Номіналізм та Реалізм

Номіналізм з лат. – ім”я, найменування. Це таке філ-ке вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам, Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед. Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений (блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання, бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної Трійці», обстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне, від матеріально-чуттєвого світу існу­вання ідеального (загальних понять, «універсалій»), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої ре­альності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про ре­альність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реаль­не існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

На противагу реалізму компьєнський канонік Росцелін (бл. 1050—1120) висунув позицію номіналізму, згідно з якою «універсалії» є лише «імена» (лат. nomina, звідки й назва «номіналізм»). Справді ж реальними є лише одинич­ні, індивідуальні речі. Полеміка між «реалістами» і «но­міналістами» розтяглася на всю подальшу історію серед­ньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про ступінь «реальності» Свя­тої Трійці та її «іпостасей». Реалізм настоював на реаль­ності саме «єдності» триєдиного бога. Номіналізм справді реальними вважав «лики» (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософсько­го характеру — про статус реальності категорій загально­го і одиничного.

Посідаючи позиції поміркованого номіналізму. Бекон вважає більш фундаментальною природу індивідуального. Остання і є визначальною в існуванні речей. Адже, міркує Бекон; бог створював світ не заради «універсальної» лю­дини, а для кожної окремої особистості; бог створив не лю­дину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бе­кона мають, як бачимо, виразний гуманістичний підтекст. Свою оригінальну позицію, яка, по суті, являє собою цілу програму розвитку наукового знання, протиставлену сис­темі ортодоксальної схоластики, Бекон виклав у трьох головних своїх творах — «Великий твір», «Третій твір» і «Менший твір», які разом становлять справжню енциклопе­дію тогочасного знання.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих («стертих») форм, як так званий «концептуа­лізм». Позиції останнього поділяв П'єр Абеляр (1079— 1142)—видатний мислитель середньовіччя. Найвідмітнішою рисою Абелярової позиції було звертання до розуму як провідного інструменту і критерію в пошуках істини.

Фома Аквінський.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225—1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому шо асбурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок — першопричину, а цілеспрямованість у світі — мету.

Фома — поміркований реаліст, він вважав, що загачьні поняття первинні щодо речей: виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.