днів виходу визначається шляхом віднімання від номінального фонду робочого часу в днях (календарний фонд мінус кількість вихідних і святкових днів) кількості цілоденних невиходів. Фактичну тривалість робочої зміни визначають відніманням від номінальної тривалості робочої зміни в годинах кількості годин скорочення робочої зміни.
Добуток явочного числа днів виходу на фактичну тривалість робочої зміни дає дійсний річний фонд робочого часу середньоспискового робітника в годинах.
Економічний ефект від зниження плинності визначається через економію робочого часу та додатковий випуск продукції.
Економія робочого часу (Ечасу) визначається:
Ечасу = Чзв X t, днів,
де t — втрати часу у зв'язку із плинністю, тобто час на заміщення необхідною робочою силою одного звільненого, днів.
Додатковий випуск продукції (Вдод) обчислюється:
Вдод = Ечасу X В план, грн.,
де Вплан — плановий виробіток на одного працюючого за один люд.день, грн.

ОСНОВНІ ФОНДИ ТА ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА. Основні фонди підприємств — це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.
Не є виробничими фондами засоби праці, не залученні в процес виробництва (не введені в дію підприємства, засоби праці у стадії монтажу, демонтоване обладнання).
Основні фонди підприємства поділяються на виробничі (функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства) і невиробничі (фонди невиробничої сфери підприємства).
В залежності від функцій, що виконують засоби праці у виробничому процесі, вони класифікуються за виробничим призначенням на такі групи:
1) будівлі; 2) споруди; 3) передавальні пристрої; 4) машини і обладнання; 5) транспортні засоби; 6) інструмент; 7) виробничий інвентар; 8) господарський інвентар.
Виробнича структура основних фондів — це співвідношення різних груп основних фондів в їх загальній вартості. Часто цю структуру розглядають як співвідношення активної і пасивної частини основних фондів. Прогресивною є така структура основних фондів, де доля активної частини зростає.
Фактори, що впливають на виробничу структуру основних фондів
виробничі та матеріально-технічні особливості галузі;
форми суспільної організації виробництва;
форми відтворення основних фондів;
технічний рівень виробництва;
рівень організації будівельних робіт;
розміщення підприємства.
Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням питомої ваги основних фондів різних галузей до їх загальної вартості.
Вікова структура основних фондів — це співвідношення різних вікових груп основних фондів в їх загальній вартості.
Облік основних фондів здійснюється в натуральній і вартісній формі.
Натуральні показники (площа, потужність обладнання, кількість одиниць обладнання тощо) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів обладнання, удосконалення складу основних фондів і т.д.
Вартісна форма обліку необхідна для визначення розмірів амортизації, калькулювання собівартості продукції.
Оцінку основних фондів здійснюють за:
балансовою вартістю (початковою і відновною);
балансовою вартістю з врахуванням зношення (залишковою вартістю).
Початкова (первісна) балансова вартість основних фондів (Вп) показує їх вартість на момент встановлення і обчислюється:
Вп = Ц + Т + М, грн.,
де Ц — ціна обладнання, грн.; Т — транспортні витрати на його доставку, грн.; М — витрати на установку і монтаж обладнання, грн.
Початкова вартість основних фондів з врахуванням зношення
(Вп) обчислюється за формулою:
В„ = Вп - / х А, де t — кількість років експлуатації обладнання з моменту введення;
А — щорічна сума амортизаційних відрахувань, грн.
Зношення основних фондів, тобто втрата ними частини вартості, є фізичним і моральним.
Фізичне зношення — це втрата основними фондами їх споживчих якостей.
Моральне зношення являє собою передчасне (до закінчення строку фізичної служби) обезцінення основних фондів, викликане або здешевленням відтворення основних фондів (моральне зношення першого роду), або використанням більш продуктивних засобів праці (моральне зношення другого роду).
Моральне зношення 2-го роду в межах суспільного виробництва оцінити неможливо, оскільки одні і тіж основні фонди можуть задовільняти або не задовільняти потреб конкретних споживачів.
Процес відшкодування зношення основних фондів здійснюється шляхом амортизації. Із амортизаційних сум, що включаються у склад витрат на виробництво продукції, формується амортизаційний фонд, який використовується для відтворення основних фондів.
З 1991 року амортизаційні відрахування в Україні здійснюються тільки на повне відновлення. Згідно "Положення про порядок визначення амортизації та віднесення амортизаційних відрахувань на витрати виробництва (обігу)" амортизації підлягають витрати, пов'язані із:
придбанням та введенням в експлуатацію основних фондів;
самостійним виготовленням основних фондів;
проведенням певних видів ремонтів, реконструкції і модернізації основних фондів;
поліпшенням земель.
Для здійснення процесу нарахування амортизації основні фонди підприємства поділяють на такі групи:
група 1 — будівлі, споруди, їх компоненти, передавальні пристрої;
група 2 — транспортні засоби, меблі, офісне обладнання, побутові електромеханічні прилади та інструменти, інформаційні системи;
група 3 — інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1 і 2.
Річні норми амортизаційних відрахувань, затверджені згаданим „Положенням...", встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної із груп основних фондів на початок звітного періоду у таких розмірах:
група 1 — 5%;
група 2 — 25%;
група 3 — 15%.
Ці ж норми застосовуються бюджетними установами для визначення зношення основних фондів.
З метою пожвавлення процесу відтворення основних фондів та захисту нагромаджених амортизаційних сум від знецінення підприємствам дозволено здійснювати прискорену амортизацію активної частини основних фондів.
На Заході використовуються два основних методи прискореної амортизації:
(1) метод зменшуваного залишку;
(2) метод суми чисел (кумулятивний метод).
Суть першого полягає в тому, що норма амортизації, яка використовується при рівномірному нарахуванні зношення, збільшується у 1,5—2 рази, а амортизаційні суми обчислюються за цією нормою не від початкової вартості основних фондів, а від недоамортизованої їх частини (див приклад 3).
Кумулятивний метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим їх зниженням в другій половині. Визначення річних сум амортизації цим методом здійснюється в декілька етапів:
1.Додаються числові значення років служби устаткування, наприклад, при шестирічному терміні служби 1+2+3+4+5+6=21
2.Утворюються дроби типу 1/21; 2/21;...6/21 і розміщуються у зворотньому порядку; 6/21; 5/21;... 1/21.
3.Обчислюються річні суми амортизації множенням дробів (пункт 2) на початкову вартість устаткування (див. приклад 3).
Відповідно до згаданого "Положення...", прискорена амортизація основних фондів групи 3, придбаних після 1 січня 1997 року, здійснюється за такими нормами:
перший рік експлуатації 15%;
другий рік експлуатації 30%;
третій 20%;
четвертий 15%;
п’ятий 10%;
шостий 5%;
сьомий 5%.
В разі застосування прискореної амортизації сума амортизаційних відрахувань визначається як сума відповідних до бутків початкової вартості окремих видів основних фондів групи та норм амортизаційних відрахувань.
Віднесення сум амортизації на витрати виробництва здійснюється щоквартально в розмірі *Д норми амортизаційних відрахувань.
Нарахування амортизації на основні фонди групи 1 проводиться до досягнення кожним об'єктом балансової вартості 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість таких основних фондів відноситься на витрати виробництва в тому періоді, в якому досягнута така вартість.
Нарахування амортизації на основні фонди групи 2 і групи З проводиться до досягнення групою нульового значення балансової вартості.
Сума амортизаційних відрахувань є частиною витрат виробництва підприємства і не може бути вилучена повністю або частково до бюджетів чи інших централізованих фондів без згоди власника.
Ремонт основних фондів — це відновлення фізичного зношення окремих конструктивних елементів (вузлів, деталей) і підтримання основних фондів у працездатному стані протягом всього терміну їх служби.
Поточний ремонт породжується випадковими поломками, що принципово не впливають на нормальне використання основних фондів. Має характер дрібних налагоджувальних робіт.
Капітальний ремонт породжується закономірним зношенням основних фондів і направлений на відновлення їх початкових експлуатаційних характеристик.
Відновний ремонт — особливий вид ремонту основних фондів, що породжується їх зруйнуванням в результаті стихійних лих, тривалої бездіяльності.
Підприємство має право протягом звітного року віднести на витрати виробництва частину фактичних витрат на проведення усіх видів ремонтів, реконструкції, модернізації, технічного переоснащення у сумі, що не перевищує 5% сукупної балансової вартості основних фондів на початок звітного року.
Витрати, що перевищують зазначену суму, відносяться на збільшення балансової вартості основних фондів груп 2 і З або балансової вартості кожного об'єкта групи 1. На них нараховують амортизаційні відрахування за нормами, передбаченими для відповідних основних фондів.
Виробнича потужність — це максимально можливий випуск продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантаженні обладнання і виробничих площ.
Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виразі при широкому асортименті.
Фактори впливу підприємства:
кількість обладнання;
потужність обладнання;
режим роботи підприємства;
кваліфікаційний рівень робітників;
структура основних фондів.
Вихідна виробнича потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВПвих), обчислюється:
ВПвих = ВПвх + ВПвв - ВПвив, грн.,
де ВПвх— виробнича потужність на початок періоду, грн.;
ВПвв — введена в плановому періоді виробнича потужність, грн.;
ВПвив — виведена за плановий період виробнича потужність, грн.
Середньорічна виробнича потужність (ВПСЄр.р) підприємства, цеху, обчислюється за формулою:
ВПсер.р = ВПвх + ВПвв х — - ВПвкв х.. грн.,
де к — кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

ОБОРОТНІ ФОНДИ І ОБОРОТНІ ЗАСОБИ ПІДПРИЄМСТВА Оборотні фонди — це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносить свою вартість на вартість цієї продукції.
Речовим змістом оборотних фондів є предмети праці, а також деякі засоби праці.
Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні і залучені засоби. До власних належать виділені підприємству при його утворенні кошти (якщо підприємства державні), статутні фонди недержавних підприємств, а також поповнення цих фондів. Поповнення може відбуватись за рахунок прибутку підприємства, а також за рахунок залучення в оборот стійких пасивів (заборгованості по заробітній платі, внесків на соціальне страхування, резервів майбутніх платежів).
Залученими оборотними засобами є кредити банків, якими покривається нестача власних оборотних засобів.
Значна частка в оборотних фондах підприємства належить виробничим запасам (матеріальним ресурсам), тому від ефективності їх використання залежать показники використання оборотних засобів взагалі.
Ефективність використання матеріальних ресурсів характеризується системою показників, основним з них є матеріаломісткість.

Сукупність оборотних фондів та фондів обігу підприємства становлять його оборотні засоби (або оборотні кошти).
Оборотні засоби поділяються на нормовані і ненормовані. До нормованих належать всі оборотні фонди та готова продукція на складах підприємства. До ненормованих відносяться відвантажена готова продукція та готівкові і безготівкові грошові кошти підприємства.
Структура оборотних засобів характеризується співвідношенням їх окремих елементів у загальному обсязі оборотних засобів, яке виражається у відсотках. Ця структура може бути досить різною в залежності від галузі, до якої належить підприємство, але в цілому по промисловості 2/3 оборотних засобів — це оборотні фонди, а 1/3 — фонди обігу.
Абсолютна матеріаломісткість показує витрати основних видів сировини і матеріалів за абсолютними значеннями на фізичну одиницю виготовленої продукції.
Питома матеріаломісткість — це витрати основних видів сировини і матеріалів на одиницю експлуатаційної характеристики продукції.
Загальна матеріаломісткість (Мм) відображає вартість всіх матеріальних затрат на одиницю виробу або на одну гривню виготовленої продукції.
В практичній роботі підприємства важливе значення мають показники:
1. Коефіцієнт використання матеріалів. Він може бути плановим (відношення чистої ваги виробу до норми витрат сировини або матеріалів) і фактичним (відношення чистої ваги виробу до фактичних витрат матеріалів).
1.Коефіцієнт використання окремих видів матеріалів (Авик.матеї) може визначатись не лише по певних видах продукції, а й по підприємству в цілому:
2.Розмір відходів характеризується коефіцієнтом, що показує відношення величини відходів до величини загальних витрат матеріалу.
3.Коефіцієнт вилучення готової продукції із одиниці переробленої сировини. Цей коефіцієнт має певну межу — вміст у вихідній сировині корисних компонентів, що вилучаються.
Процес нормування оборотних засобів— це встановлення нормативів їх запасів. Основним методом нормування оборотних засобів є метод прямого рахунку, тобто розрахунок запасів по кожному елементу оборотних засобів в умовах досягнутого організаційно-технічного рівня виробництва.
Норматив власних оборотних засобів у виробничих запасах визначається шляхом множення денної потреби у певному виді матеріальних ресурсів на норму запасу в днях
Норма запасу матеріальних ресурсів в днях включає ^> транспортний, підготовчий, технологічний, поточний і страховий запаси, представлені в днях.
Знаючи нормативну величину виробничих запасів у натуральних вимірниках можна перейти до його представлення у грошовому виразі і обчислити загальний норматив оборотних засобів у виробничих запасах.
Норматив оборотних засобів в запасах готової продукції (Нгп) визначається як добуток одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю (Вд) на норму запасу готової продукції на складі в днях (Здн)'.
Нгп = Вд х Здн, грн.
Норматив оборотних засобів у витратах майбутніх періодів (Нмайб. пер); розраховується виходячи із залишків коштів на початок періоду (ВпОч) і суми витрат, які слід буде зробити в плановому році (Впл), за мінусом суми для майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції
Оборотні засоби підприємства знаходяться у безперервному русі, переходячи із однієї стадії кругообороту в іншу. Оборот оборотних засобів, виміряний в часі, називається їх оборотністю.
Економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції.
Оборотність оборотних засобів безпосередньо впливає на кінцеві результати роботи підприємства, зокрема, приріст прибутку та рівень рентабельності.

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ТА НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ ПІДПРИЄМСТВА. Фінансові ресурси підприємства — це грошові кошти, які є в його розпорядженні і призначені для здійснення поточних затрат і затрат по розширеному відтворенню, платежів по усіх зобов'язаннях та стимулювання працівників.
Фінансові ресурси також спрямовуються на розвиток і утримання об'єктів невиробничої сфери, споживання, нагромадження, створення резервних фондів тощо.
Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок ряду джерел фінансування. Розрізняють дві групи джерел фінансування:
власні кошти (внутрішнє фінансування);
залучені кошти (зовнішнє фінансування).
Внутрішнім називається фінансування, якщо воно здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства (прибуток, амортизаційні суми, грошові кошти, одержані від продажу майна, стійкі пасиви). Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент створення підприємства за рахунок статутного капіталу. Статутний капітал — це майно підприємства, створене за рахунок внесків засновників і величина якого регулюється законодавством.
Зовнішнє фінансування — це кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства. До них належать:
1)кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку:
продаж акцій, облігацій;
кредит;
операції з валютою та дорогоцінними металами;
—проценти і дивіденди за цінними паперами інших емітентів.
2)кошти, які підприємство одержує в порядку перерозподілу:
державні бюджетні субсидії;
страхові відшкодування;
фінансові ресурси, що поступають від галузевих структур, асоціацій, концернів.
Важливою формою фінансування є кредит, тобто надання відповідних грошових сум в борг на певний час за відповідну плату (проценти). За рахунок кредитів розширюються фінансові можливості підприємства, проте виникає ризик, пов'язаний з необхідністю повернення боргів і сплати процентів за кредит. Тому підприємству слід дотримуватись оптимального співвідношення між власним капіталом і кредитами.
Крім грошових кредитів підприємство може використовувати майновий кредит, тобто передачу в борг нерухомості або інших матеріальних цінностей. Тому такі форми фінансування як оренда і лізинг є спеціальними формами довгострокового фінансування.
Оренда — засноване на договорі строкове і відшкодоване володіння та користування майном.
В оренду можуть бути передані:
земля та інші природні ресурси;
структурні підрозділи або підприємство в цілому;
окремі будівлі, транспортні засоби, обладнання;
інші матеріальні цінності.
Розрахунок між суб'єктами оренди ведеться у формі орендної плати — регулярних платежів орендодавачу за здані в оренду майно, яке використовується протягом терміну оренди. Орендна плата включає в себе амортизаційні відрахування від вартості орендованого майна і орендний процент.
Лізинг — оренда майна у кредитора, який придбав його з метою здачі в оренду. Цей особливий вид оренди рухомого і нерухомого майна виробничого призначення фінансується у відповідному договорі між орендодавцем (лессором) і орендарем (лізером). Розрізняють оперативний і фінансовий лізинг. Оперативний лізинг передбачає надання лізеру права користування матеріальними цінностями лессора на термін їх повної амортизації з обов'язковим збереженням права власності лессора на орендоване майно та його обов'язкове повернення. Орендні платежі при оперативному лізингу не йдуть в залік майбутньої покупки об'єкта лізингу.
Фінансовий лізинг передбачає придбання лессором майна на замовлення лізера і передачу його лізеру в користування на термін, не менший, ніж термін повної амортизації, з обов'язковою наступною передачею права власності на майно лізеру.
Амортизаційні відрахування в разі оперативного лізингу нараховуються лессором, а в разі фінансового лізингу — лізером і використовуються ними на повне відновлення наданих в оренду основних фондів.
Важливою формою фінансування підприємтсва є випуск цінних паперів — акцій та облігацій.
Акція — це цінний папір, який засвідчує право його власника на частку майна і прибутку акціонерного товариства. Випуск і реалізація акцій дає можливість підприємству мобілізувати для цілей інвестування значні суми капіталу.
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, простими та привілейованими.
Обіг іменних акцій фіксується у книзі реєстрації акцій, куди вносяться відомості про кожну іменну акцію, власника її, час придбання акції, кількість таких акцій у кожного акціонера.
Стосовно акцій на пред'явника у книзі реєструється їх загальна кількість.
Прості акції дають право участі в управлінні акціонерним товариством, але не гарантують певного рівня дивідендів.
Привілейовані акції забезпечують власникові одержання фінансових дивідендів, а також пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Проте власники зазначених акцій не мають права брати участь в управлінні товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства (або іншу законодавчо обмежену частку).
Облігація — кредитний цінний папір, який підтверджує внесення грошової суми і зобов'язання повернути номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений термін з виплатою фіксованого проценту. Виручка від продажу облігацій не належить до власного капіталу підприємства.
Цінні папери, що випускаються підприємством, постійно знаходяться в обігу, продаються і купуються за ринковим курсом.
Курс акцій (Ка) залежить від становища підприємства на ринку, фінансової стабільності, рентабельності, величини дивідендів, перспектив розвитку тощо:
Ка = 3±х 100, грн., К
де Да — величина дивіденду на одну акцію;
R — ставка дисконта (рівень позичкового проценту), %.
Ставка дисконта може бути різною для простих і привілейованих акцій.
Фінансові ресурси підприємства використовуються за такими напрямами:
поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції;
інвестування засобів в капіталовкладення, використання не матеріальних активів;
інвестування фінансових ресурсів в цінні папери;
платежі фінансовій і банківській системам, внески в позабюджетні фонди;
створення грошових фондів і резервів (на розвиток, заохочення, соціальний розвиток);
спонсорство, доброчинні внески та ін.
Нематеріальні ресурси підприємства — це складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа здобування доходів та невизначені майбутні розміри усіх заходів.
За походженням нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим унікальним знанням або через рідкісність ресурсів.
Поняття нематеріальних ресурсів фактично уточнюється з поняттями об'єктів інтелектуальної власності, які можуть включати:
1.Об'єкти промислової власності. До них належать:
винаходи, об'єктами яких можуть бути продукти або способи їх одержання;
корисні моделі, об'єктами яких є конструктивне вирішення пристрою або його складових частин;
промислові зразки — нове художньо-конструктивне вирішення виробів;
товарні знаки та знаки обслуговування — оригінальні позначення, за допомогою яких товари і послуги одних виробників відрізняються від однорідних товарів і послуг інших виробників;
фірмові найменування — це стале позначення підприємства або особи, від імені якої здійснюється виробнича та інша діяльність.
2.Об'єкти, що охороняються авторським та суміжними правами — це твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, мети створення, які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій і об'ємно-просторовій формах.
Авторським правом захищаються також комп'ютерні програми, бази даних, мікросхеми.
Авторське право не поширюється на офіційні документи, державні символи та знаки, твори народної творчості, об'єкти промислової власності, твори, для яких закінчився термін дії авторського права.
Суміжні права — це права, які примикають до авторського права і є похідним від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:
права виконавців;
права виробників фонограм;
права організацій мовлення.
Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності — це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності, а саме:
раціоналізаторські пропозиції — це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, для якого воно подано;
"ноу-хау" — це знання чи досвід технічного, організаційного, виробничого і економічного характеру, що можуть бути практично використані і принести власникові певні переваги об'єктами "ноу-хау" є посібники, порадники, рецепти, формули тощо, а також незапатентовані ви находи;
комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, і розголошення яких може завдавати шкоди його інтересам.
Нематеріальні активи — це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та їх використання в господарській діяльності з метою одержання доходу.
До складу нематеріальних активів включаються:
права, що з'являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зраз