Методичні рекомендації до вивчення теми

1. Добровільне та судове врегулювання господарських спорів

Доарбітражне врегулювання господарських спорів. Коли підприємство має високий рівень дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги, не оплачені в строк, або за попередньою оплатою продукції, яка не надійшла в установлені строки, то з метою рефінансування заборгованості виконується комплекс процедур щодо її примусового стягнення, зокрема звернення з позовом до арбітражного суду.

Позов до арбітражного суду можна подати лише за умови, що буде додержано встановленого порядку доарбітражного врегулювання спорів.

Доарбітражне врегулювання спорів, а також їх розгляд в арбітражному порядку регулюється Арбітражним процесуальним Кодексом України.

Доарбітражне врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості.

Розглядаючи претензію, підприємства та організації в разі потреби звіряють розрахунки, здійснюють експертизу або вдаються до інших дій, щоб забезпечити доарбітражне врегулювання спору. Підприємства та організації, до яких надійшла претензія, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

Можливі чотири варіанти дій контрагента після одержання претензії:

1. Одержувач претензії не дав жодної відповіді на претензію.

2. Заявник одержав лист-відповідь, в якому претензію відхилено повністю або частково.

3. Претензію визнано повністю або частково, але не повідомляється про перерахування визнаної суми.

4. Претензію визнано і заборгованість погашено — спір вважається врегульованим.

У разі, коли претензія лишилася без відповіді або була відхилена, заявник змушений звернутися до арбітражного суду з позовною заявою про стягнення заборгованості.

Арбітражне врегулювання господарських спорів. Якщо претензію залишено без відповіді чи відхилено повністю або частково, заявник, як уже зазначалося, вдається до арбітражного врегулювання спору. Арбітражний суд порушує справи за позовними заявами зацікавлених підприємств та організацій, чиї права й законні інтереси порушено, а також державних та інших органів, що звернулися до арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством України.

Арбітр відмовляє прийняти позовну заяву, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в арбітражних судах України;

2) у провадженні арбітражного суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами про той самий предмет і на тих самих підставах або існує рішення цих органів з такого спору;

3) позов стосується підприємства (організації), яке ліквідовано.

Про відмову прийняти позовну заяву виноситься ухвала, яка надсилається сторонам не пізніш як через 5 днів від дня надходження заяви. Ця ухвала надсилається заявникові, разом із позовними матеріалами.

Арбітражний суд за заявою сторони, яка подала позов, або з власної ініціативи має право вжити заходів щодо забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження справи, якщо в разі невжиття таких заходів виконати рішення арбітражного суду може бути дуже складно або неможливо.

Спір має бути вирішено арбітражним судом у строк, який не перевищує двох місяців від дня одержання позовної заяви. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому має бути висновок: задовольнити позов або відмовити в позові повністю чи частково.

2. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств

В результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Загалом законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-госпо­дарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред’явлені до боржника.Цього можна досягти так:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

Арбітражний суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:

а) ліквідаційні;

б) реорганізаційні;

в) санаційні.

До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод.

У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який вводиться в дію з 01.01.2000 року. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена арбітражним судом.

За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів добору (селекції) суб’єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції.

3. Порядок оголошення підприємства банкрутом. Ліквідаційні процедури. Фінансова санація

Порядок оголошення підприємства банкрутом.

Послідовність дій зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації, яка передбачена новим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

1. Підстави та порядок подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника.

Справа про банкрутство підприємства порушується за письмовою заявою будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби, працівників підприємства до арбітражного суду за наявності від­повідних підстав (формальних ознак фінансової неспроможності). Кредитори мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності.

Згідно зі статтею 15 АПК та статтею 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» справи про банкрутство розглядаються арбітражними судами за місцем перебування боржника.

Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Справа про банкрутство порушується за наявності формальних ознак фінансової неспроможності боржника. Вітчизняне законодавство виділяє дві такі ознаки:

1. Неплатоспроможність. Боржник вважається неплатоспроможним, якщо він неспроможний виконати свої платіжні зобов’язання, строк оплати яких настав. Зовнішньою ознакою неплатоспроможності боржника є припинення ним будь-яких платежів.

2. Загроза неплатоспроможності. Боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності, якщо він передбачає свою неспроможність виконати платіжні зобов’язання в разі настання строку їх погашення. З формального боку, загроза неплатоспроможності виявляється на основі оперативного фінансового плану боржника.

У законодавстві про банкрутство переважної більшості країн виокремлюють ще одну, третю ознаку фінансової неспроможності, яка може бути підставою для порушення справи про банкрутство боржника — це перевищення заборгованості підприємства над його активами (майном). Неплатоспроможність такого підприємства настає з настанням строків виконання зобов’язань.

У першому випадку маємо справу із зовнішньою ознакою фінансової неспроможності (фактична неплатоспроможність). У другому та третьому — із припущенням (прогноз неплатоспроможності).

Кредитор, чия вимога забезпечена заставою, може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство стосовно вимог, не забезпечених заставою, або якщо вартість предмету застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

Боржник у разі неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності та за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи із заявою про порушення справи про своє банкрутство за таких умов:

- якщо задоволення вимог одного чи кількох кредиторів унеможливить виконання грошових зобов’язань перед іншими кредиторами;

- якщо в разі ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства боржник не має змоги задовольнити грошові вимоги кредиторів у повному обсязі;

- за наявності ефективної концепції санації та відсутності необхідного часу для її реалізації (необхідних відстрочок платежів можна досягти, уклавши мирову угоду під час провадження справи про банкрутство).

Ліквідаційні процедури.

Суб’єкт підприємницької діяльності вважається ліквідованим з моменту виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Згідно з вітчизняним законодавством рішення про ліквідацію юридичної особи можуть бути прийняті:

а) вищим органом управління чи власником суб’єкта підприємницької діяльності;

б) арбітражним судом.

Вищий орган управління або власники приймають рішення про ліквідацію підприємства у разі його реорганізації, недоцільності продовження господарської діяльності та в деяких інших випадках.

Арбітражний суд може прийняти рішення про ліквідацію підприємства в разі:

· визнання недійсними або такими, що суперечать законодав-
ству, установчих документів;

· здійснення ним діяльності, що суперечить установчим документам і законодавству;

· несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну його назви, організаційно-правової форми власності та місцезнаходження;

· неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством;

· визнання підприємства банкрутом.

Ліквідаційна комісія — це робочий орган, який здійснює ліквідацію суб’єкта підприємницької діяльності і призначається інстанціями, котрі прийняли рішення про ліквідацію підприємства. У разі банкрутства ліквідаційна комісія призначається арбітражним судом. Якщо рішення про ліквідацію прийнято зборами засновників підприємства, то ними ж призначається і ліквідаційна комісія.

Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. Згідно із законодавством про банкрутство у разі розподілу виручки від продажу ліквідаційної маси насамперед покриваюся витрати, пов’язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Ліквідаційний баланс. Коли завершено реалізацію майнових об’єктів, що входять до складу ліквідаційної маси й необхідні для повного задоволення всіх вимог кредиторів, а виручені суми розподілені між ними, ліквідаційна комісія має скласти й подати до арбітражного суду на затвердження звіт про виконану роботу та ліквідаційний баланс.

Загалом баланс підприємства являє собою звіт про його фінансовий стан, де відбито активи, зобов’язання та власний капітал на певну дату.

Ліквідаційним є такий баланс підприємства, який складається після виконання ліквідаційних процедур - реалізації майнових об’єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення претензій кредиторів, та роз­поділу виручених сум між кредиторами.

Фінансова санація. Законодавство про банкрутство має, зокрема, сприяти реабілітації підприємств, які попри фінансову скруту зберігають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. У ньому мають передбачатися механізми фінансової санації чи реорганізації юридичної особи. Саме такі механізми визначаються законодавством про неспроможність підприємств у більшості країн світу. Вітчизняне законодавство про банкрутство також містить ряд статей, що стосуються санації боржника.

Головна мета санації підприємства під час провадження справи про банкрутство - якомога повніше задовольнити претензії кредиторів завдяки поліпшенню фінансового стану боржника.

Згідно з вітчизняним законодавством ухвалу про здійснення санації боржника приймає арбітражний суд за клопотанням комітету кредиторів. Підставою для прийняття рішення арбітражним судом про санацію боржника після порушення справи про банкрутство може бути:

1) санаційна спроможність боржника, тобто наявність реалістичної санаційної концепції;

2) реальна можливість виконати план санації, відновити платоспроможність підприємства-боржника та його успішну виробничо-господарську діяльність;

3) наявність санатора, який має достатньо фінансових ресурсів для здійснення зазначеного заходу.

4. Мирова угода. Приховане, фіктивне та зумисне банкрутство

Мирова угода. Поряд із можливістю участі кредиторів у санації боржника поза провадженням справи про банкрутство законодавства багатьох країн передбачають можливість участі кредиторів у фінансовому оздоровленні неспроможного підприємства під час провадження зазначеної справи укладенням мирової угоди. Можливість укладання мирової угоди передбачена статтею 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Мирова угода — це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів.

Мирова угода укладається переважно в тих випадках, коли боржник, якому загрожує неплатоспроможність, звертається із заявою до арбітражного суду щодо порушення справи про своє банкрутство. У такому разі боржник розраховує укласти мирову угоду в ході провадження справи про банкрутство, щоб виграти час для здійснення санації підприємства. У противному разі за наявності ознак неплатоспроможності кредитори самі звертаються із заявами стосовно порушення справи про банкрутство боржника. Проте тоді мирову угоду останньому укласти набагато важче.

Приховане, фіктивне та зумисне банкрутство. Нерідко підприємства, які фактично є фінансово неспроможними, з певних мотивів приховують це. У такому разі можна говорити про приховане банкрутство. Проте окремі суб’єкти господарювання, маючи певну мету, можуть навмисне оголосити себе банк­рутами, не будучи такими. Ідеться про фіктивне банкрутство. Щоб запобігти зазначеним негативним проявам, Кримінальний кодекс України встановив покарання підприємцям, які вдаються до зазначених зловживань.

Приховане банкрутство: навмисне приховання факту стійкої фінансової неспроможності через подання недостовірних даних, якщо це завдало матеріальних збитків кредиторам, карається позбавленням волі на строк до двох років або штрафними санкціями до 300 мінімальних розмірів зарплати з позбавленням права здійснювати певну діяльність протягом п’яти років.

Об’єктивно факт приховання банкрутства визначається такими двома ознаками:

- надання кредитору неправдивих даних про фінансовий стан неплатоспроможного боржника;

- причинний зв’язок між поданням таких даних та збитками, що їх зазнав кредитор.

Мотиви та цілі приховання банкрутства:

- надія на поліпшення фінансового стану або на виконання фінансових зобов’язань особами, які, у свою чергу, є боржниками даної особи;

- спроба одержати банківський кредит для покриття фінансової заборгованості або для привласнення одержаних коштів з наступною ліквідацією підприємства;

- прагнення отримати вигідне замовлення на виробництво товарів, робіт, послуг від держави чи інших замовників і т.д.

Суб’єкти прихованого банкрутства:

· засновники підприємства;

· власники;

· посадові особи.

Доведення до банкрутства. Новим законодавством про банкрутство введено положення про відповідальність за умисне банкрутство. Умисне банкрутство - це свідоме доведення суб’єк­та підприємницької діяльності до стійкої фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того, що власник або посадова особа підприємства з корисливих міркувань вдається до протиправних дій або не виконує чи неналежно виконує свої службові обов’язки, завдаючи істотної шкоди державним або громадським інтересам чи законним правам власників і кредиторів.

Умисне доведення до банкрутства, коли це завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або таким, що їх захищає закон, правам та інтересам кредиторів, — карається штрафом від 500 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або здійснювати певну діяльність на строк до 5 років. Ті ж дії, якщо вони завдали великої матеріальної шкоди, караються позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією майна.

Податкові аспекти банкрутства та ліквідації підприємств. Для фахівців, відповідальних за фінансово-економічну роботу на підприємствах, значний інтерес становлять податкові аспекти банкрутства й ліквідації юридичних осіб. Розглянемо основні питання оподаткування, з якими стикаються в разі банкрутства та ліквідації суб’єкта господарювання його кредитори, власники корпоративних прав, податкові органи та саме підприємство.

Для кредиторів підприємства-банкрутаактуальними є насамперед питання, пов’язані зі списанням безнадійної заборгованості, яка виникає у разі недостатності майна банкрута для погашення всіх вимог.

Власників корпоративних прав підприємства, яке ліквідується, цікавить, як погашати збитки від ліквідації підприємства та оподатковувати прибутки (якщо вони виникають у ході ліквідаційних процедур).

Для підприємства, яке ліквідується, важливо правильно оподатковувати операції, пов’язані з продажем ліквідаційної маси та ліквідацією основних фондів. При цьому підприємства мають виходити з того, що операції з продажу об’єктів, що включені до ліквідаційної маси, підлягають обкладанню податком на додану вартість на загальних підставах.

6. Оцінка вартості в процесі продажу майна підприємства-банкрута

Важлива проблема, з якою доводиться часто стикатися у процесі санації, реорганізації чи ліквідації підприємств, полягає в оцінюванні вартості їх майна. Потреба в цьому постає в таких основних випадках.

· У разі банкрутства та ліквідації підприємства, коли оцінювання має на меті визначити вартість ліквідаційної маси.

· Під час реорганізації підприємства — аби визначити базу для складання передавального чи розподільного балансу, а також встановити пропорції обміну корпоративних прав.

· У разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу — визначити реальну ціну продажу майна.

· У разі застави майна та коли потрібно визначити кредито-
спроможність (мета оцінки - визначити реальну вартість кредитного забезпечення).

· У процесі санаційного аудиту з метою визначення санаційної спроможності - щоб розрахувати ефективність санації.

· Під час приватизації майна державних підприємств - знай­ти початкову ціну продажу об’єкта приватизації.

Оцінювання вартості майна підприємства належить до найскладніших фінансових проблем. Згідно з вітчизняним законодавством, оцінюючи майно підприємства, слід керуватися Методикою оцінювання вартості майна під час приватизації. Встановлено, що для майна, яке продається на аукціоні, оцінна вартість є початковою. Для оцінювання уповноважені на це органи (власники майна, арбітражний керуючий, Фонд державного майна) мають право залучати на підставі договору експертів з оцінювання майна. Відповідно, розрізняють два способи оцінювання: масове та експертне.

Масове оцінювання майна - це визначення вартості майна з використанням стандартної методології та стандартного набору вихідних даних без залучення експертів. Експертне його оцінювання полягає у визначенні оцінної вартості майна експертом відповідно до договору із замовником.

Щоб правильно організувати роботу з оцінювання вартості майна, необхідно додержувати певної послідовності дій, вибравши оптимальну для конкретного об’єкта методику оцінювання. Загалом оцінювання вартості майна підприємства складається з таких етапів:

1. Збір інформації про об’єкт оцінювання.

2. Інвентаризація майна.

3. Аудиторська перевірка фінансової звітності підприємства.

4. Складання акта обстеження та технічного стану об’єкта оцінювання.

5. Експертне або масове оцінювання.

6. Складання акта оцінювання вартості майна або звіту про його експертне оцінювання та висновків експерта про оцінну (ліквідаційну) вартість майна.

7. Затвердження результатів оцінювання.

Методи оцінювання вартості майна. У зарубіжній та вітчизняній практиці оцінювання вартості майна найбільшого поширення набули три методи:

· метод балансової вартості;

· метод ринкової вартості;

· метод капіталізованої вартості.

Метод балансової вартості базується на використанні відбитої в бухгалтерському балансі підприємства інформації про вартість активів. Спинимось на одній із часто застосовуваних модифікацій цього методу — оцінюванні за відновною вартістю активів. Як правило, цим методом оцінюють вартість основних засобів. Він базується на показниках первісної вартості активів, ступеня їх зносу та індексації.

Реальна вартість матеріальних та нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, яка визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу.

Щоб уникнути зазначених недоліків, вартість майна оцінюють методом ринкової вартості. На практиці для оцінювання окремих об’єктів активів часто застосовують два різновиди цього методу:

· метод витрат;

· метод аналогів (метод порівняння продажів).

Метод витрат доцільно застосовувати насамперед у разі оцінювання вартості основних засобів. Цей метод, як і метод балансової вартості, ґрунтується на визначенні відновної вартості активів. Але відновна вартість тепер визначається на підставі інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінювання.

Метод витрат має багато спільного з так званим методом аналогів, або порівняльним методом, який базується на оцінюванні вартості майна з огляду на ціну аналогічних об’єктів.

Метод капіталізованої вартості. В економічній літературі цей метод називають також методом прибутковості, або методом майбутнього чистого грошового потоку. Цей метод доцільно застосовувати, оцінюючи вартість підприємства як цілісного майнового комплексу, а також корпоративні права підприємства. В основу методу покладено тезу про те, що інвестор, вкладаючи капітал у купівлю підприємства, насамперед має на меті отримати стабільні доходи.

Згідно з методом капіталізованої вартості вартість об’єк­та оцінювання прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніх чистих грошових потоків (Cash-flow), які можна отримати в результаті експлуатації підприємства.

Капіталізовану вартість майбутніх доходів визначають, обчислюючи три базові показники:

1) суму майбутнього чистого прибутку та амортизації;

2) ставку капіталізації (дисконтування);

3) період, на який вкладаються кошти в об’єкт оцінювання.

В основу визначення майбутнього Cash-flow покладено прогнозні дані про майбутні фінансові результати діяльності підприємства, які, у свою чергу, визначаються як різниця між прогнозованими обсягами виручки від реалізації та витратами на вироб­ництво реалізованої продукції.

Інвентаризація майна як складова частина оцінки його вартості. Найважливішою складовою процесу оцінювання вартості май­на підприємства є інвентаризація, здійснювана з урахуванням вимог Положення про інвентаризацію майна. Головна мета інвентаризації - визначити наявність і стан майна за даними бухгалтерського обліку, урегулювати інвентаризаційні різниці та відбити результати інвентаризації в передавальному (розподільному) балансі.

Отже, з допомогою інвентаризації встановлюється наявність основних фондів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, грошових коштів та документів, визначаються обсяги незавершеного виробництва в натурі і перевіряється їх відповідність даним бухгалтерського обліку.

Оцінювання вартості підприємства як цілісного майнового комплексу.

Найскладніше завдання - оцінити вартість підприємства як цілісного майнового комплексу. Оцінювання підприємства в цілому потребує дещо інших підходів, ніж оцінювання окремих об’єктів активів цього підприємства.

Цілісний майновий комплекс - це господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг). Цілісними майновими комплексами можуть бути структурні підрозділи підприємств (цехи, виробництва, дільниці тощо), які в разі реорганізації підприємства в установленому порядку перетворюються на самостійні об’єкти з подальшим складанням роздільного балансу. До переліку майна цілісних майнових комплексів підприємств включаються:

основні засоби та інші необоротні активи;

оборотні засоби.

Коли йдеться про оцінювання вартості підприємства як цілісного майнового комплексу, визначальним є те, що така вартість не дорівнює арифметичній сумі вартостей окремих майнових об’єктів підприємства. Цю вартість слід скоригувати на вартість гудвілу.

Гудвіл - це ділова репутація підприємства, нематеріальний його актив. Вартість останнього становить різницю між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу і утворюється завдяки управлінському мистецтву, провідним позиціям на ринку, успішному впровадженню новітніх технологій тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується під час визначення валових витрат підприємства.

Згідно з методикою оцінювання вартості майна під час приватизації, рекомендованою для всіх випадків оцінювання вартості майна, вартість цілісного майнового комплексу В_ЦМК підприємства визначається за методом балансової вартості на підставі оцінки за відновною вартістю:

В_ЦМК = О_з + Н_а + В_к.і + У_н.і + В_д.в +(З_з + Ф_а — Кр),

де О_з — балансова (залишкова) вартість основних фондів;

Н_а — залишкова вартість нематеріальних активів;

В_к.і — відновна вартість незавершених капітальних вкладень;

У_н.і — відновна вартість невстановленого устаткування;

В_д.в — вартість довгострокових фінансових вкладень;

З_з — вартість запасів і затрат, які включаються у валюту балансу;

Ф_а — вартість фінансових активів;

Кр — кредиторська заборгованість.

Розглянемо кожну складову цієї формули окремо.

Балансова (залишкова) вартість основних фондів у цьому разі являє собою відновну (первісну) вартість основних засобів за відрахуванням проіндексованої суми зносу. Така вартість визначається з урахуванням витрат, пов’язаних із поліпшенням основних фондів, розмір яких перевищує встановлену законодавством частку, що має бути включена до валових витрат[4].

Залишкова вартість нематеріальних активів визначається за їх теперішньою вартістю відтворення відповідно до вимог про їх інвентаризацію та бухгалтерський облік, тобто як різниця між відновною вартістю та проіндексованою сумою зносу. Нагадаємо, що на окремі матеріальні активи, такі як «ноу-хау», гудвіл, товарні знаки і т.ін., вартість яких не зменшується у процесі їх використання, знос не нараховується.

Відновна вартість незавершених капіталовкладень складається з проіндексованої вартості:

- фактично проведених витрат на будівництво об’єкта наростаючим підсумком;

- матеріалів, виробів і конструкцій, завезених на будівельний майданчик і не використаних для будівництва;

- придбаного але не переданого до монтажу устаткування.

У разі включення незавершених капіталовкладень до складу цілісного майнового комплексу їх вартість може бути скоригована з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, що відбиває реальний технічний стан об’єкта. Якщо незавершене будівництво виключається зі складу цілісного майнового комплексу, то його має оцінювати спеціально залучений експерт, за окремо встановленою методикою.

Відновна вартість невстановленого устаткування визначається коригуванням вартості устаткування за цінами придбання на коефіцієнт індексації. Якщо відновна вартість устаткування занадто висока (внаслідок неврахування фактору морального зносу), її можна зменшити на коефіцієнт придатності устаткування до експлуатації. Коефіцієнт придатності визначається згід­но з експертною оцінкою технічного стану обладнання.

Вартість запасів і витрат визначається з огляду на вартість їх придбання і з урахуванням вимог Постанови Кабінету Міністрів та НБУ «Про нормативи запасів товарно-матеріальних цінностей державних підприємств і організацій та джерела їх покриття». Загальна вартість оборотних засобів зменшується на суму кредиторської заборгованості.

До складу фінансових активів включаються інші позаоборотні активи (дебіторська заборгованість строком погашення понад один рік; заборгованість за продані основні засоби), розрахунки, грошові кошти та деякі інші активи.

Довгострокові фінансові вкладення — це довгострокові (на строк понад один рік) інвестиції підприємства у прибуткові активи (цінні папери — акції, облігації підприємств, вклади до статутних фондів інших суб’єктів господарювання тощо). Ці активи в балансі відбиваються за цінами придбання, а для їх оцінювання застосовується метод ринкової вартості.

Оцінювання вартості корпоративних прав

Вартість корпоративних прав оцінюється, якщо потрібно:

1) оцінити вартість довгострокових фінансових вкладень підприємства, майно якого оцінюється;

2) оцінити вартість чистих активів підприємства, тобто вартість підприємства в цілому;

3) визначити вартість майна, що пропонується як внесок до статутного фонду новоствореного підприємства;

4) видати кредит під заставу корпоративних прав.

Коли йдеться про оцінювання вартості корпоративних прав, застосовують поняття «вартість бізнесу». Вартість бізнесу — це вартість діючого підприємства або ста відсотків його корпоративних прав.

Згідно з методом капіталізованої вартості вартість корпоративних прав оцінює капіталізовану вартість власного капіталу:

ВВК = (БПр — ППр + А) · N _кв / К_кап · ЗДБ,

де БПр - балансовий прибуток;

ППр - податок на прибуток;

А - сума нарахованої амортизації;

N _кв - кількість кварталів в останньому звітному періоді;

К_кап - ставка капіталізації;

ЗДБ - залишок довгострокового боргу.

За методом капіталізованої вартості вартість одного корпоративного права визначається так:

ВКП = ВВК / К_кп

К_кп — кількість корпоративних прав.

Оцінювання об’єктів нерухомості. Іноді доводиться оцінювати окремі статті та об’єкти активів підприємства. Потреба оцінювати індивідуально визначене майно постає в разі продажу під час санації чи ліквідації частини майна боржника, під час приватизації чи застави окремих об’єктів активів та в ряді інших випадків. З метою оптимізації процесу оцінки майна підприємства окремі об’єкти активів доцільно об’єднати в однорідні групи:

1) об’єкти нерухомості;

2) нематеріальні активи;

3) рухомі об’єкти основних засобів;

4) рухомі об’єкти оборотних активів.

Оцінюючи вартість об’єктів нерухомості, виконують таку роботу.

1. Визначають вартість земельної ділянки (права користування земельною ділянкою).

2. Збирають та аналізують усю доступну інформацію, необхідну для визначення як відновної вартості нерухомості з урахуванням поліпшень, так і різниці між поточною і відновною вартістю майна.

3. Визначають перелік зовнішніх ринкових чинників, які впливають на вартість об’єкта.

4. Збирають достовірні та підтверджені дані про факти продажу відповідних аналогічних об’єктів.

5. Збір інформації, необхідної для визначення грошового потоку, ставки дисконту, капіталізації.

6. Визначають вартість об’єкта всіма загальновизнаними методами оцінювання.

7. Інтерпретація (узгодження) результатів.

У процесі оцінювання слід ураховувати вплив таких чинників: умов землекористування; фізичних, економічних і споживчих характеристик нерухомості; вплив на вартість нерухомого майна вартості рухомого майна і нематеріальних чинників, що включаються в оцінку; ефект, що може бути наслідком запланованих поліпшень на території, де міститься об’єкт нерухомості, або за її межами, якщо інформація про це впливає на стан ринку нерухомості; концепції найефективнішого використання об’єкта нерухомості і земельної ділянки як вакантної (не зайнятої поліпшеннями).

Нерухомість оцінюють такими загальновизнаними методами:

- ринкової вартості (метод аналогів та метод затрат);

- балансової вартості;

- капіталізованої вартості.

Питання для самоконтролю

1. Добровільне та судове врегулювання господарських спорів.

2. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств.

3. Порядок оголошення підприємства банкрутом. Ліквідаційні процедури. Фінансова санація.

4. Мирова угода. Приховане, фіктивне та зумисне банкрутство.

5. Податкові аспекти банкрутства і ліквідації підприємств.

6. Оцінка вартості в процесі продажу майна підприємства-банкрута.

Завдання до самостійної роботи

1.Вивчення теоретичного матеріалу відповідно до програми навчальної дисципліни.

2. Засвоєння основних понять і термінів щодо добровільного та судового врегулювання господарських спорів, необхідності, функцій та завдань інституту банкрутства підприємств, порядку оголошення підприємства банкрутом, ліквідаційних процедур, фінансової санації,порядку укладення мирової угоди, порядку виявлення прихованого, фіктивного та зумисного банкрутства, а також щодо податкових аспектів банкрутства і ліквідації підприємств, оцінки вартості майна підприємства-банкрута в процесі продажу.

3.Вивчення законодавчих та інструктивних документів щодо податкових аспектів банкрутства і ліквідації підприємств, оцінки вартості майна підприємства-банкрута в процесі продажу.

4. Конспектування першоджерел, підготувати відповіді на контрольні запитання.

5. Здійснити огляд періодичної та наукової літератури.

6. Підготуватись до практичних занять.

Термінологічний словник ключових понять

Балансова (залишкова) вартість основних фондів — первісна вартість основних засобів за відрахуванням їх зносу.

Вартість бізнесу — це вартість діючого підприємства або вартість ста відсотків корпоративних прав у діловому підприємстві.

Гудвіл — ділова репутація підприємства, нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу. Гудвіл виникає завдяки застосуванню раціональних управлінських заходів, домінуючій позиції на ринку, новим технологіям тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується у визначенні валових витрат підприємства.

Гудвіл — ділова репутація підприємства, нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу. Гудвіл виникає завдяки застосуванню раціональних управлінських заходів, домінуючій позиції на ринку, новим технологіям тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується у визначенні валових витрат підприємства.

Експертне оцінювання майна — визначення оцінної вартості майна підприємства експертом згідно з договором із замовником.

Застава — засіб забезпечення виконання зобов’язання, своєрідна майнова гарантія його виконання в обумовленому обсязі й у визначені умовами договору застави терміни. Для оформлення застави складається документ, в якому фіксуються вид зобов’язання (грошовий, майновий, іпотечний тощо), його розмір, терміни та порядок одержання. Заставне зобов’язання видається кредиторові, щоб підтвердити його право на отримання належної суми коштів у разі невиконання погоджених умов.

Інноваційний проект — комплекс взаємозв’язаних заходів інвестиційного характеру, спрямованих на комерційне застосування науково-тех­нічних розробок, освоєння нових видів продукції, послуг, упровадження новітніх технологій. Проект оформляється згідно з вимогами Держав-
ного інноваційного фонду у вигляді формалізованого опису і включає тех­ніко-економічне обґрунтування й бізнес-план.

Ліквідаційна вартість майна — вірогідна ціна, за яку майно може бути продане на ринку на дату оцінювання з урахуванням терміну продажу, визначеного ліквідаційною комісією.

Ліквідаційна маса — сукупність усіх видів майнових активів банкрута, що належать йому на правах власності або повного господарського відання. До ліквідаційної маси включаються також майнові активи інших осіб, які згідно із законодавчими актами або установчими документами банкрута відповідають за його зобов’язаннями.

Ліквідні активи — майно підприємства, що користується високим попитом на ринку та може бути швидко реалізоване.

Ліквідність — здатність окремих видів активів (майнових цінностей) до швидкої реалізації на ринку та перетворення на грошові активи.

Масове оцінювання майна — визначення вартості майна підприємства з використанням стандартної методології та стандартного набору вихідних даних.

Метод затрат — метод оцінювання вартості майна підприємства, який ґрунтується на визначенні відновної вартості активів, тобто передбачає оцінювання вартості майна з використанням інформації про вартість його відтворення в існуючому вигляді в цінах на момент оцінювання.

Мирова угода — це процедура досягнення домовленості між боржником і кредиторами щодо пролонгації стро­ків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів. Мирова угода між боржником і кредиторами може бути укладена на будь-якому етапі провадження справи про банкрутство. Вона укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню арбітражним судом.

Нематеріальні активи — об’єкти інтелектуальної, у тому числі промислової, власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності підприємства. До нематеріальних активів відносять право власності на винахід, право власності на фірмове найменування, право користування земельною ділянкою, право власності на програми для ЕОМ, гудвіл та інші.

Оцінна вартість майна — вірогідна ціна, за яку майно може бути продане на ринку на дату оцінювання з урахуванням інвестиційних умов і способу продажу. Оцінною вартістю залежно від мети оцінювання може бути ринкова вартість, інвестиційна вартість, ліквідаційна вартість.

Первісна вартість основних засобів (історична вартість) — вартість окремих об’єктів основних фондів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства. Включає в себе суму витрат, пов’язаних із виготовленням, придбаванням, доставлянням, спорудженням, установленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням основних фондів. У контексті оцінювання вартості майна первісна вартість — це вартість відтворення основних засобів на дату оцінювання з урахуванням витрат, пов’язаних з їх поліпшенням.

Позовна давність — це встановлений законодавством строк, протягом якого потерпіла сторона для захисту порушеного права може звернутися до суду. Загальний строк позовної давності щодо захисту прав за позовом про відшкодування основного боргу, встановлений чинним законодавством, — 3 роки.

Початкова ціна майна — ціна, з якої розпочинаються торги щодо продажу майна на аукціоні і яка обчислюється з урахуванням ринкової вартості майна, витрат, пов’язаних з його оцінюванням, зберіганням, тран­спортуванням та реалізацією.

Приховані резерви — це частина капіталу підприємства, яка жодним чином не відбита в його балансі. Розмір прихованих резервів в активній стороні балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.

Стабілізаційна позика — позика, яка може надаватись НБУ комерційному банку на визначений Правлінням НБУ строк для оперативного забезпечення його платоспроможності і ліквідності та підтримання виконання заходів фінансового оздоровлення. Стабілізаційна позика може надаватися лише за умови її забезпечення заставою високоліквідними активами комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансово стабільних банків.

Пролонговані кредити — кредити, за якими строк дії кредит­ного договору продовжений та змінені його умови з огляду на об’єктивні причини, що зумовили несвоєчасне повернення позики.

Прострочені кредити — кредити, що не повернені установам банку чи іншим позичальникам у визначений термін внаслідок фінансових ускладнень, що виникли в позичальника.

Цілісний майновий комплекс — господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг). Цілісними майновими комплексами можуть бути структурні підрозділи підприємств (цехи, виробництва, дільниці тощо), які виокрем­люються в установленому порядку в самостійні об’єкти у разі реорганізації підприємства з подальшим складанням розподільного балансу.

Основна література:

[1, 2, 5, 10, 18, 28, 30, 33, 42, 54, 59, 60, 64, 67, 68]

Додаткова література: [2, 11, 13]

ТЕМА 10. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ САНАЦІЇ ТА БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВ РІЗНИХ ФОРМ ВЛАСНОСТІ ТА ВИДІВ ДІЯЛЬНОСТІ

План вивчення теми

1. Особливості фінансової санації і банкрутства.

2. Стратегія і тактика фінансової санації і банкрутства підприємств різних форм власності і видів діяльності.

3. Стратегія і тактика в антикризовому управлінні.

2. Навчальні цілі

В результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен володіти компетенціями:

Інструментальними: - здатність аналізувати та систематизувати інформацію з основних питань програмного матеріалу навчальної дисципліни з різних джерел (монографій, статистичних щорічників, наукових статей тощо);

- вміння оптимально організовувати свій час за «золотим принципом» «час – гроші».

Міжособистісними:

- здатність виробляти навички управління на індивідуальному, міжособистісному та груповому рівнях.

Системними:

- здатність застосовувати загальні та професійні знання для організації особистої діяльності.

Спеціальними: - здатність визначати особливості фінансової санації і банкрутства підприємств різних форм власності і видів діяльності;

- володіння знаннями щодо стратегії і тактики фінансової санації і банкрутства підприємств різних форм власності і видів діяльності;

- володіння методологічними основами антикризового управління санацією підприємств різних форм власності і видів діяльності.