Відкритість інформації.

Відкри́та інформа́ція — це тип інформації за режимом доступу до неї, що характеризується:

· систематичною публікацією її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

· поширенням засобами масової інформації;

· безпосереднім її наданням громадянам, державним органам та юридичним особам[1].

Порядок та умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами відкритої інформації встановлюються Законом України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» та договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:

♦ систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

♦ поширення її засобами масової комунікації;

♦ безпосереднього її надання зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Порядок і форми надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються законодавством або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на отримання відкритої інформації забороняється законодавством.

Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання професійних обов' язків.

Щодо інформації з обмеженим доступом, то вона за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну (КТ) і таємну.

Конфіденційна інформація - це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, отриманою за власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законодавством таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи приналежність її до категорії конфіденційної та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Винятком є інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої є загрозою для життю і здоров' я людей.

Загальновідомим є те, що лише невелика кількість людей з усіх, хто коли-небудь жив і живе на Землі, зуміли зробити великі наукові чи інші відкриття, створити видатні витвори мистецтва. Але це тільки доводить, що «одна і та сама» інформація сприймається символічною реальністю в мільйонах і мільярдах своїх можливих інтерпретацій, і лише деякі з них – завжди рідкі і непередбачувані – виявляються по-справжньому ефективними.

Примітно також, що справді великі творіння людського розуму і духу лише смисловими нюансами (теми, тексту, мелодії, кольору, колориту, форми) відрізняються від ремісничих підробок і копій. Але саме ця обставина показує, наскільки важлива в соціальному середовищі гранична інформаційна відкритість.

Інакше кажучи, щоб гарантовано не втратити для сучасників і нащадків талант М.Ломо­но­сова, необхідно надати можливість освіти всьому Сибіру, а щоб не зник у забуття геній Т.Шевче­нко – відпустити на волю мільйони кріпаків. У контексті інформаційних уявлень ці немудрі приклади показують, що інформація знаходить системну ефективність лише за умови її необмеженого поширення, абсолютної доступності.

З наведених визначень, пояснень і прикладів також випливає, що справжні інформаційні відносини мають місце тоді, коли виконуються наступні умови:

а) повідомлення повинне містити елемент новизни для його відправника чи адресата;

б) повідомлення повинне мати смисл, бути «орієнтованим» у термінах Ж.Лакана;

в) ефект інформаційного повідомлення не може бути цілком передбачуваним.

Тому не випадково у світі затвердилися й існують дві етики інформаційних взаємин суспільства і держави. У першій з них – етиці відкритості – держава виступає могутнім засобом, що гарантує своїм громадянам максимально широкий доступ до інформації, новизни і всього що відбувається у світі. Така держава, звичайно, завжди є об’єктом витонченої і компетентної критики.

В другій етиці – етиці закритості й ін фор­маційного стримування – держава виступає в очах суспільства як найбільш інформований суб’єкт, але кінцевим результатом такої політики стає звичайно загальна недовіра громадян до влади і страх. Критики тут тим більше не уникнути, але найчастіше вона виявляється революційною.

По суті, перевагу в державі тієї чи іншої етики обумовлює тонус усіх дискурсів що ведуться під її юрисдикцією, зміст більшості процедурно-регулюючих угод (Ю.Габермас): прагматичних, політичних, моральних, правових. Давно відзначено, що якщо інформація де-небудь суворо обмежується, то незабаром буде обмежене вузькими рамками і все політичне життя.

Звичайно, крім інформаційної відкритості і доступу до джерел даних, велике значення мають соціальна пам’ять, технічні банки і бази даних. Уява і творча фантазія вочевидь їх потребують. Чим більше матеріалу дає пам’ять, чим ширше інформаційне поле уяви, тим більше в людини можливостей для комбінаторної роботи розуму, тим більш вражаючими стають продукти її фантазії.

Важливим є також і питання про час, який індивід витрачає на доступ до відомостей, що його цікавлять. Тому час доступу також позначається на сучасних оцінках вартості інформації. У більшості випадків код чи шифр доступу являють собою не тільки замок, що важко зламати, але і замок, що вимагає часу, щоб відкрити його у законний спосіб.

Зрештою, говорив Д.Лоуренс, можна дізна­ватися про самі інтимні справи інших, але тільки зі співчуттям і при дотриманні поваги до такої «непокірливої і затасканої речі» як людська душа. Що ж стосується загальних підходів, то зов­сім очевидно, що в діалектиці інформаційних від­носин ми повинні чітко розрізняти первинних і вторинних одержувачів інформації. З погляду теорії народного суверенітету саме громадянському сус­пільству, індивідам тут належить пріоритет, а не державі чи її організаціям.

Це означає, що відкритість інформації є сьогодні головною гарантією інтелектуальної свободи людини, а можливість виробляти, одержувати у власність, передавати і поширювати будь-як інформацію про події й обставини свого життя – одним з найбільш важливих прав людини.