Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Види спільної власності. Спільне майно може належати сторо­нам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної су­місної власності.





Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка спів­власників у праві власності на спільне майно (ідеальну частку) чіт­ко визначена наперед. Якщо законом або угодою учасників спіль­ної власності не передбачене інше, то до спільного майна застосо­вується правовий режим саме спільної часткової власності (ст.355 ЦК). Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК).

При спільній сумісній власності розміри часток заздалегідь не визначені, хоча і припускається, що вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у зако­ні (наприклад, спільна сумісна власність подружжя), а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності.

Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної влас­ності є велика кількість її учасників. У зв'язку з цим правовідноси­ни виникають не тільки між власником і невласником, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками — з іншої) та внутрішні правовідносини спільної власнос­ті (між самими власниками)[3].

Змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного із співвласників по­годжувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпо­рядження спільною річчю з іншими співвласниками[4], тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'яза­ний не тільки не перешкоджати один одному в здійсненні повно­важень права спільної власності, а й погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.

3.2. Право спільної часткової власності

Спільна часткова власність може виникати в силу будь-яких підстав, не заборонених законом.

Зокрема підставами виникнення права спільної часткової влас­ності можуть бути:

1) спільне створення двома або більше особами спільної речі або її переробка, крім випадків, передбачених законом (ст.ст.331, 332 ЦК, ч.2 ст. 17 Закону "Про власність");

2) одержання плодів, продукції або доходів від спільного майна, якщо ці плоди, продукція або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст.359 ЦК);

3) придбання декількома особами неподільної речі;

4) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток у спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належать под­ружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної влас­ності;

5) шлюбний договір, яким встановлено режим спільної сумісної власності для того чи іншого майна;

6) відчуження власником частки у праві власності на річ;

7) спадкування двома або більше особами за умови, що успад­коване майно не розділене між спадкоємцями.

Цей перелік не є вичерпним. Тому можливі й інші підстави ви­никнення права спільної часткової власності, наприклад, у разі приватизації квартири (будинку), коли члени сім'ї домовляються, що приватизована квартира (будинок) належатиме їм на праві спільної часткової власності (ст.8 Закону від 19 червня 1992 р "Про приватизацію державного житлового фонду"); виконання до­говору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК).

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівни­ни, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників або за­коном.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він виз­начається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у прид­бання (виготовлення, спорудження) майна.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені його коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку викорис­тання спільного майна.

Співвласник жилого будинку, іншої будівлі, споруди може зро­бити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є влас­ністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встанов­лено домовленістю співвласників (ст.357 ЦК).

Здійснення права спільної власності грунтується на простому принципі: реалізація права одним із співвласників не повинна ущемлювати інтереси інших співвласників. Іншими словами, воля і права кожного учасника спільної власності обмежені правами ін­ших її учасників. Тому право спільної власності ще називають "утисненим" правом власності.

На цьому загальному принципі грунтується вирішення всіх кон­кретних питань щодо здійснення права спільної власності, перед­бачених ст.ст.357-364 ЦК.

Отже, право спільної часткової власності здійснюється спів­власниками за їх згодою.

Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та ко­ристування майном, що є їх спільною власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відпо­відає його частці у праві спільної часткової власності. У разі не­можливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матері­альної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та ко­ристування спільним майном відповідно до їх часток у праві спіль­ної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язко­вим і дія особи, яка придбає згодом частку в праві спільної час­ткової власності на це майно (ст.358 ЦК).

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домов­леністю між ними.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної частко­вої власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, збо­рів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним май­ном (ст.360 ЦК). Якщо хто-небудь з учасників права спільної час­ткової власності ухиляється від участі в спільних витратах, інші співвласники, що внесли за нього платежі щодо спільного майна можуть стягнути з нього відповідну частку витрат як безпідставно збережене майно (ст.1212 ЦК).

Важливою правомочністю співвласника є його право розпоря­дитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (ст.361 ЦК).

При цьому гарантією захисту прав та інтересів інших співвлас­ників є передбачене ст.362 ЦК їх переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. Суть його полягає у тому, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвлас­ник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Для реалізації цього права передбачено, що продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідо­мити інших співвласників про намір продати свою частку, вказав­ши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переваж­ного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — впро­довж десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо бажання придбати частку в праві спільної часткової влас­ності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з по­рушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покуп­ця. Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором має сплатити покупець.

Проте пред'явлення такого позову не має наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу (п.16 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України "Про судову практику в справах про визнан­ня угод недійсними"). Натомість, у цьому разі співвласник у межах установленого законом терміну може вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою.

До таких вимог застосовується позовна давність у один рік. Право переважної купівлі застосовується лише у разі продажу одним із співвласників своєї частки стороннім особам. Тобто воно не застосовується у разі продажу співвласником його частки іншо­му співвласнику, а також у випадку відчуження частки іншим спо­собом (зокрема при безоплатному переданні). У цьому разі дотри­мання викладеної вище процедури не потрібне. Відчужувач може передати безоплатно свою частку в праві спільної власності будь-я­кій особі, не повідомляючи про це інших співвласників, не запиту­ючи на це їх згоди тощо.

Передання співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допус­кається.

При відчуженні частки у праві спільної часткової власності во­на переходить до набувача за договором з моменту укладення до­говору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Момент укладення договору визначається згідно з правилами ст.640 ЦК. Хоча ч.2 ст.363 ЦК стосовно відчуження частки у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, відсилає до ст.334 ЦК, але, очевидно, у цьому випадку слід керуватися не стільки поло­женнями цієї статті, скільки ст.640 ЦК.

Співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ частки із спільного май­на не допускається згідно із законом або є неможливим (йдеться про неподільну річ), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріаль­ної компенсації вартості його частки.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного май­на укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвід­ченню (ч.3 ст.364 ЦК). Вважаємо, що в такій самій формі має вчи­нятися договір про виплату компенсації замість виділу частки.

Право вимагати виділу частки у спільному майні має не тільки сам учасник, а й його кредитор (у разі недостатності у нього іншо­го майна, на яке може бути звернене стягнення). Якщо виділ в на­турі частки із спільного майна має наслідком зміну його призна­чення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирі­шується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної час­ткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спіль­ної часткової власності або відмови інших співвласників від прид­бання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів чи переведення на нього прав та обов'яз­ків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перера­хунку (ст.366 ЦК).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Але для задоволення такого позову судом необхідне існування таких умов:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам спів­власника та членам його сім'ї;

5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитний рахунок суду.

Якщо виділ частки із спільного майна відбувається із збережен­ням спільної власності (вона припиняється лише для особи, частка якої виділена), то у разі поділу майна в натурі між співвласниками за домовленістю між ними право спільної часткової власності на нього припиняється.

Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Підставами припинення права спільної часткової власності мо­же бути:

1) відчуження частки одним з двох співвласників іншому;

2) відчуження часток всіма співвласниками одному з них;

3) перехід до одного з двох співвласників частки іншого у спад­щину;

4) реалізація майна, що знаходиться у спільній частковій влас­ності. Отримана грошова сума розподіляється між співвласниками пропорційно розміру належних їм часток у праві спільної частко­вої власності.

3.3. Право спільної сумісної масності

Спільна сумісна власність — це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві влас­ності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фі­зичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні гро­мади, якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК).

Підставами виникнення права спільної сумісної власності є:

• набуття майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не пе­редбачено законом або шлюбним договором (ч.3 ст.368 ЦК, ч.1 ст.60 СК);

• набуття майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо ін­ше не встановлено письмовою угодою між ними (ч.1 ст. 17 Закону "Про власність", ч.4 ст.368 ЦК);

• набуття майна внаслідок спільної праці громадян, що об'єд­налися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ни­ми встановлений режим спільної сумісної власності на набуте внаслідок такої діяльності майно (ч.2 ст. 17 Закону "Про влас­ність");

• набуття майна особами, що ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч.2 ст. 18 Закону "Про власність");

• передання квартири або будинку з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч.2 ст.8 Закону "Про при­ватизацію державного житлового фонду");

• домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, яке перебуває у їх спільній власності.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здій­снюють право такої власності спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпоряджен­ня спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотарі­ально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчи­нення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою осо­бою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бу­ти визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника (ст.369 ЦК).

Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що с у спільній сумісній власності у тому ж порядку, що встанов­лений для виділу частки із спільної часткової власності (ст.ст.370, 364 ЦК). У цьому разі вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Так само, як і при спільній частковій власності, провадиться ви­діл частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звер­нення стягнення на неї за вимогою кредитора (ст.ст.371, 366 ЦК), а також поділ майна, яке є у спільній сумісній власності. При цьо­му вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст.372 ЦК).

4. Види права власності залежно від правового режиму

4.1. Право власності на землю (земельну ділянку) Особливості права власності на землю полягають у тому, що згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатс­твом і перебуває під особливою охороною держави, а право влас­ності на неї гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають у тому, що від­повідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання при­родних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані ін­шими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні кон­кретних питань здійснення права власності па землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосо­вуються субсидіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК. Таким чином, основними законодавчими актами, що регулю­ють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми гл.27 якого присвяче­ні встановленню засад цивільно-правового режиму землі, що зна­ходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст.373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ді­лянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не вста­новлено законом та не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеть­ся про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділян­ки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб'єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ді­лянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє пев­не обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є катего­рією приватного права, а цільове призначення — категорією права публічного.

Втім власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх діях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціативою ор­гани виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть зміни­ти цільове призначення відповідної земельної ділянки (ст.20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фі­зичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступ­них частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сіль­ськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом ро­ку підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні дер­жави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права влас­ності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іно­земні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомо­го майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пун­ктів — у разі набуття об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогос­подарського призначення, отримані у спадщину іноземними юри­дичними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.

Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України.

Проте й поміж них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі комунальної власності: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів то­що); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбаче­но законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, виз­начених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпе­чення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам також не передаються у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної сис­теми; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язко­вого) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслі­док Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття громадянами України та юридичними особами України права власності на землю встановлені ст.81 та іншими ЗК.

Відповідно до них громадяни України набувають права власнос­ті на землю на підставі:

а) придбання за цивільно-правовими договорами;

б) безоплатного передання із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної час­тки (паю).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридич­ними особами України) можуть набувати у власність земельні ді­лянки для здійснення підприємницької діяльності:

а) на підставі придбання за цивільно-правовими договорами;

б) в результаті внесення земельних ділянок засновниками юри­дичної особи до статутного фонду;

в) шляхом прийняття спадщини;

г) з інших підстав, встановлених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність шляхом;

а) передання їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мо­тивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за цивільно-правовими договорами;

д) іншими способами, передбаченими законом. Держава набуває права власності на землю шляхом:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

б) набуття за цивільно-правовими договорами;

в) прийняття спадщини;

г) передання у власність державі земельних ділянок комуналь­ної власності територіальними громадами;

д) конфіскації земельної ділянки.

Згідно з ч.4 ст.374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права влас­ності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.ст.90, 91 ЗК, які встановлюють: власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом від­чужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; використовувати у встановленому порядку для власних пот­реб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копали­ни, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Водночас землевласники зобов'язані: забезпечувати викорис­тання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дот­римуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із вста­новленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особливостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок тощо.

Хоча права та обов'язки землевласників визначаються земель­ним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регла­ментовані у ЦК.

Зокрема ст.375 ЦК встановлює, що власник земельної ділянки мас право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та спо­руди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а та­кож дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівель­них, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначен­ням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним бу­дівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якщо жилий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мсти, або без належного дозволу чи належно зат­вердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то такс будівництво вважається самочинним.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст.376 ЦК.

Загальне правило полягає у тому, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Проте це лише загальне правило, яке не може застосовуватися без врахування конкретних обставин справи.

Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільо­ве призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; як­ою пі, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудо­вою права інших осіб тощо.

Враховуючи ці обставини, слід розрізняти такі випадки само­чинного будівництва: 1) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.

У разі самочинного будівництва з порушенням цільового приз­начення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухо­ме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здій­снила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (ч.3 ст.376 ЦК).

Наслідки здійснення самочинного будівництва особою, яка не є власником ділянки, залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).

По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти визнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне бу­дівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, зне­сення провадиться за його рахунок.

По-друге, такі ж наслідки настають, якщо самочинне будівниц­тво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому згідно з ч.4 ст.376 ЦК воля власника ділянки значення не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це пору­шує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, які прожива­ють разом з ним), питання про визнання права власності на само­чинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.

Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5 ст.376 ЦК).

При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею на таке будівництво.

У разі якщо будівництво, здійснене власником (користувачем) землі, але з порушенням встановлених законодавством вимог (іс­тотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтере­сам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівель­них норм і правил), суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рі­шення, що зобов'язує особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудо­ви є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівниц­тво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням зе­мельної ділянки до попереднього стану (ч.7 ст.376 ЦК). Слід зазна­чити, що в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується пря­мо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме власником ділянки. Проте системний аналіз усіх частин ст.376 ЦК дозволяє зробити висновок, що зазначене може стосуватися лише власника, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними нормами.

Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у сфе­рі відносин власності на земельну ділянку є перехід права на зе­мельну ділянку при придбанні жилого будинку, будівлі або спору­ди, що розмішені на ній, до особи, яка придбала вказані речі.

При цьому право власності на земельну ділянку переходить без зміни її цільового призначення. Розмір ділянки, що переходить ра­зом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якщо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята від­повідною нерухомістю, та на частину ділянки, що є необхідною для її обслуговування. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією час­тиною ділянки, на якій вони розміщені, та частиною земельної ді­лянки, необхідної для їх обслуговування (ст.377 ЦК).

На відміну від ст.377 ЦК ст. 120 ЗК закріплює, по суті, самостій­ні правові режими земельної власності і власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не спричиняє автоматичного переходу права влас­ності на земельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує укладення окремого договору (купівлі-продажу, дару­вання, міни тощо). У спадкових відносинах земельна ділянка також є самостійним об'єктом і потребує самостійного оформлення пере­ходу права власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі (споруди).

Договором, що регламентує перехід права користування ділян­кою до набувача будівлі (споруди), ч.1 ст.120 ЗК визнає лише до­говір оренди земельної ділянки.

Частина 3 ст.120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається автоматично, без оформлення переходу прав на ділян­ку окремим договором. Єдиним договором, що є підставою пере­ходу прав на земельну ділянку (як права власності, так і прав орен­даря), є договір довічного утримування, навіть у тих випадках, ко­ли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або міс­тить умови про відсутність такого переходу.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припи­нене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рі­шенням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припи­нення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст.378 ЦК, гл.22 ЗК).

Припинення права власності на землю за волевиявленням зем­левласника можливе у випадках:

а) добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка мо­же бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);

б) добровільного відчуження земельної ділянки власником, у тому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

а) викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної не­обхідності та для суспільних потреб;

б) вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної Ділянки іноземними особами, особами без громадянства та інозем­ними юридичними особами;

в) вилучення земельної ділянки, яка використовується не за ці­льовим призначенням або з порушенням законодавства;

г) конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кри­мінального злочину або адміністративного порушення;

д) звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у разі невиконання власником земельної ділянки іпотечних зобов'язань).

4.2. Право власності на житло

Житлом фізичної особи є жилий будинок, квартира, інші при­міщення, призначені та придатні для постійного проживання у них (ст.379 ЦК). Не вважаються житлом окремі виробничі приміщен­ня, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо, а також приміщення, призначені для тимчасового перебування лю­дей (готель, лікарня, в'язниця).

За своєю правовою природою житло є нерухомістю, яка має ви­користовуватися за цільовим призначенням.

До найважливіших різновидів житла належать: 1) жилий буди­нок, 2) садиба, 3) квартира.

Жилий будинок — це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380 ЦК). Жилий будинок має відповідати таким вимогам. Це -- будівля

а) капітального типу (зі строком служби від 30 до 150 ро­ків);

б) споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом;

в) призначена для постійного проживання у ній.

Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивіль­них відносин. ЦК окремо згадує як власника будинку житлово-будівельний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруд­жений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу — і роз­поряджання квартирою, яку останній займає у будинку кооперати­ву, якщо він не викупив її (ст.384 ЦК).

Садиба — це земельна ділянка разом з розташованими на ній жилим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземни­ми і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями (ст.381 ЦК). Як випливає з цього визначення, садиба є складним майновим комплексом, що включає земельну ділянку, жилий бу­динок, допоміжні приміщення, багаторічні насадження тощо. Жилий будинок садибного типу складається із жилих та допоміж­них (нежилих) приміщень. Характерними допоміжними примі­щеннями будинку є: передпокій, кухня, коридор, веранда, вби­ральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо. На присадибних земельних ділянках, крім жилих будинків, розмішуються господарські будівлі (сараї, хліви, літні кухні, гаражі, майстерні, вбиральні тощо) та споруди (колодязі, вигрібні ями, навіси, огорожі, ворота, хвіртки тощо). До прибудов належать: прибудовані жилі кімнати та допоміжні приміщення (тамбури, веранди, кухні, комори, ванні кімнати, вбиральні то­що). Багаторічними вважаються насадження, які мають вегетатив­ний цикл більш ніж два роки. Розмір присадибної ділянки, що надається безоплатно, становить: у селах — не більше 0,25 гектара, у селищах — не більше 0,15 гектара, у містах — не більше 0,1 гектара (ч.1 ст.121 ЗК).

Оскільки садиба є складним майновим комплексом, то у разі відчуження жилого будинку вважається, що відчужується вся сади­ба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартирою є ізольоване помешкання у жилому будинку, приз­начене та придатне для постійного у ньому проживання (ст.382 ЦК). Право власності на квартиру може виникати на підставі ци­вільно-правового договору (купівлі-продажу, міни тощо), привати­зації квартири державного фонду, викупу квартири членом житло­во-будівельного (житлового) кооперативу (ч.3 ст.384 ЦК).

Квартири, які належать громадянам на праві приватної власнос­ті, становлять приватний житловий фонд.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному жилому бу­динку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всере­дині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також спо­руди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власни­ків квартир, а також власників нежилих приміщень, що розташо­вані у жилому будинку.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники також ма­ють право уповноважити одного з них на здійснення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Власник жилого будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промис­лового виробництва.

Дещо обмежені права власників квартири щодо здійснення ре­монту і змін у ній. Він може на свій розсуд вчиняти зазначені дії, але лише за таких умов:

а) квартира, надана для використання як єдине ціле (тобто не є комунальною);

б) ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному жилому будинку;

в) ці зміни не призведуть до порушень санітарно-технічних ви­мог і правил експлуатації будинку.

Особливим суб'єктом відносин власності, пов'язаних із житлом, є об'єднання власників жилих квартир -- юридична особа, яку власники можуть створювати для забезпечення експлуатації бага­токвартирного жилого будинку, користування квартирами та спіль­ним майном жилого будинку. Таке об'єднання може бути створене також власниками жилих будинків (ст.385 ЦК). Порядок створен­ня і компетенція об'єднання та його членів визначаються Законом України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників ба­гатоквартирного будинку".

 

Date: 2016-07-25; view: 585; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию