Реорганізація в галузі бібліотечної справи європейських соціалістичних країнах.

Історія бібліотечної справи.

Відповіді до Семінару 7 (Особливості бібліотечного руху світу у 50-80 – х рр. ХХ ст.).

Бібліотечна справа розвинених європейських країн.

Німеччина.

Нещодавно група українських бібліотекарів вивчала досвід бібліотек Німеччини з метою розробки стратегії євроінтеграції культури та освіти.

Професія бібліотекаря, як і багато інших творчих спеціальностей, користується повагою і пошаною у всьому цивілізованому світі й потребує постійного оновлення знань і навичок. Публічна бібліотека не може залишатись осторонь науково-технічного прогресу та бурхливих змін, які відбуваються у суспільному житті, адже вона повинна виконувати функції центру інформації з усіх питань, що турбують місцеву громаду. Україна належить до молодих демократичних держав, які будують нову економіку і часто використовують для подальшого розвитку передовий досвід розвинутих країн у різних галузях та напрямках суспільної діяльності, в тому числі й у бібліотечній справі.

У межах проекту Української бібліотечної асоціації, Центру безперервної бібліотечної освіти,,Професіоналізм та партнерство-2005" та з метою підвищення кваліфікації група бібліотекарів з України нещодавно брала участь у науково-освітній професійній програмі,,Європейські стратегії розвитку культури та освіти і роль бібліотек у їх реалізації". Проект створено за організаційною та фінансовою участю Німецького культурного центру "Гете-Інститут" у Києві та Німецького бібліотечного інформаційного інституту. Програма сформована із врахуванням пріоритетних напрямів розвитку бібліотек та їхньої ролі у створенні інформаційного, освітнього середовища для громади. Сімнадцять бібліотекарів з України мали можливість познайомитись із досвідом та умовами роботи бібліотек різних типів у таких містах Німеччини, як Берлін, Дрезден, Бауцен, Лейпціг.

Більшість книгозбірень, які було відвідано, розташовані у спеціально обладнаних приміщеннях, де створено належні умови для зберігання документів та зроблено все можливе для якісного інформаційного обслуговування користувачів.

Університетська бібліотека,,Фольксваген-Хаус"(Берлін) була першою серед тих закладів, з якими ми познайомились. Вона займає нове, світле та просторе п'ятиповерхове приміщення, що тривалий час через фінансові труднощі було довгобудом. Цікавий факт: на спорудження бібліотеки двадцять п'ять мільйонів євро виділила держава, стільки ж виділив і університет. Для закінчення будівництва не вистачало п'яти мільйонів, і саме таку суму виділив концерн,,Фольксваген", після чого бібліотека у своїй назві стала носити наймення промислового гіганта, який розпочав фінансово її підтримувати.

Площа бібліотеки становить 30 тис. кв. м, фонд нараховує 3 млн примірників документів, 400 тис. з яких - у відкритому доступі. У книгозбірні обладнано 715 місць для читачів, 300 з яких під'єднано до мережі Інтернет та ще додатково забезпечена можливість підключення 300 ноутбуків. Слід зазначити, що місця для читачів розташовані невеликими групами (10-20) та чергуються зі стелажами з книгами, на всіх поверхах бібліотеки є представники керівництва. Штат працівників нараховує 160 чоловік. Плата за користування становить 20 євро за рік.

Бібліотека не є типовою для всіх університетів, оскільки під її дахом фактично розташовані дві книгозбірні: бібліотека мистецтв та бібліотека технічного університету. До послуг користувачів два зали для прослуховування звукових записів та перегляду зображень на різних електронних носіях. Послуги із копіювання матеріалів тут надає інше підприємство, що спеціалізується у даному напрямі. У сховищі користувачі мають можливість зняти копії із раритетних видань, використовуючи спеціальний ксерокс, який дозволяє виготовити якісні копії, не притискаючи книгу до апарата.

Вразила і сума коштів, що виділяється на комплектування, а це 2 млн євро на рік, причому 25% із них витрачається на придбання документів на електронних носіях та забезпечення доступу до електронних баз даних.

На високому технологічному рівні спроектовано систему автоматичної доставки замовлень. Тут працює чотири ліфти, які розташовані у різних частинах приміщення та з'єднані між собою транспортером по периметру першого поверху. Контейнери для транспортування книг можуть бути доставлені із будь-якого поверху чи його частини в іншу частину приміщення.

Щодня бібліотека видає користувачам 2,5 тис. документів. Замовлення на видання із закритого сховища виконуються протягом години.

Можна взяти книгу з відкритого доступу бібліотеки або повернути її туди, скориставшись не лише послугами бібліотекаря, але і зробити це за допомогою спеціальної машини, яка автоматично зчитує штрих-код із читацького квитка та фіксовану інформацію із спеціального чіпа з інформацією, що вставляється при технічній обробці документа. Машини для запису книг користувачам є новими для бібліотек Німеччини, однак ними користувались ще у 2000 році в бібліотеках США, тоді представники України брали участь у Міжнародному проекті "Бібліотечна справа та відкритий доступ до інформації у Сполучених Штатах Америки".

Делегація також мала змогу познайомитись із діяльністю Університетської бібліотеки міста Лейпціга,,Бібліотека Альбертівна" і Саксонської державної земельної та університетської бібліотеки міста Дрездена. Робота всіх університетських бібліотек має багато спільного. Узагальнюючи все побачене і почуте, згадується влучний вислів:,,Що таке університет? Це бібліотека та прилеглі до неї приміщення". Саме такими словами можна охарактеризувати сприятливе ставлення галузевого міністерства та керівництва університетів до проблем задоволення інформаційних потреб студентів, науковців, викладачів, а в окремих випадках (бібліотека м. Дрездена) - і мешканців регіону.

Аналізуючи побачене, можна зробити висновок, що університетські бібліотеки Німеччини сьогодні - це, насамперед, ефективне та продуктивне використання потужних фінансових ресурсів; типові відремонтовані приміщення; фундаментальні колекції документів на традиційних та електронних носіях; максимальний комфорт для роботи як для працівників, так і для користувачів; автоматизація технологічних процесів обробки документів та обслуговування відвідувачів; надання можливості доступу до повнотекстових електронних баз даних з прикладних наук та мережі Інтернет; можливість копіювання документів і трансформування їх в електронному вигляді; стабільність та високий професійний рівень кадрового потенціалу; зручний для користувачів режим роботи; збереження та примноження кращих бібліотечних традицій.

Окрім університетських, була можливість познайомитись із публічними бібліотеками. Це Берлінська державна бібліотека, міські бібліотеки Лейпціга, Бауцена та Дрездена, а також міська бібліотека для молоді, пересувна бібліотека, бібліотека,,Проліс" міста Дрездена. Фотографії із зображенням інтер'єрів цих бібліотек розміщено на сайті Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки (ОУНБ) за адресою у розділі,,Фотогалерея".

На відміну від українських, німецькі публічні бібліотеки (бібліотека,,Проліс" та бібліотека для юнацтва) обладнані з великим естетичним смаком, адже тут на конкурсній основі цією роботою займалися підприємства, що спеціалізуються на проектуванні та оформленні інтер'єрів бібліотек. Особливо цікаво було познайомитись із таким досвідом, оскільки незабаром буде введене в експлуатацію нове приміщення ОУНБ, і про такий підхід до вирішення практичних питань залишається тільки мріяти.

Загалом на території федеральної землі Саксонія працює 220 публічних бібліотек. У провінційному містечку Бауцен, де проживає 40 тис. мешканців, бібліотечними проблемами опікується спеціальний відділ публічних бібліотек, що працює як підрозділ мерії і створений ще у 1914 році.

Публічні бібліотеки, як правило, набагато менші від університетських. Фонд Державної бібліотеки міста Бауцена нараховує 250 тис. примірників документів, штат - 14 чоловік. Протягом року бібліотека обслуговує 9 тис. користувачів, 30% із яких - молодь. Нас здивував той факт, що господарськими проблемами тут займається помічник мера, а прибиранням приміщень - стороннє підприємство.

Делегація була приємно вражена рівнем збереження культурної спадщини в цій країні. Всі з великою цікавістю і захопленням розглядали подарований господарями кожному учаснику,,Каталог друкованих видань 1501-1565 років із фондів Державної та інших бібліотек району Бауцена", що надрукований у 1985 році та включає 894 позиції.

Цікавим у цьому місті було знайомство з бібліотекою для дітей та юнацтва. У структуру бібліотеки входить економічний відділ, який займається проблемами фінансової підтримки діяльності установи; платний Інтернет-центр; кафе; невеличкий магазин; більярдна кімната. Модель фінансування цієї бібліотеки суттєво відрізняється від інших. Надходження розподіляється наступним чином: 19% - державні кошти; 11% - кошти землі Саксонія; 42% - надходження від платних послуг бібліотеки; 2% - проектна діяльність; 26% - кошти громадських організацій.

Належна увага при проектуванні та обладнанні бібліотек Німеччини приділяється проблемам обслуговування користувачів із обмеженими можливостями. У більшості оглянутих бібліотек зустрічаються такі позначки:,,Ліфт для інвалідів",,,Туалет для інвалідів",,,Комп'ютер для інвалідів". Під час презентацій бібліотек цікаво було дізнатись про роботу бібліотек із дітьми-інвалідами. Тут щорічно проводиться День книги, під час якого діти, з дозволу та фінансової підтримки батьків, беруть участь у найрізноманітніших літературних заходах та ночують у приміщенні бібліотеки.

Підсумовуючи вищесказане, треба зазначити, що участь у науково-освітній програмі на базі бібліотек однієї з найбільш розвинених країн Європи дала можливість реально оцінити стан обслуговування користувачів та організацію бібліотечного будівництва в Україні, намітити практичні кроки на шляху подальшого розвитку, у створенні єдиного інформаційного простору, що в кінцевому результаті сприятиме прискоренню входження нашої країни до Європейського Союзу.

Користуючись нагодою, щиро дякую організаторам програми: працівникам Німецького культурного центру "Гете-Інститут" у Києві, персонально - зав. бібліотекою Вібке Вайганд, колегам Німецького бібліотечного інформаційного інституту; працівникам Центру безперервної інформаційно-бібліотечної освіти, персонально професору, кандидату педагогічних наук Скнар Валентині Кирилівні; професору, кандидату педагогічних наук Шевченко Ірині Олександрівні та нашому постійному спонсору - науково-виробничому підприємству,,Ідея" в особі директора Якобсона Ігоря Наумовича.

Національна бібліотека Німеччини — центральне сховище друку та національний бібліографічний центр Федеративної Республіки Німеччини. Завдання бібліотеки: створення вичерпного документного архіву безтермінового збереження літератури Німеччини та німецької екстеріорики(германіки); популяризація німецької та німецькомовної літератури та культури; координація розробки та вдосконалення німецьких бібліографічних та інших бібліотечних стандартів і правил.

Національна бібліотека складається з трьох самостійних книгосховищ:

· Deutsche Bücherei Leipzig

Національна бібліотека у Лейпцигу, заснована у 1912 р. Фонд нараховує 14,3 млн. одиниць збереження.

· Deutsche Bibliothek Frankfurt

Національна бібліотека у Франкфурті-на-Майні, заснована у 1947 р. Фонд — приблизно 8,3 млн. одиниць.

· Deutsche Musikarchiv

Німецький музичний архів, заснований у 1970 р. як філія Бібліотеки у Лейпцигу. Фонд — 1,5 млн. одиниць.

Після возз'єдання Німеччини ці три установи були об'єднані у Німецьку бібліотеку (Die Deutsche Bibliothek). У 2006 р. бібліотека отримала статус національної бібліотеки і теперішню назву.

Національна бібліографія, що збирається й публікується Національною бібліотекою Німеччини, включає:

· всі публікації, видані у Німеччині;

· всі німецькомовні публікації, видані поза межами Німеччини;

· всі переклади німецькомовних публікацій, видані поза межами Німеччини;

· всі іншомовні публікації про Німеччину, видані поза її межами (германіка);

· друковані праці, написані або опубліковані німецькомовними емігрантами у період з 1933 по 1945 рр.

Особливістю Німецької національної бібліотеки є наявність в ній виключно німецькомовної літератури та літератури про Німеччину інших країн. Ця бібліотека не є універсальною, тобто в ній не діє принцип: збирати літературу з усіх країн, усіма мовами світу та про всі наукові напрямки, як, наприклад, у Французькій національній бібліотеці. Відносно пізнє створення Німецької національної бібліотеки, її неуніверсальний характер та децентралізація тісно пов'язані з новою й новітньою історією Німеччини: тривалою роздробленістю, поділом внаслідок Другої світової війни, подоланим лише в 1990 році та принципом федералізму. Відсутність повноцінної універсальної Національної бібліотеки компенсується в Німеччині системою спеціальних тематичних напрямів (нім.Sondersammelgebiete (SSG)). Так кожна крупна бібліотека має кілька таких напрямів або тем, за якими вона збирає всю наявну літературу з усіх країн. Компенсаторним, але, водночас, і конкуренційним фактором є також наявність у Німеччині двох великих універсальних бібліотек — Державної бібліотеки в Берліні та Баварської державної бібліотеки — які за величиною й значенням можуть конкурувати з такими універсальними національними бібліотеками, як Французька національна бібліотека чи Британська бібліотека.

Берлінка — це частина Бібліотеки Ягеллонського університету, яка складається з історичних колекцій, що до Другої світової війни належали Пруській імператорській бібліотеці (сьогодні Державна бібліотека в Берліні), а після війни опинилися на території Польщі. Під час Другої світової війни німецька влада прийняла рішення евакуювати більшу частину історичних фондів Імператорської бібліотеки в Берліні, аби захистити їх від бомбардувань союзників.

Дві третини фондів було евакуйовано до землі Гессен, де книжки й документи зберігалися в соляних шахтах, а третину – до Сілезії. Після війни, внаслідок зміни кордонів, ці фонди опинилися на території Польщі. Польський уряд проголосив своє право зберегти в себе зазначені фонди, як репарацію за шкоду, заподіяну нацистами культурній спадщині Польщі. За підрахунками польської сторони ця шкода становила не менше 20 000 000 000 американських доларів в цінах того часу. Проте велику частку фондів бібліотеки було вивезено до Москви, менш цінні книжки було розподілено серед бібліотек п’ятнадцяти “братніх” республік СРСР, найцінніші видання і досі зберігаються в Москві.

Решта фондів (більше 300 000 одиниць зберігання) була перевезена до Кракова. До 1977 року польський уряд тримав у секреті існування «Берлінки». Німецька сторона розглядала ці колекції, як такі, що загинули внаслідок війни. Проте 1977 року тодішній керівник комуністичної Польщі Едвард Гереквручив керівникові НДР Еріху Хонеккеру партитури “Зачарованої флейти” Моцарта та дев’ятої симфонії Бетховена.

Німецька преса розгорнула кампанію за повернення культурних цінностей “Берлінки” до Німеччини, спираючись на Гаазьку конвенцію 1907 року.

Після об’єднання Німеччини й укладання договорів про добросусідство між Польщею і Німеччиною питання передачі фондів бібліотеки зрушило з мертвої точки, але надалі залишається дуже контроверсійним.

На початку 2000-х Польща запропонувала створити спільну польсько-німецьку фундацію, яка опікувалася би фондами “Берлінки”. Німеччина, в свою чергу, виступає за повне повернення фондів бібліотеки до Німеччини. Консенсусу досі не досягнуто.

В онлайн-каталозі Державної бібліотеки в Берліні книжки “Берлінки” позначені, як “втрачені внаслідок війни”. За домовленістю бібліотек обох країн планується позначення в берлінському каталозі місцезнаходження книжок з Берлінки з польською сигнатурою, що уможливить їхнє замовлення читачами з Німеччини на короткострокове користування в рамках міжнародного бібліотечного обміну.

Фонди Берлінки складають більше 300 000 одиниць зберігання, серед яких дуже багато унікальних книжок і рукописів, наприклад рукописи Гете,Мартіна Лютера, Фрідріха Шіллера, братів Грімм, рукопис Національного гімну Німеччини “Пісня Німеччини” (Deutschlandlied), більше 9 000 листів видатних діячів Німеччни, оригінальні партитури Баха, Бетховена, Моцарта. До фондів Берлінки входить велика колекція Юдаїки, багато рідкісних видань французькою, іспанською, італійською та іншими мовами.

Водночас у фондах Берлінки є багато рукописів та інкунабул з Польських монастирів Гнєзно, Гощіково, Любіна, Могільно, Пельпліна та Познані.

Фонди Берлінки досі не повністю каталогізовані. Так лише 2006 року було виявлено рукописний примірник багатотомного словника німецької мови братів Грімм.

Державна бібліотека в Берліні — найбільша універсальна наукова бібліотека Німеччини, яка є власністю Фонду прусської культурної спадщини. Бібліотека заснована у 1661 році курфюрстом Бранденбургу Фрідріхом Вільгельмом як Курфюрстська бібліотека у Кельні на Шпре (нім. Churfürstliche Bibliothek zu Cölln an der Spree). У 1701 році Фридрих I переіменував її на Королівську бібліотеку в Берліні (нім. Königliche Bibliothek zu Berlin). Після повалення монархії у Німеччині у кінці Першої світової війни бібліотека отримала нову назву — Прусська державна бібліотека (нім. Preußische Staatsbibliothek).

Розвиток бібліотеки був перерваний у часи Другої світової війни. В цей час фонди бібліотеки (тоді близько трьох мільйонів томів книг та інших матеріалів) були вивезені у безпечні місця і приховані у 30 монастирях, замках та соляних шахтах Гессену та Сілезії. Після закінчення війни та розділу Німеччини у 1945 році лише незначна частина бібліотечних фондів була повернена у приміщення бібліотеки на Ундер-ден-Лінден (нині Будівля 1). Основні матеріали були перевезені до західної окупаційної зони у Марбург і повернулися до Берліну (у приміщення на Потсдамській вулиці, нині Будівля 2) лише у кінці 1970-х років. Інші частини фонду були вивезені до бібліотек Польщі та СРСР, де вони зберігаються досі. Найзначнішою серед цих колекцій є Берлінка (близько 300 тис. одиниць збереження), яка була оголошена частиною репарації Німеччини на користь Польщі. Наразі тривають міжурядові дискусії щодо повернення цих цінностей Німеччині.

Таким чином, після Другої світової війни на базі Прусської державної бібліотеки було утворено дві установи: Німецьку державну бібліотеку (нім.Deutsche Staatsbibliothek) у Східному Берліні та Державну бібліотеку прусської культурної спадщини (нім. Staatsbibliothek Preußischer Kulturbesitz) уЗахідному Берліні. У 1980-х рр. у цих бібліотеках розпочалися консультації щодо можливостей возз'єднання. Після об'єднання Німеччини ці процеси посилилися. Так, 1 травня 1990 року бібліотеками був опублікований спільний меморандум «Німецька державна бібліотека та Державна бібліотека прусської культурної спадщини і їхнє спільне майбутнє як Єдиної державної бібліотеки Берліну» (нім. Die Deutsche Staatsbibliothek und die Staatsbibliothek Preußischer Kulturbesitz und ihre gemeinsame Zukunft als «Vereinigte Staatsbibliotheken zu Berlin»). 1 січня 1992 року дві установи були передані у керування Фонду прусської культурної спадщини та об'єднані під сучасною назвою «Державна бібліотека в Берліні — Прусська культурна спадщина»[1].

За своїм видовим та тематичним складом фонди Державної бібліотеки у Берліні є універсальними. Бібліотека має документи на різних носіях з усіх наукових дисциплін, проте, наявна деяка спеціалізація на психології, гуманітарних та суспільних науках. За мовною та територіальною ознаками фонд бібліотеки також є універсальним. Це особливо важливо в аспекті того, що Національна бібліотека Німеччини (на відміну від інших національних бібліотек) зосереджується виключно на німецькомовній літературі. Таким чином, опрацювання значної частини німецької екстеріорики (а саме, документів, що стосуються Німеччини, але видані іншими мовами) є важливим завданням Державної бібліотеки у Берліні як найбільшої універсальної бібліотеки держави.

Фонд універсальний за хронологічною ознакою. Лише половина документів бібліотечного фонду відноситься до так званих «сучасних фондів»[5]. Це приблизно 7000 000 книг і журналів, опублікованих на всіх мовах світу після 1945 року, офіційні документи та інші матеріали. Іншу половину фондів складають так звані «спеціальні фонди». Це приблизно 3 млн історичних гравюр, раритетних та особливо цінних книг, інкунабули, автографи великих науковців та митців, історичні рукописи західної та східної традицій тощо.

За видовим складом фонди бібліотеки включають[6]:

· 10 млн книг

· 4,400 інкунабул

· 18,300 західних рукописів

· 80,000 східних рукописів

· 250,000 автографів

· 66,350 нотних автографів

· 1,400 особистих архівів

· 450,000 друкованих нотних видань

· 960,000 карт і атласів

· 38,000 передплат періодичних та серіальних видань

· 180,000 архівів історичних газет та 400 газетних передплат

· Чисельні бази даних

· 2.3 млн мікрофіш та мікрофільмів

· 13.5 млн естампів, репродукцій та інших образотворчих видань

Франція.

Національна й університетська бібліотека Страсбурга - друга за значенням наукова бібліотека Франції, розташована в Страсбурзі. Заснована 19 червня 1872 року. До бібліотеки надходять обов'язкові примірники всіх видань Ельзасу. Водночас бібліотека має статус університетської й входить в структуру Стразбурзького університету.

Бібліотека була споруджена як відщкодування знищеної бібліотеки в Домініканському монастирі Страсбурга. Головний корпус був побудований в 1889-1894 роках в стилі історицизму за проектом архітекторів Скйолда Некельмана (Skjold Neckelmann) та Августа Гартеля (August Hartel) на площі, що сьогодні називається «Площа Республіки» (Place de la République). Будівля зазнала суттєвих пошкоджень під час Другої світової війни й була відреставрована в 1951-1956 роках.

Фонди бібліотеки складають більше 3 млн одиниць зберігання[1], таким чином, це найбільша університетська й друга, після Французької національної бібліотеки, бібліотека Франції. Бібліотека має найбільшу у Франції колекцію папірусів - 5 200 одиниць[2], а також 2 300 інкунабул[3] та 6 700 давніх рукописів[4].

У фондах бібліотеки зберігається багато приватних бібліотек видатних людей. Велика колекція монет представлена в Нумізматичному кабінеті бібліотеки.

Разом з Національною бібліотекою Франції Страсбурзька бібліотека розгорнула широку програму оцифрування своїх найцінніших фондів.

Бібліотека Мазаріні (фр. Bibliothèque Mazarine) — найстаріша публічна Бібліотека Франції, знаходиться в Парижі.

Бібліотека спочатку була приватним зібранням книг кардинала Мазаріні (1602—1661), відомого своїм бібліофільством. Після втечі Мазаріні з Парижа під часФронди його перша бібліотека була втрачена. Повернувшись до Парижа, він взявся заново збирати колекцію. У 1643 році до бібліотеки отримали доступ вчені, а в 1661 році, після смерті Мазаріні, за його заповітом бібліотека перейшла у власність Коллежа чотирьох націй. У 1682 році бібліотека відкрилася в східному крилі будівлі коледжу, в якому з1805 року також розміщується Інститут Франції. Під час Французької революції чимала колекція з 60 000 томів поповнилася за рахунок книг, конфіскованих у дворянства й церкви. Тоді ж бібліотека стала публічною.

Сьогодні бібліотека нараховує 600 000 томів, з яких 200 000 томів становлять надзвичайно рідкісні й давні видання. Сучасні фонди охоплюють всі основні теми з історії, зокрема історії релігій, історії літератури та історії культури Середньовіччя, а також історії книги, исторії Франції й регіональної французької історії.

Бібліотечні фонди налічують 4 639 рукописів (з який 1 600 середньовічних) та 2 370 інкунабул. У колекції бібліотеки знаходиться однин з примірників Біблії Гутенберга, відома як Біблія Мазаріні.

Національна бібліотека Франції (фр. Bibliothèque Nationale de France або BNF) — найбагатше зібрання франкомовної літератури у світі й найбільшабібліотека Франції, заснована в 1368 році. Історично розташовувалася в Парижі на вулиці Рішельє (за Пале Роялем) в ансамблі споруд XVII століття, побудованих за проектом Мансара для кардинала Мазаріні та розширених після 1854 р. Нині цей ансамбль зберігає лише малу, проте найціннішу частину державної бібліотеки — Кабінет медалей та манускрипти. Основне бібліотечне сховище розташоване в 13-му окрузі, це чотири висотних вежі на лівому березі Сени, споруджені у формі розкритих книг; сховище носить ім'я Франсуа Міттерана. У БНФ працюють бл. 2700 чол., з них 2500 чол. — повний день.

Список будівель в Парижі та провінції, що належать до НБФ:

· Сховище манускриптів та старовинних книг в будівлі Рішельє / Лувуа (site Richelieu / Louvois) у 2-му окрузі містить 12 млн малюнків і гравюр, 890 тис. карт і планів, 530 тис. монет;

· Головне сховище в новому ансамблі будівель Тольбіак-Франсуа Міттеран — (site François-Mitterrand (Tolbiac)) в 13-му окрузі;

· Бібліотека Арсеналу (site de l'Arsenal) в 4-му окрузі;

· Бібліотека-музей Опери Гарньє (Bibliothèque-musée de l'Opéra) в 9-му окрузі;

· Філія на Страсбурзькому бульварі (site du boulevard de Strasbourg) в 10-му окрузі;

· Будинок Жана Вілар (Jean Vilar) в Авіньйоні;

· Технічна частина в Бюссі-Сен-Жорж (Bussy-Saint-Georges);

· Технічна частина в Сабле-сюр-Сарт (Sablé-sur-Sarthe).

Національна бібліотека Франції — одна з найстаріших в Європі. Королівська бібліотека існувала в Луврі ще за Карла V (який правив в 1364—1380 рр..) і нараховувала 1200 рукописів. На час війни з англійцями від цієї колекції майже нічого не залишилося, тож Людовик XI був змушений починати створення королівського книгосховища з чистого аркуша. Франциск I наказав доправляти до бібліотеки один примірник кожної книги, що друкувалась у Франції, а в1544 р. перевіз усі книжки з Лувру в Фонтенбло.

У XVII столітті бібліотека повернулася до Парижа, а в 1622 р. було видано перший її каталог. Людовик XIV зробив бібліотеку публічною, відкривши її для вільного відвідування. Свою теперішню назву бібліотека отримала за рішенням Конвенту під час Великої Французької революції. У XIX столітті зусиллямиЛеопольда-Віктора Деліля був значно розширений відділ рукописів.

У 1988 р. президент Франсуа Міттеран підтримав програму реформування бібліотеки, розроблену за сприяння радника президента Жака Атталі, за якою основні фонди переїхали до сучасних висотних будівель в XIII окрузі Парижа (арх. Домінік Перро). На той момент кількість друкованих книг у бібліотеці перевищувала 9 млн. З винаходом технології сканування книг Національна бібліотека однією з перших у світі оцифрувала найбільш цінні й важливі з естетичного й наукового погляду фонди, заснувавши електронну бібліотеку «Ґалліка» й розмістивши її для вільного доступу в інтернеті за адресою http://gallica.bnf.fr. На червень 2010 року кількість оцифрованих документів перевищувала 1 100 000.

Бібліотека бере участь у дослідницькому проекті, спрямованому на розробку технологій машинного перекладу та розпізнавання мови — Quaero.

Італія.

Національна центральна бібліотека Флоренції — публічна національна бібліотека у Флоренції (Італія), одна з двох центральних бібліотек Італії, разом з Національною центральною бібліотекою Риму (Biblioteca Nazionale Centrale of Rome). Є центром охорони і дослідження рукописів і рідкісних книг. Майже 11 000 відібраних, головним чином, за красою фоліантів зберігаються в дивовижній будівлі XVI століття, архітектура, дизайн і часткове втілення якого належать руці знаменитого Мікеланджело.

Унікальність трибічної структури вестибюля полягає в її вертикальному рішенні: стіни тут розділені на три секції, кожна прикрашена подвійними колонами, що мають форму сувою, і загостреними нішами, обрамленими пілястрами.

Читальний зал, навпаки, розвивається горизонтально, зустрічаючи відвідувачів двома рядами дерев′яних лав (plutei), які функціонували і як кафедри, і як книжкові полиці. Розкішні вітражі демонструють орнаментальну пишність геральдики Medici. Створені, видно, фламандськими майстрами по малюнках Джорджіо Вазарі, вони поєднують гротескові мотиви, види зброї і емблеми.

Національна бібліотека святого Марка, Бібліотека Марчіана — найбільша бібліотека Венеції. Її зібрання налічує близько 13 000 рукописів, 2283 інкунабул і 24 055 книг XVI століття. Історія бібліотеки починається 31 травня 1469 року. Цього дня кардинал Віссаріон Нікейський передав Венеціанській республіці свою книгозбірню, що нараховувала 750 рукописів латиною та давньогрецькою, а також велику кількість інкунабул. Протягом всього існування республіки загальнодоступна книгозбірня поповнювалася за рахунок дарунків аристократичних родин, а на початку XIX століття — ще й завдяки надходженню книг з розпущенихНаполеоном монастирів.

У 1530-і роках бібліотекою керував впливовий П'єтро Бембо. Не без його участі були виділені кошти на зведення будівлі бібліотеки в кварталі Сан-Марко. Будівництво почалося в 1537 році за проектом Якопо Сансовіно й було завершене в 1580-их роках під керівництвом Скамоцці. Над оздобленням залів бібліотеки працювали Паоло Веронезе, Франческо Сальвіаті, Андреа Мелдолла та інші знамениті майстри того часу. З часом бібліотека розширилася й зайняла також сусідні будівлі, включаючи побудований за проектом Сансовіно в 1537—1547 роках монетний двір.

Ватиканська бібліотека — бібліотека Святого Престолу розташована в Римі, одна з найбільших у світі книгозбірень і колекцій манускриптів.

Офіційно бібліотека заснована 1475 року, але фактично вона набагато старіша. Фонди бібліотеки налічують близько 1 600 000 друкованих книг, 150 000 манускриптів, 8 300 інкунабул, більш 100 000 гравюр та географічних карт, 300 000 монет та медалей[1][2]. До структури бібліотеки входитьВатиканська школа бібліотекарів та лабораторія з реставрації та відтворення важливих манускриптів (факсиміле).

З липня 2007 бібліотеку було тимчасово зачинено на реконструкцію та знову відкрито для відвідувачів з вересня 2010[3].

Вчені традиційно поділяють історію бібліотеки на п'ять основних періодів[4]:

· Пре-Латеранський (Pre-Lateran). Перші дні бібліотеки сягають перших днів церкви, поки її не перенесли до Латеранського палацу; вціліла лише невелика частина видань цього періоду, проте деякі з них мають дуже велику цінність.

· Латеранський (Lateran). Тривав до часів кінця правління Папи Боніфація VIII (кін. XIII ст.).

· Авіньйонський (Avignon). Часи авіньйонського полону пап, коли резиденція пантифіків знаходилася в Авіньйоні (південна Франція), відзначаються значним зростанням книжкової колекції та розвитком каталогізації.

· Пре-Ватиканський (Pre-Vatican). Приблизно з 1370 до 1446 бібліотека була розподіленою, різні частини фондів знаходились у Римі, Авіньйоні та інших місцях.

· Ватиканський (Vatican). Новітня історія бібліотеки починається приблизно з 1448, коли книгозбірню було переміщено до Ватикана.

Початок зібранню (архівні документи, літургійні книги у вигляді сувоїв лат. Volumina) Ватиканської бібліотеки було покладено в IV столітті: тоді вЛатеранському палаці був зібраний архів, про який згадується ще за папи Дамаса I (384 рік). У VI столітті за колекцією манускриптів став спостерігатидержавний секретар Ватикану (лат. Primicerius Notariorum), а в VIII столітті з'явилася посада бібліотекаря Ватикану. Бібліотека папи Боніфація VIII включала в себе кодекси, прикрашені мініатюрами, зокрема 32 грецьких манускрипти із зібрання Фрідріха II[5]. У вересні 1303 року частина його зібрань зазнала розграбування. 1310 року папа Климент V наказав перенести 643 особливо цінні рукописи до Ассізі, але 1319 року на місто напали гібеліни, внаслідок чого багато документів з цієї колекції також було загублено.

1318 року папа почав збирати третю бібліотеку Ватикану. В Авіньйоні Бібліотека розташовувалася в бібліотечній вежі палацу. Папа Іван XXII володів зібранням книг, створеним для курії. Пізніше частину книг було перевезено до Ватикану, зокрема останнім авіньйонським папою Григорієм XI, проте більшість залишилася в Авіньйоні та пізніше увійшла до фондів Національної бібліотеки Франції та зібрання родини Боргезе (повернуто до Ватикану 1902 року і є донині частиною апостольської бібліотеки).

Засновником сучасної (четвертої) Ватиканської бібліотеки вважається папа Миколай V, обраний у березні 1447 року. За його попередника папи Євгенія IVбуло виявлено 350 творів латиною, грецькою та івритом. Ці рукописи та приватне зібрання папи Миколая V стали основою нової Ватиканської бібліотеки, загалом 800 манускриптів латиною і 353 грецькою. Папа значно розширив колекцію манускриптами з Європи та зі Сходу, так, наприклад, за його вказівкою граматик Альберто Енок д'Асколі (італ. Alberto Enoch d'Ascolli) вирушив на пошуки вцілілих зібрань з імператорської бібліотеки Константинополя[5].

Формально громадська бібліотека була заснована 15 червня 1475 року буллою папи Сикста IV «Ad decorem militantis Ecclesiae», тоді її фонди налічували 2527 творів. 1481 року колекція налічувала вже 3500 манускриптів, в цьому ж році було побудовано декілька нових приміщень, які отримали назви за колекціями, що там зберігаються: грецька, латинська, секретна та папська бібліотеки. Зібрання можна було оглянути на місці під суворим наглядом. Першим бібліотекарем Ватиканської бібліотеки папою Сикстом IV був призначений гуманіст Бартоломео Платина.

Посланці папи Льва X вирушили на пошуки манускриптів по всій Європі. У листах тато писав, що своїм найбільшим обов'язком вважає збільшення числа копій античних авторів для того, щоб під час його понтифікату латинізм зміг заново розквітнути[6]. Під час розграбування Риму 1527 року, бібліотека, що налічувала на той момент 4 тисячі манускриптів, зазнала сплюндрування, багато манускриптів було пошкоджено[7]. 1588 року папа Сікст V доручив архітекторові Доменіко Фонтані спорудити нову будівлю для бібліотеки. Нове велике приміщення розташовувалося навпроти старої бібліотеки, для зберігання манускриптів передбачалися спеціальні дерев'яні шафи. Папа Сікст V охоче порівнював себе з засновниками таких знаменитих бібліотек, як олександрійська, римська та афінська[8].

1855 року фонди бібліотеки розширилося за рахунок придбаної колекції книг графа Чіконьяра (італ. Cicognara) та 1445 рукописами кардинала Анджело Мая (італ. Angelo Mai), колишнього головного зберігача Ватиканської бібліотеки (1819–1854).

З обранням папою Льва XIII почалася модернізація бібліотеки: відкрився читальний зал для друкованих книг, засновано лабораторію з реставрації манускриптів, було запроваджено правила каталогізації манускриптів, які діють досі. 1891 року папа придбав колекції графів Боргезе: близько 300 сувоїв старої Авіньйонської бібліотеки, а 1902 року за 525 тисяч франків було придбано архіви кардинала Франческо Барберіні (італ. Fondo Barberiniano): 10041 латинських, 595 грецьких і 160 східних рукописів разом зі старими книжковими полицями[5]; пізніше італ. Codices Reginæ, Capponiani, Urbinates, Ottoboniani(3394 латинських і 472 грецьких манускрипти), зіюрання Сикстинської капели — італ. Fondo della Capella Sistina (колекція з історії музики). Після Першої світової війни було запроваджено єдині норми каталогізації друкованих видань (лат. «Norme per il catalogo degli stampati»).

За папи Івана XXIII було придбано декілька колекцій, зокрема італійські рукописи із зібрання Таммаро де Маріні (італ. Tammaro de Marini), колекція драматичних творів перською мовою та ефіопських манускриптів вченого Енріко Черуллі (італ. Cerulli Persiani і Cerulli Etiopici), а також Вісконті та Маццукеллі (італ. Visconti, Mazzucchelli), 1922 року — Россіана (італ. Rossiana; за іменем її власника, римського аристократа Джованні Франческо де Россі; 1195 манускриптів, 6 тисяч рідкісних видань, 2139 інкунабул).

1923 року до бібліотеки була приєднана Бібліотека Кіджі (італ. Biblioteca Chigiana; 33 тисяч одиниць, зібраних переважно Флавіо Кіджі з Сієни), 1926 року — зібрання Феррайолі (італ. Fondo Ferraioli) (885 манускриптів і 100 тисяч автографів, усього понад 40 тисяч одиниць), 1940 року — архів собору Святого Петра (італ. Fondo Archivio del Capitolo di San Pietro) та останнє велике зібрання манускриптів, грамот та автографів італійського історика Федеріко Патетти (італ. Fondo Patetta, що містить зокрема рукописи з історії П'ємонту)[6], в 1953 — архів княжої родини Роспільозі.

2010 року у Ватиканській бібліотеці розпочалося оцифрування 80 000 манускриптів в рамках тестового проекту, за яким передбачається за 10 років оцифрувати 40 млн сторінок давніх рукописів, що становитиме 45 петабайт FITS.[10] З 23 січня 2013 року перші манускрипти, оцифромані в рамках цього проекту, доступні через інтернет.[11] Всі основні функції та завдання бібліотеки, що описані в буллі «Ad decorem militantis Ecclesiae» папи Сикста IV від 15 червня 1475 року, залишаються актуальними і в наш час:

До завдань та обов'язків бібліотеки належать такі:

збереження та охорона культурних цінностей;

поповнення колекції манускриптами, книгами та предметами шляхом купівлі, обміну та дарування;

дослідна робота зібрань та можливість наукових публікацій;

представлення фондів бібліотеки вченим з усього світу та оновлення технічних засобів.

Зали бібліотеки розділені на такі відділення[8]:

Bibliotheca latina — тут знаходяться тексти латинською мовою;

Bibliotheca graeca — манускрипти грецькою мовою;

Bibliotheca secreta — найцінніші документи; доступ відвідувачів обмежений;

Bibliotheca nova pontifica — архівні матеріали.

У бібліотеці зберігається багато папських актів, так, наприклад, близько 4000 томів із зібрання Кіджі (лат. Fondi Chigiano).

Реорганізація в галузі бібліотечної справи європейських соціалістичних країнах.