Види сучасних інформаційних технологій.

· Інформаційна технологія опрацювання даних

· Інформаційна технологія керування

· Інформаційна технологія підтримки прийняття рішень

· Інформаційна технологія експертних систем

Використання ІТ:

Зараз інформаційні технології впроваджуються на багатьох підприємствах, організаціях та різних органах влади. Розроблені концепції впровадження ІТ в наукові заклади, фабрики тощо. Наприклад Концепція впровадження інформаційних технологій у законодавчих органах влади передбачає як автоматизацію самого процесу, так і аналізу роботи, налагодження спілкуванням між різними органами влади та населенням.

Розповсюдження

Україна за рівнем розвитку інформаційних технологій у світі посідає 75 місце (2011; Всесвітній економічний форум у своїй шостій щорічній доповіді). У попередньому рейтингуУкраїна займала 76 позицію. Єдина конкурентна перевага, яку має наша країна в цьому аспекті, це традиційно сильні IT-кадри, тобто в Україні дуже високий рівень підготовки програмістів. Україна є одним зі світових центрів офшорного програмування^[2].

У складеному рейтингу лідирує Данія — завдяки зразковій нормативно-правовій базі і чіткій політиці держави з поширення інформаційних технологій.

Друге місце зайняла Швеція, яка за 2006 рік піднялася на шість позицій, ставши однією з країн із найбільшим ростом ІТ —сектору економіки. Також у першу трійку потрапивСінгапур. У першу десятку увійшли Фінляндія, Швейцарія, Нідерланди, США, Ісландія, Великобританія і Норвегія.

США, лідер рейтингу минулого року, опустилися на 7 місце. Росія зайняла лише 70 місце, піднявшись, у порівнянні з торішнім рейтингом, на дві позиції. Найнижчий рівень розвитку інформаційних технологій спостерігається в африканських країнах.

Всього розглядалося більше 122 країн, які оцінювалися за впливом інформаційних і комунікаційних технологій на їхній розвиток і конкурентноздатність.

2009 року KPMG внесла Львів у список 30 міст світу з найбільшим потенціалом розвитку інформаційних технологій.

Формування інформаційного суспільства – інформатизації всіх сфер громадського життя викликало також необхідність дослідження прояву нетрадиційних знарядь (засобів, способів, методів) вчинення злочинів, у тому числі терористичних актів. У вітчизняній та зарубіжній теорії кримінального права та кримінології такі злочини виділені у окремий спеціальний розділ: злочини, що вчиняються з використанням інформаційних технологій, інформації, електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), інформаційних систем та мереж. Спеціальним системоутворюючим нормативним документом на міжнародному рівні щодо цього виду злочинів виступає Будапештська міжнародна конвенція країн-членів Ради Європи про кіберзлочинність (від 23.11.2001 р.).

Цікавим, на наш погляд, є те, що за повідомленнями зарубіжних засобів масової інформації, у травні 1998 р. у Шрі Ланці було вперше офіційного оголошено, що терористичні групи “Тигри звільнення Тамілу” провели масовану кібернетичну атаку через Internet, спрямовану проти інформаційних систем посольств різних держав у столиці цієї країни. Заслуговує на увагу також дослідження Американського міністерства оборони, де були проведені широкомасштабні навчання з інформаційної атаки на власні інформаційні мережі. Результат був вражаючим. У США 99 % військових засобів зв’язку вдаються до цивільних мереж Internet; 88 % атак на ділянці з 3000 комп’ютерів виявилися успішними.

За повідомленнями ЗМІ Китаю, 95 % місцевих комп’ютерних систем, підключених до Internet, зазнали атак хакерів, мотиви яких не повідомляються. Також зазначалося, що тестування комп’ютерних мереж Китаю агентствами безпеки з’ясувало незахищеність майже всіх[9].

Враховуючи суспільну небезпеку терористичного акту, теорія кримінального права та український законодавець досить вдало сформулювали сутність цього діяння як злочину у ст. 258 Кримінального кодексу України. За складом конструкція диспозиції статті про терористичний акт має комплексний зміст: як матеріальний, так і формальний.

Можливість кваліфікації злочинного діяння з використанням інформаційних технологій як терористичного акту можна визначити, виходячи зі змісту цієї статті. При переліку дій, поряд із застосуванням зброї, вчиненням вибуху, підпалом, законодавець зазначає категорію “інших дій”. Це свідчить, що перелік дій є інформативним – не є вичерпним і суттєвим для кримінально-правової характеристики злочину – терористичного акту. В той час законодавець представляє різноманітність способів вчинення терористичного акту.

Серед кваліфікуючих чинників терористичного акту визначено окремі засоби й способи. Нагадаємо, що, вживаючи категорію “інші дії”, законодавець підкреслює: перелік не є вичерпним.

У цьому контексті пропонується звернути увагу на використання терористами електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), інформаційних систем та мереж. Враховуючи масову доступність таких засобів, не виключено, що вони використовуються і терористами: для підготовки терористичних актів (збору необхідної інформації, обміну інформацією при організації, підготовці та плануванні злочину); а також як предмет злочинного посягання для досягнення мети терористичного акту.

В інформаційній сфері проблеми ефективності антитерористичної політики держави пов’язані з використанням державою та терористичними організаціями практично однакових методів (пропаганди, соціально-інформаційних технологій, розвиток хакерства і кібератак) і полягають у недостатній ефективності методів управління неконтрольованою інформацією в суспільстві, що веде до його дестабілізації. Потребують удосконалення методи нейтралізації негативних інформаційних потоків, а також розробки нових інформаційних інструментів соціального контролю.

Інформаційна забезпеченість політики щодо суб’єкта тероризму ускладнюється проблемою визначення його зовнішньої підтримки, яка розуміється як допомога в забезпеченні існування та діяльності терористичної організації з боку суб’єктів, які не єелементами структури даної організації. Це визначення зумовлює проблему окреслення кінцевої рушійної сили терористичної діяльності, яка виражається увідсутності достовірної інформації про роль суб’єктів зовнішньої підтримки вдіяльності організації, певну змінність зовнішніх спільників і тенденцію до збільшення серед них приватного компонента замість державного, що в роботі відображено у порівняльних таблицях. При цьому спостерігається залежність між збільшенням приватного компонента серед сучасних суб’єктів зовнішньої підтримки та зменшенням ефективності антитерористичної політики держави, яка зумовлена: 1) розширенням кількості можливих суб’єктів зовнішньої підтримки; 2)орієнтацією силових методів держави на чітко позначеного об’єкта впливу; 3)ефективністю застосування різного роду санкцій тільки проти об’єктів, які мають постійні матеріальні цінності; 4) недостатністю достовірної інформації про реальні цілі та мотиви терористичної діяльності. З огляду на це, підвищення ефективності антитерористичної політики в цьому аспекті потребує вдосконалення методів збирання інформації для забезпечення основ інформованих рішень і розроблення адекватних методів боротьби проти приватної сили[10].

Можливість зовнішньої підтримки у виникненні тероризму на території України оцінено як таку, що може існувати, причому як з боку міждержавного протиборства (з використанням терористичних угруповань), так і приватного поширення міжнародного тероризму.

Аналіз інформаційної забезпеченості антитерористичної політики щодо об’єктів нападу терористів передбачає з’ясування джерел інформації. При цьому відзначено брак достовірної інформації, який зумовлений відносною ненадійністю джерел і поверховістю отриманої інформації. Це викликає неадекватність сучасних методів антитерористичної політики держави щодо забезпечення суспільної стабільності та захисту населення. Таку ситуацію зумовлює ще й низька ефективність методів передбачення та вчасного пристосування під час боротьби проти тероризму, недостатність часу для прийняття державою виважених рішень про захист чи певні дії у відповідь[11].

Протягом більш як 40 років в ООН проводиться серйозна робота по розробці адекватних юридично обґрунтованих і реально діючих механізмів для боротьби проти тероризму в міжнародному масштабі. Результатом здійснених зусиль є формування на глобальному рівні антитерористичної системи під егідою ООН та її спеціалізованих установ, яка включає в себе розгалужену міжнародно-правову договірну базу співробітництва держав у боротьбі з актами тероризму на суші, в морі та в повітрі, відображену у 13 конвенціях та 8 деклараціях, спеціально створені інститути Контртерористичний комітет Ради Безпеки ООН (КТК) та Виконавчий директорат Контртерористичного комітету (ВДКТК) - механізми співробітництва, контролю та моніторингу за виконанням зобов’язань, взятих на себе відповідно до положень Резолюцій Ради Безпеки ООН державами-членами та організаціями - партнерами.

Події 11 вересня 2001 р. не тільки висунули на чільне місце серед глобальних проблем загрозу міжнародного тероризму, (але й) поставили під сумнів дієвість та ефективність існуючих інструментів протидії Організації, досвід, здобутий протягом більш як 40-річної практичної діяльності. У такій ситуації нагальною постає потреба адаптації існуючих механізмів та правових інструментів ООН до викликів та загроз сьогодення задля зміцнення позицій на міжнародній арені як єдиної універсальної міжнародної організації, створеної для забезпечення міжнародного миру та безпеки, захисту демократичних цінностей.

Проблема тероризму як один із головних пунктів порядку денного почала розглядатися в ООН з середини 1960-х рр. ООН займає чітку, однозначну та послідовну позицію щодо різних форм тероризму, в тому числі і міжнародного, яка ґрунтується на положеннях Статуту, концепції колективної безпеки та нормах гуманітарного права. ООН рішуче засуджує різні прояви тероризму як злочинні акти, що загрожують міжнародному миру та безпеці та порушують цінності, за які виступає ООН: повага до прав людини, верховенство права, демократичний розвиток, мирне врегулювання конфліктів, терпимість між націями і т.д.

Після закінчення холодної війни активізується діяльність Організації щодо вироблення політики протидії міжнародному тероризму: були прийняті символічні Декларації про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. та 1996 р., оголошено Усаму Бен Ладена та рух „Талібан” поза законом, застосовано проти них санкції та створено Спеціальний комітет для розробки всеохоплюючої конвенції. Визначальний вплив на формування позиції та розробку політики ООН у боротьбі проти тероризму мали події 11 вересня 2001 р. та прийняття Резолюції Ради Безпеки ООН №1373, яка закріпила політико-правову основу формування широкої міжнародної антитерористичної коаліції, закликавши рішуче протидіяти тероризму як глобальній загрозі.

ООН займає чітку, однозначну та послідовну позицію щодо різних форм тероризму, в тому числі і міжнародного: ООН рішуче засуджує різні прояви тероризму як злочинні акти, що загрожують міжнародному миру та безпеці та порушують цінності, за які виступає ООН: повага до прав людини, верховенство права, демократичний розвиток, мирне врегулювання конфліктів, терпимість між націями і т.д.

Останнім часом антитерористична законотворчість помітно пожвавилася — законодавство деяких країн поповнилося окремими законами, спрямованими на боротьбу з тероризмом. Проте згадана вище неузгодженість та неуніфікованість наявна і тут.

Стаття 3 Федерального закону Російської Федерації «Про боротьбу з тероризмом» (З липня 1998 p.): «Тероризм — насильство чи загроза його застосування відносно фізичних осіб або організацій, а також знищення (пошкодження) чи загроза знищення (пошкодження) майна та інших матеріальних об'єктів, що створюють небезпеку загибелі людей, заподіяння значної майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, здійснювані з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення, чи впливу на прийняття органами влади рішень, вигідних терористам, чи задоволення їхніх неправомірних майнових та (або) інших інтересів; посягання на життя державного чи суспільного діяча, здійснене з метою припинення його державної або іншої політичної діяльності або через помсту за таку діяльність; напад на представника іноземної держави чи співробітника міжнародної організації, які користуються міжнародним захистом, а також на службові приміщення чи транспортні засоби осіб, які користуються міжнародним захистом, якщо це діяння здійснено з метою провокації війни або ускладнення міжнародних відносин». Турецький аналог антитерористичного закону був прийнятий 12 квітня 1991 р. Цей закон не лише за назвою, а й за суттю схожий з російським, втім, як і з законами Франції та ФРН[12].

Законодавство деяких, зокрема латиноамериканських країн особливо гостро реагує на загрози тероризму. Наприклад, нормативний акт «Злочини, пов'язані з тероризмом», прийнятий в Перу в 1992 р, передбачає покарання на щонайменше 30 років ув'язнення за «провокування, створення чи підтримку неспокою, тривоги або страху у населення чи якійсь його частини». А лідерам терористичних угруповань гарантовано довічне ув'язнення. Законодавство Перу навіть ототожнює поняття «тероризм» та «зрада батьківщині».

Законодавство Ізраїлю передбачає превентивні санкції навіть за ймовірність гіпотетичного використання певного правопорушення з терористичною метою. Наприклад, Закон № 33 від 1991 р. встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років за носіння та зберігання холодної зброї за межами свого житла.

На відміну від ізраїльського законодавства, Кримінальний кодекс Іспанії (1995 p.), де проблема тероризму, зокрема баскського, також є дуже гострою, встановлює відповідальність за несанкціоноване носіння та зберігання зброї лише у разі приналежності до озброєних бандитських угруповань, терористичних організацій та тих, хто їм сприяє.

Антитерористичне законодавство Італії стало безпосередньою та оперативною реакцією на гучні терористичні акти кінця 1970-х років. Так, після вбивства 9 травня 1978 р. прем'єр-міністра Альдо Моро італійській парламент уже 18 травня прийняв закон, в який було введене визначення тероризму. Закони про боротьбу з тероризмом були прийняті також у ФРН (1986 р.) та США (1996 p.)[13].

В українському законодавстві закон «Про боротьбу з тероризмом» (№ 638-IV) з'явився нещодавно. Він був підписаний 20 березня 2003 р. Згідно з ним «тероризм — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей» (Розділ І. Загальні положення, Стаття 1. Визначення основних термінів).

Недосконалість даного визначення тероризму очевидна, оскільки відповідно до нього терористичними можуть тлумачитися й інші злочини, що не є терористичними. Наприклад, вбивство з метою пограбування також є і суспільно небезпечним, і передбачає цілеспрямоване застосування насильства, і здійснюється проти ні в чому не винних людей. Інакше кажучи, в законі відсутня визначальна характеристика тероризму, а саме, політична мотивація терористичної діяльності, що робить необхідним уточнення і корегування змісту поняття тероризм.

У вітчизняній юридичній науці проблеми визначення тероризму вже неодноразово порушувалися, зокрема в працях В. Антипенко, Д. Глущенко, В. Емельянова, В. Остроухова та ін. Так, В. Антипенко була запропоноване більш досконале визначення тероризму, яке охоплює всі прояви та визначальні характеристики цього явища.

Згідно з ним тероризм — це «вчинення, підготовка до вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку для життя або здоров'я людини, чи загрозу настання інших тяжких наслідків, якщо вони здійснені з метою спонукання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, або їх посадових осіб, міжнародних організацій чи їх представників, а так само фізичних, юридичних чи громадських осіб вчинити будь-яку дію або утриматися від її вчинення чи спрямовані на залякування населення, провокацію війни чи воєнних конфліктів, спричинення міжнародного ускладнення, позначені спрямованістю на заподіяння фізичної шкоди невизначено широкому колу осіб загальнонебезпечним способом, насамперед особі, а в другу чергу — знищення чи пошкодження матеріальних об'єктів». Ця дефініція разом з наведеними вище визначеннями тероризму різними авторами може бути використана під час доопрацювання чинного антитерористичного законодавства[14].

Принциповою проблемою при розробці й запровадженні заходів антитерористичної діяльності, зокрема планування конкретних дій, є необхідність дотримання демократичних норм і збереження конституційно гарантованих свобод громадян. Традиційно заходи у боротьбі з тероризмом включають в себе: комплекс організаційно-політичних заходів (розробка та реалізація державою політики в галузі боротьби з тероризмом); правові заходи (кримінально-правові, кримінально-процесуальні, адміністративно-правові); виховні, спеціальні. Останній різновид передбачає надання певних повноважень державним спецслужбам. Зазвичай у демократичних країнах при обговоренні цього питання точаться жваві дискусії, оскільки ці повноваження можуть бути використаними і для втручання в приватне життя громадян, а відтак обмежувати їхні свободи та права.

У демократичних країнах розроблені дві моделі боротьби, покликані гарантувати, що зусилля виконавчої влади щодо приборкання тероризму не вийдуть за межі законного прагнення убезпечити життя людей. Британська модель (прийнята в 1973 p., коли активізувалася терористична діяльність ірландської республіканської армії — ІРА) дозволяє контролювати дії сил безпеки вимогою щорічного отримання нового законодавчого мандату від уряду на проведення певних дій. Керівники органів, що ведуть боротьбу з тероризмом, мають довести, що їх надзвичайні повноваження виправдані і не вийдуть з-під контролю; якщо вони не зможуть це зробити, їхні «ліцензії» на ті чи інші дії автоматично анулюються.

За «континентальною» європейською моделлю, обов'язок здійснювати контроль за діяльністю органів безпеки зазвичай покладається на судові органи, які аналізують заходи у боротьбі із тероризмом, щоб гарантувати, що вони виправдані законною турботою про безпеку населення. Вимога періодичної пролонгації отриманого мандата в законодавчому порядку та перевірка судовими органами у чітко встановлені терміни дозволяє громадянам через обраних представників та суддів контролювати діяльність органів безпеки18.

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» також передбачає підзвітність органів антитерористичної діяльності органам державної влади. Так, ст. 30 цього Закону встановлюється порядок контролю як за дотриманням законодавства при проведенні боротьби з тероризмом (здійснюється Верховною Радою України), так і за діяльністю суб'єктів боротьби з тероризмом (здійснюється Президентом України), а ст. 31 запроваджується нагляд за додержанням вимог законодавства органами, які беруть участь в антитерористичних заходах (цей нагляд покладається на Генерального прокурора України та уповноважених ним прокурорів). Така змішана форма підзвітності поєднує у собі форми контролю, притаманні європейським країнам (за британською та континентальною моделями), оскільки залучає до процесу контролю усі гілки державної влади. Це, звичайно, забезпечує суттєво більший рівень контролю за дотриманням законодавства, проте змішана форма звітності вочевидь вимагає уніфікації, оскільки ускладнює нагляд і може призвести до конфлікту інтересів між органами, уповноваженими контролювати законність антитерористичної діяльності.

З іншого боку, Законом не передбачено порядок пролонгації та періодичність звітності суб'єктів, яким надані повноваження щодо антитерористичної діяльності. Все це робить необхідним дещо спростити та уніфікувати наявну нормативно-правову базу, що визначає порядок проведення антитерористичної діяльності і нагляд за дотриманням законності[15].

Глобальна стратегія протидії тероризму робить необхідним налагодження і розвиток набагато більш тісних стосунків між суб'єктами антитерористичної діяльності, що передбачає створення як адекватних механізмів взаємопідтримки й обміну інформацією на міждержавному рівні. Втім, національна держава, постаючи як єдине джерело суспільного порядку та легітимного насильства, виявляється головною інстанцією, що, захищаючи інтереси більшості, здатна успішно протистояти новим викликам з боку тероризму шляхом обмеження діяльності позасистемних активістів та відмови від радикальних проектів і закликів. Тому від досконалості й адекватності державної антитерористичної діяльності, що передбачає не лише оперативне реагування на терористичні акції, а й профілактику і попередження виникнення, розповсюдження та активізацію терористичних осередків, і надалі залежатиме безпека як окремих суверенних держав, так і світового співтовариства у цілому.

Недостатня ефективність антитерористичної політики держави полягає в її невідповідності до нових особливостей структури тероризму: переходу від окремих угруповань із ситуативними контактами між собою на локальному рівні до мережеподібної організації, розгалуженої по світу, відмови від ієрархічності, високого ступіню автономності бойових формувань, діяльності осередків без певного лідера, взаємодії з місцевими структурами, ідеологічного зв'язку структурних елементів з тенденцією до віртуалізації й подальшого дроблення структури. Натомість сучасні методи антитерористичної політики розраховані на боротьбу з традиційною ієрархічною структурою організації, фізичну ліквідацію її головної ланки[16].

Date: 2016-08-31; view: 377; Нарушение авторских прав