Поняття правоутворення його зміст та значення

Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується: на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. ін.; на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава формулює це "право суспільного життя" у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень.

Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола правових проблем з урахуванням вітчизняної право-творчості і зарубіжного досвіду. Ось чому в теорії права велике значення мають правоутворення і правотворчість,адже вони є всіма формами і засобами розвитку і зміни права. Причому право не в загально-соціальному, а саме в юридичному значенні. Юридичне «законодавче» право - це штучно створене право, яке виходить від держави і суспільства, виражене в писаних нормах, міститься в нормативно-паравових документах: законах, судових прецедентах, актах влади.

Оскільки правова, демократична держава засновується на верховенстві

права, закону, то дуже важливо знати, розуміти і уявляти як виникає розвивається, змінюється право, як воно формується, систематизується, санкціонується.

Майбутнім юристам, з яких, можливо, багато хто буде безпосередньо займатися правотворчістю, необхідно закріпити, поглибити, узагальнити знання з даного питання, виробити навички самостійної роботи.

Термін правоутворення має широке значення, що охоплює своїм змістом процеси виникнення і функціонування права, його існування і фіксованих і нефіксованих (не інституційних) формах. На цій підставі можна визначити, що правоутворення включає:

Поняття правоутворення і правотворчості багато в чому являються тотожними, але правотворчість є частиною правоутворенняя і є більш вузьким поняттям. Якщо правотворчість є правовою формою діяльності держави з участю громадянського суспільства по встановленню, зміни чи відміни юридичних норм, то правоутворення є всіма формами і засобами виникнення, розвитку і зміни права, в тому числі і правотворчість. Якщо правотворчість є перш за все формою владно-вольової діяльності держави, то правоутворення є формою виникнення і буття права, і воно відбувається поза правотворчості держави, в рамках громадянського суспільства.

Правоутворення також розкриває притаманні правотворчості закономірності, тенденції розвитку державно-правових процесів.

Держава є безпосереднім фактором створення правових настанов і головною силою їх здійснення. Найбільш значний вплив держави на право проявляється в сфері правотворчості, право формується при безпосередній участі держави. Однак держава не стільки формує право скільки завершує правоутворюючий процес, придаючи праву певні юридичні форми (нормативний акт, судовий чи адміністративний прецендент). Держава створює право на інституціональному рівні. Причини ж виникнення права знаходяться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культурі, історичних традиціях народу. Недооцінка цього дуже важливого положення веде до того, що єдиним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому була помилка юридичного позитивізму. Держава визнавалась встановлювачем права, в буквальному розумінні рахувалося, що вона творить право.

Держава, за допомогою правотворчості забезпечує розвиток всієї системи витоків права.

Процес правоутворення включає в себе не тільки правотворчий процес, але і весь підготовчий процес формування права. Необхідність існування останнього зумовлена постійною виникаючою необхідністю підвищення рівня виданих актів. Воно залежить не тільки від рівня правотворчої діяльності, але й в більшій мірі від рівня проведених до прийняття того чи іншого правого акту підготовчих робіт.

Для того щоб акт в максимальній мірі відповідав вимогам життя суспільства та був ефективним, досить важливо вирішити коло питань стосовно його характеру, форми, внутрішньої структури, місця та ролі в системі нормативно-правових актів. Важливо також визначити коло факторів які сприяють, і навпаки заважають, підготовці та прийняттю того чи іншого нормативно-правового акту. Необхідно чітко спрогнозувати позитивні і, можливо, негативні (побічні) наслідки реалізації вимог і установок, розміщених в різних нормативно-правових актах.

Серед факторів які мають вагомий вплив на процес формування права (правоутворюючі фактори), слід виділити, в першу чергу, матеріальні (економічні), політичні, соціальні та інші фактори. Рівень якості, а разом з тим і ефективність нормативно-правових актів в великому значенні залежить від того, наскільки точно і всебічно враховується при їх підготовці та виданні всі існуючі, на даний момент, фактори, наскільки адекватно відображаються в них об'єктивна дійсність.

Кожний, особливо фундаментальний нормативно-правовий акт, повинен в максимальній мірі відображати і враховувати поряд з матеріальними умовами життя всього суспільства, рівним розвитку економіки різноманітних форм власності та рівнем життя людей, також відносини різних соціальних і політичних сил, ступінь політичної активності різноманітних політичних партій і рухів, стан відносин між різними носіями і народностями, характер відносин з іншими країнами і народами, місце і роль держави в навколищньому міжнародно-правовому середовищі.

Правоутворення - це всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права, в тому числі і правотворчість. Правотворення є соціальним регулювальним процесом упорядкування поведінки соціальних суб'єктів шляхом надання їм прав на певні дії, накладення обов'язків, встановлення заборон, застосування заохочення та кари. Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично у всіх сферах його життєдіяльності, здійснюється за допомогою соціальної влади. Розрізняються два види соціального регулювання, а саме державне та недержавне. Державним регулюванням є правотворчість.

Правотворчість – поняття більш вузьке ніж правоутворення, воно – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (віщий рівень).

Головною відмінністю правотворчості від правоутворення є те, що творчість права здійснюється державними органами чи їх санкціонуванням, дозволу.

Правоутворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому полі. Правоутворення відбувається і поза правотворчості держави, в рамках громадянського суспільства - у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, у правових теоріях, судових прецедентах тощо. Правоутворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами,які досліджуються, узагальнюються, і систематизуються державою, а потім оформлюються в нормах права, зовні виражених у нормативно-правових актах.

Можна видалити такі рівні правоутворення:

1. Гносеологічний – відображає процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості.

2. Матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки.

3. Інституціальний - відображає існування права як системи правових норм.

В ході розгляду даного питання можна встановити, що правоутворення є найбільш широкою формою виникнення буття права. Воно існує як в державних рамках так і в рамках громадянського суспільства – в усьому його об'ємі, що стосується правових понять.