Розвиток політекономії як самостійної науки

В окрему галузь економічна наука виділилась у XVII ст. У 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн опублікував працю "Трактат політичної економії". З цього часу економічна наука розвивалась під назвою "політична економія". Назва походить від грецьких слів: поліс — місто, держава в стародавній Греції, ойкос — дім, господарство і номос — закон (буквально: господарські закони суспільного розвитку).

Головна заслуга Монкретьєна в тому, що він уперше виділив предмет дослідження економічної науки. Саме з часу опублікування зазначеної праці в загальному понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці з одного боку формуються теоретичні економічні науки, а з іншого — прикладні. Відтоді економічна наука розвивається в систему дисциплін про економіку. Провідною серед них є політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту або методологічної основи інших економічних наук.

Оскільки капіталістичні відносини почали складатися передусім в торгівлі, то й перша школа буржуазної політекономії виходила з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля,головним чином зовнішня. Ця школа відома під назвою «меркантилізм» (від італійського слова «мерканте» - торговець, купець). Вчення зародилось у XV - XVII ст. у країнах Західної Європи. У Західній Європі меркантилізм зародився вже в XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. і виражало інтереси торгової буржуазії. Предметом дослідження меркантилістів була майже виключно сфера обігу. Ідеологи меркантилізму були впевнені, що тільки гроші (золоті і срібні) та скарби становлять багатство нації, окремої держави.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

Джерелом багатства вважався нееквівалентний обмін у результаті торгових взаємовідносин з іншими державами. Варто, проте, зазначити, що економічні погляди меркантилістів не склалися в певну цілісну наукову теорію. Це була, по суті справи, сукупність поглядів і думок багатьох людей, до того ж не науковців, а практиків - купців, промисловців, фінансистів, службовців торговельних компаній. Вони не теоретизували, а розв'язували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо в заголовки своїх друкованих творів, котрі тоді називали «памфлетами». Меркантилізм можна визначати і як сукупність практичних господарських заходів європейських держав у XVI - XVIII ст. Засадничими вимогами меркантилістів незмінно залишались такі: перевищення експорту над імпортом, стимулювання вивезення з країни товару і ввезення в неї золота, захист національної економіки від закордонних інвестицій.

У розвитку меркантилізму виділяють два етапи - ранній і пізній. Ранній меркантилізм К. Маркс назвав монетарною системою, а пізній - власне меркантилізмом, або мануфактурною системою. Основним критерієм такого поділу є обґрунтування способів досягнення активного торговельного балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі. Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм ґрунтувався на теорії «грошового балансу», яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге - зберегти гроші в самій цій країні. Для розв'язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що мала на меті утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст.. З меркантилізмом пов'язане виникнення назви науки «політична економія». У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав «Трактат політичної економії», в якому пропонує королю Франції проводити економічну політику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллю виробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати. Найвидатніші представники меркантилізму: Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра Б.Даванзатті, Г.Скаруффі в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу.

Головною передумовою генези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Меркантилісти об'єктом дослідження обрали обіг (передусім зовнішню торгівлю), вважаючи, що суспільне багатство створюється у сфері обігу. А тому вони й не створили і не могли створити наукову систему поглядів на економічні процеси. З проникненням капіталу у сферу виробництва погляди ідеологів буржуазії істотно змінилися, що й обумовило виникнення класичної буржуазної політичної економії.[7,ст. 13-16]

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії - найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал. За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Буржуазна революція середини ХVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Уперше термін «класична політична економія» ужив Карл Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів - прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. У меркантилістів економічне пізнання - лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті - розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії». Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682). Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити «...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії». Петті вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого». Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки.

Подальшого розвитку, збагачення і конкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) він доводить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею. Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то у нього - у формі земельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний та оборотний, розкрив їх роль і значення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямована на розкриття суті економічних процесів, з іншого - описує поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:

1) вартість визначається витраченою працею;

2) вартість визначається працею, яка купується.

Видатним представником цього напряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки політичної економії та податкового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. За його думкою, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості розвитку продуктивних сил.

Заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежних напрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардо доводив, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростанням земельної ренти зростає ціна продуктів сільського господарства, що вимагає підвищення заробітної плати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності він зводив до законів природи, а капіталізм вважав за абсолютний, вічний, природний спосіб виробництва.

Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершення класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкреслював її експлуататорську природу.

До низки економістів-класиків, яких заведено вважати «економістами нової хвилі», належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи - Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець - Г. Ч. Кері.[8,ст. 16-19]

Фізіократи

У процесі становлення класичної школи важливе місце займає школа фізіократів, що представила першу цілісну теоритичну концепцію економічного життя, засновану на постулатах класичної їдеї.

Фізіократів можна вважати французьким варіантом класичної школи, оскільки основу їхнього вчення складала ідея природнього порядку і підпорядкованості економіки природним законам. Але на відмінно від інших класиків, які вважали, що економічні закони діють так само, як закони природи, ця школа просто ототожнювала закони економіки і природи. Ця особливість знайшла відображення в їхній назві, складеній із двох грецьких слів: «фізіс» - природа і «кратос» - влада. Влада природи визначала природність усіх процесів, які відбуваються в економіці. Оскільки ж природний фактор з найбільшою очевидністю виявлявся в сільському господарстві, то економіка зводилася до сільськогосподарського виробництва, а інші галузі розглядалися як допоміжні.

Школа фізіократів об′єднувала тісне коло однодумців, визнаним авторитетом і генератором ідей у якому був особистий лікар короля Людовіка XV доктор Франсуа Кене (1694-1774). Зацікавившись економічними проблемами, він спробував застосувати до їхнього дослідження методи природничих наук і глянути на економіку як на живий організм, який регулюється дією природних закономірностей.

У центрі вчення фізіократів виявилася категорія «чистого продукту», у створені якого вони бачили найважливіше завдання економічної діяльності. Кількісно він являв собою різницю між виторгом і витратами виродбництва продукту. По суті це був прибавочний продукт, який забезпечує можлтвості економічного розвитку, і те, що фізіократи розуміли його значення, свідчить про високий рівень їхньої економічної інтуїції. Природно, виникало питання про джерело «чистого продукту». Його фізіократи вбачали в роботі сил природи, яка призводить до чисто фізичних приростів речовини продукту.

Навколо «чистого продукту» вибудовувалася вся система економічних уявлень фізіократів. Ставлення до чистого продукту визначало класову структуру суспільства. Вона включала: клас хліборобів, який створює чистий продукт; клас власників, який привласнює чистий продукт; марний клас (промисловці, торговці), що не створює і не привласнює чистий продукт, еле забезпечує умови його виробництва і руху. З цих же позицій фізіократи розглядали процес праці, поділяючи його на продуктивний, тобто такий, який створює чистий продукт, і непродуктивний – такий, що не виробляє чистого продукту. Таким чином, продуктивною вважалася тільки праця в сільському господарстві.

Кене вперше звернув увагу на теорію капіталу і спробував дати їй науковий аналіз. Під капіталом розумілася сокупність запасів (авансів), використовуваних у виробництві для соворення чистого продукту. Різні частини капіталу виконують свої функції не однаково. Одна частина – «первісні аванси» - функціонують у процесі виробництва тривалий час, не покидаючи його; інша – «щорічні аванси» - вимагає постійного поновлення. Тим самим було покладено початок структурного аналізу капіталу, розподілу його на основний і оборотний.

Безпечною заслугою фізіократів була спроба аналізу суспільного відтворення, тобто представлення економіки у вигляді динамічного, постійного повторюваного процесу. У 1758 році Ф. Кене опублікував свою знамениту «Економічну таблицю», що стала першою, відомою в історії, макроекономічною моделлю руху сукупного продукту в натуральній і грошовій формі між різними секторами економки, представленими трьома класами суспільства.

У таблиці сфокусовані всі елементи вчення фізіократів: про чисти продукт, про класову структуру суспільства, про продуктивну і непродуктивну працю, про капітал.

У цілому, незважаючи на обмеженість, обумовлену пороками концепції фізіократів, модель Кене є геніальною спробою дослідження економічного механізму суспільства. Він показав, що нормальне функціонування економіки можливе лише при дотриманні умов, які забезпечують рівновагу системи і спробував зясувати ці умови. Закладені в «Економічній таблиці» ідеї є зародком майбутніх макроекономічних моделей, у тому числі моделей міжгалузевого балансу.

Подальший розвиток і завершення вчення фізіократів одержало в Анна Робера Жака Тюрго (1727-1781), міністра королівського двору і вченого – економіста, автора «Роздумів про утворення і розподіл багатств».

Поділяючи основні ідеї фізіократів, він розвиває їх далі, зокрема, підрозділяючи класи суспільства на розряди найманих робітників і підприємців. У чистому продукті він розрізняє прибуток, відсото і ренту. Заробітна плата в ньго встановлюється як результат конкуренції робітників на ринку праці.

Але найбільший інтерес представляють його ідеї, що стосуються механізму ринкового обміну і встановлення цін, тобто проблем, яких інші фізіократи практично не торкалися.

Обмін – це порівняння обопільної потреби товаровласників у продуктах один одного. Цінність кожної речі визначається її придатністю для задоволення потреб, і вона тим більша, чим більша необхідність цієї речі для споживача. При обміні прирівнюються суб′єктивні оцінки значимості обмінюваних благ для контрагентів. Якщо один суб′єкт готовий віддати 4 одиниці товару А за 3 одиниці товару В, це означає, що 3 В для нього важливіше 4 А. Для його партнера – навпаки. Кожний вважає, що він виграє при обміні й отримує більше, ніж віддає. Якщо обмін відбувся, то знайдена рівність суб′єктивних оцінок цінності, тобто суб′єктивна вигода одногозбігається із суб′єктивною вигодою іншого. Знайдена рівність є ціною.

Своїми міркування Тюрго за сто років передбачив появу теорії граничної користі, яка пояснює ціни суб′єктивними оцінками сторін, які обмінюються. [9,ст. 18-22]

Date: 2016-05-24; view: 388; Нарушение авторских прав