Особа як продукт суспільного розвитку

Лекція № 8

Функціонування суспільства як природничо-історичний процес

План

1. Функціонування суспільства як природничо-історичний процес;
2. Особа як продукт суспільного розвитку;
3. Історичні типи соціальності

1. Функціонування суспільства як природничо-історичний процес

Людина як біологічна істота виявляє себе в першу чергу серед собі подібних. Вступаючи у специфічні контакти між собою з метою задоволення своїх матеріальних та духовних потреб, людина створює певні форми свого об’єднання. Вони якраз і виявляють соціальну природу людського, що відрізняє світ людини від тваринного світу.

Ці істотні відмінності організації тваринного та людського колективу полягають у ряді факторів. По-перше, тваринне життя - це лише забезпечення самого природного, біологічного існування живого організму, побудованого на основі інстинктів. Людське ж життя - це реальний багатоманітний та багатофункціональний процес, що відбувається у конкретно-історичних умовах. По-друге, якщо тварини, особливо ті, котрі мають зачатки інтелекту, і вступають у зв’язки між собою, то сутність цих зв’язків також чисто природна, спрямована на задоволення своїх біологічних потреб та базована на тваринних інстинктах. Людина ж живе у соціумі - особливому способі життя особливих істот, наділених свідомістю. Для соціуму характерно предметне життя, людина діє у даному випадку свідомо, наперед передбачаючи наслідки своїх дій, виробляючи мету та способи реалізації своєї діяльності. Очевидно, що особливу роль у становленні людини у соціумі відіграє її постійне спілкування з іншими людьми, що в даних умовах набирає виду соціальних відносин. Люди постійно обмінюються інформацією, фіксують набутий в ході своєї діяльності досвід, передають його з покоління в покоління.

Для людини формування соціуму носило історичний характер, воно було тісно пов’язано з проблемами первісної залежності людини від природного середовища. На думку вчених, спочатку у стосунках між первісними людьми спрацьовував т.зв. зоологічний індивідуалізм, тобто бажання кожного окремо взятого індивіда забезпечувати свої матеріальні потреби самостійно. Властиво первісні об’єднання людей і ґрунтувались суто на біологічній необхідності самозбереження, а тому були нетривалими та нестійкими. Проте біологічна природа, що робила людину неспроможною індивідуально протистояти агресивному природному оточуючому середовищу, об’єктивно зумовлювала створення людського колективу.

Все це привело до створення специфічних стосунків людей, котрі реалізовувались та реалізуються через поняття суспільства. Поняття суспільства розкривається у двох вимірах - широкому та вузькому. У широкому розумінні - суспільство - це вся сукупність форм сумісного життя людини, що сформувалась у результаті її історичного розвитку. У цьому контексті суспільство проявляється як особлива, вища ступінь розвитку живих систем, що виявляється у функціонуванні та розвитку соціальних організацій, інститутів, груп, рухів тощо. Тобто для суспільства характерно створення таких засобів організації людей, котрі виконують специфічну об’єднуючу та інтегруючу роль у людському колективі, не залежать від людської волі та діють у конкретно-історичних умовах.

Доповнити цю характеристику суспільства слід і твердженням про розуміння його як обособленої від природи частини матеріального світу, що являє собою історично створену форму життєдіяльності людей.

Цим підкреслюється пріоритетне значення для формування соціального саме процесу виробництва матеріальних благ як реалізації взаємодії людини з оточуючим світом.

Очевидно, виходячи з поданих вище визначень суспільства можна виділити сфери суспільного життя людей, а саме:

а. матеріальну (матеріальне виробництво);

б. соціально-політичну;

в. духовну (ідеї, погляди, уявлення, традиції та звички);

г. культурно-побутову.

У вузькому розумінні суспільство може розглядатись у наступних аспектах:

– по-перше, це може бути історично конкретний тип соціальної системи (капіталістичне, феодальне, рабовласницьке суспільство),

– по-друге, це може бути певний соціальний організм, що належить до даного типу (російський феодалізм, наприклад),

– по-третє, це може бути певна форма соціальних відносин.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що наявність соціального визначає особливе місце людини в оточуючому її світі, формує сприятливі умови для задоволення різноманітних потреб людини та сприяє її удосконаленню.

Проблеми соціальної філософії здавна були та залишаються актуальними для різноманітних філософських концепцій. Формувались вони історично та відповідали специфіці бачення соціального у різних конкретно-історичних умовах.

Для епохи античності характерне специфічне трактування суспільства, котре пов’язане з особливостями функціонування рабовласницького ладу та філософської думки взагалі. Філософи того часу прагнули розробити своєрідні рецепти побудови соціальних відносин, прогнозувати майбутній розвиток суспільства.

Платон у роботах “Держава” (“Політія”) та “Закони” протиставляє ідеальному типу суспільного устрою негативний, в якому основною рушійною силою поведінки людей виступають матеріальні турботи та стимули. Саме таке суспільство, на його думку і існувало в тогочасну епоху. Особливу увагу він звертає на тип держави як складового елементу суспільства, вважаючи, що він може проявлятись у чотирьох формах - тімократії, олігархії, демократії та тиранії. Кожна з вказаних форм виступає послідовним погіршенням або виродженням ідеальної форми.

Інший відомий античний філософ Аристотель продовжував традиції Платона, одначе менше уваги звертав на розмови про ідеальний суспільний устрій, а формував вчення про особливості тогочасного соціуму, ставши теоретиком античного рабовласницького суспільства. На думку філософа, людина наділена т.зв. “соціальним інстинктом”, котрий визначає особливості суспільних відносин.

Для філософії Нового часу характерна думка про те, що на стан суспільства вирішальний вплив мала ідея суспільного договору, видатним представником котрої був Т.Гоббс. Він акцентує увагу на біологічному єстві людей, що породжує серйозну взаємну боротьбу людей як істот, що наділені однаковими природними ознаками. Відтак, на думку Гоббса, для людей характерні такі самі лють та жадоба, що панують у тваринному світі, і це викликає взаємне поборювання один одного. В результаті такого стану виникає об’єктивна потреба укладення між людьми суспільного договору, що повинен вирішити конфліктні ситуації. Саме таким чином Гоббс і мотивує виникнення суспільства, коли “природна людина” стає соціальною істотою.

Німецький філософ Г.В.-Ф.Гегель, що був представником ідеалістичного вчення, основу суспільства вбачав саме в ідеальних чинниках, а творцем світу називав деміурга - абсолютну ідею, котра панує у всьому. Таким чином, у нього суспільство розглядалось як вияв творчості абсолютної ідеї.

Напротивагу ідеалістичному трактуванню суті суспільного, матеріалістична позиція, представниками якої у ХІХ ст. були К.Маркс та Ф.Енгельс, вбачала в основі функціонування суспільства результат функціонування матеріального виробництва, оскільки саме у ньому задовольняються основні потреби людини.

Цікавим виявляється і пропагований на зламі ХІХ ста ХХ століть т.зв. натуралістичний напрямок у трактуванні природи соціального, видатним представником якого був Г.Спенсер. Він уподібнює суспільство з організмом людини, наприклад, асоціює засоби комунікації з судинною системою людини, товарообіг - з системою живлення, уряд - з елементами нервової системи. Фактично Спенсер переносить властивості біологічного єства на соціальну природу людини, що призводить до хибної думки та трактування соціального як такого, що породжене біологічним єством людей.

Представником психологічного напрямку у поясненні природи суспільства був французький вчений Г.Тард, котрий абсолютизує психічні процеси, що притаманні людині (інстинкти, емоції, навіювання, наслідування тощо) та ставить суспільство в залежність від їх прояву.

У сучасній філософській думці відмітимо трактування проблем соціального представниками функціоналізму. Основна ідея цього бачення полягає у визнанні наявності у людини чималої кількості елементів, котрі виконують важливі завдання забезпечення людської життєдіяльності. Саме вони і складають взаємозалежну систему, в якій від придатності одного елементу залежить стан всього людського організму. Переносячи ці риси біологічного на соціальне єство людства, яке на думку функціоналістів, також становить систему елементів (військові, політичні, економічні, релігійні тощо), вони твердять, що кожний з них має виконувати свою функцію у суспільстві, і від його стану залежить стан суспільства в цілому. З представників цього напрямку філософської думки виділимо Т.Парсонса та Р.Мертона, котрі розглядають суспільство як результат інтеграції різноманітних його складових частин.

Функціонування суспільства є неможливим без тісно зв’язку його членів з оточуючим світом, природою в першу чергу. Людина онтогенетично, тобто через своє буття та походження з самого природного середовища, пов’язана з ним. Виникнення людини та її розвиток як істоти, в т.ч. і соціальної, відбувається саме на природній основі. Людство включено у певну природну систему і становить її складову частину, тому суспільство змушене систематично взаємодіяти з природою на функціональному рівні, здійснювати обмін речовиною, енергією та інформацією.

Свідомий вплив суспільства на природне середовище реалізується в ході виробництва, котре, як ми вже відзначали, фактично є певним способом оволодіння людиною природним оточенням. У контексті цього потрібно відзначити різні напрямки виробничої діяльності людини, а саме:

а. природоприсвоювальний (існував на ранніх етапах становлення суспільства і полягав у тому, що людина брала у готовому вигляді необхідні продукти з природного середовища);

б. природо пристосовницький (пристосування до кліматичних умов);

в. природовітворювальний (рекультивація землі, сільськогосподарська діяльність, вирощення свійських тварин тощо);

г. природо перетворювальний (використання предметів праці у процесі виробництва матеріальних благ);

д. природоосвоювальний (використання нових елементів природного середовища, освоєння нових земель);

е. природоохоронний (збереження природних ресурсів);

ж. природо творчий (створення штучного мікроклімату).

Але і природа, в свою чергу за посередництвом певних своїх факторів впливає на суспільство, іноді ставлячи його у залежність від своїх витівок. Для роз’яснення такого впливу філософія послуговується категорією географічного середовища. Під ним слід розуміти сукупність предметів та явищ природного походження, котра являє основу функціонування та розвитку людського суспільства.

В першу чергу серед складових частин географічного середовище відмітимо конкретно природну його частину. До неї входять наступні елементи:

а. біосфера - місце існування живої речовини, найскладніша природна підсистема географічної оболонки нашої планети, товщина якої в середньому складає біля 10 км., на екваторі досягаючи розмірів у 26 км. Біосфера включає гідросферу, літосферу, нижню частину атмосфери;

б. гідросфера - водні ресурси, котрі складають 71% земної поверхні;

в. атмосфера - газоподібна оболонка, що складається з азоту, кисню, аргону, вуглекислого газу та інших газів;

г. літосфера - верхня тверда оболонка земної кулі.

Відомий український вчений В.І.Вернадський виділяв також специфічну сферу функціонування людини у природному оточенні - т.зв. ноосферу (від грецького noos - розум), яку розглядав як сферу активної взаємодії та взаємовпливу людини та природи, в той же час підкреслюючи її приналежність до природного середовища.

Важливими складовими частинами географічного середовища являються клімат, рельєф, наявність водних ресурсів, корисних копалин, котрі виступають предметами праці людини та суспільства. Враховуючи стан цих параметрів географічного середовища, їх потрібно оцінювати з точки корисності для процесу забезпечення матеріальних та духовних потреб людства, а отже можна виділити сприятливе та несприятливе географічне середовище. Критерій тут саме і полягає в тому наскільки людина в стані задовольнити саму себе, використовуючи оточуючу її природу. Отже, сукупність предметів та явищ природи може сприяти економічному розвитку суспільства або гальмувати його, не відіграючи при цьому вирішального значення. Ознаками несприятливого географічного середовища може бути наявність пустель, суворого клімату (або над холодного або над гарячого), високогір’я, недостатність водних артерій. Всі ці ознаки беруться до уваги тільки під кутом їх значення для процесу матеріального виробництва та можуть розглядатись примінимо до конкретної ситуації. Адже може бути пустеля, але насичена такою корисною копалиною як нафта.

Очевидно при аналізі впливу та значення географічного середовища потрібно виходити з конкретно - історичних умов. Так, наприклад багаті на нафту та газ райони Північного Сибіру в умовах скажімо ХІХ століття не могли мати такого значення для життя суспільства, якими вони стали наприкінці ХХ століття.

Між географічним середовищем та суспільством існує тісний взаємозв’язок. З однієї сторони географічне середовище формує людину біологічно (шкіра, волосся, тілобудова), впливає на інтенсивність праці, що позначається на способі життя й характері членів суспільства. Але, з іншого боку, суспільство вторгається у сферу природи, пристосовує оточення для кращого задоволення своїх потреб. Прикладом можуть бути будівництво каналів, осушення боліт, освоєння пустель, іригація тощо.

Роль природи у розвитку суспільства таким чином не варто перебільшувати. Історія одначе знає і спробу зворотного. Абсолютизацію природних факторів у житті суспільства робили своїм основним аргументом представники так званого географічного детермінізму, що був сформований у ХVIII столітті. Найвідомішим представником цього напрямку був Шарль Монтеск’є, який твердив, що географічні фактори виступають причиною становлення різних форм державної влади і права, визначають характер та особливості суспільства. Така позиція не враховувала значення соціокультурних факторів у процесі функціонування людського суспільства, абстрагувалась від того, що життєдіяльність людини має трудовий характер.

В умовах ХІХ століття абсолютизація географічного фактору при характеристиці суспільства привела до появи геополітики - теоретичного обґрунтування і виправдання агресивної політики держав, що прагнули розширити свій життєвий простір. Слід назвати представників цієї доктрини, а саме Р.Челлена, Р.Ратцеля, А.Махена, Х.Маккіндера. Прихильники геополітики як ідеології на зламі ХІХ та ХХ століть розглядали державу як утворення, котре базується на особливостях території та населення. Ця теза дозволяла реалізувати і відповідну політику, спрямовану на агресію, що у наступному було реалізовано нацистами у міжвоєнній та воєнній Німеччині.

Оскільки суспільство як специфічний організм складається з людей, остільки для його функціонування важливою є саме їх характеристика.

У соціальній філософії це здійснюється за допомогою категорії народонаселення. Під ним слід розуміти сукупність людей, що проживають в певних регіонах на певному етапі суспільного розвитку.

Людина у структурі суспільства, особливо у способі виробництва матеріальних благ займає пріоритетне місце, вона є творцем суспільної історії та визначає специфіку того чи іншого суспільства. Тому важливо знати кількісний та якісний склад суспільства як прояву народонаселення у конкретно-історичних умовах.

В першу чергу потрібно звернути увагу на здатність людства відтворювати самого себе. Це проявляється у стані народжуваності та смертності, різниця між якими становить природний приріст населення. Ці питання являються предметом демографії. На думку відомого російського філософа А.Спіркіна, важливим для виявлення особливостей суспільства на певному етапі його розвитку є пізнання його демографічної системи, під якою слід розуміти людей “у сукупності пов`язуючих їх демографічних відносин, що мають свою закономірність відновлення поколінь, яка виявляється у збереженні внутрішньої рівності, відносної стабільності”.

Зростання народонаселення зумовлено різноманітними факторами. Тут і соціально-економічні, і природні, і наукові, стан охорони здоров’я, соціального забезпечення, психологія людей, їх традиції та звичаї. Жодний з факторів не можна абсолютизувати або ігнорувати, розглядати їх потрібно у комплексі. Для суспільства характерною є тенденція для постійного зростання чисельності населення. Якщо, наприклад, на початок нашої ери Землю населяло 230 млн.чол, то сьогодні ця кількість сягнула 6 млрд.чол. Зберігається також тенденція до зростання темпів приросту населення у 2% на рік. Різке зростання чисельності населення вчені пов’язують в першу чергу з розвитком матеріального виробництва, що дає можливість забезпечити більшу кількість людей, покращенням соціально-побутових умов життя, збільшенням загальної тривалості життя населення. Цими параметри в першу чергу характеризуються розвинуті країни світу. У інших країнах причиною зростання населення можуть бути традиції, релігійні, звичаєві тощо. Особливо це характерно для країн ісламського світу. Не останню роль відіграють і фактори стану засобів для запобігання народжуваності - контрацепції, котра розвинута у країнах Заходу та бурхливо розвивається у країнах, де різке збільшення народонаселення стало проблемою виживання самого суспільства (Китай, Індія).

Питання кількісного складу людства завжди були предметом гострих дискусій. В першу чергу тут потрібно згадати англійського священика кінця XVIII століття Т.Р.Мальтуса, який у книзі “Досвід про закон народонаселення” підкреслював, що зростання населення відбувається у геометричній прогресії (2, 4, 16), а збільшення засобів існування - в арифметичній (2, 4, 8). Він вважав, що даний процес є фатально неминучим і вирішити проблему існування суспільства не можна, а тільки можна поглибити її. У випадку з Мальтусом ми маємо справу з абсолютизацією біологічних факторів у житті суспільства, що призводить до вкрай реакційних поглядів на зменшення приросту населення штучним шляхом (стерилізація). Сучасні його послідовники (американець У.Фогт, француз Г.Бутуль та інші) використовують його вчення для пропаганди тиску на слаборозвинуті країни світу, де наявний значний приріст народонаселення. В даний момент ця думка на руку сучасному глобалізму, який ґрунтується на тезі про необхідність практично повного контролю світу певними країнами.

Помилка Мальтуса та його послідовників полягає у тому, що вони ігнорують соціально-економічні, наукові, культурні, ціннісні норми та фактори, що виявляють сутність соціального управління демографічними процесами.

Для проблем народонаселення важливою є й стан щільності населення. Вона напряму залежить від факторів соціально-економічних, і є більшою у тих регіонах, де розвинута промисловість та сільське господарство, що потребують залучення чималих людських ресурсів на вирішення народногосподарських завдань. Одночасно велика щільність населення сприяє значному зростанню інформативності та спілкування населення на різних рівнях та в різних виявах. Якщо говорити про сучасну Україну, то щільність населення тут вища у Донецькому та Придніпровському районах, де наявна розвинута промислова база.

Не можна оминути і вікової та статевої структури населення. Для суспільства в останні роки намітилась тенденція до збільшення народжуваності представників чоловічої статі. Але баланс змінюється в ході розвитку суспільства і у старших вікових групах населення помітна зворотна тенденція, там більше представниць жіночої статі.

Значення вікової структури для проблем становлення народонаселення проявляється в тому, що для суспільства насамперед важлива кількість працездатних громадян, здатних реалізуватись у процесі виробництва матеріальних благ. Для населення України число молодих осіб становить 20%, в той час, коли з року в рік збільшується питома вага людей пенсійного віку. Соціальний захист людей похилого віку виступає у нашому суспільстві важливою умовою його функціонування.

Важливим аспектом також виступає міграція населення. Переміщення людей завжди було показником пріоритетності тих чи інших країн, областей чи галузей діяльності. В Україні міграційні процеси обумовлюються переважно економічними причинами - необхідністю знайти працю та заробіток в інших областях або в інших країнах. Останнім часом на міграційні процеси щораз більше впливають чинники, котрі пов’язані з політичними, національними та релігійними мотивами.

Таким чином, суспільство як сукупність форм сумісного життя людей функціонує у тісній залежності від природно-географічних умов та факторів, котрі впливають на його кількісні та якісні параметри та визначають його в конкретно-історичних умовах.

Особа як продукт суспільного розвитку

У суспільстві кожна окрема людина займає певне місце. Воно залежить він того, наскільки вона розкривається у ньому, наскільки вона може себе реалізувати та бути корисною для суспільства. У філософії ступінь цього вияву людини пояснюється через категорію особи, під якою розуміється людина, котра реально включена у суспільні відносини та активно діє у напрямку перетворення соціуму.

Як особа людина виступає як персона, тобто вона індивідуально включена у соціальне, з власних мотивів реалізує себе у ньому. У суспільстві особа може виконувати різноманітні функції, в залежності від обставин виконувати роль пасивного спостерігача або активного чинника змін у соціальному. У першому випадку вона стає об`єктом суспільних відносин. В умовах існування держави як специфічного інституту особа стає саме такою, адже діє цілий ряд механізмів впливу суспільства на особу - система соціального забезпечення, охорони здоров’я, освіти, т.п. Таким чином, суспільство фактично формує особу, займається її “виробництвом”. Цей вплив має пріоритетне значення, оскільки в першу чергу вирішуються проблеми розвитку суспільства як єдиного цілого. Об’єктивно особа зазнає значного впливу і за посередництвом такої складової частини суспільства, як соціальні групи та об’єднання.

Можна говорити про специфічні риси так званої соціалізації особи, котра реалізується в умовах впливу соціальних факторів на людину. Під цим явищем слід розуміти процес освоєння особою цінностей та норм, котрі виступають домінуючими у даному суспільстві і визначають ступінь включення особи у систему суспільних відносин. Цей процес проходить у різноманітних формах, котрі виявляють особливості основних етапів становлення особи. На думку сучасних філософів та соціологів у залежності від часу здійснення можна виділити „первинну” (від народження до формування зрілої особистості) та „вторинну” соціалізацію, у залежності від віку особи - ранню, що проявляється у дитинстві, соціалізацію дорослого населення, що пов”язана з освоєнням нових нормативних принципів і правил, та соціалізацію людей похилого віку, яка характеризується адаптацією до особливостей завершальної стадії людського існування.

Варто звернути увагу й на те, що у процесі людської життєдіяльності можлива і десоціалізація, яка пов’язана з процесами впливу на становлення особи у ранньому та зрілому віці антисоціальних факторів, що наявні у суспільстві, і представлені такими елементами соціуму, як злочинність, п”янство та наркоманія.

Соціалізація особи передбачає наявність певних інститутів, котрі виступають як її агенти. До них слід віднести сім’ю, родичів, ровесників, знайомих, систему освіти, засоби масової інформації, які по-різному впливають на становлення особистості на різних етапах її розвитку. На ранніх етапах визначальними виступають сім’я, освітні колективи та ровесники, згодом - колективи, професійне співтовариство та засоби масової інформації, а у післятрудововому віці коло агентів соціалізації особи значно звужується. Слід зазначити, що на процес становлення особи впливає цілий комплекс соціально-політичних, духовно-ідеологічних умов та факторів.

Важливо звернути увагу на те, що соціальне положення людини завжди залежить від того як вона усвідомлює своє становище. Самосвідомість особистості, її уявлення про свої можливості, властивості і суспільне положення завжди залежить від реальних зв’язків, що формуються між людьми у суспільстві. Тому соціальність особи проявляється в тому наскільки розвинуте суспільство, наскільки особа, що знаходиться під його впливом, засвоює притаманні йому суспільні ідеї, культуру. Саме через пануючу у суспільстві культуру визначається тип особистості, що повинна характеризувати його (перевага індивідуалізму чи колективізму, авторитарного чи раціонально-критичного мислення).

Особа вимушена слідувати тим засадам, котрі нав’язує їй суспільство, але в конкретних випадках, в залежності від стану своєї активності, вона може регулювати цей вплив, стаючи активним суб’єктом суспільних відносин. Передбачаючи наслідки своїх дій у соціумі, особа активно творить його. Тут вона проявляє себе як особистість, що здатна вносити значний вклад у вирішення соціальних питань. У філософії під поняттям особистості розуміють ще й як специфічний прояв стійкої системи соціально-значимих рис, що характеризують людину як члена того чи іншого суспільства. Саме здатність активно впливати на стан оточуючого її соціального і відрізняє поняття особистості від поняття особи. Особистістю людина стає у результаті тривалого розвитку, пізнаючи природу соціальних відносин та поступово, крок за кроком включаючись у них. Цей процес, що у соціальній філософії називається онтогенезом, є тривалим (десь до 25 років від народження), складним, супроводжується адаптацією людини до певних умов соціального середовища.

Особа у суспільстві завжди повинна займати активну позицію, і це в першу чергу викликано загальною тенденцію притаманної людині незадоволеності станом оточуючого середовища. Подібно до того, як вона хоче в умовах виробництва перетворити природне середовище, в умовах суспільства вона неминуче налаштована на перетворення та удосконалення соціального.

Активність особи проявляється зокрема у:

а. вдосконаленні знарядь праці, що пов’язують людину з соціальним;

б. впливі на інших людей і формуванні соціальних відносин;

в. вдосконаленні духовних цінностей.

Важливою формою активності особи виступає її соціальна активність, яка виявляє специфічний спосіб існування особи як суб’єкта соціальних відносин та базується на прагненні до зміни соціальних умов та формування власних якостей. Тут велике значення має активна життєва позиція особи, що характеризується спрямуванням на постійну зміну та перетворення суспільних умов життя у відповідності з її переконаннями, поглядами та совістю. Прийнято вважати, що найвищою формою соціальної активності особи виступає її громадянська активність, котра виявляється в участі у інститутах громадянського суспільства, в якому особа виступає повноцінним членом та суб’єктом, свідомо та цілеспрямовано бере участь у суспільних перетвореннях, у захисті прав та свобод його членів, у підтримці цілісності суспільства та його інститутів.

Отже, прояв людини у сфері соціального на рівні особи та особистості виявляє злиття об’єктивного та суб’єктивного, на основі гармонічного взаємовпливу та взаємодії цих факторів, які виявляють місце та роль людини у суспільстві, і можливий його творчий розвиток.

Ми побачили, що в умовах реалізації людини як особи у суспільстві формуються зачатки створення певних структурних елементів суспільства на засадах поділу осіб за певним принципом. Так створюються соціальні групи. Під ними у соціальній філософії розуміють стійкі сукупності людей, що мають спільні інтереси, цінності та норми поведінки, які склалась в умовах історично визначеного суспільства.

Як ми вже відзначали особа реалізує себе в соціальному середовищі, яке структуроване певним чином. Очевидно можна виділити два роди соціальних груп, що складають єдність суспільства. По-перше, це сукупності людей, що виділяються по тій чи іншій суттєвій ознаці (професійні, національні, вікові групи тощо), По-друге, це ті, в яких існує система соціальних зв’язків (їх риса полягає у наявності тієї чи іншої мети та програми досягнення останньої, плану конкретної діяльності).

Характеризуючи загальну приналежність особи до певної соціальної групи, потрібно сказати, що люди, які за своїм походженням об`єктивно входять до певної соціальної групи, можуть набувати в них різного соціального статусу та відстоювати інтереси іншої соціальної групи (наприклад, за віросповіданням). Або в іншому випадку люди, що відносяться до різних соціальних груп, можуть виражати одну і ту ж соціальну думку.