Поняття доказу має два значення

По-перше - це факти, на підставі яких встановлюється наявність злочину або його відсутність, винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи.

По-друге - це передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і завдяки яким вони ці факти встановлюють.

Наприклад: у справі про розтрату чужого (державного) майна особою в підзвіті якої перебувають цінності (гроші, товари) доказами можуть бути такі факти: виявлення у даної службової особи недостачі грошей або товарів на певну суму, відсутність документів на зроблені витрати, підчистка і підробка документів і ін.

Ці факти, що є доказами у справі, встановлюються за допомогою певних джерел відомостей про них. Так, недостача цінностей встановлюється актом ревізії і висновком судово-бухгалтерської експертизи, підчистка і підробка в документах – висновком криміналістичної експертизи. Це – передбачені законяк докази джерела відомостей про ці факти.

Слідство і суд при використанні доказів повинні дослідити й оцінити їх в обох значення. По-перше: чи достовірне джерело, з якого стало відомо про даний факт; по-друге: якщо джерело достовірне, то чи можна з даного факту зробити висновок про винуватість особи.

Передусім оцінюється доказ як джерело відомостей про даний факт. Так, оцінюючи показання свідка, необхідно впевнитись, що вони правильні, тобто, що свідок говорить правду – не обманює і не помиляється. Якщо буде встановлено, що показання свідка є недостовірними, то на їх підставі не можна вважати доказом той факт, про який показав свідок.

Але якщо слідство або суд дійдуть висновку, що доказ як джерело зведень про даний факт достовірний, дослідження й оцінка доказу цим не обмежується: необхідно ще оцінити встановлений даним доказом факт - чи він доводить існування або не існування іншого факту, що підлягає встановленню, чи можна вважати його підставою для висновку про винуватість або невинуватість притягнутої до кримінальної відповідальності особи.

Наприклад, якщо актом ревізії і висновком судово-бухгалтерської експертизи встановлюється факт недостачі матеріальних цінностей, слідчі і суд передусім оцінюють джерело зведень про недостачу, тобто акт ревізії і висновок судово-бухгалтерської експертизи: чи переконливі і достовірні ці відомості, чи обґрунтований висновок експертизи, чи немає в ньому помилок і довільних висновків. Коли слідство і суд, оцінивши ті докази як джерело відомостей про факт недостачі матеріальних цінностей, визнають їх переконливими, правильними, і відповідно, цей факт встановленим, оцінці підлягає сам факт недостачі матеріальних цінностей, тобто, чи доводить він, що обвинувачений дійсно вчинив розтрату чи недостача була слідством інших причин, не з вини обвинуваченого.

Доказ як джерело відомостей про факт називається засобом доказування. Наприклад, показання свідка про той чи інший факт є джерелом доказів, з якого слідство і суд отримали відомості про цей факт, і саме цими показаннями цей факт доказується, за допомогою них встановлюється.

Так, у наведеному прикладі про розтрату майна засобами доказування є: акт ревізії, висновок експерта-бухгалтера про недостачу цінностей, висновок експерта-криміналіста про те, що виправлення в документі зроблені обвинуваченим.

Доказ як факт, з якого слідство і суд роблять висновки про інший факт, який необхідно встановити по справі, називається доказовим фактом.

У наведеному прикладі доказовими фактами є: факти недостачі матеріальних цінностей у службової особи, факт змін, внесених обвинуваченим у документи.

Таким чином доказовий факт - це відомий по справі факт, який у поєднанні з іншими фактами встановлює або спростовує винуватість особи у вчиненні злочину.

За допомогою доказових фактів встановлюється, доводиться або спростовується той факт, який становить предмет доказування у справі: подія злочину, особа, що вчинила злочин, та її винуватість. Той факт, що становить суть самої справи і встановлення якого означає вирішення справи, називається головним фактом.

Головний факт - це факт, який досліджується у кримінальній справі і щодо якого є дані про наявність у ньому складу злочину.

Головний факт виступає у двох формах: у позитивній - винуватість особи у вчиненні злочину, і в негативній - невинуватість особи у вчиненні злочину. Якщо особа дійсно вчинила злочин, головним фактом є винуватість у вчиненні нею злочину. Якщо особа насправді цього злочину не вчиняла, то головний факт - невинуватість особи. Оскільки заздалегідь не відомо, чи вчинила або не вчинила особа злочин, то розслідування і розгляд справи провадиться для того, щоб встановити істину. Предмет доказування може виступати у двох формах і за двома формами повинен бути досліджений: по справі повинні збиратись і перевірятись всі докази - як ті, що викривають особу, так і докази, що її виправдовують.

Сформульоване у законі визначення доказів дає підставу для вирішення питання щодо придатності фактичних даних як доказів у кримінальній справі. Так придатність або непридатність доказів може визначатися як їхньою процесуальною формою, так і змістом.

Під час розслідування кримінальної справи і при використанні доказів слід враховувати їх допустимість і належність до кримінальної справи (ознаки доказів).

Будучи взаємопов'язаними й взаємообумовленими властивостями, ознаками доказів, допустимість і належність характеризують різні сторони останніх.

Допустимість - це придатність доказів із точки зору їх процесуальної форми, тобто законності джерел, методів і прийомів застосування яких відповідні зведення були отримані.

Допустимими називаються такі фактичні дані (докази), які зібрані уповноваженими на те посадовими особами та отримані із законного джерела, законним шляхом і з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми.

У законі вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК.

Фактичні дані, отримані з анонімних листів та інших не передбачених законом джерел, є недопустимими і не можуть бути доказами. Крім того, закон обмежує використання окремих джерел низкою умов, які також враховуються при визначенні допустимості доказів. Так, не можуть допитуватись як свідки:

1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до ст. 52 ³ КПК дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 52 ³ КПК дає показання під псевдонімом – щодо цих даних (ч.1 ст.69 КПК).

Належними є такі фактичні дані (докази), які в силу свого зв язку з предметом доказування або за своїм змістом можуть бути використані з метою встановлення обставин справи.

Вирішуючи питання про належність доказів необхідно дослідити два моменти. По-перше, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ, в предмет доказування у справі або до числа побічних фактів, з'ясування яких необхідне при перевірці версій і доказів. По-друге, чи спроможний досліджуємий доказ цей факт установити.

Як правило, докази на початку їх виявлення мають характер припущення і тільки під час розслідування з ясовується істинне значення, тобто їх допустимість або недопустимість до конкретної справи.

3. Класифікація доказів

Щоб забезпечити дотримання правил доказування, у кримінальному процесі докази класифікуються за певними підставами.