Отруйний сендвіч - 75

МЕТОДИ МАНІПУЛЯТИВНОГО ВПЛИВУ ЗМІ

Анонімний авторитет - 3

Quot;Буденна розповідь" - 4

Голодування-4 "Тримай злодія" - 5

Забовтування-6 Емоційний резонанс - 6

Ефект бумеранга - 10

Ефект ореолу - 11

Ефект первинності - 13

Ефект присутності - 14

Інформаційна блокада - 15

Використання медіаторів - 19

Класифікатори -23
Коментарі - 24

Констатація факту - 26

Помилкова аналогія - 27

Зворотний зв'язок - 28

Обхід із флангу - 32

Відволікання уваги - 39

"Очевидці" події - 40

Переписування історії - 41

Перспектива - 46

Повторення - 47

Підміна - 49

Напівправда-50 Принцип контрасту - 51

Пробні кулі - 52

Психологічний шок - 54

Рейтингування - 55

Сенсаційність чи терміновість -55

Зсув акцентів - 56

Створення асоціацій - 57

Створення інформаційної хвилі - 59

Створення проблеми - 63

Створення погрози - 67

Соціальне схвалення - 71

Сполучені висловлювання - 74

Упереджувальний удар - 75

Отруйний сендвіч - 75

Виявляти виверти політиків і журналістів - захоплюючий інтелектуальний спорт. І якщо вже доводиться дивитися телевізор і читати газети, варто іноді ним займатися. Хоча б у профілактичних цілях, щоб зайвий раз переконатися, що ми - це усе ще ми, і поки не перетворилися остаточно в «електорат» чи «сегмент ринку».

Корисна порада. Найпростішим прийомом психологічного захисту від пропагандистського «промивання мізків» є свідоме переривання контактів із джерелом інформації. Наприклад, достатно час від часу припиняти дивитися телевізор на один-два тижні, щоб відбулося «відновлення» свідомості. Марення, викликане телебаченням, проходить. Після цього різко підвищується спостережливість і якийсь час ви будете легко зпомічати, з яких телепередач «стирчать вуха».

І ще одна порада: якщо вам потрібна об'єктивна інформація - відправляйтеся в наукову бібліотеку. Якщо ж хочете отримати порцію реклами і політичної пропаганди - включіть телевизор або радіоприймач. І слухайте... Чи купіть газету. Тільки часом зупиняйтеся і відфільтровуйте власні умовиводи від готових штампів та ілюзій, які щосили намагаються впровадити у вашу свідомість.

Анонімний авторитет

Улюблений прийом введення в оману, активно використовуваний усіма ЗМІ. Він відноситься до так званої «сірої» пропаганди. Давно доведено, що одним з найефективніших методів впливу є звертання до авторитету. Авторитет, до якого звертаються, може бути релігійним, це може бути вагома політична фігура, діяч науки чи представник іншої професії. Ім'я авторитету не повідомляється. При цьому може здійснюватися цитування документів, оцінок експертів, свідчення свідків та інших матеріалів, необхідних для більшої переконливості. Приклади: «Учені на підставі багаторічних досліджень установили...», «Доктора рекомендують...», «Джерело з найближчого президентського оточення, що побажало залишитися невідомим, повідомляє...». Які вчені? Які доктори? Яке джерело? Інформація, що повідомляється таким чином, у більшості випадків є неправдою. Посилання на неіснуючий “авторитет” додає їй солідності і ваги в очах обивателів. При цьому джерело не ідентифіковане і ніякої відповідальності за помилкове повідомлення журналісти не несуть. Так що, якщо пасаж у популярних ЗМІ починається словами «джерела інформують» чи «учені рекомендують», будьте упевнені - це не інформація, а пропаганда чи прихована реклама; причому автори посилання дуже далекі від вченості і так само далекі від впевненості у своїй правоті.

"Буденна розповідь"

«Буденна» чи «повсякденна» розповідь використовується, наприклад, для адаптації людини до інформації, яка містить явно негативне, зухвале заперечення, змісти. У спеціальній літературі цей метод описується спокійно і по-діловому. Так, якщо потрібно приручити людей до насильства, крові, убивств, злодіянь усякого роду, то благовидний телеведучий зі спокійним обличчям і рівним голосом, як би між іншим, повідомляє Вам щодня про найтяжчі злодіяння. Через кілька тижнів такої обробки населення перестає реагувати на найдивовижніші злочини і масові убивства, що трапляюся в суспільстві, бо настає психологічний ефект звикання.

Даний прийом застосовувався, зокрема, під час державного перевороту в Чилі (1973), коли було необхідно викликати індиферентність населення до дій пиночетовских спецслужб. На пострадянських просторах його активно застосовують при висвітленні масових акцій протесту, дій політичної опозиції, страйків і т.д. Наприклад, багатотисячна демонстрація супротивників діючого режиму розганяється Омоном за допомогою кийків і сльозоточивого газу. При цьому має місце жорстоке побиття її учасників (в тому числі жінок, людей похилого віку), а також арешти лідерів політичної опозиції.. Наступного дня журналісти буденним і діловим тоном, без емоцій, мимохідь розповідають нам, що, мовляв, напередодні була проведена чергова акція протесту, органи правопорядку змушені були застосувати силу, арештовано скільки-то порушників суспільного спокою, проти яких порушені кримінальні справи «відповідно до чинного законодавства» і т.д. Такий прийом дозволяє ЗМІ зберегти ілюзію об'єктивного висвітлення подій, але, у той же час, девальвує значущість того, що сталося, створює у масової аудиторії уявлення про дану подію як про щось буденне, звичайне, таке що не варто особливої уваги і, тим більше, суспільної оцінки.

Голодування

Ефективний прийом емоційного впливу на електорат і психологічного тиску на владу. Підбирається група добре оплачуваних молодих людей з міцним здоров'ям, які, нічим не ризикуючи, організовують «курс лікувального голодування» у якому-небудь публічному місці. Навколо цього ЗМІ здіймають неабиякий галас. Постійно звучать обвинувачення в нелюдськості режиму, чи певної інституції, організації, якоїсь конкретної особи. Проти цього прийому встояти вкрай складно (за умови, що він проводиться професійно), тому що влада в будь-якому випадку змушена реагувати на висунуті «борцями» вимоги.

"Тримай злодія"

Мета прийому — максимально уподібнитися до своїх опонентів, змішатися з ними і тим самим “вибити зброю” з рук своїх критиків. Він може використовуватися як для захисту так і для нападу. Яскравим прикладом використання методу для захисту є досвід ЦРУ за часів, коли його очолював У. Колбі (1970-і роки). Коли цю організацію стали викривати в тероризмі, убивствах, вибухах, скиненні урядів, наркобізнесі, агентурних провалах, то ЦРУ, випереджаючи власних викривальників стало так завзято себе критикувати, що його супротивники змушені були заспокоювати представників цього відомства. Так У. Колбі зберіг ЦРУ.

Цей же прийом використовується і як засіб нападу. В цьому разі справжні винуватці за його допомогою перекладають свою провину на супротивників, дискредитуючи їх. Відчуваючи провал, вони першими піднімають лемент і спрямовують гнів народу в сторону від себе. Цим прийомом часто користуються «правозахисники» і «борці з мафією», завданням яких є дезорганізація громадськості.

Забовтування
Метод «забовтування» використовується, коли необхідно знизити актуальність якого-небудь явища чи викликати до нього негативну реакцію. Використовуючи його, можна успішно боротися із супротивником, безупинно вихваляючи його до місця і недоречно говорячи про його надзвичайні здібності, постійно тримаючи на слуху його ім'я, явно перебільшуючи його здібності. Дуже швидко це усім набридає, й одне ім'я цієї людини викликає роздратування. Авторів такого заходу дуже важко викрити в навмисній дискредитації, тому що формально вони додають усі зусилля для вихваляння.

Під час виборів даний прийом активно застосовується у формі «інформаційного вибуху» чи масованого «зливу компромату». Мета - викликати утому і головний біль у людей, відбити у виборців бажання цікавитися тим, що насправді являє собою той чи інший кандидат.
Ще метод забовтування нерідко застосовується для створення т.зв. «інформаційного шуму», коли за потоком другорядних повідомлень потрібно сховати якусь важливу подію чи головну проблему.

Емоційний резонанс

Техніку емоційного резонансу можна визначити як спосіб створення у широкої аудиторії певного настрою з одночасною передачею пропагандистської інформації. Емоційний резонанс дозволяє зняти психологічний захист, що на усвідомлюваному рівні створює людина, намагаючись відгородитися від пропагандистського чи рекламного «промивання мозків». Одне з основних правил пропаганди говорить: у першу чергу потрібно звертатися не до розуму, а до почуттів людини. Захищаючись від пропагандистських повідомлень, на раціональному рівні людина завжди здатна вибудувати систему контраргументації і звести всі зусилля із «спецобробки» до нуля. Якщо ж пропагандистський вплив на людину відбувається на емоційному рівні, поза її свідомим контролем, ніякі раціональні контраргументи в цьому випадку не спрацьовують.

Відповідні прийоми відомі з древніх часів. У їхній основі лежить феномен соціальної індукції (емоційного зараження). Справа в тім, що ті емоції і почуття, які ми зазвичай переживаємо, багато в чому являють собою соціальні явища. Вони можуть поширюватися подібно до епідемії, заражаючи часом десятки і сотні тисяч людей і змушуючи маси «резонувати» в унісон. Ми істоти соціальні і легко сприймаємо почуття, що виникають в інших. Це добре помітно на рівні міжособистісних відносин - коли справа стосується близьких людей. Усім відомо, що значить «зіпсувати настрій» близькій людині і як часом легко це можна зробити. Так, мати, якою володіють негативні почуття, завжди передає їх своїй маленькій дитині; поганий настрій однієї людини може миттєво передасться іншій і т.д.

Особливо сильно ефект емоційного зараження виявляється в юрбі - ситуативній людській спільноті, не зв'язаних усвідомлюваною метою. Юрба - це властивість соціальної спільності, що характеризується подібністю емоційного стану її членів. У юрбі відбувається взаємне зараження емоціями і як наслідок - їхня інтенсифікація. Природа масового емоційного зараження майже не вивчена. Одна з цікавих гіпотез стверджує, що головну роль у цьому грає виникнення резонансних коливань у структурі електромагнітних полів, утворених людським організмом.

Механізм поведінки людини в юрбі описаний у багатьох джерелах, усі вони збігаються в тому, що людина, стаючи частиною маси, потрапляє під владу пристрастей. Типові ознаки поведінки людини в юрбі - домінування ситуативних почуттів (настроїв), втрата інтелекту, відповідальності, гіпертрофована сугестивність, легка керованість. Ці стани можна підсилити за допомогою різних засобів. Необхідні настрої викликаються за допомогою відповідного зовнішнього оточення, певного часу доби, освітлення, легких збудливих засобів, різних театралізованих форм, музики, пісень, і т.д. У психології існує спеціальний термін - фасцинація, яким позначають умови підвищення ефективності сприйманого матеріалу завдяки використанню супутніх фонових впливів. Найбільш часто фасцинація використовується в театралізованих виставах, ігрових і шоу-програмах, політичних і релігійних (культових) заходах і т.п. - для зараження людей у юрбі особливим емоційним станом. На цьому тлі передається відповідна інформація, причому потрібно прагнути до того, щоб її не було занадто багато.

У сучасному світі ті емоції, що ми їх переживаємо, значною мірою є результат індукції, яку викликають засоби масової комунікації. Створення емоційного резонансу — одне з головних завдань більшості інформаційних повідомлень і розважальних шоу. ЗМІ завжди намагаються викликати в широкої аудиторії сильні емоції, і якщо необхідно, то ці емоції вони доводять до судоми. Простий приклад: зверніть увагу на ті інтонації, з якими радіо- чи телеведучі зачитують нам інформацію про події в країні й у світі. Коли мова йде про трагічні події (катастрофа, війна, терористичний акт) інтонації звичайно сповнені шляхетної скорботи чи обурення на адресу винуватців. Якщо ж, приміром, слідом за цим йде повідомлення про чергову зустріч глави держави із шахтарями (льотчиками, учителями, лікарями), ви помітите, як екранна телефізіономія миттєво перетвориться й у її голосі почнуть виразно проступати «конструктивний оптимізм» і впевненість у щасливому майбутньому нації. Цей прийом називається «емоційне підстроювання під ситуацію». Таким нехитрим способом можна формувати емоційне ставлення масової аудиторії до тієї чи іншої події.

Крім емоційного підстроювання існують і інші методи, що змушують «вібрувати» аудиторію з потрібним ступенем інтенсивності. Один з них - риторичний прийом градація: коментатор повторює доводи з усезростаючою напругою: «Наш народ терпів, довго терпів, дуже довго терпів! Ми терпіли голод, бідність, приниження, ганьбу! Ми страждали, довго страждали, дуже довго страждали! До яких пір...» Такий прийом емоційно «заводить» слухачів. Щоб підсилити емоційну дієвість повідомлення нерідко його насичують конкретними подробицями, які краще запам'ятовуються і краще засвоюються. Особливо ефективні «свідчення очевидців», оскільки вони несуть опору на елементи особистісного досвіду людини. Для створення емоційного резонансу використовуються і різноманітні Класифікатори.

Багато прийомів створення в аудиторії мас-медіа потрібних настроїв були відпрацьовані в Німеччині в період другої світової війни і незадовго до її початку. Зокрема, у радіопередачах використовувалися прийоми звукового впливу, які штучно підсилюють агресивні переживання. Усі промови А. Гітлера супроводжувалися музикою з опер Вагнера, що справляло гнітюче враження на слухачів: важка, складна, вона створювала відчуття нацистської військової машини, що насувається, загрожуючи роздавити людину. Для нагнітання масового психозу здійснювалася трансляція по радіо парадів, маршів, мітингів.

А от більш складний приклад емоційного резонансу: численні телесеріали, а також розважальні і реал-шоу, у надлишку представлені на сучасному телебаченні. Зверніть увагу на те високе емоційне розжарення, на якому протікають подібні дійства. Герої серіалів постійно з'ясовують відносини на підвищених тонах, бурхливо виявляють свої емоції, сюжети цих фільмів покликані тримати глядача в постійній емоційній напрузі: «А що ж буде далі?». Професійно підготовлені учасники шоу, що грають роль «простих людей з вулиці», розповідають свої «життєві історії» яскраво й емоційно, постійно прагнучи звести рахунки зі своїми кривдниками прямо в «прямому ефірі». Майже завжди обов'язковий елемент таких телешоу - бійка чи бурхливе з'ясування відносин, покликані емоційно «завести» глядацьку аудиторію, зачепити її за живе... Усе це робиться не просто так. Ціль - створення в глядачів емоційної залежності. Звикнувши одержувати дозу гострих емоційних переживань з даного джерела, людина й у майбутньому буде надавати йому перевагу. У такий спосіб телевізійні боси створююь собі постійну аудиторію серіалозалежих, шоузалежних та ін. людей, зомбують їх, щоб прив'язати саме до такого способу одержання гострих емоційних переживань. А постійна аудиторія - це вже товар, який можна дуже вигідно продати рекламодавцям. Масс-медійні зомбі, як і будь-які наркомани, будуть намагатися підтримувати свій «кайф» без кінця і краю - а значить будуть нестримно поглинати все нову і нову телепродукцію, щедро розбавлену комерційною і політичною рекламою...

Ефект бумеранга

Коли офіційні ЗМІ дружно обрушилися на Б.Єльцина (кінець 1980-х), той усупереч логіці зробився національним героєм і блискуче виграв президентські вибори в червні 1991 року. Потім об'єктом інтенсивного осміяння і розвінчування став В.Жириновський і це сприяло його гучному успіху на виборах у Думу (грудень 1993). У грудні 1995 більшість місць у Думі одержала КПРФ - черговий об'єкт телевізійного цькування. Восени 1999 року розв'язане ГРТ цькування мера Москви Ю. Лужкова тільки зміцнило його позиції серед московського електорату. Роком раніш те ж саме відбулося в Україні з київським мером О.Омельченком. Подібна проблема обговорювалася американськими публіцистами ще півстоліття тому, після несподіваної перемоги Ф. Рузвельта на президентських виборах. Висновок: якщо ви хочете завоювати популярність у широких мас, створіть собі імідж борця за справедливість, переслідуваного владою.

Ефект бумеранга - це ті граблі, на котрі регулярно стають владні угрупування. Організовуючи тотальне цькування свого опонента, вони «забивають» його до такого ступеня, що в підсумку він починає викликати жалість і симпатію в широкої аудиторії. Те ж саме трапляється, коли влада раптом вирішує боротися з циркулюючими в суспільстві негативними чутками - довіра до чуток тільки підсилюється.

Бумеранг-ефект може мати і протилежну дію. Наприклад, перенасиченість ефіру рекламою на користь того чи іншого кандидата починає викликати роздратування аудиторії.

Ефект ореолу

Ефект ореолу базується на підступній психологічній властивості – людській схильності мислити помилковими аналогіями. Найчастіше він ґрунтується на двох розповсюджених стереотипах-оманах.

1. «Поруч - значить разом». Унаслідок цього феномена перебування поруч зі знаменитою чи високопоставленою людиною трохи підвищує статус тих, хто знаходиться поруч, в очах оточуючих. Не випадково ті, хто зображений на фото поруч з «великими» людьми, із задоволенням демонструє ці фотографії всім друзям і знайомим. Мовляв, я з ними на короткій нозі... Аналогічно політики обожнюють знаходитися в компанії популярних артистів чи спортсменів. У цьому випадку часточка любові й обожнювання, що народ дарує своїм кумирам, автоматично проектується і на нічим не примітних «слуг народу».

2. Другий стереотип полягає в наступному. Людину, яка домаглася вагомих успіхів у якійсь конкретній галузі і якій, відповідно, приписуються певні якості, оточуючі вважають здатною на більше й в інших справах, а також приписують цілий букет інших якостей. Численні факти доводять, що це усього лише розповсюджена омана. Існує безліч прикладів, коли люди, які блискуче роблять одну справу, у всьому іншому виявляються абсолютно безпомічними.

Проте, цей стереотип щосили експлуатується політиками і бізнес-рекламою. Досить згадати, скільки популярних артистів, спортсменів, журналістів, письменників, сатириків наймають у свої ряди політичні партії напередодні виборів. Не дуже давно цей прийом стали активно використовувати і бізнесмени, що прагнуть зробити політичну кар'єру. При цьому використовується наступне посилання: «Ми успішні і люди, що відбулися, що зробили себе самі, реалізували себе в цьому житті, зуміли вижити і домогтися успіху в сьогоднішніх непростих умовах! Маючи досвід позитивних рішень у різних сферах соціального життя, ми готові транслювати свій успіх у масштабах усього суспільства! Ми були ефективні у своїй професійній діяльності, тому будемо ефективні й у політиці! Ми знаємо, що і як треба робити. Ми - нове й успішне покоління. За нами майбутнє!» - і т.п.

Насправді під виглядом «нового покоління успішних людей» електорату пропонується пропахле нафталіном більшовицьке гасло, що будь-яка куховарка може керувати державою. З тією лише різницею, що замість куховарки сьогодні підноситься, приміром, успішна бізнес-вумен, яка зуміла налагодити у своєму місті мережу пралень і хімчисток.

Колишній олімпійський чемпіон, бравий бойовий генерал, власник процвітаючої пекарні чи навіть керуючий банком, досягши удачі на своєму професійному поприщі, зовсім не обов'язково зможуть приймати гарні закони, сидячи в парламенті. Ця нехитра думка всіляко замовчується тими ЗМІ, що влаштовують пропагандистську істерію на честь чергового «рятівника батьківщини».

Ефект первинності

Доктор Гебельс ввів у сучасну пропаганду один із ключових принципів: людина, що висловилась з певної проблеми першою, має більше шансів нав’язати свою думку аудиторії, ніж ті, хто виклав свою думку пізніше. Психологи встановили, що той кандидат, який під час виборчої кампанії першим переконливо оголосить себе переможцем, того і визнає масова свідомість. До подібних висновків прийшли К. Ховланд і вчені Єльского університету в Англії, а також Н.Джаніс і Л.Доуб, які вважали, що успіх пропагандиста значною мірою забезпечений, якщо інформація досягла аудиторії раніше за інформацію його супротивників. Тут спрацьовує один з ефектів сприйняття: при надходженні суперечливої інформації (перевірити яку неможливо) ми схильні віддавати перевагу тій, яка надійшла першою. Змінити ж уже сформувану думку дуже важко.

Даний ефект враховується при масованому «зливі компромату». Зрештою, винуватий завжди той, кого облили брудом - адже йому треба буде відмиватися. До того ж статус того, хто звинувачує, в суспільній свідомості сприймається як більш високий, чим в обвинувачуваного. На побутовому рівні це виглядає так: «Раз виправдується - значить винуватий». Гітлер стверджував: «Публіка завжди воліє повірити хоча б і на 90% недоведеному обвинуваченню, ніж спростуванню, хоча б воно було обґрунтовано на всі 100%»

Слід зазначити, що ще в 1925 році американський психолог М. Лундт сформулював «закон передування», відповідно до якого будь-яке перше повідомлення про той чи інший факт, подію робить більш сильний вплив на аудиторію, ніж наступні. Одна з причин цього феномена полягає в тому, що тому, хто перший повідомив інформацію, належить пріоритет у задоволенні наявної потреби і, як наслідок, формування первинної психологічної установки до факту чи події. Джерело інформації, яке першим повідомляє про значущі події стає більш привабливим для аудиторії, ніж інші. Це сприяє формуванню і закріпленню прихильності до даного джерела інформації на майбутнє, у порівнянні з тими, хто діє менш оперативно.

У силу цього принципу сьогодні будь-які ЗМІ прагнуть першими донести своє трактування подій до широкої аудиторії. Виникаючі через це проблеми нині добре відомі. Наприклад, прагнення журналістів до негайної видачі «гарячих повідомлень» при висвітленні терористичних актів завжди грає на руку терористам, які координують свої дії відповідно до одержуваної через ЗМІ інформаці про те, що відбувається.

Ефект присутності

Цей прийом також був введений у практику нацистською пропагандою. Сьогодні він описаний у всіх підручниках по журналістиці. Він містить у собі ряд трюків, що повинні імітувати реальність. Їх постійно використовують при «репортажах з місць боїв» і у кримінальній хроніці, фабрикуючи заднім числом зйомку «реального затримання бандитів чи автокатастрофи. Ілюзію «бойової обстановки» створюють, наприклад, різким смиканням камери і збиванням з фокуса. У цей час перед камерою біжать якісь люди, чутні постріли і лемент. Усе виглядає так, ніби-то оператор у страшному хвилюванні, під вогнем знімає реальність.

З журналістських спогадів: «До початку американських бомбувань Афганістану таліби і Північний Альянс украй рідко стріляли друг у друга, в основному в повітря. Танки били по пристріляних точках, щоб, не дай Боже, нікого не зачепити, а то раптом влучиш у сусіда по кішлаку. От тому Америці і Росії, що додавала колосальні зусилля, щоб зіштовхнути їх між собою, дуже важко було переконати їх воювати по-справжньому. Бувало, що журналіст приїжджав на передову із завданням: зняти бойові дії, а їх і в спомині немає. І тоді він замовляв імітацію. Платив гроші, і моджахеди заряджали свої автомати і стріляли убік талібів, а таліби відповідали їм тим самим. Це знімалося на відеокамеру. Після цього світові інформагентства повідомляли, що група журналістів була обстріляна талібами. У теленовинах щосили крутили «реальні» відеокадри...».

Ілюзія вірогідності робить найсильніший емоційний вплив і створює відчуття справжьої дійсності подій. Створюється могутній ефект присутності, ми начебто вкинуті в страшну дійсність, не підозрюючи, що це усього лише дешевий трюк.

Даний прийом широко використовується комерційною рекламою - спеціально інсценуються всілякі «накладки», щоб створити образ нехитрих «простих» людей. Особливо розчулюють ролики, у яких чергова «тітка Ася» добре поставленим голосом професійної акторки намагається розмовляти мовою «людей з народу» - нібито випадкові паузи, роблені запинки, легкі дефекти вимови, показна непевність... Це - примітивний, але діючий прийом «захоплення аудиторії».

Інформаційна блокада

Епіграфом тут може послужити цитата з аналітичної записки МВС Росії: «Там, де ціна інформації виражається в людських життях, не може бути місця демократії, гласності і так званому об'єктивному висвітленню подій...». Якщо Ви звикли спостерігати за розвитком нинішніх «антитерористичних операцій» очима американського CNN чи російських ГРТ і РТР, з методом інформаційної блокади ви зіштовхуєтеся щодня. Наприклад, після терактів у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року уряд США висунув список «рекомендацій» американським ЗМІ. Їм, серед іншого, наполегливо пропонувалося утриматися від докладного висвітлення діяльності Аль-Каїди, від цитування Усами Бен-Ладена і від публікацій інтерв'ю з ним. Позбавити супротивника можливості привселюдно висловити свою позицію - одна з головних задач пропагандистської війни.

Інформаційна блокада завжди тісно зв'язана з інформаційним домінуванням. Це дві сторони однієї медалі. До них вдаються як у випадку воєнних дій, так і в мирний час (наприклад, під час виборів). Має місце створення інформаційного вакууму з якогось питання з наступним поширенням тенденційної інформації на відповідну тему. Дуже часто владні структури блокують інформацію з якої-небудь проблеми, а потім видають її в безальтернативному режимі. Оскільки інтерес до даного питання в суспільстві дуже сильний, вигідна для влади інформація максимально поширюється. Це дозволяє забезпечити єдину інтерпретацію подій, які відбуваються, і являє, по суті, масове зомбування людей. У цьому випадку фіксована позиція ЗМІ не підлягає зміні, тому інша точка зору практично недоступна для широкої аудиторії.

Інформаційна блокада сьогодні супроводжує практично усі військово-політичні конфлікти. Так, війна з Іраком у 1991 р. зображувалася як «чиста» і справедлива. Західні ЗМІ всіляко розхвалювали чесноти «хірургічно точних ударів». При цьому старанно замовчувалися будь-які свідчення протилежного характеру (ті ж випадки, що неможливо було сховати, називалися прикрими «помилками», щоб згладити негативну реакцію громадськості - див. Підміна). Цензурі тоді піддалися навіть колишній міністр юстиції США Р. Кларк і відомий в Америці оператор, що привезли з Багдада зняті на плівку свідчення загибелі і страждань цивільних осіб. Всі американські телекомпанії скасували раніше призначені зустрічі з ними, і жодна з них не показала небажані кадри.

Під час повітряних атак НАТО проти Югославії у Великобританії проходили вибори в Європарламент. Невелика за чисельністю Соціалістична трудова партія помістила у своєму передвиборному кліпі документальні кадри спустошень, заподіяних натовськими бомбардуваннями Сербії. При телепоказі цей епізод... був просто-напросто вирізаний Бі-Бі-Сі, «самим шановним і об'єктивним світовим засобом інформації».

Чим пояснити подібну цензуру? Відповідь на це питання була дана ще під час першої світової війни 1914-1918 р. тодішнім військовим міністром Великобританії Ллойд-Джорджем: «Якби люди знали правду про війну, вона була б припинена вже завтра. Але вони її не знають і ніколи не довідаються».

М. Почепцов на прикладі війни в Чечні класифікує контроль інформаційного простору, що блокує, у такий спосіб:

1. Контроль вербальних позначень (див. Підміна). Прикладом служать такі обтічні фрази як «Килимові/крапкові бомбометання», «Зачищення території» і т.п., що забирають зі свідомості смертоносний характер цих військових операцій.

2. Контроль візуальної картинки, відповідно до якого на телеекрані відсутні зображення поранених та убитих, понівеченої техніки своїх та союзницьких військ.

3. Контроль єдності інтерпретації подій. Наочним прикладом є спеціальна вказівка російської влади, що заборонила показ на телеекрані інтерв'ю з чеченськими бойовиками.

У російських ЗМІ прикладом інформаційної блокади може служити не тільки висвітлення подій у Чечні, але й у країнах ближнього зарубіжжя: Бєларусі, Україні, Грузії, Молдові. Спеціальні дослідження 2000-2001 років показали, що 90-95% матеріалів про ці країни являють собою суб'єктивні коментарі російських чи кореспондентів редакцій. Іншими словами, російська преса практично не дозволяє представникам цих країн самостійно висловлювати свою позицію. (У кращому випадку усе обмежується їхніми окремими фразами, вирваними з контексту.) По суті, це один з варіантів цензури. Результат: ці країни, якими вони постають з телеекранів чи сторінок російських газет, нерідко мають так само мало спільного з реальністю, як і класичний стереотип про ведмедів, що бродять по Москві з балалайкою під пахвою і п'ють горілку з горла.

До інформаційної блокади часто вдаються під час виборчих компаній. Заангажовані ЗМІ створюють інформаційний ажіотаж тільки навколо певного кандидата. При цьому його опонент цілком позбавляється можливості висловити в ЗМІ свою позицію, відповісти на випади у свою адресу. У кращому випадку телеканали нам його показують «без звуку», супроводжуючи відеоряд тенденційними журналістськими коментарями. Тут є важливий нюанс: замість того, щоб надати слово безпосередньо пану N, журналісти починають нам розповідати про нього. Розповідають, що, де, коли і як він говорив, коментують його вчинки і т.д. Тому інформаційна блокада тісно зв'язана з іншим пропагандистським прийомом - коментуванням.

Інформаційна блокада широко використовується не тільки з політичними але й з економічними цілями. Так, на початку 1990-х років під час підготовки і проведення ринкових реформ Е. Гайдара й А. Чубайса була встановлена дійсна інформаційна блокада - до масової аудиторії не були допущені фахівці, які попереджали про згубні наслідки «приватизації за Чубайсом», а також ті, хто міг поставити «незручні» запитання. Наприклад, який сенс віддавати в приватні руки ефективні, конкурентноздатні державні підприємства світового рівня, що збагачували скарбницю і годували країну? У середині 1990-х років прийоми інформаційної блокади послужили прикриттям численних афер несумлінних банків по створенню фінансових пірамід. Електронні ЗМІ, транслюючи масовану агресивну рекламу, не тільки не компенсували її попереджуючими коментарями, але і не дали доступу до ефіру тим російським і закордонним фахівцям, що могли б попередити вкладників і пояснити механізм фінансових пірамід. Точно так само, вже в 1997-1998 р., інформаційна блокада служила прикриттям афери російських ділових і урядових кіл із ГКО, що набула міжнародного масштабу і привела Росію до найтяжчої кризи в серпні 1998 року. ЗМІ не дали виразних повідомлень навіть про дебати в Думі і Раді Федерації з цього питання в квітні-травні 1998 року. Отримання суспільством цієї інформації дозволило б якщо не запобігти крахові, то хоча б пом'якшити його наслідкам, а громадянам врятувати значну частину внесків.

Використання медіаторів

Дана техніка ґрунтується на двох постулатах. По-перше, спеціальні дослідження установили, що сильніше за все на формування в «середньостатистичної» людини думки з якого-небудь питання впливають аж ніяк не масовані пропагандистські кампанії в ЗМІ. Найбільший ефект справляють, як не дивно, міфи, чутки і плітки, що циркулюють у суспільстві Другий постулат випливає з першого: ефективний інформаційний вплив на людину здійснюється не безпосередньо засобами масової комунікації, а через значимих для нього, знайомих йому авторитетних людей («лідерів думки») - трансляторів думок і чуток. Неофіційні особистісні комунікації для людей більш значимі, ніж «офіційні» повідомлення ЗМІ.

У більшості випадків думки людей із приводу чого-небудь складаються в процесі спілкування в родині, у колективі і т.д. У бесідах між собою родичі, друзі, товариші по службі осмислюють події і факти, виробляють спільний підхід відповідно до звичних для них цінностей і норм. Думки з кожного питання (від простого - який пральний порошок купувати, до складного - за кого голосувати) складаються і утверджуються під впливом певних авторитетів. Це люди, що або займають формально (батьки, чоловіки, старші брати/сестри, начальник, лідер серед однодумців) центральне становище в групі (лідери групи), або визнані експертами в даній сфері (лідери думки). Іншими словами, пропагандистський вплив ЗМІ завжди має опосередкований характер.

Г.Павловский, один із творців сучасної інформаційної політики Кремля, говорить з цього приводу так: «Не можна фетишизувати електронні ЗМІ як такі. Наростаючий сьогодні хор славослів'їв на адресу В. Путіна, трансльований через канали ЗМІ на всю країну, приводить до зворотного результату. Люди ніколи не переказують один одному казенні формули і лакейські гімни владі - у своєму колі люди розповідають один одному те, що вважають важливим і цікавим. ЗМІ значимі тільки тою мірою, у якій вони поставляють зміст, ідеологеми і фактуру (приводи) для масового «трьопа» - тобто, реальної політичної дискусії в низах, що не припиняється в Росії ні на хвилину. Політичні ініціативи і ситуації можна протранслювати на низовий рівень (рівень масових комунікацій) лише тією мірою, якою вони драматургичні, драматизовані, тобто перетворені в цікавий і доступний для споживача сюжет (плітку, анекдот, сценарій, міф).
Сьогодні газети, журнали і телевізійні програми під прикриттям поширення новин часто-густо займаються твореннем і поширенням правдоподібних чуток, здатних ретрансли=юватися на рівні міжособистісних комунікацій. В останні роки з'явилися і спеціалізовані інтернет-проекти, майже цілком присвячені цій задачі. (Наприклад, за станом на 2002 рік до них можна віднести такі російськомовні медіа-портали як SMI.Ru, ВЕРСІЇ.Ru, ГАЗЕТА.Ru, РусГлобус і ін.)

Розглянемо докладніше механізм сприйняття подібної інформації. Після одержання інформаційного повідомлення реципієнт не відразу приймає рішення прийняти чи відкинути його. Свідомо чи на підсвідомому рівні він шукає ради серед оточуючих, насамперед у так званих «лідерів думки» своєї групи. Лідери думки - це високоавторитетні члени групи, думки і поради яких з певних питань мають особливу цінність для інших. Саме вони відіграють вирішальну роль у формуванні ставлення основної маси реципієнтів до проблеми, відображеної в пропагандистському повідомленні.

Дане явище знайшло відображення в моделі двоступінчастого потоку комунікації, розробленої в середині 50-х років у США Полем Лазарсфельдом. У запропонованій ним моделі двоступеневого пропагандистського процесу враховується, по-перше, взаємодія між джерелом і авторитетами мікросоціального рівня, що позначаються як лідери думки чи «медіатори» (посередники), по-друге, взаємодія лідерів думок чи медіаторів з окремими членами мікросоціальних груп.

У практиці інформаційно-психологічного впливу ЗМІ це, зокрема, призвело з одного боку до того, що пропагандистські і рекламні повідомлення стали більш орієнтованими на лідерів мікросоціальних груп, а з іншого боку - у них стали використовуватися особи, думки яких значимі для інших. Американські фахівці вважають: щоб сформувати думку широкої аудиторії з якогось питання, досить обробити усього лише 10% її членів - лідерів думки (медіаторів), які й протранслюють повідомлення на масовий рівень. Як медіатори в різних ситуаціях і для різних соціальних груп та прошарків можуть виступати неформальні лідери, політичні діячі, представники релігійних конфесій, діячі культури, науки, мистецтва, спортсмени, військові, секс-бомби і т.д. - для кожної категорії населення знаходиться свій авторитет. У психології впливу це називається «фіксацією на авторитетах».

Більшість людей схильні до наслідувальної поведінки, орієнтуючись у своїх учинках на дії авторитетних для них лідерів думки. Їм властиво брати приклад з тих, кого вони поважають і хто для них є лідером. Тому вибір естрадних і спортивних «зірок», інших популярних осіб для передач рекламно-пропагандистського характеру й участі у виборчих кампаніях обумовлений насамперед тим, що вони мають досить широку аудиторію шанувальників, багато з яких не схильні оцінювати рівень компетентності своїх кумирів не тільки в політичних, але й інших питаннях, з яких вони дають свої оцінки чи здійснюють рекламне просування (наприклад, товарів, якими особисто можуть і не користатися і т.п.). З іншого боку, у рекламних роликах і пропагандистських сюжетах широко використовуються і «прості люди з народу», «такі як ми». Усе залежить від специфіки товару чи ідеї, що просуваються. Наприклад, переконати нас в тому, що рекламовані ліки дійсно дієві, скоріше зможе професійний лікар (а точніше - той набір ознак, що ми сприймаємо як «авторитетні» показники професіоналізму: білий халат, лікарський кабінет, використання медичних термінів у розмові). У крайньому випадку з цією задачею справиться популярний артист. А от товари повсякденного попиту ми купуємо, ґрунтуючись, у першу чергу, на думці «таких як ми», нашого найближчого оточення - друзів, родичів, сусідів.

Головна задача всіх рекламних і PR-акцій полягає в тому, щоб за допомогою «фіксації на авторитетах» змусити цільову аудиторію споживати потрібний чи товар послугу. Наприклад, для цього можна знайти авторитетного лідера групи і подарувати йому цей товар, зробивши в такий спосіб даний товар модним і престижним. Використання механізму фіксації добре ілюструє простий приклад із практики реклами. Годинник деякої марки ХХХ потрібно було «розкрутити» у молодіжному середовищі. Аби тінейджери стали їх купувати, необхідно було посилити відчуття модності, ексклюзивности та доступності цих годинників одночасно. Для цього в модних клубах проводився цикл вечірок, у ході яких нагороджувалися годинником ХХХ усі, хто мав значений авторитет у молодіжному середовищі - кращі ді-джеї міста, учасники популярних поп-груп, ведучі популярних молодіжних телепрограм і т.д. Переможці різноманітних конкурсів також отримували годинник. У такий спосіб створювалася ілюзія, що всі «кращі» обов'язково одержують «найкращий» годинник ХХХ. Оскільки серед тінейджерів наслідувальна поведінка є досить розповсюдженим явищем, то багато молодих людей намгалися придбати годинник ХХХ і для себе, причому дуже цікавилися, які саме моделі годинника марки ХХХ дарували тим чи іншим знаменитостям...

Класифікатори

Психолог Гордон Олпорт писав, що сутність будь-якої мови полягає у класифікації і розподілі по категоріях того «безупинного гулу інформації», з яким ми щомиті стикаємося. Саме ця головна функція мови дає їй владу переконувати. Коли ми називаємо який-небудь об'єкт, ми тим самим підкреслюємо якусь його специфічну особливість, не звертаючи уваги на інші його характеристики. Те, як об'єкт описується (класифікується), і манера, у якій представляється спосіб дії, направляють наші думки й емоційні реакції у певне русло. За допомогою класифікаторів, що описують об'єкти чи події, інформація форматуєтся так, що одержувач пропагандистського повідомлення приймає визначення ситуації, яке йому нав'язується. Класифікатори, по суті, являють собою слова-приправи для будь-якого інформаційного повідомлення. По-перше, це слова і сполучення, корисні для опису власної «позитивної і конструктивної позиції». По-друге, це «слова, що контрастують» для того, щоб у негативному ключі охарактеризувати супротивника (див. Принцип контрасту).

Домінуючі у ЗМІ класифікатори звичайно відбивають загальний напрямок поточної політики владних структур, насамперед інформаційної. Досить згадати, як у державних (а в останні роки й у недержавних) ЗМІ висвітлюються різні політичні акції. Типовий варіант повідомлення в новинах: «учасники акції»... (варіанти: «люди похилого віку, особи без певних занять, серед яких є злочинні елементи, алкоголіки і наркомани; радикально налаштовані молоді люди, що сповідують екстремістські погляди...»; «акція проводиться на гроші»... (варіанти: Б. Березовського; кримінальних структур; іноземних спецслужб; міжнародних терористичних центрів...); «метою акції є»... (варіанти: дестабілізація ситуації в країні; створення негативного іміджу нашої держави у світі; перешкоджання роботі органів влади...); «державні органи»... (варіанти: пропонують вирішити питання цивілізованим способом; демонструють готовність до конструктивного діалогу; займають позитивну і прагматичную позицію; не приймають ультиматумів...); «правоохоронні структури»... (варіанти: неухильно дотримують вимоги закону; діють адекватно ситуації; застосовують відповідні сили і засоби; мужньо протистоять деструктивним силам і антидержавним елементам...); «прості громадяни»... (варіанти: не підтримують акцію; засуджують ініціаторів безладь; виявляють розуміння дій правоохоронних органів; схвалюють дії глави держави під час кризової ситуації...). Як правило, для посилення значеннєвого й емоційного ефекту класифікатори супроводжуються відповідним відеорядом.

Застосування класифікаторів у комерційній рекламі розглядати не будемо, оскільки це очевидно (згадайте самостійно будь-який нав’язливий рекламний слоган).

Коментарі

Ціль - створення такого контексту, у якому думки людини йдуть у потрібному напрямку. Повідомлення про факт супроводжується інтерпретацією коментатора, який пропонує читачу чи глядачу кілька розумних варіантів пояснення. Від спритності коментатора залежить зробити необхідний варіант найбільш правдоподібним. Американський фахівець О'Хара в книзі «Засоби інформації для мільйонів» пише про диктора: «Його повідомлення може виглядати об'єктивним у тому сенсі, що воно не містить схвалення чи несхвалення, але його вокальне доповнення, інтонація і багатозначні паузи, а також вираз обличчя часто мають той самий ефект, що і редакторська думка».

Для цього звичайно використовується кілька додаткових прийомів. Їх активно використовують усі досвідчені коментатори. По-перше, включення в пропагандистські матеріали так званих «двосторонніх повідомлень», що містять аргументи за і проти певної позиції. «Двостороннє повідомлення» ніби випереджають аргументи опонента і при вмілій їхній критиці сприяють створенню певного імунітету проти них.

По-друге, дозуються позитивні і негативні елементи. Для того, щоб позитивна оцінка виглядала більш правдоподібною, до характеристики описуваної точки зору потрібно додати трошки критики, а ефективність осудливої позиції збільшується у випадку присутності елементів похвали. Усі використовувані критичні зауваження, фактичні дані, порівняльні матеріали при цьому добираються таким чином, щоб необхідний висновок був досить очевидним.

По-третє, здійснюється підбір фактів, які здатні посилити чи послаблити враження від певних висловлювань. Висновки не входять у текст оприлюднюваних повідомлень. Їх повинні зробити ті, для кого призначена інформація.

По-четверте, відбувається оперування порівняльними матеріалами для посилення важливості, демонстрації тенденцій і масштабності подій, явищ.

Необхідний ефект також можна отриматии шляхом структурування подачі повідомлень (див. «Отруйний сендвіч»).

Констатація факту

Бажаний стан речей подається ЗМІ як факт, що вже здійснився. Це засновано, по суті справи, на гіпнозі аудиторії - забиваються цвяхи в неіснуючу труну. Приклади:

- «В опозиційному таборі - розбрід і хитання!»
- «Вплив голови президентської адміністрації стрімко падає...»,
- «Фракцію аграріїв у парламенті залишає усе більше і більше депутатів...»,
- «Рух «Наш дім - Росія» стрімко утрачає своїх прихильників. За минулий місяць його електорат скоротився з 10% до 8%...»,
- «Виборчий блок «Команда озимого покоління» стрімко набирає обороти. За кілька місяців він перетворився у вагому політичну силу. Він напевно пройде на майбутніх виборах у парламент...» і т.п.

Прийом використовується для створення відповідних настроїв у суспільстві. Розрахунок тут простий. Справа в тім, що більшість людей мислять стереотипами: «Диму без вогню не буває», «Раз про це усі говорять - значить так воно і є». У людини штучно створюється відчуття себе в меншості. У результаті вона стає безініціативною, віддаючи пріоритет тому, кого вона вважає представником «більшості».

Такого роду пропаганда звичайно подається під виглядом новин чи результатів соціологічних досліджень. Цим знижується критичність сприйняття - людям важко зрозуміти, що під прикриттям повідомлень про події в країні і світі їм “згодовується” звичайна «деза».

Для додання авторитетності подібним повідомленням широко використовуються «лідери думки»: популярні журналісти, відомі політологи, соціологи і т. ін. Скинути тягар авторитету - психологічно важкий процес. Він вимагає мужності та вільної волі. Адже ті, хто при владі, та грошові мішки завжди мають можливість найняти приємного ведучого, улюбленого артиста, шановного академіка, непідкупного чи правозахисника секс-бомбу - для кожної категорії населення знайдеться свій авторитет.

Прийом використовується й у бізнесі-рекламі. Заголовок у діловому журналі: «Попит на престижні офіси в центрі починає перевищувати пропозицію!». (Штучно створюється відчуття дефіциту)

Помилкова аналогія

Однією із самих небезпечних психологічних пасток є схильність людини мислити аналогіями, будувати у своєму розумі так звані псевдологичні послідовності. Звичним для більшості людей стилем мислення є той стиль, що використовує логічні зв'язки «причина - наслідок». Ці зв'язки здаються цілком доступними контролю свідомості і відповідають сфері «здорового глузду». Зв'язки «конкретна причина - конкретний наслідок», що коли-небудь мали місце, ми схильні екстраполювати і на інші об'єкти, які не мають ніякого відношення до первісних - отут і криється підступ.

Дана психологічна особливість активно використовується пропагандистами. Прекрасні приклади подібного роду, що відносяться до часів так званої «перебудови», можна знайти в книзі С. Кара-Мурзи «Маніпуляція свідомістю»: «Згадаємо метафору ринковіиків: «не можна бути трошки вагітною». Мовляв, треба цілком зруйнувати планову систему і перейти до стихії ринку. Але ж ніякої подоби між вагітністю й економікою немає. Більш того, реальна економіка і не визнає «чи - чи», вона, якщо хочете, саме «трошки вагітна» багатьма господарськими укладами. Оскільки усі указівки фахівців на постійні помилки такого роду ігнорувалися, мова йде про свідомі акції по руйнуванню логіки. Диверсія проти логіки - у всіх посиланнях на Захід (не будемо навіть чіплятися до того, що і сама західна дійсність при цьому була представлена хибно). Постійно повторювалося, наприклад, таке: «Британська імперія розпалася - виходить, і СРСР обов’язково мав розпастися!». И ніяких обґрунтувань подібності. Але чому порівнюють із Британською імперією, а не з Китаєм і не зі США? Чи і вони мали б розпастися і саме тепер? До речі, з тези про закономірність розпаду СРСР із неминучістю випливає, що і Російська Федерація повинна розпастися - адже вона точно така ж імперія, якою був СРСР. Ну, трохи не така, але це справи не змінює».

На використанні помилкових аналогій будується пропагандистська техніка створення Асоціативних зв'язків.

Зворотний зв'язок

Люди, що виступають у якому-небудь дійстві як учасники, більшою мірою схильні змінювати свої погляди на користь думки, що рекомендується його сценарієм, ніж пасивні спостерігачі тих подій, що відбуваються. Це установили численні психологічні експерименти. Ілюзія участі в дискусії з якої-небудь актуальної проблеми призводить до більшої зміни думок та настанов, ніж просто пасивне сприйняття інформації. Для того, щоб в аудиторії не виникало відчуття однобічного впливу і комплексу «байдужості адресата», сучасними ЗМІ широко практикуються способи, так званого, «зворотного зв'язку» у різних формах: дзвоники в студію під час прямого ефіру, вибір по телефону варіанта відповіді на поставлене питання й ін. Подібний «макіяж» покликаний створити в масової аудиторії ілюзію участі в інформаційному процесі.

Якщо ви коли-небудь, намагалися додзвонитися в студію під час телепередачі, щоб поставити запитання її учасникам, ви знаєте, що перед тим як «випустити» вас в ефір, контролюючий редактор обов'язково поцікавиться сутністю питання, що Ви його хочете задати. Ви будете допущені тільки в тому випадку, якщо поставлене вами питання відповідає загальній редакційній політиці даного телеканала. Якщо ж ви раптом почнете говорити зовсім не те, вас моментально «вирубають» з ефіру на півслові - перевірено на практиці.

Псевдосоціологічні опитування (коли під час ефіру глядачі по телефону голосують за ту чи іншу відповідь) найчастіше є лише способом формування суспільної думки, а не його реальним відображенням, тобто різновидом звичайної пропагандистської маніпуляції. Питання формулюються таким чином, щоб створити в аудиторії «правильний» погляд на ту чи іншу проблему. Вони направляють хід наших міркувань у конкретному напрямку. «Ніколи не ставте запитання, на які не можна одержати потрібні вам відповіді», - головний принцип подібних опитувань. У цих випадках формулювання проблеми в термінах «вигоди, виграшу чого-небудь» буде більш переконливим на тлі висловлювань, що контрастують, по тих же категоріях «програшу, утрати чого-небудь». Ось простий приклад у трохи перебільшеному вигляді:

Питання: «Яким ви хочете бачити місце нашої країни в сучасному світі?»
Варіанти відповідей:

А) Я хочу, щоб моя країна стала донором сировинних ресурсів для високорозвинених держав і джерелом дешевої робочої сили для транснаціональних корпорацій.

Б) Я хочу, щоб моя країна перетворилася в полігон для хімічних і ядерних відходів з усього світу.

В) Я хочу, щоб моя країна стала могутньою державою з розвиненою економікою і високим рівнем життя населення.

Догадайтеся з трьох спроб, який варіант відповіді вибере більшість людей, що подзвонили в студію? У подібному ключі будуються майже всі «інтерактивні телефонні опитування».

Організатори опитувань суспільної думки давно знають, що ледь помітні зміни у формулюваннях приводять до значних відмінностей у відповідях. Практичні янкі у свій час навіть провели спеціальне дослідження на цю тему. Психологи Б. Локкербі і С. Бореллі встановили, наприклад, що відсоток американців, які підтримували надання допомоги контрас (антиурядових сил) у Нікарагуа, за період з 1983 до 1986 року варіювався від 13% до 42% у залежності від того, як формулювалося питання. Якщо в питанні відкрито згадувалися Рональд Рейган чи контрас або використовувалися ідеологічні ярлики для визначення конфронтуючих сил у Нікарагуа, то допомогу підтримувало більшу кількість американців. Якщо в питанні згадувалася виражена в доларах сума допомоги чи представлялися обидві сторони проблеми, надавати допомогу заколотникам-контрас бажала набагато менша кількість американців.

Блискучий приклад маніпуляції подібного роду був здійснений однією московською радіостанцією наприкінці 1990-х, яка після багаторазового повторення повідомлення про складності з бензином у Петербурзі задала своїм слухачам питання: «Чи потрібно поставляти пальне в Югославію?» При цьому не було ніякого згадування думок професійних експертів про причини складностей з пальним і інформації про втрату експортних доходів Росії у випадку зриву поставок пального у Югославію. У підсумку 75% людей, що подзвонили на станцію, дали негативну відповідь.

У тих випадках, коли невигідна коммунікатору думка є домінуючою, задача «зворотного зв'язку» зводиться до корекції, зміні умонастроїв мас. Демонстрація підтасованих результатів телефонних опитувань, «фільтрація» дзвоників у студію, організація «думки громадськості» через підставних людей «з вулиці» і т.п. спрямовані на те, щоб у людини, яка має іншу думку, сформувати психологічну установку «білої ворони» - адже інші, а їх більшість, думають інакше. Часом незгода й інакомислення свідоме чи випадково допускається, наприклад, озвучується обурений телефонний дзвоник чи оприлюднюється протест. Цей момент всіляко обігрується, підкреслюються чесноти даного джерела інформації, що «об'єктивно» показує весь спектр думок і точок зору по різних питаннях.

Різновидом зворотного зв'язку є т.зв. техніка інсценованих заходів. Насамперед до неї відносяться різноманітні варіанти спілкування високопоставлених персон з «простим народом». «Спілкування» може бути прямим (відповіді на питання, задані громадянами по телефону, задушевні розмови з «випадковими перехожими» на вулиці і т.д.) і опосередкованим (прес-конференції, брифінги для мас-медіа, відповіді на питання журналістів і т.п.).Найчастіше т.зв. спілкування з народом є усього лише добре відрепетованным спектаклем. Відомо, наприклад, що президент Франції де Голль не одержав за усе своє життя жодного питання на прес-конференціях, до якого б не був заздалегідь готовий. Президент США під час своїх прес-конференцій також відповідає на питання, які заздалегідь роздаються журналістами прес-службою Білого Дому. Узагалі, консультанти будь-якого політичного лідера завжди готують свого шефа до очікуваних питань, програючи можливі відповіді. У період скандалу з М. Левинскі президента США Б. Клінтона спеціально змушували випускати пару на репетиціях прес-конференцій, щоб у реальному контексті він виглядав спокійним і упевненим. Що стосується Б. Єльцина, то колишній співробітник його прес-служби Д. Шевченко підкреслює наступне: «Усі питання на прес-конференціях були заздалегідь погоджені з Єльциним. Він знав навіть точне розсадження кореспондентів у першому ряді - Костіков щоразу вичерчував президенту каліграфічний план-схему».

Відповідні телепрограми організовуються таким чином, ніби-то глава держави (або інша високопоставлена персона) спонтанно відповідає на питання, задані громадянами по телефону чи через Інтернет. Кращий експромт - це заздалегідь підготовлений експромт. Ця стара приказка пригадується сама собою, коли спостерігаєш, як черговий Гарант Конституції з недосяжної для простих смертних жвавістю і зв’язністю мови дуже удало відповідає на кілька десятків дуже непростих питань, що надходять протягом короткий час. У дійсності він дає ретельно відрепетовані відповіді, спеціально підготовлені його командою. Питання звичайно підбираються виходячи з результатів соціологічних досліджень. Вони повинні відбивати актуальні соціальні проблеми, що хвилюють широкі маси людей, або формувати сприятливий імідж даної посадової особи. Далі народ спостерігає чергове телешоу за назвою «Глава держави відповідає на питання простих громадян у прямому ефірі» з наступною демонстрацією схвальних відгуків «простих людей з вулиці» («Ах, я навіть і не припускав, який демократичний у нас президент - простий і доступний, відкритий для діалогу, поспілкуватися з ним може кожен!» і т.п.).

Обхід із флангу

Повернемося до досліджень західних теоретиків пропаганди. Установлено: у США на передвиборних мітингах республіканців не зустріти демократів і навпаки. Більшість опитаних людей показали, що виключають радіо- чи телепрограму, коли чують передачу на захист точки зору, яка суперечить їхній власній. У цих випадках спрацьовує психологічний захисний механізм, що підтримує в людині стан внутрішньої рівноваги, впевненості у своїй правоті, оберігає її від когнітивного дисонансу (травмуючого переживання конфліктної ситуації). Тому, зокрема, пропаганда під час передвиборних кампаній рідко коли вербує помітне число нових прихильників того чи іншого кандидата - в основному вона закріплює вже існуючі погляди. Звідси висновок: для того, щоб мати успіх, пропагандист повинний уміти змусити слухати себе. Потрібно також уміти пробитися через негативну упередженість аудиторії чи обійти її, щоб мати можливість впливати на людей.

В роки другої світової війни у свої передачі на нацистську Німеччину Бі-Бі-Сі включало повідомлення про погоду. Сторонні до військових, політичних, ідеологічних позицій воюючих сторін цифри, фальсифікувати які не мало ніякого сенсу, повинні були поширити викликаний ними ефект правдивості на всі передачі Бі-Бі-Сі. Такого роду виверти, розраховані на створення враження неупередженості й об'єктивності джерела пропаганди, поступово множилися й ускладнювалися. В даний час вони виросли в хитромудру систему «обходу з флангу».

Головне місце в тактиці «обходу з флангу» посідає пропаганда інформацією (т.зв. фактографічна пропаганда) Вона полягає в дозованій передачі достовірних інфомаційних повідомлень, точність яких заздалегідь відома слухачам чи читачам і може бути легко ними перевірена. До категорії такої «переконуючої інформації» відносяться, зокрема, фактичні дані. Наприклад, імена, назви вулиць, номера будинків, величезна кількість деталей, що є достовірними і, у які немов би «упаковуються» пропагандистські повідомлення.

Наприклад, під час другої світової війни англійській розвідці удалося дістати списки прізвищ всіх командирів німецьких підводних човнів, склад їхніх родин, прізвища їхніх коханок, дані про їхні взаємини між собою, стосунки між родичами, їхні слабкості, хобі та інше. Це було активно використано. Зокрема, відомі щоденні пропагандистські радіопередачі німецькою мовою, які вела для німецьких підводників, що знаходилися в бойових походах, англо-американська розвідка, розкриваючи свою приголомшливу поінформованість. Кожна передача починалася прямим звертанням до екіпажа конкретного підводного човна і до конкретних підводників. Їм повідомлялося, наприклад, що чиясь родина загинула під бомбами в Гамбурзі чи була евакуйована куди-небудь, що в госпіталі помер від раней який-небудь їхній чи друг родич. Звертання звучали приблизно так (цитується по книзі І. Бунича «Операція «Гроза»): «Ми звертаємося до вас, командир підводного човна «U-507» капітан-лейтенант Блюм. З вашої сторони було дуже необачно залишити свою дружину в Бремені, де в даний час проводить свою відпустку ваш друг капітан-лейтенант Гроссберг. Їх уже, мінімум, тричі бачили разом у ресторані, а ваша сусідка фрау Моглер стверджує: ваші діти відправлені до матері в Мекленбург...». Після цього передавалися пропагандистські повідомлення про непотрібність війни, безвихідний стан Німеччини і т.д. Пізніше, у роки холодної війни, американські і британські радіостанції, які віщали на СРСР, займаючись «сірою» (поширенням недостовірної інформації) і «чорної» (поширенням дезінформації) пропагандою, нерідко використовували міські телефонні книги для того, щоб згадати в передачах реальні прізвища й адреси радянських громадян.

Найвпливовіші медіа-концерни західного світу CNN, BBC, DW десятиліттями накопичували авторитет штучної об'єктивності, використовуючи техніку фактографічної правдоподібності. Основний час у своїх програмах вони відводять різного роду інформаційним передачам, де під виглядом безпристрасних новин подається політично орієнтована точка зору. Враження «об'єктивності» і «неупередженості» створюється за допомогою вкраплювання в тексти пропагандистських матеріалів «думок противної сторони» чи фактів, на перший погляд несприятливих для офіційної точки зору тих країн, відкіля вони віщають.

Різноманітне обігравання справжнього фактографічного матеріалу - не єдиний метод «обходу з флангу». Існують і інші. Один з них - це підробка під погляди, смаки і схильності цільової аудиторії. Інший - подача матеріалу під таким кутом, немов поширювана думка лише є розвитком прийнятих у даній аудиторії уявлень. Тут ставка робиться на поступове, неквапливе, «еволюційне» залучення в орбіту ідеологічних і політичних поглядів. Західні дослідники знайшли, що повільне, приховане залучення в сферу пропагандистських впливів нерідко виявляється дуже ефективним для людей з нестійкими поглядами, що не визначили для себе схильності до певного кола людей, образу думок, способу життя і т.ін.

Американські психологи простежили й описали, наприклад, як протікає процес засвоєння людиною поглядів, точок зору, думок, невластивих його світогляду, соціальному стану, соціальному середовищу. Людина випадково натикнулася на раніше незнайому інформацію. Ознайомилася з нею, побачила цікаву для себе постановку питання, зацікавилася інформацію, відповіддю на якусь хвилюючу її проблему. І тільки потім довідалася, що це написано «чужим». Знай він це раніше, можливо, не став би читати чи слухати. А тепер - інша справа. Схильність виявилася прорваною. Поруч зі сторожкістю, що зберігається, вірністю міцним уявленням з'являється елемент терпимості. Зустрінеться тепер людині інформація з того ж джерела чи аналогічного змісту, вона вже не відіпхне її. При повторних контактах може пробудитися ще більший інтерес. Людина починає цілеспрямовано шукати їх. Якщо вона знаходить у новій інформації відгук своїх потреб і інтересів (як вона їх розуміє) і одночасно не бачить їм відповідного переконливого тлумачення в «своїх» традиційних джерелах інформації, то непомітно для себе може взагалі цілком переорієнтуватися. При цьому не виключено, що вона буде переконана, начебто не змінила своїх поглядів. Але пояснювати світ вона уже почала з інших позицій.

Можливий і такий варіант, коли людина знає, що має справу з ворожою пропагандою і сприймає її упереджено. Але цікавість бере верх, вона починає її вивчати - і далі усі йде за наведеною вище схемою. Упередження, навіть забобони можуть потіснитися, а потім і зовсім зійти нанівець, перетворитися у свою протилежність. Думаючи, що виробила «власну позицію», людина починає підпадати під вплив зовсім іншої ідеологічної системи.

Ще одна рекомендація творців тактики «обходу з флангу» - усіляко ховати свої справжні цілі, уникати конфліктів із загальновизнаними в даній аудиторії (у даному суспільстві) поглядами, цінностями, нормами, панівним світоглядом. Якщо цього не робити, крізь негативну упередженість не прорватися. «Пропаганда тільки тоді приречена на провал, коли вона зовні схожа на пропаганду», - стверджують фахівці.

Величезне значення надается заграванню з аудиторією, наприклад, звеличенню її національних якостей і досягнень національного генія, підкресленню свого «жалю» до становища тих чи інших соціальних груп, окремих індивідуумів і т.п. Усе це треба робити без єдиного слова явної огуди на адресу супротивників і без єдиного слова відвертої хвали на адресу «своїх»

У цьому зв'язку варто процитувати документ «Психологічна війна проти СРСР», розроблений аналітиками ЦРУ в 1950-х роках. Він містить список рекомендацій і «пропонованої тематики» пропагандистських повідомлень. Цей документ дуже повчальний. Отже,
«Задача №1. Розкрити і розвивати духовні цінності, моральні й етичні концепції радянського народу, особливо росіян, і установити ідентичність цих цінностей з цінностями вільного світу. Пропонована тематика:

а) Правдивість, жаль, щедрість, любов до родини, гостинність - от деякі цінності, дорогі радянського народу, усе це похідне від їхнього духовного життя. Це загальне надбання з народами вільного світу, але воно нехтується правителями СРСР.

б) Історичний внесок росіян у різних творчих сферах вільного світу: філософії, мистецтві і науці - завжди визнавався і поважався.
в) Вивчення класичної російської літератури, політичної філософії й етики показує: Росія поділяла і знаходилася під впливом творчих соціальних і культурних сил, що розвивав Захід. Політичні й етичні ідеали російського народу в основі такі ж, як на