Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Правка-доопрацювання 4 page





 

 

59.Нарис та його різновиди.

На́рис — невеликий твір, художньо-публіцистичного жанру, у якому зображено дійсні факти, події в житті конкретних людей. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник[1].

На́рис — центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці"[2].

За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в нарисі подекуди намічена, має фрагментарний характер. Нарис — це твір суспільно-політичної, побутової, історичної, психологічної тематики.

Серед основних різновидів нарису — нарис художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Нарис дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. Як жанрова форма поширився у ХІХ ст., будучи пограничним жанром (на межі публіцистики та художньої прози). Значний внесок у розвиток художнього нарису зробили О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенєв, Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко,Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші.

У класичній українській прозі нариси писали Іван Нечуй-Левицький ("Ніч на Дніпрі"), Панас Мирний ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), Михайло Коцюбинський ("На крилах пісні"). В сучасній українській літературі до жанру нарису зверталися М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д. Ткач, В. Дрозд. Специфічним різновидом нарису є наукова праця з певної проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, «Нариси історії українсько-руської літератури», І. Франка, «Начерки історії української літератури» Б. Лепкого тощо.

 

 

60.Політичний портрет

Політичний портрет – це публіцистичний жанр, у якому створюється образ політичного діяча партії або руху на тлі гострої політичної ситуації.

Власне політичний портрет – це аналітико-публіцистичний жанр, в якому твориться образ сучасного політичного діяча на тлі сучасної політичної ситуації шляхом загального аналізу політичної кар’єри, оточення, політичних ресурсів, поглядів. В основі лежить аналітичних метод.

Формати ПП: 1. Телевізійні (розгорнуті нариси, ай-сі-тв, 1+1)

2. Книга, книжні (пр.. – Ю. Луканов: «Третій президент» «\про Кучму, «Ющенко- фінансист і політик», «Прикоснись к судьбе» про Януковича, збірки «Они говорять»)

3. газетно-журнальні (статті, замовні і незалежні)

Функції:

- інформування

- рекламування (основна в певній мірі). Правило рекламіста – першому інтерпретувати дискредитуючий факт з минулого політика.

- політ. аналізу (як правило, супров. інтерв’ю з персонажем)

- психологічного аналізу – відтворення психології характеру.

Посідає особливе місце у сучасній портретистиці. Є і формою аналізу політичної ситуації, і формою творення політичного образу-іміджу. Політичний портрет активно послуговується іншими жанрами: долучає розслідування, репортаж, інтерв'ю. Найчастіше політичний портрет твориться у формі статті - глобальний аналіз на основі значної сукупності фактів. Розрізняються політичний портрет і портрет політика. Читаємо у книзі "Політика, преса, влада": "Створюючи політичний портрет, автор зосереджує увагу на політичній характеристиці особистості. Портрет політика - це не обов'язково виклад його політичних поглядів і дій в динаміці. Домінанта духовного світу (внутрішній портрет) політика - його політичний світогляд, концептуальні підходи до проблеми влади, суспільства, особистості, участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту державної діяльності. В політичному портреті людська індивідуальність поступається місцем політичному єству особистості, тобто домінуючий бік твору - політика як основна, професійна форма діяльності..." [3]. Тут, до речі, слід сказати, що якщо портрет політика може бути написаний і у формі нарису (есе чи зарисовки), і у формі статті, і у формі інтерв'ю, то політичний портрет у жодному разі не послуговується художньо-публіцистичними жанрами (хоч і не відмовляється від стилістичних прийомів, образності, тобто елементів художності, без яких тканина твору - мова є блідою і непринадною).

 

.

61.Замальовка, есе: жанрова специфіка.

Замальовка — найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи суб'єктивно її значення.

Есе́, есе (фр. essai — «спроба», «начерк») — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву «Essai».

На думку О. Жолковського, слово «есе» походить від пізньолатинського exagium — «ваги», «зважування», який у свою чергу йде до латинського дієслова exigo — «оцінювати», «вимірювати», «обмірковувати».[1]

Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.

Серед відомих есеїстів: Ю. Шевельов, Б. Шоу, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Й. Бехер, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Липа, У. Самчук, П. Загребельний, І. Драч, О. Гончар, Ю. Андрухович, Є. Сверстюк.

 

62.Фейлетон і памфлет – провідні жанри сатири та гумору.

Фейлетон (фр. feilleton – аркуш) зародився наприкінці XVIII ст. у французькій революційній пресі. Спочатку це були невеликі публікації, друковані у вигляді додатка до видання на окремому аркуші. Згодом такого характеру твори перейшли на газетну сторінку. Ще на початку ХХ століття жанрові особливості таких публікацій не враховувались: фейлетоном вважали все, надруковане в газеті "підвалом”.

Таким чином, фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ дійсності. За найбільш поширеною класифікацією, фейлетони поділяють на документальн і проблемні. Будь-який фейлетон у тій чи іншій мірі базується на фактах дійсності, тим паче, кожен фейлетон повинен бути проблемним.

Методика роботи над фейлетоном у зв'язку із складністю його як жанру "подвійного підпорядкування” багато в чому відрізняється від методики роботи над творами інших жанрів преси. Найчастіше джерелом тем фейлетонів є редакційна пошта, власні спостереження сатирика.

Звичайно, найбільш плідні такі пошуки фейлетоністів, в яких тематика виступів підказана самим життям, визначається задовго до самого виступу, а потім фейлетоність лише добирає факти.

Застосовуючи той чи інший композиційний прийом, втілюючи той чи інший задум, порушуючи ту чи іншу проблему, журналість повинен пам'ятати про величезну відповідальність, яку він накладає на себе, взявшись за написання фейлетону, – жанру, що вимагає пильної уваги до кожного слова, до кожного факту.

Памфлет (від гр. рот і phlego – все палю) – сатиричний, гостровикривальний твір, у якому розвінчуються суспільно небезпечні явища, розрахований на ідейне знищення об'єкту критики. Памфлет –ефективна зброя боротьби проти реакції, шкідливих антинаукових суспільних концепцій, ідеології і практики небажаних елементів.

Неоціненний внесок у розвиток жанру зробили Іван Франко, Остап Вишня, Кость Котко, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Федір Маківчук, Тарас Мигаль.

У роботі над памфлетом дуже фажливо методологічно правильно висвітлювати події. Сатирично переконливі висновки – необхідний компонент твору. Але часто памфлетист сам висновків не формує, а лише підводить до них читача.

 

 

63.Права і обов’язки журналіста в контексті норм етики.

Журналіст має пам’ятати, що його основною метою є задоволення права аудиторії на отримання достовірної та вичерпної інформації, яка становить суспільний інтерес. Головне завдання журналіста полягає в збиранні фактів, опрацюванні інформації, а не у висловленні власних міркувань щодо її інтерпретації. Право журналіста: здобувати інформацію; мати до неї безперешкодний доступ; критикувати всіх, хто завинив перед суспільством; зберігати в таємниці джерела інформації, якщо цього потребують обставини. Обов’язком журналіста є чесне, точне та збалансоване висвітлення подій і вчинків окремих осіб. Одне із головних завдань журналіста – це пошук істини та оприлюднення її. При цьому журналіст повинен бути максимально чесним і не заангажованим. Він має поводитися з фактами обережно, не перекручувати їх, уникати помилок, неодмінно перевіряти інформацію, за жодних обставин не можна перекручувати факти. Мета не виправдовує засобів. Брехати неприпустимо. Журналіст не повинен нав’язувати свої погляди іншим людям. Окреме завдання журналіста полягає в поінформуванні населення про дії та рішення влади. Інформація не повинна переплітатися з рекламою. Під час збирання інформації дуже важливо пам’ятати про журналістську професійну відповідальність (перед суспільством, а не перед власником чи спонсором). Етика і право. Етичні норми відрізняються від правових тим, що кожен представник професії повинен розуміти, чи дотримується моральних засад у своїй роботі, тобто чи сповідує етичні норми незалежно від зовнішніх чинників. В етиці примус має моральний характер і найсильнішим є не позбавлення волі, а моральний суд. Існує чимало професійних кодексів етики. В україні – два всеукраїнських і чимало регіональних. Яке місце посідає етика в системі філософського знання. Яку роль відіграють етичні дослідження в моральному житті суспільства та людини. У чому полягає специфіка моральних відносин. Що таке журналістська етика. Які чинники зумовлюють високу моральну відповідальність журналіста. У чому полягає завдання журналістської етики. Яка різниця між етикою та правом. Яких змін зазнала журналістська етика в незалежній Україні. Які етичні принципи діяльності масс-медіа ви знаєте. 27 вересня 2012 Права і обов’язки журналіста в контексті норм етики. Кінець 80-х і початок 90-х рр. 20 ст. характеризуються бурхливим розвитком і повною свободою діяльності мас-медіа. Скасування цензурних обмежень виявило неготовність журналістів до самообмеження. Повна самостійність, боротьба за виживання і комерціалізація роботи медіа в багатьох випадках витіснила етичні норми журналістської діяльності на другий план. Але ЗМІ недовго залишалися вільними. Один з найголовніших обов’язків журналіста – це чесність, вимога говорити правду, відсутність права на брехню. Працівники медіа повинні користуватися принципами правдивості та неупередженості. Професія журналіста є соціально-відповідальною, тобто журналіст відповідає за своє слово насамперед перед аудиторією, розуміючи вплив журналістики на зміни в суспільних настроях. Журналіст має ретельно перевіряти інформацію (мінімум два незалежних джерела). Особливу увагу слід звертати на візуальні матеріали. Мовна культура журналіста є дуже важливою. Спростування неправдивої інформації. Обов’язково потрібно розмежовувати викладення фактів і журналістський коментар. Неприпустимим вважається непосилання на джерело інформації. Неприпустимість прихованої реклами (джинси). Відповідальність має бути в ставленні журналіста до героїв своїх матеріалів. Упередженість стосовно груп людей або окремої особи за ознаками раси, національності, статі мови, релігії неприпустима. Не слід покладатись виключно на офіційну інформацію. Головне завдання журналіста – задоволення інформаційних потреб аудиторії. Фрілансер – людина яка продає свої послуги різним роботодавцям без тривалих зобов’язань; незаангажована, незалежна у своїх політичних і життєвих поглядах людина; найманець часів середньовіччя; особа, яка зазвичай працює на себе, пропонуючи послуги на тимчасовій основі щодо окремих справ специфічного призначення. Існує етичний кодекс для фрілансерів. Зобов’язання: діяти чесно в усіх справах, що стосуються їхнього фаху; виконувати всі роботи відповідно до високих професійних стандартів; подавати матеріали у точній відповідності із погодженим бюджетом і графіками; надавати замовникам можливість переглядати твори і за потребою редагувати; відповідно реагувати на заклики та побажання; прагнути до досконалості у всіх аспектах своєї діяльності.


 

64. Етика фрілансу.

Журнал́істська ́етика (лат. ethica, від грец. ήυος — звичай) — набір правил і норм поведінки, яких мають дотримуватися всі, хто збирає, опрацьовує та поширює масову інформацію. У своїй діяльності медіа мають керуватися певними моральними принципами. Працівники мас-медіа мають не лише права, а й обов'язки. Один з найголовніших обов'язків журналіста — чесність, вимога говорити правду, відсутність права на брехню. Журналіст повинен бути чесним перед собою і своєю аудиторією. Вигадки, підлаштування фактів під завчасно визначені висновки є брутальним порушенням журналістської етики і журналістських стандартів.

Працівник медіа мусить керуватися принципами правдивості та неупередженості. Журналістське розслідування має бути саме розслідуванням, а не замовною компрометацією когось. Інтереси аудиторії, її право знати правду мають превалювати над інтересами власника.

Журналіст має ретельно перевіряти інформацію (достатньою вважається перевірка з двох незалежних джерел). В радянські часи у багатьох газетах існували бюро перевірки. Нині їх, на жаль, немає, що призводитьдо численних помилок у датах, подіях, прізвищах тощо.

Особливу увагу слід звертати на візуальні матеріали. Вони повинні мати реальний, а не постановочний характер. Якщо матеріали взято з архіву, слід обов'язково посилатися на це.

Не можна не сказати про мовну культуру журналіста. Неприпустиме зниження лексики, надмірне захоплення жаргонізмами, використання елементів ненормативної лексики. Культура мови є не забаганкою, а невід'ємною складовою справжньої журналістики. Усі журналістські матеріали мають пройти літературне редагування. Безграмотності, мовній недолугості не місце на сторінках преси, в теле- чи радіоефірі. Якщо ж медіа припустилися помилки (повністю уникнути цього неможливо), слід одразу відверто визнати і виправити всі помилкові відомості. Спростування неправдивої інформації є важливою вимогою професійної роботи мас-медіа.

Слід також розмежовувати викладення фактів і журналістський коментар. Аудиторія має право робити власні висновки з фактів. Коментар має бути чітко відокремлений від викладу фактичних відомостей. Істотною є також вимога збалансованості журналістських матеріалів. Якщо журналіст пише на контроверсійні теми, то аудиторія має право знати точки зору основних фігурантів події. Це один із найважливіших стандартів роботи журналіста.

Неприпустимою помилкою в роботі мас-медіа є відсутність посилань на джерело інформації. На жаль, часто джерело інформації не називається, і в аудиторії складається враження, що журналіст сам відшукав усі відомості. Це покладає додаткову відповідальність на журналіста і є неетичним стосовно справжніх джерел. Те саме стосується і коментування. В світі загальноприйнятою практикою є коментар незалежних експертів. У нас, на жаль, найчастіше події коментують або політики, або самі журналісти. Ще одна велика проблема — наявність прихованої реклами.

 

65.Захист суспільної моралі в мас-медіа.

Функції мас медіа – інформативна, комунікативна, емоційна, маніпуляційна, соціальна, виховна. Захист суспільної моралі це захищати правила поведінки, а саме пропагувати, демонструвати, викликати.Існують три типи жанрів: наукові, аналітичні, художньо-публіцистичні(есе, нарис, фейлетон, памфлет)

66.Етичні вимоги до журналістських повідомлень.

Та не лише це є запорукою написання вдалого журналістського тексту. Окрім актуального та документального змісту, успішність журналістського твору залежить також від форми, бо як і будь-який наслідок духовної діяльності людини, журналістський твір складає змістово-формальну єдність. Розглядом цього питання займався Ігор Михайлин.

Як зазначає дослідник у своєму підручнику, «проблеми творчості журналіста сьогодні розглядаються в трьох аспектах:

. семантичному; тобто змістовно-значеннєвому, передбачає розгляд питань, що в творі відібрано й відображено з мільйонногранної дійсності, які епізоди зображено який сюжет побудовано, що за проблеми піднято;

. синтаксичному, тобто композиційно-текстовому, передбачає розгляд питань, повязаних з побудовою журналістського тексту, використанням у ньому образно-художніх і науково-понятійних частин, майстерністю заголовків і лідів, пропорційністю вступної і заключної частин;

. прагматичному, ужитковому, передбачає розгляд питань, як сприйнято текст аудиторією, які відгуки надходять каналами зворотного звязку, що особливо зачепило читачів і т. ін.» [12]

. Семантичний аспект, за Михайлиним, покликаний розглянути змістовий бік журналістського твору, адже на відміну від художньої літератури, що заґрунтована на істотності формальних чеснот, соціальне функціонування журналістського тексту підтримується його власне змістовим дискурсом. Однак дослідник має власну, зовсім іншу думку щодо того, яким повинен бути журналістський твір за змістом.

Зміст журналістського твору має щонайменше два складники:

) предмет відображення і

) оцінка відображеного.

Наявність цих двох частин відбиває співвідношення у творі двох типів інформації: зовнішньої, що надходить зі світу (програма обєкта), і внутрішньої, що виробляється самим автором на підставі його спостережень над дійсністю (програма субєкта).

«Предмет відображення - це подієво-фактичні й тематичні реалії твору; це саме описуване явище, подія як цілісність, факт чи система фактів, відбитих у матеріалі, це сюжет і конфлікт реальної дійсності, які автор зобовязаний відтворити адекватно й достовірно.

Оцінка відображуваного - це проблематичний, ідейно-концептуальний рівень твору, це магістральна проблема та її відгалуження, постановочне питання й множинність різнопланових його поворотів, це погляд автора на предмет, аргументи й докази на користь його соціальної позиції, його принципова концепція, яка може зводитися до керівних директив, висновків, прагматичних рекомендацій, але може містити в собі загально філософські роздуми, етичні ідеї.» [8]

Співвідношення предмета й оцінки істотно коливається, можливим є навіть витіснення предмета оцінкою чи навпаки. Це залежить від обраного жанру та поставленої мети. В інформаційній замітці на 10-20 рядків, завдання якої повідомити про факт чи подію, не передбачає висвітлення авторської оцінки відображуваного. Тут матиме місце лише констатація факту, - і все. Предмет відображення цілком витіснить оцінку. У жанрі репортажу, який передбачає про подію побачену очевидцем, уже знайдеться місце й для оцінки, яка не буде грати переважаючої ролі. У жанрі статті міститиметься великий за обсягом фактичний матеріал, який «вимагатиме» авторського упорядкування, узагальнення, пояснення, а відтак предмет і оцінка в ній врівноважаться. У рецензії оцінка художнього твору власне передбачається жанровими вимогами, отже, її питома вага зросте, а предмет займе місце причини, збудника цієї оцінки. І нарешті, в жанрі есе погляди журналіста пануватимуть, а факти будуть скорятися ілюстративній меті. Предмет тут зовсім поступиться місце оцінці. Тобто можна зробити висновок, що співвідношення оцінки й предмета плавно коливається від інформаційних до художньо-публіцистичних жанрів. Чим фактичніший матеріал, тим більше місце в ньому займатиме предмет, і чим ближче журналістський матеріал наближається до художньої літератури, тим яскравіше проявлятиметься оцінка відображуваного.

 

 

67.Законодавство України про правові основи журналістської діяльності.

Правові засади

· реалізації права кожного на інформацію у усіх сферах життя як право вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, у будь-який спосіб на свій вибір визначений відповідно до Конституції, Законів, чинних міжнародних договорів та угод;

· створення системи (порядку) умов (режиму) захисту (охорони) інформації;

· державної політики у сфері інформації;

· інформаційних відносин;

· структури та визначень інформації;

· порядку та критеріїв віднесення до видів інформації;

· порядку та умов збирання, одержування, зберігання, використання та поширення офіційної інформації;

· порядку та строків розсекречення конфіденційної інформації;

· висвітлення діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств та організацій незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми;

· запитів на офіційну інформацію;

· електронних запитів на інформацію;

· відповідальності за порушення законодавства про інформацію;

· міжнародної інформаційної діяльності.

 

 

68.Техніка й організація виробництва у друкованих та електронних ЗМК.

З 2014 року кожне видання повино мати електронну версію.

Організація роботи – подати інформацію- потрібні кориспонденти- фотокориспонедти- оператор-редактори(літ. Редактор, редактор, худ.тех. редактор, веб редактор

Електронні ЗМК працюють по хаштегам, соц. Мережам, посиланням, кьюбс. Електронний ЗМК має іншу структуру.

69.Верстка та дизайн друкованого ЗМК. Типи шрифтів і особливості їхнього психологічного сприйняття.

 

Шрифт має значний вплив на зручність читання, весь художній вигляд видання. Правильне використання шрифту дає можливість донести повідомлення до того читача, якому воно адресоване, робить процес читання цікавим і зручним. Це досягається правильною організацією текстових матеріалів, поданням їх у прийнятній формі. Дизайн шрифтів як особливий вид зображального мистецтва підпорядкований спільним для всіх видів мистецтва закономірностям, потребує знання цих закономірностей і вміння застосовувати їх на практиці.

Отже, темою статті є розгляд шрифтів у контексті і їх застосування у виданнях різних видів. Предмет роботи - параметри шрифтів, що впливають на зручність читання.

На початку 80-х років XX століття М. Жуков, перекладач видатної "Типографіки" Еміля Рудера у післямові наголошував на "тій ділянці друкарського мистецтва, яку ми чомусь називаємо технічним редагуванням". Мистецтво шрифту, типографіка, за Е. Рудером [8, 279], це:

· система оформлення набору і верстки друкованого видання в цілому або його елементів (наприклад: типографіка федорівського "Апостола", типографіка таблиць у "Генеральних сигналах, що застосовуються у флоті" тощо);

· сукупність художніх особливостей складального оформлення серії, циклу чи групи видань або їх елементів (наприклад: типографіка альдін, типографіка обкладинки початку XIX століття, типографіка серійних випусків Інзель Ферлаг);

· видові особливості складального оформлення видань (наприклад: типографіка газети, типографіка плаката, типографіка упаковки, типографіка книги);

· художній твір, продукт творчої праці художника-типографа - оформлювача видання або серії видань, ім'я якого зазначається у вихідних відомостях (наприклад: ілюстрації Нарбута, типографіка Скопенка);

· втілення художнього стилю певної школи, напряму в мистецтві друку (живопис передвижників, конструктивістська архітектура, типографіка дадаїзму).

Концепція типографіки Е. Рудера гармонійно поєднує строгість у доборі форми літер з широтою застосування, що дає змогу спостерігати в ній дії законів і категорій композиції, загальних для живопису, поезії й архітектури XX століття. Український дослідник різних видів друкованих видань Б. В. Валуєнко підкреслював невичерпні виражальні можливості, закладені в мистецтві шрифту, малюнка, фотографії, комп'ютерних опрацювань, у композиційних варіантах, цілісності загального вирішення. Характер малюнка текстового шрифту часто асоціюється зі змістом видання, тому відомий дослідник шрифту А. Г. Шицгал наголошував на необхідності єдиного підходу до шрифтового оформлення [15, 173].

Німецький дизайнер Пауль Реннер у 30-ті роки XX століття виділив критерії естетичної виразності шрифтів. Він уважав, що досконалий друкарський продукт має відповідати трьом вимогам [16]:

1. бути продуктом графічної техніки, майстерності виконання і матеріалів;

2. виконувати завдання, поставлене видавцем;

3. бути відкритим вираженням власного смаку.

 

70.Фотографічний образ у друкованому ЗМК.

Види фотографій

1. макро

2. фотопортрет – інтервю, замітка(інформаційний напрям)

3. фотосюжет – за зображенням є історія, цикл фото, динаміка

4. фоторепортаж – за місцем події, яскравий кадр.

71.Редакційний технологічний процес підготовки газети.

 

Підготовка й публікація газетного тексту являє собою складний багатоетапний процес. У ньому беруть участь практично всі працівники редакції та друкарні. Починається підготовка публікації, як відомо, у відділі редакції з вибору співробітником тієї чи іншої запланованої теми. Часто обрана тема спільно обговорюється у творчому підрозділі. Завідувач і співробітники відділу колективно вирішують, як її краще подати на газетній шпальті, які аспекти висвітлити більше, в якому жанрі написати. Маючи певне уявлення про те, як повинен виглядати матеріал, журналіст починає відбір життєвих явищ, аналізує їх, пише текст. Підготовлений матеріал оцінюється керівником відділу, у випадку необхідності допрацьовується. Остаточний варіант надходить до секретаріату. Після роботи над текстом у секретаріаті його переглядають заступник головного редактора, головний редактор, які також іноді вносять свої корективи. З їх візами матеріал направляють у друкарню, де в процес підготовки тексту до друку залучаються працівники друкарні, коректори, чергова група співробітників редакції. Чи не найважливішим етапом у виробництві газетного тексту є підготовка й випуск номера. Він являє собою ту вершину, яка увінчує всю різноманітну роботу редакційного колективу. Це й найбільш відповідальний етап у роботі газетярів, жорстко обмежений часовими рамками (друкарський процес здійснюється за суворим графіком), що потребує максимальної зібраності й злагодженості дій співробітників. Керує підготовкою та випуском газетного номера секретаріат редакції. Робота складається з двох послідовних процесів – редакційного і друкарського. Співробітники секретаріату відбирають уже підготовлені у відділах матеріали, роблять остаточну правку свіжих матеріалів, добирають ілюстрації, працюють із заголовками, відповідно до плану номера малюють його макет, розмічають графічні засоби виділення. Після затвердження макета на редакційній планерці, робота над номером переходить до комп’ютерних верстальників, графіків-дизайнерів, які оформлюють шпальти згідно з композиційно-графічною моделлю газети. Раніше ці процеси відбувались уже в друкарні, але сьогодні вони перенесені в редакцію, у відділ випуску. Тут шпальти й номер у цілому доводять до повної готовності, виводяться плівки, з яких у друкарні роблять металічні форми, а потім друкують наклад газети.

72.Друкарні та видавництва (специфіка й особливості).

Видавни́цтво — спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції (Закон від 05.06.1997 р. № 318/97-ВР «Про видавничу справу»).

Видавництво — це створене у відповідній організаційно-правовій формі підприємство, головним змістом діяльності якого є підготовка, випуск і реалізація різних видів друкованих, електронних та комбінованих видань (за Тимошиком М. С.).

Типи видавництв[ред. • ред. код]

Типи сучасних видавництв та їх систем поділяються за такими ознаками:

· форма власності;

· форма об'єднання майна засновників;

· спосіб формування статутного фонду;

· економічна природа господарювання;

· обсяг випущеної продукції;

· тематичний репертуар видань;

· читацьке коло;

· знаковий принцип творення видання;

· структурна підпорядкованість.

Date: 2016-07-20; view: 367; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию