Тема 5. Історія розвитку логопедії.

Коротка характеристика етапів розвитку логопедії. Розвиток логопедії у давнині. Історичний аспект ставлення логопедії як науки. Вклад видатних вчених в розвиток логопедії.

Логопедия (гр. воспитывать) – обучение правильной речи. Наука о нарушениях речи, методах их предупреждения, выявления и устранения средствами специально организованного обучения.

Предмет логопедии – речевое расстройство и процесс его коррекции.

Признаки нарушения речи: речь не соответствует языковой норме; речь не соответствует возрастной норме; спонтанно не устраняется; дает вторичное нарушение.

Этиология речевых нарушений: Этио – причина, логос – наука.

В 4 веке до н.э. Гиппократ впервые сформулировал термины заикание, афония, косноязычие. Причинами этих нарушений он видел поражение центров (участков) мозга.

Аристотель в 3 веке до н.э. он видел причиной речевых нарушений в анатомо-физиологических дефектах в строении речевого аппарата.

Гален – он выделил научную трактовку терминами которые существовали в тот период: афония, дисфония, косноязычие, заикание, потеря речи.

Гален выделял нарушения: речи (Дефекты (несформированность) речевого аппарата); и голоса (В нарушении строения голосового аппарата (голосовых связок)).

1861 год – Поль Брока – причина – нарушение определенных отделов головного мозга.

1874 год – Карл Вернике – участок коры головного мозга который отвечает за понимание речи.

20-е годы ХІХвека – Доброгоев впервые соединил созревание в нарушение речевого аппарата коры головного мозга.

Хватцев – внутренние и внешние нарушения речи и ещё биологические: Органические (Асфиксии, натальные и преднатальные травмы, эмбрионопатии, наследственные заболевания, внутреутробные кровоизлияния, генные мутации, финилкетанурия), Функциональные (Поражение строения речевого аппарата или в иннервации, дифекты речевого аппарата (нёбо, губы, прикус, язык)), Психоневрологические (Нарушение психических процессов, умственная отсталость); социально-психологические: Неблагоприятное речевое окружение (искажённый образец речи, сверхшум, нечеткость речи, отсуствие эмоционального окружения).

В логопедии используются при характеристике речевых нарушений такие термины:

Расстройство речи – это нарушение той или иной речевой функции или речевой системы в целом.

Дефекты речи – нарушение речи обусловлено анатомо-физиологическими дефектами строения речевого аппарата.

Недостаток речи – отклонение от нормы формирования особенно лексики.

Речевая патология – патологическое расстройство речи обусловлено грубыми нарушениями речевого аппарата и участков коры головного мозга.

Речевые отклонения – расстройство речи при котором происходит отклонение от нормы сформированности компонентов речи.

Методы логопедического воздействия:

Словесные (Главными элементами этих методов является слово, устный рассказ педагога):

1. Рассказ − последовательное раскрытие содержания учебного материала; 2. Беседа − диалогический метод изложения и усвоения учебного материала; 3. Пересказ − изложение текста своими словами; 4. Чтение − процесс восприятия напечатанного или рукописного текста.

Наглядные: 1. Наблюдение − это целенаправленное и планомерное восприятие явлений, результаты которого фиксируются наблюдателем. При наблюдении явления изучаются непосредственно в тех условиях, в которых они протекают в действительной жизни; 2. Рассматривание − оценка кому-либо, чему-либо, относит кого-либо, чего-либо к какой-либо качественной категории; 3. Просмотр − осматривать, обозревать с целью наблюдения за каким-нибудь пространством, явлением иди качеством; 4. Прослушивание − направление слухового восприятия на что-нибудь; 5. Показ образца – демонстрация примера, которому следует следовать.

Практические: 1. Упражнения − систематическая отработка умения и навыка путем ритмично повторяющихся умственных действий, манипуляций, практических операций в процессе обобщающего взаимодействия учащихся с педагогом или в специально организованной индивидуальной деятельности; 2. Игровой метод − игровой метод обеспечивает всестороннее, комплексное развитие учебных навыков и совершенствование приобретенных умений, так как в процессе игры они проявляются не изолированно, а в тесном взаимодействии.

Тема 6. Дислалія.

Визначення, причини, характеристика, історія вивчення. Класифікація дислалії. Характеристика видів дислалії.

Термін «дислалія» був введений у 1827 році профе­сором І. Франком. Ним було вжито його для характеристики усіх порушень мовлення, при яких ведучими були недоліки фонологічної складової мовлення. Пізніше цей тер­мін, але в дещо вужчому значенні, почали вживати Р. Шультесс, А. Куссмауль, Гутцман. До категорії дітей-дислаліків вони відно­сили тих, у яких порушення вимови фонем було обумовлене пору­шеннями будови органів артикуляції. У процесі розвитку логопедії як науки трактування цього терміну постійно змінюється. Зокрема, М.Ю. Хватцевим були віднесені до дислалії ті випадки, при яких порушення вимови фонем були обу­мовлені ураженням периферійних відділів артикуляційного апара­ту- вадами будови органів артикуляції чи периферійної іннервації цієї частини мовленнєвого апарату. Також до цієї групи відносили дітей, у яких недорікуватість була обумовлена периферійною туго­вухістю. У 50-х роках в результаті подальших клінічних дослід­жень, проведених О.М. Смірновою, О.В. Правдіною було дане інше трактування дислалії, зокрема були виключені порушення, обумов­лені туговухістю. Зокрема, до даної групи почали відносити дітей, у яких недоліки вимови фонем були обумовлені порушенням будови та іннервації органів артикуляції. В 60-х роках у роботах Б.М. Гріншпун, О.В. Правдіної, С.С. Ляпідєвського спостерігається тенденція до поділу порушень мовлення, при яких ведучими є недоліки зву- ковимови.

На сучасному етапі розвитку логопедії термін «дислалія» хоч і має міжнародне значення, але і надалі немає єдиного трактування. В окремих підручниках та посібниках з логопедії (Т.Б. Філічової, A. Чєвєльової, Г.В. Чиркіної, Л.С. Волкової та ін.) до групи дітей з дислалією відносять усі випадки порушень вимови фонем, обумов­лені порушенням будови артикуляційного апарату, зниженням слу­ху, недостатнім розумовим розвитком дитини (тобто, при розумовій відсталості), а також неправильними умовами виховання дітей в сім’ї. Б.М. Гріншпун до категорії дітей з дислалією віднесено тих, у котрих порушення фонетичного боку мовлення обумовлені вадами будови артикуляційного апарату, а також тими причинами, які не викликають видимих органічних порушень будови артикуляційного апарату - загальною фізичною ослабленістю дитини в результаті соматичних захворювань, затримкою психічного розвитку (обумов­леною мінімальними мозковими дисфункціями), пізнім розвитком мовлення, вибірковими порушеннями фонематичного слуху, не­сприятливим соціальним оточенням, наслідуванням неправильного мовленнєвого зразка.

Групи причин, що викликають порушення вимови фонем у цих дітей і на які вказує ряд науковців, досить різноманітні і не є рядо- покладеними. Зокрема, тут і органічні причини, до яких відносять порушення будови органів артикуляції, мінімальні мозкові дис­функції, соматичні захворювання дитини; соціальні причини, такі як неправильне виховання дітей, неправильні зразки мовлення для наслідування їх дітьми; психологічні причини, такі як порушення фонематичного слуху, зниження фізичного слуху і затримка психіч­ного розвитку. При такому трактуванні недостатньо зрозумілим є поділ на органічну або механічну форму дислалії, причиною якої вважають порушення будови органів артикуляції, та функціональну дислалію, причини якої найбільш різноманітні (психологічні, орга­нічні і соціальні).

Термін «дислалія» на сучасному етапі вживається у значенні «порушення вимови фонем, обумовлене причинами анатомо-фізіологічного і соціально-психологічного характеру. В залежності від причин, що її викликають, дислалія може бути поділена на дві форми: функціональну і органічну».

Дислалія - це порушення вимовної (звукової) сторони мов­лення за збереженої іннервації мовленнєвого апарату, що най­частіше виявляється в дитячому віці.

Залежно від збереженості анатомічного складу мовленнє­вого апарату дислалію поділяють на два види:

а) функціональну (порушена вимова звуків, тоді як мовлен­нєвий апарат не має патологічних змін);

б) механічну (неправильна вимова зумовлена вираженими порушеннями в будові артикуляційного апарату).

Причинами функціональної дислалії є:

а) загальна фізична ослабленість, зумовлена частими сома­тичними захворюваннями, що спостерігаються в період найінтенсивнішого формування мовленнєвої функції;

б) недостатній ступінь розвитку фонематичного слуху;

в) несприятливі соціальні і мовленнєві умови, в яких вихо­вується дитина;

г) двомовність у сім’ї.

Причини механічної дислалії - це насамперед природжені або набуті вади кісткової і м’язової будови периферичного, мов­леннєвого апарату, серед яких виділяють:

недоліки будови щелепно-зубної системи:

а) вади у будові зубного ряду (відсутність передніх зубів, рідкі передні зуби, подвійний ряд зубів);

б) вади у будові щелеп:

прогнатія (верхня щелепа висунута вперед, порушені до­пустимі норми);

прогенія (нижня щелепа висунута вперед, порушені до­пустимі норми);

передній відкритий прикус;

бічний (право-, лівобічний), двобічний прикус;

укорочена або дуже масивна вуздечка язика;

патологічні зміни розміру і форми язика (дуже малень­кий або, навпаки, дуже великий язик);

неправильну будову твердого і м’якого піднебіння (вузь­ке, високе, плоске, укорочене). За таких аномалій найпомітні­ше порушується правильна вимова шиплячих і свистячих звуків, сонорних, страждає зрозумілість мовлення загалом;

атипову будову губ (товсті, масивні, вузькі, тонкі, мало­рухомі), що призводить до неправильної вимови губних, губно- зубних, а також голосних звуків.

Залежно від кількості порушених груп звуків дислалію по­діляють на мономорфну (страждає одна група звуків, наприк­лад свистячі - с, сь, з, зь, ц) і поліморфну, коли порушено дві і більше груп звуків.

За кількістю порушених звуків розрізняють дислалію про­сту (від 1 до 4 звуків) і складну (від 4 і більше звуків).

На сучасному етапі розвитку логопедії класифікація дис­лалії спирається на сукупність критеріїв різних дисциплін, які вивчають мовлення. Водночас для логопедії як педагогічної га­лузі знань важливим є виділення таких ознак порушення, які є істотними саме для логопедичного впливу, тобто врахування того, якою є вада - фонематичною чи фонетичною.

Відповідно до запропонованих критеріїв виділяють три ос­новні форми дислалії: акустико-фонематичну, артикуляторно- фонематичну, артикуляторно-фонетичну.

Акустико-фонематична дислалія. До неї належать вади зву­кового оформлення мовлення, зумовлені вибірковістю, несфор- мованістю операцій перероблення фонем за їхніми акустични­ми параметрами в сенсорній ланці механізму сприймання мов­лення. Такими операціями є впізнавання, зіставлення акустич­них ознак звуків і прийняття рішення про фонеми.

Артикуляторно-фонематична дислалія. До цієї форми на­лежать діти, зумовлені несформованістю операцій відбору фо­нем за їхніми артикуляторними параметрами в моторній ланці продукування мовлення. Виділяють два основних варіанти по­рушень. У разі першого артикуляторна база не повністю сфор­мована, редукована. Під час відбору фонем замість потрібного звука (відсутнього у дитини) відбирається звук, що наближаєть­ся до нього за набором артикуляційних ознак. Спостерігається явище субституції, або заміни одного звука на інший. У ролі заміщуваного виступає простіший за артикуляцією звук.

За другого варіанта порушення артикуляторна база вияв­ляється повністю сформованою. Засвоєні всі артикуляторні по­зиції, потрібні для продукування звуків, проте у доборі звуків приймається неправильне рішення, внаслідок чого звуковий об­раз слова стає нестійким (дитина може вимовити слова правильно і неправильно).

Артикуляторно-фонетична дислалія. До цієї форми нале­жать вади звукового оформлення мовлення, зумовлені непра­вильно сформованими артикуляторними позиціями.

Звуки вимовляються ненормовано, спотворено для фонетич­ної системи певної мови, яка у дитини за цієї дислалії сформо­вана, але фонеми реалізуються у незвичних варіантах (алофо­нах).

Для позначення спотвореної вимови звуків використовують міжнародні терміни, утворені від назв букв грецького алфавіту за допомогою суфікса изм: ротацизм - вада вимови р і р’, ламбда- цизм — л і л’, сигматизм - свистячих і шиплячих звуків, йота- цизм — йот (і), каппацизм — к і к’, гаммацизм — гіг’, хітизм - х і де’. У тих випадках, коли виявляють заміну звука, то до назви вади додають префікс пара-: параротацизм, парасигматизм тощо.