Характеристика права державної власності.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Об’єктами державної (республіканську) власність є: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

4 .Поняття і підстави стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами та процентів за порушення грошових зобов’язань у цивільному праві.

Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди називають деліктними (від лат. delictum - правопорушення). Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між сторонами зобов'язальних відносин.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправна і винно (неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю) заподіяла шкоду особистим немай-новим правам фізичної чи юридичної особи або шкоду їхньому майну, зобов'язана її відшкодувати в повному обсязі.

Система деліктних зобов'язань побудована на поєднанні загального (генерального) делікту із спеціальним. Склад загального делікту законодавець наводить в ст. 1166 ЦК, де передбачено, як загальне правило, що заподіяна шкода відшкодовується особою, яка її заподіяла.

Види спеціальних деліктів:

1) шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки (ДПН)

2) шкода, заподіяна представниками і працівниками юридичної особи

3) шкода, заподіяна особами з пороками волі:а) малолітніми;б) неповнолітніми; в) недієздатними д) особами, які не розуміли значення своїх дій;

4) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого:

5) шкода, заподіяна правомірними діями: а) необхідною обороною; 6) в стані крайньої необхідності;

6) моральна шкода.