Зміст, форма, сюжет і композиція літературного художнього твору.

Купрієнко Володимир Миколайович

КББб-1-12-4.0д

Редагування художньої та дитячої літератури

Відповіді до семінару 1

Питання:

Зміст, форма, сюжет і композиція літературного художнього твору.

Авторський стиль Л. Костенко.

Відповіді:

Зміст, форма, сюжет і композиція літературного художнього твору.

Зміст — це сукупність елементів і про­цесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідно­шення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними.

Як і все в цьому світі, літературні твори можуть бути схарактеризовані з погляду змісту (тема, ідея, мотиви) і з погляду форми (сюжет, композиція, художні засоби виразності тощо).

Зміст і форма можуть бути у єдності. Тоді зміст — голов­ний бік явища, тому що розкриває його природу та складає сутність. Форма сприяє розвиткові змісту, якщо вона йому відпо­відає, та гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється суперечність, яка спричиняє конфлікт. І тоді стара форма має бути замінена новою. Це завжди відбувається як у природі, так і у суспільстві.

Зміст художнього твору — відображена в художньому творі за допомогою словесних засобів об’єктивна дійсність на підставі її осмислення й інтерпретації митцем відповідно до його ідейно-естетичних, філософських, соціально-політичних і под. поглядів. Звичайно зміст твору багатоплановий і передбачає вміння читача належним чином витлумачити його.

Зміст твору визначається темою та ідеєю й розкривається у відповідній формі (у жанрі відповідного роду літератури, у задовільній сюжетно-композиційній та образній системах тощо). Зміст тісно пов’язаний із формою твору: зміст вимагає певної форми, у свою чергу форма диктує певні вимоги до змісту.

Тема (від гр. tema — те, що лежить в основі) — це фрагмент реальності, що став письменнику матеріалом для осмислення та художнього втілення в літературному творі. Таким фрагментом може бути історична подія, суспільне явище, життя, думки, почуття людини тощо. Іншими словами, тема — це те, про що твір. Вибір життєвого матеріалу для художнього втілення не випадковий: митець завжди обирає такий матеріал, на якому найповніше йому вдасться донести до читача якусь ідею.

Звичайно тему визначають в епічних, ліро-епічних і драматичних творах, використовуючи слова: «показ», «змалювання», «зображення» та под. У подальшому при характеристиці творів ці слова не вживатимуться як самі собою зрозумілі. Указівка не тему твору даватиметься, наприклад, у такий спосіб:

Тема: життя українських селян після земельної реформи XIX ст.; руйнація родини під впливом негативних суспільно-економічних чинників.
Коли ж говорять про ліричні твори, то зазвичай уживають не термін «тема», а термін «мотив», оскільки ліричні твори (вірші) не показують щось, а передають емоції, почуття, враження. У посібнику для зручності й при характеристиці ліричних творів використовуватиметься термін «тема».

«Вічні теми» — теми, які, одного разу включені в мистецький простір, стають предметом нестихаючої, постійної уваги письменників різних часів і епох, отримуючи відмінні художні втілення й своєрідні авторські інтерпретації, при цьому кожна наступна враховує попередню, відсилає до неї. До таких тем належать теми вірності й зради, любові й ненависті, гріха й чистоти, каяття й спокути, братовбивства, землі, інтелігенції, завойовниц-тва тощо.

У посібнику при характеристиці творів указівка на такі теми частково даватиметься в рубриці «Мотиви». Керуючись цією рубрикою, можна легко знайти твори, які ідейно-тематично об’єднані між собою, близькі.

Ідея (від гр. idea — поняття, уявлення) художнього твору — виявлене утворі ставлення (інтерпретація й оцінка) письменника до теми (зображуваного) з позиції певних філософських поглядів, через яке відбувається творче й духовне саморозкриття митця. Автор може високо оціню-вати якісь факти чи події або висловлювати до них своє негативне ставлення, може щось засуджувати або возвеличувати тощо. Отже, тема — це те, що зображується автором у творі, а ідея — це те, як і навіщо зображуване інтерпретується митцем крізь призму індивідуального світогляду й ціннісних настанов.

Звичайно ідею визначають в епічних, ліро-епічних і драматичних творах, використовуючи слова: «утвердження чогось», «засудження чогось, когось», «піднесення», «возвеличення» та под. У подальшому при характеристиці творів указівка на ідею (ідеї) твору даватиметься, наприклад, у такий спосіб:Ідея: утвердження думки про кріпацтво як причину деградації людської особистості; засудження нездатності українців знайти порозуміння в родині...

У ліричних творах, коли говорять про ідею, також використовують термін «мотив», оскільки в невеликому за обсягом творі, який передає почуття, важко виразити чітко визначувану ідею.

Мотив (фр. motif від іт. motivo — привід, спонукання) — 1) у загальному значенні це внутрішня спонука, що визначає виконання певної дії, справи;

2) у художній творчості це передусім основна думка ліричного твору; 3) додаткові лінії розмислу митця над тими чи іншими проблемами, темами, ідеями поряд із основною ідеєю. У посібнику термін «мотив» використовується в третьому значенні.

1.3.1. Образ як утілення теми й ідеї

Література — це передусім образотворення за допомогою слова.
Художній образ — відбиток, зображення об'єктів реальності в словесній матерії за допомогою художніх засобів на основі пізнання, осмислення, оцінки й творчої уяви автора. Залежно від об'єкта зображення — людини чи неживого предмета — розрізняють образи людей і предметні образи.

Система образів — упорядкована авторським задумом сукупність художніх образів, кожен із яких виконує покладену на нього функцію й у взаємодії з іншими сприяє якнайкращому розкриттю певних теми, ідеї. У межах системи образів виділяють: образи людей (персонажі (в епосі), дійові особи (у драмі), ліричні герої (у ліриці)) і предметні образи (природи, Батьківщини, житла, побуту та ін.); головні, другорядні й епізодичні; позитивні (герої) й негативні (персонажі); образ автора, оповідача. Крім того, поділ персонажів здійснюють на групи за соціальними, родинними, психологічними, морально-етичними та ін. ознаками.

У посібнику при характеристиці творів поняття «образ» розуміється широко.

1.3.2. Структурно-композиційна будова художнього твору

Композиція художнього твору (лат. composition від сотропеге — складати, створювати, поєднувати) — зумовлений темою й ідеєю спосіб побудови художнього твору, що виявляється в розміщенні й співвідношенні таких складників, як авторський відступ, опис природи (пейзаж), опис місця дії (інтер’єр), опис зовнішності персонажів (портрет), подання характеристик персонажів (через зображення їх дій і учинків, діалоги, монологи, самохарактеристики), порядок розгортання подій (сюжет), розстановка персонажів тощо. Композиція є вершиною формальної організації твору. Характер композиційної будови значною мірою залежить від жанру твору, настанови автора на змалювання зовнішнього світу чи внутрішнього світу людини. Термін «композиція» вживається й у більш вузьких значеннях:

1) розбиття твору на кілька основних складників, що відповідають вступу, основній частині оповіді та заключній частині, у межах яких далі можуть вичленовуватися дрібніші елементи, а також вичленування прологу й епілогу;

2) поділ твору на такі компоненти, як експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка;

3) подієвий ряд твору (у цьому разі композиція збігається із сюжетом).

Сюжет (від фр. sujet — предмет) — ланцюг подій, відтворений у художньому творі, де кожна подія пов’язана з іншою, вони взаємозумовлюють і доповнюють одна другу, у такий спосіб забезпечуючи розвиток дії й найбільш повне й глибоке розкриття теми й ідеї твору, образів персонажів. Іншими словами, сюжет — це відбите в художньому творі життя персонажів у його просторово-часових вимірах, у станах і обставинах, що змінюються. Сюжет є організаційним первнем у жанрах епосу, драми та ліро-епосу.

Сюжет тісно пов’язаний із композицією художнього твору, тому часто говорять про сюжетно-композиційну будову, де виділяють такі елементи, як: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка; інколи у творах також є пролог та епілог. У великих за будовою творах може бути складний сюжет, тоді говорять про наявність кількох сюжетних ліній. Поряд із сюжетом у художньому творі, як правило, наявні позасюжетні елементи.

У посібнику при характеристиці художніх творів композиція й сюжет окреслюються в загальному. Для цього використовується рубрика «композиція (сюжет)» для епічних, драматичних і ліро-епічних творів або «композиція (зміст)» для ліричних творів. Спираючись на ці відомості легко поновити в пам’яті загальний зміст текстів, їх структуру й логіку розгортання найважливіших подій.

Сюжетна лінія — один зі шляхів розвитку подій у художньому творі, що розгортається поряд з іншими, витворюючи сюжет художнього твору в цілому. Співіснування декількох сюжетних ліній притаманне сюжетним творам середнього або великого формату. Наприклад, у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є такі сюжетні лінії: підготовка й повстання селян; кохання Яреми й пошуки ним своєї Оксани; доля Гонти.

Сюжетні елементи

Експозиція (від лат. exposition — пояснення) — сюжетно-композиційний елемент, який зазвичай міститься на початку художнього твору. У цій частині автор зображує місце, обставини, вказує на час, тобто де й коли відбуваються події, уводить дійових осіб, даючи їм початкову характеристику, та под.

Зав’язка — сюжетно-композиційний елемент твору, який звичайно йде після експозиції; місце у творі, де показано перше зіткнення протидіючих сил, зародження напруги між героями, появу конфліктної ситуації, що надалі буде розвиватися й поглиблюватися до її остаточного вирішення в той чи інший спосіб. Зав’язка задає основні лінії розвитку подальшого сюжету, орієнтує читача в розстановці сил й конкретизує тему й основну проблематику твору.

Розвиток дії — низка сюжетно-композиційних елементів (епізодів), що подають змалювання дій персонажів, подій, які розвиваються й у результаті ведуть до зростання напруги, до накопичення енергії, яка в одній з точок досягає свого апогею (у цій точці читач ніби завмирає, не знаючи, чим усе це може закінчитися, куди може повернути) й ось-ось має чимось «вибухнути».

Кульмінація (з лат. сиїтеп — вершина) — сюжетно-композиційний компонент, який підготовлений і логічно витікає з розвитку дії та є моментом найбільшого напруження в розвитку дії. У цій точці твору відбувається вирішальне зіткнення сил, які ведуть боротьбу, гострота їх протистояння досягає вершини, після якої настає розв’язка, перемога чи поразка певної сили. Кульмінаційних моментів у творі може бути декілька.

Розв’язка — завершальний компонент сюжету, розв’язання конфлікту у творі. Як правило, розв’язка готується всім ходом подій у творі, але, на відміну від інших елементів, найчастіше відбувається дуже швидко. Подається найчастіше в кінці твору.