Графіка. Творчість Галини Захарясевич

Г.Захарясевич (1910-1970) належить до тих нечисленних талановитих художників в українському мистецтві, які намагалися внести нові вартості та національний колорит у свою творчість. Вона та її старші посестри в мистецтві – Олена та Ольга Кульчицькі, Я. Музика, С. Гебус-Баранецька – відкрили для нас і для мистецького процесу першої половин XX століття естетичні вартості багатовікової художньої практики українського народу. Швидше за інших вони глибоко відчули красу і цінність народної творчості. Закохані в її барви, форми, декоративні ритми, пізнали її життєдайність для майбутнього розвитку української культури. Збагативши народним елементом свою творчість, зуміли найти нові відтінки краси професіонального мистецтва.

Як засвідчує творчість Г. Захарясевич, постать О. Кульчицької як людини, митця і громадянина була дуже близькою їй. [11; 507] Цінні надбання таланту видатної художниці, її мистецькі пошуки ставали не раз відправним пунктом у артистичних змаганнях Г. Захарясевич. Вона, як О.Кульчицька, також здобувала художню освіту у Відні, у Вищій школі прикладного мистецтва (Кунстгеворбешулле) при Академії мистецтв (1931-1936), яка давала різнобічні фахові знання, розвивала талант своїх вихованців у багатьох напрямках, прищеплюючи їм глибоке відчуття та розуміння високої естетичної культури. Україна конче потребувала такого роду митців, бо в тій ділянці прикладного мистецтва панував повний застій, наскрізь міщанські патріархальні смаки, незважаючи на те, що тут існували великі потенціальні можливості для використання багатющих історично сформованих художніх ремесел, яких не торкалася ще творча уява художника-професіонала та експериментатора. [11; 508] Г. Захарясевич, високоосвічений митець, була серед піонерів використання народних джерел як основи для формування національних ознак українського професіонального мистецтва, що особливо в Західній Україні орієнтувалось на тогочасні європейські зразки. [11; 508] (Рис.III.1.1.)

Художниця була підготовлена до такого глибокого розуміння цінності народного мистецтва. Чистоту естетичних народних ідеалів винесла майбутня майстриня з середовища бойківського села Рахині, що на Підкарпатті, де народилася в родині греко-католицького священника Л. Захарясевича. У великій пошані в сім’ї були українські традиції. Діти виховувалися вимогливо в національному дусі, їм з малку прищеплювалися почуття честі та людської гідності, високої мети служіння Богові, людям і народові.

Побутова культура, народні звичаї, декоративні барви та щедрість народного мистецтва, чарівність і фантастична тектоніка архітектури дерев’яних церков та їх інтер’єри, що були справжніми сільськими музеями, краса оточуючої природи – все це витончило вразливі душу дівчини, розбудило незвичну чутливість до прекрасного та бажання стати митцем. Маючи різноманітні обдарування, вона довго шукала себе і свого призначення в творчій праці. Мала небуденний літературний хист: писала вірші,оповідання та філософські казки, мала дар конструктивного мистецтва, що зважило на її рішення навчатися архітектурного мистецтва у Львівській Політехніці та нахилі до дизайнерського проектування. [11; 509 ]

Володіла оригінальним голосом, який у свій час удосконалювала у Львівській консерваторії, де пощастило їй вчитися у всесвітньо відомої української співачки – С.Крушельницької. З часу знайомства з Великою Соломією у Відні їх єднали щира дружба, спільність поглядів на призначення мистецтва. Спілкування з такою визначною особистістю серйозно вплинуло на творчість художниці та її народне спрямування.

На її релігійні погляди мало вплив не тільки родинне середовище, а й гімназія сестер Василіянок, в якій вона вчилася. [11; 520 ] З ініціативи сестер-монахинь учениці організували своїми силами музей народної вишивки, збирали колекцію культового та народного мистецтва, займалися рукоділлям. Можна сказати, що Г.Захарясевич з дитинства «виросла» в греко-католицькому храмі – в цьому осередку духовності мистецької культури, своєрідному музеї, де в довершеному синтезі співіснували різноманітні зразки художньої творчості народу – настінні розписи та іконопис, іконостасна різьба, ткані та вишивані рушники, хоругви, фелони,скатертини та покривала, а також і стародавні церковні книги у прекрасних оправах, з мініатюрами чи гравюрами, які дівчинка з цікавістю оглядала, ще не вміючи навіть читати.

Захарясевич знала кілька іноземних мов, цікавилася літературою медициною, східною філософією, добре знала етнографію та фольклористику – одним словом, була художницею-інтелектуалкою з широкими творчими зацікавленнями. Але найбільш повно їй вдалося виявити себе в прикладному та образотворчому мистецтві, навіть десь на межі схрещення цих двох видів мистецтва. Треба сказати, що основи такого універсального творчого мислення Г.Захарясевич ще з шкільної лави Львівської української гімназії сестер Василіянок, яку закінчила у 1927 році.

Після закінчення академії у Відні Г. Захарясевич живе і працює деякий час у Варшаві, де знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Ю.Липою, який перебував на еміграції. У Варшаві художниця активно займається працею (1936-1942). Це, мабуть, найщасливіші роки її життя: розквітнув новими гранями її талант, її тішить родинне життя, взаємна любов та взаєморозуміння, радість материнства – все це розбуджувало її натхнення та енергію творчої уяви. Тільки туга за Україною, рідною землею мучила її і настійно кликала на батьківщину. І тільки-но така можливість настала, вона негайно скористалася нею та переїхала разом із родиною у 1942 році в Галичину, у місто Яворів на Львівщині, в околиці якого її чоловік одержує працю лікаря. Перед від’їздом з Варшави робить перший підсумок своєї кількарічної праці, організовуючи в своїй невеличкій майстерні персональну виставку. На ній експонує понад 117 творів різного характеру, що засвідчили її значну творчу спроможність та активність у багатьох жанрах мистецтва.

[11; 523 ]

Вплинуло на особисту і творчу долю молодої художниці також знайомство та одруження з Ю. Липою (1900-1944) – видатним українським вченим-медиком, громадським діячем та письменником, поетом та великим патріотом України. [11; 510 ] (Рис.III.1.2.)Він ходив із Південної України, з Одещини, із родини українського інтелігента І. Липи – провідного діяча УНР 1908 року, який в 1920-х роках емігрував у Галичину. Трагічна доля Ю. Липи, жорстоко закатованого енкаведистами у 1944 році, остаточно заважила на життєві долі художниці.

Вона зазнала тяжких поневірянь і переслідувань як дружина «ворога народу», цькувань та приниження, всякого замовчування її творчості, обмеження її можливостей як митця. Останнє, мабуть, перживала найболючіше. Розбита і безпорадна, цілком не пристосована до життєвої боротьби, вона разом із двома дітьми була залишена на ласку долі. Як підстрелена чайка, намагалася рятувати себе і дітей, шукали опорив людях, хоч не завжди її знаходила.

Десь на самому дні своєї душі, в своїй безмежній любові до людей знаходила сили до життя і терпіння. Сама в тих скрутних моментах приходила людям на допомогу. Про її гуманне ставлення до людей свідчить той факт, що її було обрано в 1950-х роках до міської ради народних депутатів.

У тій трагічній життєвій ситуації шукала забуття в своєму мистецтві, що не раз ставало бальзамом для зраненої душі. [11; 511] Все частіше замикалась в собі в стінах своєї маленької майстерні, поступово нищило її горе, щоденні нестатки, боротьба за існування;вона багато курила, часом заглушуючи свій біль келихом вина, і тоді, здавалося на мить, була здатна малювати казкові мотиви, ніби спогади про давно минулі літа ясноокого свого дитинства чи юності. Життя ставало щораз тяжче, сили виснажувалися, танули… В її творчості тоді оживали віра в перемогу добра і справедливості, без якої не може жити жоден справжній художник, який творить не стільки для сьогодення скільки для майбутнього. Ця віра зігрівала її теплом до кінця життя. А ще підтримували її нечисленні друзі, вірні шанувальники її таланту, які не раз приходили з допомогою, котру не все радо приймала горда натура художниці. Серед тих людей слід згадати добрим словом мистецтвознавця І.Гургулу та С.Чехович, Н.Якимович, Л. Мокрівську, молодих художників Б.Сойку і М. Кипріяна, В. Черкаса, В. Вітрука і особливо С. Вокрій-Гнатенко. Остання чимало спричинилася для пропаганди творчості Г.Захарясевич-Липи як на Укараїні, так і за кордоном. Будучи заступником директора Українського музею в Нью-Йорку, допомагала виданню творів майстрині тощо. [11; 512] Завдяки ентузіазмові нечисленних друзів вдалося організувати невелику персональну вистаку творів художниці після її сметрі (1970) у залах Спілки художників у Львові, а згодом у 1986-му, - в Музеї українського мистецтва;виставки мали належний художній рівень, але пройшли майже непомітно, без особливої реклами.

Проходили виставки, і знову все надовго затихло, охоплюючи громадськість облудним забуттям та байдужістю. Твори художниці, на жаль, неможливо в повному обсязі сьогодні зібрати. Вони розпорошились у невідомих напрямках, чимало осіло в приватних збірках, чимало перевезено за океан. Вперше у більш повному обсязі ознайомилась наша громадськість з творчістю художниці у квітні-травні 1990 року, коли львівська громада відзначала одноразово круглі ювілейні дати – 120-річчя І. Липи (1870-1923), 90-річчя Ю. Липи (1990-1944), 80-річчя Г. Захарясевич. [11; 514 ]

Знайомство з донькою художниці М. Липою-Гуменецькою, яка поділилася своїми незабутніми спогадами про матір, а також щире визнання та загальний інтерес громадськості до таланту майстрині змусили нас до певних роздумів, узагальнень та аналізу того феномена творчості Г. Липи, ще донині не цілком до кінця усвідомленого нами.

Як художниця з широкою мистецькою освітою її приваблювала образотворча стихія, хотілося висловитися про відчуте й передумане. Але любов та знання праці в матеріалі підказували їй нові підходи до форми і композиції, до виражальних художніх засобів. Вона володіла різними графічними техніками, живописними засобами, прекрасно відчувала виразність лінії та гру кольорових плям, що горіли в її творах, як дорогоцінні самоцвіти. Вміла оригінально поєднати сюжетну композицію з техніками прикладного мистецтва, зокрема такою як «батик». Сама в цій екзотичній техніці старовинного розпису Далекого сходу дуже вільно почувала себе художниця, вправно володіючи його таємницями, успішно пристосувавши цю техніку розпису на шовку до своїх творчих задумів і українських традицій. Розпис по батику використовувала різнопланово, як в камерних станкових мініатюрах, що нагадують кольорову графіку, невеликі сувенірні мініатюри, так і в проектах текстильних виробів; вона також робила успішні спроби використати цю техніку у монументальних розписах української етнографії (наприклад, її батикове оформлення сценічного втілення поеми Т.Г.Шевченка «Гайдамаки» ще до сьогодні не сходить зі сцени театру ім. Заньковецької). [11; 515 ]

Починання художниці в ділянці художнього текстилю в техніці «батик» справедливо заслуговує узагальнення та належного продовження як напрям сучасної декоративної тканини, яка при всій модерній структурі мусить мати і національні риси та характер. Це особливо необхідно нам врахувати в час відродження мистецької культури.

Художниця працювала олівцем, тушшю, гуашшю і темперою, малювала аквареллю та різними комбінованими техніками. (Рис.III.1.3.)Виконувала з захопленням проекти для різних текстильних виробів, робила ескізи орнаментів для гаптів, вишивок, набійок; в її творчому доробку є проекти для виробів із благородних металів – золота і срібла, ювелірних зразків, прикрашених емаллю, інтарсією, проекти тиснення на шкірі тощо. Вона виконувала ескізи художніх меблів, костюмів дрібних галантерейних предметів (шкатулки, папіросниці, торбинки, шалики, хустки, кептарики і т.п.). Майстриня виявляла надзвичайно багату фантазію та невичерпну уяву, працюючи в рекламно-промисловій графіці (товарні знаки, упаковка), в мистецтві екслібрису, в книжково-ілюстративній та оформлюваній графіці. [11; 516] Виконувала плакати, книжкові обкладинки, палітурки для видань свого чоловіка Ю.І.Липи в галузі політики, історії, народної медицини, фітотерапії, робила ілюстрації до своїх власних літературних спроб, дитячих казочок («Казка про сміливого Дзюдика»). Трансформувала в графіці цілий ряд улюблених нею творів української класики, зокрема «Лісову пісню» Л.Українки та І.Франка «Каменярі». Твір цей служив темою для створення цілого циклу графічних композицій, переведену у текстильну техніку «батик». Ця робота є оригінальним надбанням образотворчої франкіани, має риси монументального узагальнення, незважаючи на цілком невеликий розмір цих творів.

Найцікавішими в доробку майстрині стали праці присвячені фольклорним мотивам, які й визначають стильову спрямованість її творчості. Перед нами розгортає художниця неповторний світ фольклорних образів, що віддзеркалюють морально-естетичні закони народного життя, сповнених поетичного забарвлення, витвореного в народному середовищі впродовж віків. [11; 517]

Народна пісня вабила її своєю чистотою, багатогранним змістом, мелодійністю. Г.Захарясевич могла б сміло оформити своїми творами цілу антологію фольклорної пісні, настільки часто вона зверталася до пісенного багатства України, тим самим пропагуючи його, звертала увагу на естетичну цінність, утверджувала його безсмертя. Лише перелік проілюстрованих пісенних мотивів склав би цілий список – «Три дівоньки, як ті рибоньки», Там Василько сіно косив», Ой під гаєм, гаєм», «Ой Семене, Семене…», «За городом качки пливуть», «Ой ходила дівчинонька бережком.

Часто бувало, що до одної пісні художниця створювала цілу низку композицій, які передавали діалектику розповіді, нанизуючи немов намисто, куплет за куплетом. Майже кожен рядок пісні стає мотивом для нової уявної сценки циклів «Ішла баба на весіллє». Цю жартівливу пісню з галицького Поділля художниця записала з уст С. Крушельницької. Художниця присвятила пам’яті своєї великої вчительки і наставниці серію невеликих мініатюр на батику, які свідчать про образне багатство українського фольклору і про прекрасне відчуття його майстринею. [11; 518] Оригінальний рисунок у стилі народного примітиву, дуже характеристичного в своїй психологічній основі, засвідчує, що на його основі можна було б знайти виразну мову українського мультиплікаційного кіно або дитячої книжки. В тих ділянках художниця завжди мріяла працювати.

Більшість її праць були призначені репродукування поліграфічним способом як художні поштові листівки. Деякі з них були надруковані і здобули велику популярність та прихильність глядача, виразно виділилися своїм артистичним смаком серед продукції такого роду. Поздоровні святкові листівки народного та релігійного характеру Г.Захарясевич стали бібліографічною рідкістю і вельми високо цінуються філокартистками.(Рис.III.1.4.)

Унікальне значення мають в українській графіці роботи художниці за мотивами різдвяного фольклору – щедрівок, колядок, віншувань тощо; їх можна поставити за художнім рівнем із листівками таких відомих українських графіків, як С. Гординський, Е. Козак, П. Ковжун та інші («Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ой як то було світа початку», «Ой у саду, саду, саду-винограду», «По садочку павоньки ходять»).

Численні проекти листівко так і не побачили світ у застійний період, час суворої заборони релігії і пов’язаних з нею народних звичаїв. [11; 519] Тільки нещодавно побачила світ чудова серія графічних робіт Г. Захарясевич за мотивами відомої стародавньої коляди «Бог предвічний…».Сувенірне видання у вигляді букетика було видане в США (Нью-Йорк, 1988р.). Стилізовані графічні композиції влучно доповнені заставками та орнаментальними ініціальними буквицями на зразок старовинних церковних книг. У своїй сюжетній композиції художниця охоче вплітала шрифтові надписи, тексти пісень, добре володіючи шрифтовими елементами, надаючи їм національного колориту.

Як бачимо, значне місце в зацікавленнях майстрині займав традиційний християнсько-релігійний образ, який вона не завжди вирішувала строго канонічно, а доповнювала власною уявою, життєвими спостереженнями народу, з нього черпала натхнення. Як глибоко релігійна людина вкладала в ці сюжети повагу і задушевний настрій, вони звучали як її поетична молитва, звернена до Бога («Різдво», «Йордан», «Розп’яття», «Страшний суд», «Задушні дні», «Христос во славі», «Мадонна з квіткою» та інші).

Художниця не відкидала церковного та релігійного мистецтва, а пильно вивчала його і сама пробувала небезуспішно працювати в тій ділянці, відчуваючи потребу стильового оновлення церковного мистецтва XX століття. Це відчувається у ряді її ескізів для іконостасу, начерків до картин на біблійну тематику, в численних вищезгаданих листівках, а також у найцікавішому страсному циклі «Хресної дороги». Художниця мріяла перевести композиції цього циклу, що ілюстрували 14 етапів дороги Христа на Голгофу в малюнок на склі, який був традиційним на Гуцульщині. [11; 521 ] Чистота колористики, звучна декоративність, графічна чіткість контуру гуцульської ікони на склі захоплювали художницю, і вона намагалася в батику наблизитися до художнього ефекту цих ікон як зразків народної малярської творчості.

Слід також нагадати, що Г. Захарясевич була авторкою проекту хоругви Марійської дружини українських студенток у Львові, проектувала також ритуальний фелон та ризи для святішого владики Йосифа Сліпого на основі орнаментики українського бароко тощо.

Незрівнянна народна мудрість, що відкладалася віками у скарбницю казок та міфів, постійно стимулювали буйну уяву художниці, викликали до життя нові задуми. Вона охоче малювала казкові, повні алегоричного змісту образи, глибоко відчуваючи їх символічні сутність, дидактику та мораль («Русалка», «Дід водяник», «Вітрик і хмарки», «Радісне пекло», «Звірки на леваді»).

Творчість Г.Захарясевич споріднена в дечому з поезією І.Антонича. Її з поетом єднає багато спільного – і походження, і виховання старослов’янською обрядовістю поганських часів, і мажорне життєпоклонство, і відчуття щедрого, пантеїстичного буяння рідної природи. [11; 522 ]

Чимало паралелей до творів художниці можна було б знайти у поезіях Антонича зі збірки «Зелена Євангелія», «Привітання життя». Антонич був поетом її молодості, творчість якого сприяла світоглядному становленню митця та її естетичних поглядів.

Про цю виставку схвально відгукнулася тогочасна преса, відзначали її художній рівень мистецька критика та фахівці. У невеликій статті Й.Ружицький, професор Інституту пластичних мистецтв, відзначає притаманний художниці рішучий декораційний потяг, що виразно помітний навіть у її нарисах з природи, як рівно ж глибока артистична культура, що виявляється особливо в обсязі колористики. Одначе, на жаль, як пише дослідник до цих прикмет треба віднести перебільшене нехтування рисунком на користь барв і композиційних вимог. Праці Г. Липи заслуговують на зацікавлення ширших кругів громадянства. Ця перша виставка творів художниці давала вагомі надії на успішний розвиток її творчих здібностей в майбутньому і багатогранну творчість у різних ділянках прикладного та образотворчого мистецтва.

Більш як півстоліття розділяє нас від тієї першої виставки художниці, що організована була поза межами України. Та батьківщина, куди так мріяла повернутися, на жаль, прийняла її неласкаво, доля готувала їй страшні випробування, в яких розбилися мрії, а багатьом творчим планам художниці ніколи не судилося здійснитися. [11; 524 ]

В останні роки свого життя художниця Г.Захарясевич, немов передчуваючи завершення свого творчого шляху, наполегливо працювала над сюїтою, яку присвятила улюбленій Гуцульщині. Представляє вона сім завершених творів, об’єднаних між собою одною ідеєю, розмірами, композиційними засобами, колористичною гамою. «Число сім – число життя», - любила повторювати художниця, схильна до романтичної містики. Тож не випадково свою любов до рідного краю закодувала у семи частинній образотворчій сюїті «Гуцульщина», в якій чітко та багатогранно виявлені найкращі риси її таланту, синтез її естетичних принципів та ідейних уподобань. Серія цих творів звучить, як величальна багатоголоса мажорна народна коломийка, як хвала на честь Гуцульщини – краю чудових мужніх людей і творців краси. Вона передовсім присвячена народним майстрам, які представляли найтиповіші риси мистецької культури Карпат та історії краю («Троїсті музики», «Різьбяр»,!Ткаля», «Трембітарі», «Писанкарка», «Цимбаліст», «Букураші», Довбуш спить», та інші).

Малюнки, виконані на шовку з ювелірною делікатністю, акуратністю та довершеністю, засвідчують віртуозне володіння батиковим розписом. [11; 525 ] Тут у чітко організованій композиції, декоративних деталях та колориті відчувається, як художниця використала в багатогранному синтезі, поєднуючи елементи пейзажу та архітектури, інтер’єру та елементів побуту, матеріальну та духовну культуру гуцулів. В основу композиції ніби лягають традиції прославлених гуцульських кахлів; тут відчутне захоплення та знання художницею кераміки і різьби, писанкового розпису, гуцульських тканин та килимів тощо. Тут же художниця немов зблизька аналізує красу та глибинні символічні основи орнаментики, семантику орнаментальних мотивів, так тісно поєднаних із самою навколишньою природою Карпат: ритмом гірських ландшафтів, шпилястих ялиць, бурхливих хвиль гірських потоків… Все це говорить про повнокровне відчуття художницею традицій народного мистецтва і вміння черпати з нього безмежні вітальні сили для творчого переосмислення його естетичних концепцій.

Христина Саноцька, письменниця пише про Г.Захарясевич: «Художниця володіє лінійним у своїй основі реалістичним рисунком, чітким, простим і ясним. Образи трактуються наближено до народних лубкових зображень». [11; 526]

Колорит у цій серії побудований на гармонійно підібраних контрастах, локально та площинно покладених чистих барвах. Декоративною домінантою звучить червоний колір,що асоціюється з зеленими лугами полонин та чистим погідним небом. Декоративний ефект створюють ажурні графічні деталі, взяті з давніх писанок: гільця та олені, рибки та смерічки, сонечка та смерічки, сонечка та клинці, кривулі та хвильки; органічно вплітаючись в образну канву, вони доповнюють розповідь символічними знаками, що беруть свій початок у сивій давнині, в трипільській культурі мальованої кераміки, тим самим підкреслюють глибоке коріння українських національних традицій.

Заслуговують на увагу інші твори, що своєю довершеністю та характером близькі до гуцульських мотивів, - «Колискова», «Лемкині», «Материнство» та ряд інших, навіяних народним життям, яким завжди щиро цікавилась художниця.

Життя і творчість художниці майже не досліджені.

«Свіча життя Г.Захарясеви» лунає святковий концерт в селі Рахині до 105-ї річниці Г.Захарясевич та 115-ї річниці Ю.Липи. Саме в цьому селі промайнули перші 10 років життя майбутньої художниці, та пісні, які закарбувалися в її свідомості на все життя. Своє покликання найшла в прикладному та образотворчому мистецтві.

Починаючи з 50-х рр. вона активно займається розписом тканини, досконало володіє технікою розпису батик. Майже все життя працювала на Львівщині промкомбінаті бригадиром цеху художнього оздоблення тканини.

Рахинці шанують пам'ять своєї землячки: іменем Г. Захарясевич названа вулиця, де знаходилась колишня резиденція, а пізніше початкова школа, в сільській бібліотеці облаштовано світлиця про її життя і творчість, на фасаді Будинку культури сала Рахині встановлено пам’ятну дошку. На вечері пам’яті були представлені копії робіт та публікації про життя і тернистий шлях відомого подружжя.[9]

Не можна пропустити крізь очей не прочитавши «Кольоровий світ Г. Захарясевич». [10] Мало хто знає, що Галина була нашою землячкою, донька місцевого пароха і відома українська художниця, чиї полотна зачаровували Європу й Америку, однак Україна навіть через два десятки років незалежності не має змоги ні побачити ні оцінити їх.

У своїх роботах Г.Захарясевич відображала чудовий світ образів, мрій. Її твори – то дивовижна країна, в якій володарюють любов та ніжність, неможливе за мить стає дійсним, а те, чого не бачать усі, - реальним, зникає тонка грань між минулим і теперішнім і майбутнім.

Тож таким митцем, як Г.Захарясевич треба народитися. Це талановита, митець-патріот, художник високої культури з виразним національним спрямуванням своїх зацікавлень. Полотна Г.Захарясевич зачарували Європу й Америку, однак Україна навіть дерез два десятки роки незалежності не змогла побати, ні оцінити їх.

Живопис

Долина багата такими художниками живописцями такими як: Іван Гуралевич, Степан Теліжин, Іван Проців, Олег Лаврів.

Художник І.Гуралевич народився 2 травня 1934 р. у Львові. 1959 року закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І.Труша, а в 1981 художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського.

Але де шукати тих нових шляхів до того заповітного, невідомого, що насправді є відкриттям у мистецтві. Очевидно,їх таке ж безмежне і незліченне число, яким безмежним і до кінця невпізнаним є неповторний і загадковий світ мистецтва.

У відомого прикарпатського маляра І. Гуралевича шлях до оригінальності та новизни проліг через уміння сприймати світ по-своєму і по-своєму виразити себе в ньому на полотні, та папері.(Рис.III.2.1.)

Той, хто хоч раз бачив виставку художника, а їх у нього було десятки, в тому числі міжнародного рівня, - знає, якого величезного значення надає митець образові, через який виражає його співпереживання із світом, втілене на полотні. Образне сприйняття світу робить твори митця досить промовистими і самобутніми. І особливо великого значення у процесі роботи над своїми картинами І. Гуралевич надає кольору.

Візьмімо, наприклад, картину І. Гуралевича «Осінь в Карпатах». (Рис.III.2.2.)Вона найперше вражає тональним багатством мазків, тихомирна мелодія яких створює осінній настрій. Його випромінюють вдало підібрані художником барви і річки, і смерекового лісу, і гір, і неба. [ 8; 2]

Або візьмемо картину «Дороги І. Франка». Тональне багатство її кольорів сплелося з помітною похмурістю, що, звичайно, випливає із логіки авторського задуму. Власне, йому підпорядкований весь тональний діапазон полотна, зміст якого прочитується з контексту крутих плаїв, чітко вимальованих художником на передньому плані, високих темно-сірих гір і важкого небесного обрію; супровідним кольором якого є оранжевий.

Тонке володіння кольором говорить про невичерпні можливості живописця спостерігати, відкривати, творити, дарувати людям щораз нові щедроти краси навколишнього світу.

Кажуть, що для справжнього художника нецікавих картин в творчому житті не буває. Як не буває незначних тем і проблем в письменника чи поета. Все, що потрапляє в поле зору митця має свій зміст, свою загадку,багате своєю красою й філософією й навіть невідомі відкриття. В чому переконуємося на прикладі творчості І. Гуралевича. В основі задуму кожної його картини таїться якась категорія людського буття, котра тою чи іншою мірою спонукає до співпереживання з нею. Як правило, сам процес образного втілення задуму на полотні характеризуються багатогранністю та психологічною глибиною в поєднанні з лаконізмом вислову. Таким прочитується образ митця в його ранніх творах,таким він і залишається тепер. Й намає значення в якому плані виражає себе художник:чи як мариніст, чи як портретист. Чи пейзаж – завдяки добре продуманій композиційній побудові та уважному підборі кольорів, деталей кожна з його картин виражає свіжий несподіваний підхід до розкриття теми, її глибоку інтелектуально-філософську насиченість, напругу думки, яка, часто-густо набуває символічного значення. Тут не можемо не назвати картину «Мати несе дрова». (Рис.III.2.3.) Важка ноша у формі велетенської кучугури дров, на тендітних плечах матері символізує не що інше. Як таку ж важку долю, до того ж в стократ ускладнену і трагічну болісною самотністю на старості літ людини. Чи, візьмемо, наприклад, твір «1941 рік». На полотні художник зобразив лише холодне, матове, закіптюжене небо і свіжі слідив від гусениць танків на жнивному полі. Але скільки роздумів викликає твір у глядача. Спогадів – теж. [ 8; 4 ]

Є у творчому доробку І. Гуралевича ціла серія картин, написаних під враженням подорожей в інші країни. А подорожує митець дуже багато.так, ось ці картини відкривають нам теж по-своєму гарні його любові до світу – на цей раз світу нового, далекого незнайомого. Демонструють поступове входження в його психологію, в характер його самобутньої краси. Одразу відчути її так тонко й так переконливо передати мовою кольорів може лише справжній живописець. Кожен твір – своя тема бачення, своя музика фарб: наприклад в картині «Крим» - найбільше кольору приглушено – малинового в поєднанні зі смарагдовими переходами до ласкаво – малинових і пурпурових відтінків, якими виграє неспокійне море і небесна далечінь. Своя музика фабр, своє бачення нового, далекого й незнайомого світу демонструють також твори «Венеція», «Флоренція», «Ніч в Тарко-Сале» та інші.

Загалом, спостерігаючи світ природи, людина краще розуміє себе в ньому. Факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що в природі вічний приклад прекрасного. Чи варто говорити наскільки живодайно цілющими припадання до чистих, вічних джерел природи. Незглибимі ці джерела. безцінні їх дари. У природі – джерело доброти, а можливо,й розуму. Чи навіть любові, чесності, справедливості. Словом, джерело наше прагнення до пошуку й пізнання. Отож, зберегти нерукотворну красу природи – значить зберегти людину. Врятувати життя на землі.

Конкретне підтвердження формули – в природі вічний приклад прекрасного, наш рятунок, наш день нинішній і завтрашній якраз знаходимо в малярських полотнах І. Гуралевича на природничу тематику. Можна назвати десятки картин, які підкуповують сміливістю живописця вриватися в найпотаємніші глибини настрою натури. Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема серія полотен, присвячених осені («Осінь», «Золота рибка», «Осіння пора», «Жнива»). Кожна картина передає свій настрій. Свою гань чудо-краси осінньої пори.

Та світ багатий, вічний не лише красою нерукотворної природи, але й красою людської душі. Власне, під цим кутом зору прочитуються портрети І. Гуралевича. В цьому жанрі художник показав себе теж оригінальним і досвідченим майстром. [8; 5] Його портрети – це не просто портрети у звичайно побутовому сенсі, це масштабні мистецькі образи, за якими – багацтво внутрішнього світу, своя доля, свій характер. Ось портрет матері. І її постать, і колір одягу, скромного, селянського, і вираз обличчя – мудрого, лагідного, густо списаного борознами прожитих літ, передаючи той важкий їх тягар, який довелося пронести через своє життя.

Глибокою емоційністю відзначаються портрети живописця, як усім відомим нам діячам культури і літератури (Л. Українка, Т. Шевченко, І. Франко, М. Черемшина), так і інтимно ліричних зображень близьких, знайомих, рідних («Дружина Дарця», «Дочка Наталя», «Я і Ліля», «Мар’ян», «Портрет дівчини», «Портрет мужчини», «Учениця»). ( Рис.III.2.4.) Чим довше вдивляєшся в обличчя ліричних героїв І. Гуралевича, тим безмежнішим бачиться могутність їхнього внутрішнього світу.

Істина незаперечна, художник, котрий не спізнав мистецтва рисунка і не проявив високого уміння в ньому, а може навіть і віртуозності - не відкрив себе в малярстві загалом. І навпаки, як скажімо, І. Гуралевич, котрий показав себе цілком сформованим майстром, до того ж із власною манерою письма і у графіці, що дарує таку ж диво-красу, як і малярські роботи митця («Журавлі летять», (Рис.III.2.5.) «На будівництві амбарів», «Троє», «Газопровід», «Дружба»). [8; 6].

В 2009 році вийшов збірник робіт І. Гуралевича, який дає можливість коротко ознайомитись із його мистецьким життям і переглянути роботи: «Вознесіння» (Рис.III.2.6.), «Кобзареві шляхи» (Рис.III.2.7.), «Вигнання сатана» (Рис.III.2.8.), «Страдецька церква» (Рис.III.2.9.), «Дитячі роки» (Рис.III.2.10.), «Кобзар» (Рис.III.2.11.), «Долинське озеро» (Рис.III.2.12.), «Музей Ангела – Італія» (Рис.III.2.13.), «Весна» (Рис.III.2.14.), «Пляж – Одеса» (Рис.III.3.15.), «Батько Василь» (Рис.III.3.16), «Мати – Теодозія» (Рис.III.2.17), «Подарок учнів» (Рис.III.2.18), «Гуцульська мелодія» (Рис.III.2.19), «Страдецька печера» (Рис.III.2.20)., «Страдецький пейзаж» (Рис.III.2.21.), «Ромашки» (Рис.III.2.22.), «Весняні Бруньки» (Рис.III.2.23.), «Лолинський пейзаж» (Рис.III.2.24.), «Натюрморт» (Рис.III.2.25.), «У дворі» (Рис.III.2.26.), «Каменяр» (Рис.III.2.27.), «Церква в горах» (Рис.III.2.28.), «Жовківська церква» (Рис.III.2.29.), «Жовківський костел» (Рис.III.2.30.), «Нічний мотив» (Рис.III.2.31.)[10; 1].

В 1997 р. у виставковому залі обласного науково-методичного центру народної творчості та культосвітньої роботи відкрилась персональна виставка малярства С.Теліжина. Народився 10 березня 1945 року в с. Надієві. На ній долинський митець представив біля півсотні олійних та акварельних творів, виконаних впродовж останніх місяців. За жанрами – це переважно традиційні для С. Теліжина пейзажі і натюрморти, які відображають екзотичність та мальовничість долинського краю.[11] (Рис.III.2.32.)

Наш рідний земляк С.Теліжин постає одним із тих творців, які дарують людському серцю радість, допомагають відчути красу навколо себе та збагнути сутність людського існування. [12]

На вхідних дверях майстерні напис: «Вранці, коли ти прокинешся, спитай себе: «Що я маю зробити?». Ввечері, перш ніж заснути: «Що я зробив?» Це девіз його шляху.

Краса його творів справді манить, а талант відчутний з першого погляду. За роки творчості, він зблизився з природою настільки, що розуміє шум лісів та щебетання пташок. Знає кожну стежинку в Карпатах. Старається відобразити фарбами якомога більше чудових карпатських мотивів. Мистецтво здатне очищати душі, воно допоможе збагнути навколишню красу, виховує почуття людяності і милосердя.

Роботи виконує олійними, аквареллю та гуашшю. Працює за методом роботи давніх відомих художників, таких як Рєпін та інші, а саме – трійник: лак, олія і пінне. Все змушує, вмокає пензель і виводить тон. Переходить від світлих до темних тонів, починаючи з небесних ліній…

Захоплюючі пейзажі роботи С.Теліжин на яких хочеться дивитись і дивитись зокрема такі як: «Мізунський водоспад» (Рис.III.2.33.), «Золоті шати осені» (Рис.III.2.34.), квіти «Кавалерські очки» (Рис.III.2.5.), «Соняхи» (Рис.III.2.36.), «Бузок» (Рис.III.2.37.), «Засніжені Карпати» (Рис.III.2.38.), «Карпатські полонини» (Рис.III.2.39.), У «Бовкутах» (Рис.III.2.40.), «Осінь на Волині» (Рис.III.2.41.), «Цвітуть трави» (Рис.III.2.42.), «р.Мізунька» (Рис.III.2.43.), «с. Н.Мізунь» (Рис.III.2.44), «Струтинські ліси» (Рис.III.2.45.), «Гірська річка» (Рис.III.2.46.), «Надієвське озеро» (Рис.III.2.47.), «Вечір.Зійшов місяць» (Рис.III.2.48.), «Іній» (Рис.III.2.49.) [18].

В. Овсійчук, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент НАНУ, подав цікаві статті про І. Проціва, заслуженого діяча мистецтва України, доцента кафедри академічного живопису Львівської Національної академії мистецтв. (Рис.III.2.50.) Він зачепив чимало явищ, які його шліфували як художника, але ще більше пропустив, пройшов мимо, зберігши за собою право вибрати лише те, що торкає його власні художні ідеали, які поступово формувалися, набираючи художньої обробки.

Виплеканий світ І.Проціва – це станкова картина. І його не вабить спокійний мотив краєвиду покірний натюрморт, навіть не реальний портрет, - все, що буде уявлятись у його бідній фантазії, у якій сплетуться людські образи, природа, птахи, риби, звірі, що викладеться у пречудових композиціях, які будуть захоплювати обожествленням усього, що є на цій землі, й зображеного витонченою технікою малюнка та винятковим кольоровим злагодженням. Подекуди виникає думка, що це вищукане мистецтво є частиною пассеїстичної тенденції, що почерпує мотиви в минулому для обновлення сучасного мистецтва, як це було в історії мистецтва: «Мир искуства», французькі набіги, англійські прерафаеліти, німецькі назарейці, та навіть віденська сецесія. Всі ці явища цікаві і захоплюють художника, навіть його дивовижна фантазія сягає глибше в історію мистецтва – до творчості Сандро Боттічелі, художника раннього італійського Відродження (XV ст.), до його ошатної декоративності, романтичного трактування образів, ліризму та підвищеної емоційності, однак насамперед його лінійно – ритмічного малюнка та до виразності жіночих образів, бо створений Боттічеллі тип жіночого обличчя є найчарівнішим творінням Ренесансу.. [ 21; 6].

Малярство І.Проціва, його граціозна поетичність картин, бо тільки так сприймається його тема – жіночий асоціативний портрет з представленням жіночого світу – європейської, латиноамериканської, азіатської, африканської, - поданих з вишуканою фантазією, в національних одягах (українська дівчина у вінку червоних маків - виплеканий національний тип краси!), з відібраними атрибутами та аксесуарами. Це феєрія краси і молодості, втіленням яких є жінка, викликана спогадом рано згаслої красуні-сестри, що є немов своєрідною світлою елегією.

Друга велика тема: маскарад народів світу, життя як гра, з невідомим майбутнім, тривогою і безпечністю. І якщо фантазія Проціва пізнавальна і не викликає болісних напружень у розшифруванні змісту, то все ж вона звернена до сюрреалізму, але позбавленому трагічності, страху і фізичної відрази. Його образи опоетизовано фантастичні, проте створені на реальності, бо його спогади і «Тягар пристрастей людських» зберігають вірність традиційним етичним цінностям і головне життю, дійсності, що для Проціва є найціннішим. Він і Львів поетично підносить на кораблику, що пливе в безмежності простору («Сонне місто»),(Рис.III.2.51.) освітлений місяцем і сонцем. Така ж містифікація в «Чумацькому шляху» - риба на тлі ночі. Природа, що оточує людину, дарує їй дивовижні речі: різноманіття комах, метеликів, птахів, багатство квітів, фруктів, - бо все, що над нами і навколо нас, створене для поетичного натхнення, для творчості, - це гімн життю і невичерпній у фантастичності творінь природи. Тож художник творить за її законами, здавалося б, не в силі охопити її могутню творчу стихію. І, минаючи соціальні мотиви, такі важливі в поточному житті вічно невдоволених суспільств, він звертається до навколишнього чуда, яке в такій же мірі хвилювало художників минулого, починаючи з найдавніших давен, і захоплює сучасних. Бо кожна травинка, тендітна квітка, прудкий птах, - все напоєне життям і створене за великим законом краси, викликаючи подив і творчий екстаз («Білий кролик», «Флора», з рослинною зачіскою, «Узлісся» з деревами і птахами «Метаморфози»(Рис.III.2.52.),«Божа корівка» ( Рис.III.2.53).

Очевидно, така творча ненаситність викликана спротивом ідеї смерті, руїни й повальному знищенню, що несла тоталітарна держава, яка недавно відійшла на маргінеси історії. І. Проців своїм девізом творчості взяв, як художник-гуманіст, прославляння життя у всьому, що є на землі, а головне – зберігати те, що радує людину: красу, молодість, здоров’я, через тісний контакт з природою, яка сприяє гармонійному і глибокозмістовному життю.

Іван Проців наділений здібністю створювати свій власний світ, а цей світ – вишукано святковоа реальність, без якої він не може малювати. Його поступово виробленими принципами стали: поетизація ілюзорної точності, витончена краса малюнка, колористична благородна гама, і він, спираючись на стабільні цінності сучасного мистецтва, прокладає міст в далеке майбутнє й оглядається при цьому до незабутніх цінностей минулого. [ 21; 7].

Якщо на початку 1990-х рр. художник І. Проців метафоричною насиченістю свого мистецтва міг видаватися самітнім мандрівником теренами екзотичних біоформ та міфології, то в середині 2000-х рр. уже стало звичним очікувати від нього нових розворотів асоціативного мислення. Висхідний пункт методу й досі проглядається без жожних сусиль. Більш як десять років прискіпливих вправлянь над стилістикою не перекрили доступ до базових якостей І.Проціва як режисера пластичних феєрій на межі містифікацій і суб’єктивованої меланхолії.

Зберігати і примножувати художню мову в системі умовностей фольклоризованих образів І. Проціву допомагає відповідне оснащення формально-технічними засобами, які мають виразно автор орську похідну. Сам спосіб організації композиції, наявність у ній певної поетичної фабули, викликали з надр характеру митця ту прецизійність ліній, від якої внутрішній простір оживає, наповнюється карнавальним гамором. Непомітно для самого автора в зародку тієї чи іншої міфологічної інтриг дотикаються постмодерн з ремінісценціями необароко. Яку «Тисячі та одній ночі» укладаються у якусь невловиму тасьму метафор мотиви фольклору та зумисної провокації, продукти снів і метаморфоз. Працює пластика, працює колір, а уявлені поетичні смисли постачаються генератором душі митця.

Разом з тим, при очевидній цілісності внутрішнього світу. І. Проціву вдається розкрити щораз нові площини своєї екзистенції. Уникаючи хоч найменших чуттєвих дисонансів, художник провокує в собі найнеочікуваніші культурно-антропологічні досвіди, без остраху «відвідуючи» класичний Египет чи віддалені пункти резервації примітивних культур світу. Не декларуючи причин такого візуального релятивізму, автор «повертається» в Україну зі збагаченою палітрою естетичних вражень і духовних практик, що заставляє переосмислювати саме поняття етнічного джерела у конституціях його малярських образів. Десь у цій таїні і розкриваються сенси творчих зусиль І. Проціва – художника, карнавалі ста міфів перед обличчям сучасності [ 21; 8].

Народився художник.

Митець О.Лаврів народився 9 квітня 1957 року в м.Караганді Казахської РСР. Ще будучи юним пустуном, маленький О.Лаврів відчував потяг до пензля. О.Лаврів навчався у дитячій художній школі. Закінчив О.Лаврів Вижницьке училище прикладного мистецтва, працює художником-оформлювачем в Івано-Франківську. Опісля вступає до обласного державного інституту на художньо графічний-факультет. На жаль, на четвертому курсі його відраховують за політичні переконання. 1990 року відновлює навчання у педінституті і закінчує його з відзнакою, а з 1994 – обіймає посаду завідувача відділом культури Долинського райвиконкому. ( Рис.III.3.14).

В 1995 році у виставковому залі Калуша експонувалася виставка малярства долинського художника О.Лавріва.[13] На ній представлено було близько тридцяти робіт, виконаних переважно пастеллю. Виставлені пейзажі, портрети, ікони, міцно композиційно побудовані. А колір наповнював їх м’якою гамою, стриманими, наближеними поєднаннями плям, психологічною й настровоєвою емоційністю.Уважно гармонуючи роботи, митець часто зводить їх кольорове звучання майже до монохромності, особливо пейзажі, вирішено надають перевагу одному певному відтінку. ( Рис.III.3.15), ( Рис.III.3.16.).

2002 року у виставковій залі «Митрополичних палат» Національного заповідника «Давній Галич» відбулася презентація виставки художника О.Лавріва. «Так, він майстер пастелі», - говорили про нього промовці. Картини його різножанрові, але портрет домінує. Саме, ця особливість вирізняє О.Лавріва серед інших, бо він працює з найскладнішим Божим витвором – людиною, з її душею. Не кожен сьогодні може, заглянувши в людські очі, побачити в їх глибинах мінливі кольори настрою, домінанту людської величі чи гріховності, феномен лицемірства або добродушниці, велику печаль чи безмежну радість. А він не лише бачить це, він уміє побачене та відчути серцем відтворити на полотні, і робить це з великою майстерністю.

Кожна виставка це завжди відкриття. 9 квітня 2007 року з нагоди 50-річчя від Дня народження художника відкрито Персональну виставку.[14] Серія психологічних портретів, сюжети релігійної тематики найбільше зохоплюють і приваблюють до себе глядачів. Значна частина таких робіт знаходяться у приватних колекція в Україні та за кордоном. Їх місце поповнюють щораз нові талановиті мотиви і сюжети, значна частина яких знаходиться в музеї. На виставці редставлені портрети матері, батька та синів художника, сюжетні лінії українських пісень та твори з натури. [15] ( Рис.III.3.17.)

«Передати свої знання, вміння та навички дітям – найбільша насолода для мене. Сумую, коли немає на уроці бодай одного мого школярика», - вказує директор дотячої художньої школи О.Лаврів. Саме так, директор. Але незважаючи на свою посаду, митець не покидає вчительської справи – хоч декілька гадин присвятити учням.

Вистака «Мальовнича рапсодія» творів митця з м.Долини О.Лавріва відбулася у картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» 01 лютого 2012 року.

Неповний перлік постатей зображений у роботах Олега Лавріва – Ісус Христос, Богородиця, Іван Христитель, кардинал Любомир Гузар, кардинал Й. Сліпий, митрополит А.Шептицький, поет – Т.Шевченко – засвідчує, що він добре володіє мистецтвом художника і є добрим портретистом.

Основні успіхи у своєму житті він завдячує вірі в Бога, тому й у всіх сферах свого життя старається плекати християнські цінності.[16]

О.Лаврів неодноразово був нагороджений подяками, грамотами, дипломами за вагомий вклад в культурний розвиток міста.

Можна сказати, що людське життя дивовижна річ, а життя творчої людини тим паче. Живеш, щоб творити, твориш, щоб жити. Ці майсти художньої творчості своїми роботами дають нам можливість вловити ту заворожуючу атмосферу, яка возвеличує Красу, Добро і Природу котра «лікує» наші душі від сірості, втоми і байдужості.

Життя коротке, а мистецтво вічне.

Цікавими є творчі пошуки голови долинської спілки О. Лавріва. Кращі роботи, такі як «Стара смерека», «Верби» вводять глядача в заглиблений, медитативний стан портретованих дерев-живих, понівечених обставинами сутностей. В технічному плані автор віртуозно володіє примхливою технікою пастелі.