Був знайдений і проведений єдинийпринцип рішення цієї проблеми —принцип діяльності — активності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Тема № 3: Явище гносеологізму та логіка його подолання у розвитку європейської філософії

ПЛАН

1. Гносеологізм Нового Часу і проблема виходу за його межі.

2. Перші виклики гносеологізму: філософська есеїстика і філософське мистецтво Нового Часу:

а) Блез Паскаль: людина як “мислячий очерет”;

б) Філософське мистецтво Нового часу: трагічні філософи Гамлет і Дон Кіхот.

3. Поглиблення гносеологізму: німецька класична філософія:

а) Німецька філософська класика і її епоха;

б) Гегель як вершина німецької класики та його панлогізм: "Найсуттєвіше — шлях”.

4. Поняття класичної, некласичної та новокласичної філософії.

5. Визрівання світоглядної трансформації: від класики до новокласики через подолання гносеологізму:

а) Філософська синтеза Ґете: людина як Всесвіт;

б) пізній Шеллінг: таємниця Абсолюту.

Підсумки.

Контрольні запитання.

Питання для самоконтролю.

Література.

1. Гносеологізм Нового Часу і проблема виходу за його межі.

XVII ст. — епоха великих географічних відкриттів і буржуазних революцій звела на престол нову царицю — Науку. З часів Ньютона віра в її всемогутність починає набувати рис нової магії. Еталоном епохи стала найбільш строга і досконала наука — математика: було заявлено, що наука досягає досконалості лише тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково і свої філософські системи мислителі намагаються будувати на зразок геометрії.

Який же узагальнений портрет тієї епохи? XVII ст. супроводжувалося підйомом почуття особистості, зростанням ініціативи і поглибленням індивідуалізму. Уже в епоху Відродження Джованні Піко делла Мірандолла заявив, що Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу, відпливати в далекі мандрівки і стати тим, ким вона хоче бути. Людина Нового Часу підхопила побажання епохи Відродження, але все ж таки опинилася на роздоріжжі: як розв'язати протиріччя, яке полягає в тому, що, з одного боку, людина вільна і рівна з Богом, а з іншого — вона лише маленька ланка у величному механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

До цього протиріччя додавалася ще одна стара проблема — як знайти своє місце в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних? Як жити "нелюдському" світі глибоких соціальних протиріч? Що прокладає дорогу до істини? Які перспективи пізнавального тиску людини: чи піддається світ цілком і остаточно нашим пізнавальним зусиллям?

Так стверджується гносеологізм — культ пізнання й абсолютизації науки. Цесвітоглядна настанова, відповідно до якої теоретичне пізнання є вищим проявом людської духовності і сенсом життя людини.

Деїзм вказує на ті зміни, що відбулися у ставленні людини до Бога. Він, наче сейсмограф, вловлює ознаки майбутнього духовного "землетрусу" — атеїстичного вибуху. Поки що це лише відоме обмеження ідеї Бога, але в ньому вже чути підземне стугоніння фейєрбахівської і ніцшеанської "переоцінок цінностей".

Усе почалося з того, що філософи Нового Часу відчули певне ускладнення, прагнучи поєднати ідею Бога як всемогутнього Творця і Деміурга з уявленнями про внутрішні закономірності природи. Деїзм запропонував варіант так би мовити "Бога і машини": Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відповідно до природних законів.

Тут необхідно зазначити, що всі мислителі Нового Часу і навіть епохи Просвітництва були людьми віруючими. Наприклад, краса і гармонія фізичних формул ще раз переконали Ньютона в існуванні Творця. Але процеси секуляризації і "обезбожнення" (за висловом Мартина Гайдеггера) свідомості вже почалися: в основі їх лежав невтомний пошук природних і незалежних від Бога закономірностей природи.

Але якщо світ облаштований раціонально, значить, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі складові елементи діють узгоджено і виконують свою функцію. Адже механіка, завдяки Ньютону, стала законодавицею і засобом опису будь-яких процесів, як стосовно суспільства, так і стосовно людини. Знаменита формула "людина — машина" — це крайнє вираження механіцизму Нового Часу.

Обмеженість того розуміння людини бачили вже сучасники: так, шведська королева Кристина, посміхаючись, говорила своєму філософському кумиру Декарту, що в його побудовах все дуже розумно, але їй "ніколи не доводилося бачити, щоб механічний годинник народив маленький годинничок..."

2. Перші виклики гносеологізму: філософська есеїстика і філософське мистецтво Нового Часу:

а) Блез Паскаль: людина як “мислячий очерет”

Дух часу має деспотичну владу над роздумами людей — живучи в епоху Нового Часу, важко було не потрапити під вплив самовпевненої чарівності культу Розуму і гносеологічного оптимізму, тим більше підкріплених реальною стрімкою ходою відкриттів і досягнень.

І все ж кожний час має своїх незрозумілих і дивних пророків — дратівливо-дивних для своїх сучасників і дивно-проникливих для наступних поколінь. Тих пророків, що, за словами Фрідріха Ніцше, простромлені отруєною стрілою гіркого знання — "які бачать усе" — обмеженість загальноприйнятного світогляду і небезпеку там, де інші бачать опору і надію. Таким був Блез Паскаль (1623—1662 рр.), однаково відштовхнутий і вченими, і Римською церквою.

Чудово, що в епоху Нового Часу і емпірики, і раціоналісти, незважаючи на свої філософські розбіжності в сфері експериментальної науки і наукової теорії, виявлялися видатними винахідниками. Більш чудово, що Паскаль, який повстав проти культу розуму і науки ("Розум даремно кричить, він не може оцінити речі"; "О, як мені приємно бачити цей гордовитий розум приниженим і благаючим!"), був одним з найпрекрасніших вчених свого часу — творцем основ теорії можливостей і гідростатики, а також лічильної машини.

Філософія Паскаля досі залишається каменем спотикання для її тлумачів. Його "Думки" містять настільки глибоке і внутрішньо суперечливе послання людству, що воно й сьогодні залишається багато в чому загадковим для нас. Можливо, якби Паскалю вдалося довести свою працю до кінця і замість безладних заміток, що збереглися і друкуються під назвою Думки", у нас була би задумана ним книга "Апологія християнства", але ми ніколи б не дізналися про всю напругу його парадоксальних прозрінь. Адже в закінченій книзі Паскаль спробував би висловлювати те, що прийнятне для людей, щоб звернути їхні помисли до Бога. Не випадково Арно, Ніколь та інші товариші Паскаля з Монастиря Пор-Рояль, які редагували після його смерті книгу, багато чого з написаного Паскалем пропускали, змінювали й скорочували. Але історія зберегла для нас його таємні і нещадні істини, які він писав лише для себе, а виявилося — для майбутнього.

Творчість Паскаля дихає парадоксами. Його вважають найрелігійнішим з мислителів (тим більше, що він залишив світське життя), і водночас багато хто стверджує, що саме з Паскаля починається глибока криза християнської релігії.

Дійсно, розгубленість читача у розумінні текстів Паскаля не випадкова. Людина, яка замислила своєю "Апологією" навернути до віри атеїстів, пише таке: "Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість". Невже Паскаль — прихований скептик, який зсередини розхитував мури віри? Можливо, Паскаль прагнув не стільки залучити людей до релігії, скільки відштовхнути їх від неї. Важко оцінити усю глибину паскалівського розуміння конфлікту віри і розуму. Навіть геніальний Борхес у своєму есе (Див.: Борхес X. Л. Паскаль // Философская й социологическая мысль. — 1991. — № 3.) незаслужено дорікає Паскалю. Паскаль же побачив, що для віри однаково згубно і підкоритися розуму, і розвиватися всупереч йому. Людина — безпомічний і тендітний очерет, билинка, охоплена нестерпною тривогою, "між двома безоднями", єдина сила її полягає в тому, що вона може мислити і "думкою обіймати Всесвіт", який "просторово поглинає її як точку".

Окрилена даром мислення, людина не може встояти перед спокусою застосувати предмет своєї гордості — розум — як ключ до всіх таємниць світобудови. Розум людини прагне проникнути в кожну з двох безконечностей, між якими людина загублена — космічну і мікроскопічну, — але жодну з них не в змозі осягнути до кінця. Ця обставина виявляється фатальною: вона підриває впевненість людини в собі і змушує її вагатися між істиною і неправдою, добром і злом, активністю і спокоєм, майбутнім і теперішнім. Соціальне життя не рятує від цієї нестійкості, а лише збільшує її.

"Розум наказує нам категорично, як не наказує будь-який володар". Але Паскаль сам розум притягує на Божий суд — саме на Божий суд, а не на суд розуму, як це робив Декарт. Ця сміливість Паскаля обурює одних і розбурхує інших. Лев Шестов вигукує: "Але ж як зрозуміти суд Бога над розумом? У чому він полягає і що може він дати людям? Розум дає нам упевненість, безсумнівність, міцність, твердість і визначені судження. Чи можна чекати, що ми, відмовившись і скинувши його з престолу, здобудемо більшу міцність, ще більшу безсумнівність? Звичайно, якби було так, усі люди охоче пішли б за Паскалем, він був би доступний, близький, зрозумілий... Людям потрібно "позитивне", заспокійливе. Чого можуть чекати вони від Паскаля, який у запалі похмурого натхнення проголосив: "Їсус буде в смертельній тузі до кінця світу: не можна спати в цей час" ("Таємниця Христа")".

Ніхто не повинен спати, — це означає, що ніхто не повинен шукати в цьому світі міцності і впевненості. "Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне підґрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх.

Перестанемо ж шукати впевненість і міцність", — таке кредо Паскаля.

Але "люди люблять спокій", за це вони люблять той розум і ту віру, які цей спокій дають, — тобто, здоровий глузд і освячене авторитетом. Паскаль же писав: "Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину". Його істини не несуть полегшення і розради. Він говорить про одне — не можна зупинятися, не можна відпочивати, не можна спати. Апостол Петро, коли Христос благав його побути з ним і полегшити Його муки, не міг перебороти сон. Петро "спав у той час, коли Він благав — "душа моя сумує смертельно". Людина так довірилася розуму, що може спати, коли готується до хресної смерті Бог, який зійшов до людей". Але муки Христа, за Паскалем, ще не скінчилися, вони продовжуються донині, вони продовжуватимуться до кінця світу. Тому людині не можна зупинятися у своїх пошуках Бога, відпочивати, потрібно весь час іти вперед. Сам Бог визначив людині цей безкінечний шлях до Себе.

б) Філософське мистецтво Нового часу: трагічні філософи Гамлет і Дон Кіхот.

Отже, філософи-теоретики Нового Часу зробили своїм головним питанням питання про умови пізнання. Проте для людини завжди вагомішим є інше, більш глибоке питання. Це питання про буття і про зміст буття. "Бути чи не бути?" — так із нещадною ясністю поставив його вустами Гамлета Уїльям Шекспір. І це питання охоплює собою смисл і буття, і пізнання.

Відхід від питання про сенс до питання про пізнання означає страх дивитися в Обличчя Буттю. "Так боягузами нас робить вагання", — говорить Гамлет. У цих словах — виклик пізнавальному оптимізму Нового Часу. В них — небезпека відчуження Слова і Вчинку, до якої західну людину призводить непомірна рефлексія, що стала хворобливою звичкою.

Захоплений раціональністю світ Нового Часу не помічає, що в ньому "щось не так". Що поступово формується ставлення до людини, яке руйнує людину. Що на зміну людині-лицарю Середньовіччя і людині-титану Відродження приходить людина-Гвинтик буржуазної епохи. Шекспір передчуває вузькість людини, яка проміняла почуття і віру на відчуття і розум.

Шекспір протиставляє розуму і його зовнішньому пізнанню любов, яка є для нього проявом найважливішого в людині.

Так само, як і шекспірівський Гамлет, проти світу безстрасності і буденності повстає Дон Кіхот Сервантеса. Це не тільки комічний, а й трагічний персонаж, глибокі почуття якого стають непотрібними і кумедними в епоху зародження вузькораціоналістичного розуміння людини і її можливостей у світі.

Дон Кіхоту затісно у світі буденності. Але цей світ не випускає його за свої межі. Дон Кіхот повстає, але його протест — це повстання проти Часу. Новий Час насміхається над ним, розмахуючи безжалісними "руками" вітряків...

Шекспір і Сервантес — родоначальники роману в сучасному смислі слова, абсолютно відмінного і від лицарських середньовічних романів, і від античної трагедії. Раніше бажання героїв коренилися в традиції їхнього світу і їхнього часу. Гамлет і Дон Кіхот поза традицією. А тому Дон Кіхот прагне повернути час назад, а Гамлет — сховатися від часу у Вічність...

3. Поглиблення гносеологізму: німецька класична філософія:

а) Німецька філософська класика і її епоха

Межі людини для філософії Нового Часу — це межі її раціо і досвіду. Водночас, у філософії Нового Часу визріває відповідь гносеологізму — у філософській есеїстиці (Паскаль) і філософському мистецтві (Шекспір і Сервантес), що спонукають людину до моральної самозміни. Ця традиція згодом буде продовжена романтиками, Шеллінгом, Кьєркегором, а також мислителями слов'янського світу.

І все ж гносеологізм є домінуючим явищем філософії Нового Часу. Наступна епоха розвитку європейської філософської думки — німецька класична філософія — успадкує його і доведе до логічного завершення.

Які ж загальні риси німецької класичної філософії можна виокремити?

1. Вона вирішує одну загальну проблему— проблему граничних пізнавальних можливостей людини, що в процесі вирішення стає проблемою тотожності мислення і буття.

Був знайдений і проведений єдинийпринцип рішення цієї проблеми —принцип діяльності — активності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

3. Суб'єкт розглядається (за традицією, що походить ще від Декарта) як носій активності, об'єкт — як та частина реальності, на яку спрямовано увагу суб'єкта, промінь його активності.

4. Принцип активності і пізнавальної самостійності суб'єкта витікає з ідея саморозвитку як результату такого розв'язання суперечностей всередині суб'єкта чи об'єкта, що приводить до нової якості. Суперечність розглядається не тільки як логічний, а й як гносеологічний і онтологічний феномени. Це означає, що суперечність є не помилкою в розмірковуванні, а загальним джерелом розвитку буття, а також умовою пізнання цього буття. Вищого розвитку таке розуміння досягає в системі Геґеля. Для нього суперечність — це збіг логічного, онтологічного і гносеологічного начал — збіг логіки, діалектики і теорії пізнання.

5. Абсолют у вченнях мислителів німецької класичної філософії розуміється як розгортання якогось логічного процесу у світі, що можна побачити за зовнішньою, емпіричною реальністю. Таким чином, у німецькій філософській класиці в цілому відбуваються деперсоналізація і пантеїзація Бога — тут знову можна побачити продовження традиції філософії Нового Часу.

Отже, німецьку класичну філософію можна розглядати як єдину філософську систему, хоча й суперечливу, але єдину, тому що кожний наступний філософ прагне розв'язати суперечності системи свого попередника і загальна логіка розвитку веде від однієї системи до іншої.

Коли Геґель стверджував, що "філософія є епоха, схоплена думкою", він мав на це серйозні підстави. В усякому разі німецька класична філософія наскрізь пронизана струмами часу, що її породив, і щоб проникнути в глибину її мислення про людину, необхідно упіймати й утримати думкою образ тієї епохи.

Що ж це була за епоха?

Епоха німецької класики — це епоха буржуазних революцій і контрреволюцій. Але де? Звичайно, у Франції, а не у феодальній Німеччині, що була охоплена чварами майже двохсот дрібних, розрізнених князівств. Проте філософське і соціально-політичне життя не синхронне. Переживаючи умоглядно, з боку, інтенсивне політичне життя і боротьбу французів, германські мислителі реалізували свій потенціал у створенні "німецької теорії французької революції".

Епоху німецької класичної філософії характеризує те, що в цей час темп зміни одних суспільних відносин іншими став стрімким, і сформувався принципово новий тип мислення. Для того, щоб ідея розвитку стала актуальною, необхідно, щоб кардинальні зміни в суспільному житті відбулися на очах одного покоління — тоді вони можуть стати об'єктом аналізу.

Важливо зазначити, що німецька класична філософія — пряма наступниця протестантської Реформації. Іншими словами, вона могла виникнути тільки на ґрунті протестантської культури. Але не варто забувати, що майже всі представники німецької філософської класики за освітою теологи. Гейне стверджував, що філософська революція в Німеччині — неминучий наслідок релігійної революції, здійсненої Лютером.

Які ж ідеї протестантизму ввійшли до німецької філософії? У першу чергу, це ідея раціонального трактування релігійних істин, необхідності їх розуміння. По-друге, — це ідея інтимного спілкування людини з Абсолютом, ідея свободи і суверенності людини. У людині стільки людини, скільки в ній свободи. Але як стати вільним? По суті, розв'язанням цієї проблеми і зайнята вся німецька класична філософія: вона сходиться на шеллінгівському афоризмі — "свобода — альфа і омега моєї філософії". І німецька класична філософія відповідає: звільнення приходить через пізнання.

б) Г.В.Ф. Гегель: "Найсуттєвіше — шлях"

Не маючи можливості приділити тут гегелівській системі тієї уваги, на яку вона заслуговує насправді, ми спробуємо показати деякі найголовніші "крокви", на яких тримається ця грандіозна філософська споруда. Стрижнями гегелівської філософії є:

1) принцип розвитку;

2) принцип конкретного.

Спробуємо розкрити внутрішній потенціал цих принципів. Геґель виходив із загального для всіх німецьких класиків посилання: для того, щоб стати дійсно філософським, Мислення повинно стати тотожним Буттю, тобто відобразити його в усій повноті думки.

Але людина, яка намагається осмислити світ, постійно забуває головну трудність: думка за своєю природою фіксована, а життя плинне. Свідомість, прагнучи утримати й осмислити дійсність, змушена працювати в режимі "стоп-кадру", тобто зупиняти і виражати в словах послідовні стани того нестримного потоку, що є реальністю.

Спробою наздогнати цю плинність світу і є діалектика. Вона являє собою таке надзусилля думки, що з'єднує, переплавляє суперечності, розділені і розведені розумом на різні полюси, показуючи, як у реальності вони безперервно взаємопереходять одна в одну й існують одна в одній. Прийоми, канони і закони такого розумового мистецтва і задає Геґель.

Головне полягає в тому, що треба раз і назавжди покінчити з догматично наївним уявленням про істину як про якусь остаточну відповідь, яку ми можемо одержати в процесі дослідження. "Їстина не є викарбувана і покладена до кишені монета. Вона — процес..." — пише Геґель.

Істина — не кінцевий пункт шляху, а сам шлях, узятий в цілому. В знаменитій "Феноменології духу" Геґель наводить образну аналогію: снігова куля є не що інше як спресований шлях, який ця куля намотує на себе. Так і людина. І не тільки щодо її біографічного життєвого шляху — вона несе в собі і шлях усього людства і всю еволюцію, пройдену Абсолютним Духом.

Людина потрібна Богові для самосвідомості, людська свідомість — це дзеркало, в якому Божественний Дух бачить свій власний зміст, що був у ньому у згорнутому вигляді і до початку світу, але тільки тепер повністю себе розгорнув. Ми можемо уявити собі Абсолютну Ідею до початку творення (або, висловлюючись гегелівською мовою, до свого відчуження в природу), ніби якийсь фільм, що записаний на плівку, яка згорнута на котушку. Тоді історія світу буде подібна перегляду цього фільму (перемотуванню плівки), хоча весь зміст стрічки "невидиме" вже містився в ній. Завдяки цьому прикладу стає зрозумілим, чому смисл світового процесу — в самому пройденому шляху, а не в тому чи іншому кінцевому пункті призначення, так само, як і смисл фільму — не в останньому кадрі, а у всій кінострічці.

Так ідея тотального розвитку стає наскрізним принципом гегелівської діалектики. З цих міркувань витікає знаменитий ноогенетичний закон Гегеля: людина у своєму індивідуальному духовному розвитку відтворює в стиснутому вигляді загальний духовний розвиток людства. "...Окремий індивід є недосконалий дух... Індивід, субстанція якого — дух вищий, пробігає це минуле... як форми, вже залишені духом, як етапи шляху, вже розробленого і вирівняного; таким чином, щодо пізнання ми бачимо, як те, що в ранні епохи обіймало зрілий дух мужів, зведено до пізнань, вправ і навіть ігор хлоп'ячого віку..." (Гегель Г. В. Ф. Соч. — М., 1959. — Т. 4. — С. 14—15).

Саме так Гегель обґрунтовує свою роль останнього провісника Абсолютного Духу. І тут його система дивним і фатальним чином суперечить методу. Вона претендує вмістити в себе істину. Але це можна зробити лише "заарештувавши істину", що все менше стає схожою на процес і шлях.

* * *

Заковані в броню своїх систем, на межі часу і вічності нашої пам'яті стоять чотири лицарі німецької класичної філософії — Кант, Фіхте, Шеллінг і Гегель. Над ними проносяться сторіччя, але ці лицарі духу залишаються значимими для нас — як ті, що пройшли шлях теоретичного філософування до його меж.

Саме після них і завдяки їм людина зніме маску суб'єкта і знову стане людиною.

Але це буде вже зовсім інша людина.

4. Поняття класичної, некласичної та новокласичної філософії.

Останнім часом стало усталеною традицією відокремлювати некласичну філософію від класичної шляхом переходу від загального до індивідуального, від пізнання універсальних законів буття до розуміння людини в усій повноті її неповторного існування. Отже, некласичну філософію можна було б визначити як підхід до людини, що орієнтований на домінанту особливого над загальним, а проблем людського існування — над теоретико-пізнавальними проблемами. Але таке визначення некласичної філософії породжує два принципових питання, відповіді на які в його межах неможливі:

1. Як пояснити існування філософських поглядів, подібних марксизму, які, почавши з людини й особливого, дійшли до позаособистісного і до первинності загального?

2. Як пояснити факт існування в класичній філософії Нового Часу містицизму (Якоб Беме) і висунення на перший план проблем людського існування (Блез Паскаль)?

Безумовно, ці випадки можна назвати винятками, елементами некласичного в класичному і навпаки. Проте, чи не приховується за ними більш суттєва розбіжність класичної і некласичної філософії — та розбіжність, що прояснить причину повороту філософії від буття світу взагалі до буття людини?

Фундаментальною відмінністю класичної і некласичної філософії є в першу чергу їх ставлення до трансцендентного. Трансцендентне — все те, що виходить за межі нашого повсякденного досвіду і, в християнській культурі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог та безсмертна душа, спрямована до Бога. Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Навіть пантеїстична точка зору припускає реальність трансцендентного, хоча б як спрямованість світу до якогось кінця. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного.

На відміну від класичної філософії, некласична заперечує трансцендентне як особливе буття і розглядає його як символ, що виражає реалії нашої психіки і матеріального життя. Трансцендентне береться як фантазія людини і її ілюзія. Саме з символізацією трансцендентного — запереченням реальності, що стоїть за ідеєю Бога і безсмертям душі, — пов'язана орієнтація некласичної філософії на людське існування в емпіричному світі. Це існування стає єдино значимою реальністю. Все це дає змогу більш повно визначити некласичну філософію. Некласична філософія це підхід до людини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретико-пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символічності трансцендентного.

Проте подолання гносеологізму відбувається не тільки в рамках атеїстичного світорозуміння, але також і в релігійному світорозумінні. Деякі мислителі XIX ст. ідею онтологічності трансцендентного поєднують з ідеєю неповторності й унікальності кожної людської особистості на її шляху до трансцендентного. Таке світорозуміння ми можемо назвати новокласичним.

Риси цього світорозуміння ми зустрічаємо насамперед у датського філософа і теолога Серена К'єркегора. Але його корені заглиблюються у філософію Гете, романтиків і пізнього Шеллінга.

5. Визрівання світоглядної трансформації: від класики до новокласики через подолання гносеологізму:

12 3 Следующая ⇒
Date: 2016-07-25; view: 403; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию