З ініціативи Хун Сюцюаня проведені важливі реформи

Тайпінське повстання

Тайпінське повстання — національно-визвольне і релігійне повстання етнічних китайців у Південному Китаї в 1850–1864 роках проти панування маньчжурської династії Цін. Повстанці проголосили створення незалежної китайської Тайпінської держави «Небесна держава Великого Спокою», правителем якої став їхній ватажок Хун Сюцюань. Впродовж 15 років тайпіни контролювали територію, населення якої становило 30 млн осіб. Вони проводили радикальні соціально-релігійні перетворення, поширюючи у містах власний даосько-християнський синкретичний культ, головним ідеологом якого виступив Хун Женьгань. На знак непокори маньчжурам, тайпіни носили довге волосся замість довгої коси, яка передбачалася для всіх верств населення Китаю законом. Неспроможність маньчжурів швидко придушити повстання у перших роках, а також невдачі на фронтах Другої опіумної війни, викликали низку повстань проти цінського режиму в інших частинах імперії. Проте після підписання династією Цін Пекінського договору1860 року, маньчжурську владу підтримали британці й французи. 1864 року Тайпінське повстання було жорстоко придушене. В ході воєн загинуло від 20 до 30 млн осіб. В комуністичному Китаї тайпіни возвеличуються як національні герої, що виступили проти іноземного та соціального поневолення. Повстанню присвячений Музей історії тайпінів в Нанкіні.

З ініціативи Хун Сюцюаня проведені важливі реформи.

Важливим позитивним нововведенням Хун Сюцюаня стало зрівняння в правах з чоловіками жінок, які дістали можливість володіти земельним наділом, складати іспити на вчені ступені і відповідно займати чиновницькі посади, служити в армії. При цьому піддалися забороні проституція, шлюби з розрахунку, купівля-продаж наречених і бинтування ніг. Також було встановлено гласний суд і скасовані тортури.З часом Хун Сюцюань все більше відходив від справ, поринувши у власний вигаданий світ. Наприкінці травня 1864 року, коли Нанкін було оточено урядівими військами, Хун Сюцюань випустив маніфест з повідомленням про те, що збирається піднестися до раю і надіслати звідти небесне воїнство на допомогу захисникам тайпінської столиці, після чого 1 червня того ж року наклав на себе руки, прийнявши отруту. Причинами Тайпінського повстання були масове обезземелення селян, зосередження землі в руках імператора і феодалів, проникнення в Китай іноземного капіталу після англо-китайської війни 1840—42 та посилення в зв'язку з цим феодальної експлуатації і зубожіння китайського народу.

Причини, які призвели до початку одного з найбільших в історії Китаю народних повстань, що поставив під загрозу правління Пінської династії і тривало п'ятнадцять років, представляли собою складне переплетіння факторів, що носили традиційний характер, з новими явищами, пов'язаними з вторгненням іноземних держав. Прикмети дінастійного кризи, про який мова йшла вище і які проявили себе у повстаннях кордону XVEQ-ХГХвв., Були ускладнена наслідками інтенсивного залучення китайського суспільства у світові господарські та культурні зв'язки.

Можливо, найбільш значні наслідки, що призвели до зростання народного невдоволення, мало всі більш збільшує негативне сальдо Китаю в торгівлі із західними державами, що в свою чергу було результатом величезного збільшення ввозу в країну опіуму. Протягом 1820-1840-х рр.. в результаті торговельних операцій китайська економіка отримала близько 10 мільйонів Лянова срібла прибутку, у той час як вивезено його з Китаю було приблизно 60 млн. Це відбилося на ринковому співвідношенні срібла і мідної розмінної монети. Так, якщо на початку ХГХ ст. за один лян срібла давали +1 тис. мідних монет (зир туц-), то на початку 1840-х рр.. - До 1500 монет. Остання обставина мала саме безпосереднє відношення до проблеми податкового тягаря. Як зазначалося вище, поземельний податок призначався залежно від кількості та якості землі і налічував у грамах срібла. Безпосередня виплата проводилася мідною монетою у відповідності з реально складаються на ринку співвідношенням. Таким чином, реальний податковий тягар, і в першу чергу на території провінцій Південного Китаю, через які і йшла основна торгівля з Заходом, мала збільшитися, і досить істотно.

Друга обставина, також пов'язане з іноземним вторгненням і живив джерела народного невдоволення, полягало в перенесення основного обсягу торгівлі після перших «опіумної» війни в приморські провінції басейну Янцзи. Це було результатом опору, який зустріли іноземці в Гуандуні, а також відкриття для іноземної торгівлі цілого ряду нових приморських міст. Товари, які раніше доводилося транспортувати на південь, тепер було вельми зручно відправляти за кордон, використовуючи водне транспортну мережу басейну Янцзи. Це позбавило роботи досить значну частину населення південних провінцій, що належав до суспільних низів, які до середини XIX ст. вже традиційно були пов'язані з перевезеннями товарів для іноземної торгівлі.

Таким чином, нові чинники, пов'язані з впливом світового ринку і капіталізму, стали як би частиною традиційного механізму, дія якого призводило до загострення династійної кризи і спалах народного опору.

До зазначених обставин слід додати і ряд інших, які мали цілком традиційний характер. Народне невдоволення викликали наслідки стихійних лих, що обрушилися на Китай у 40-і рр.. ХГХ ст. Погане утримання іригаційних споруд призвело до того, що в 1841 і 1843 рр.. Хуанхе прорвала дамби, які контролювали її перебіг. Це викликало затоплення величезних територій, в результаті чого загинуло близько 1 млн. чоловік. У 1849 р. в провінціях нижньої течії Янцзи сталася одна з найжорстокіших неврожаїв в ХГХ ст. Засуха, урагани та нашестя шкідників сільськогосподарських майже повністю знищили посіви.

В умовах серйозного погіршення положення значні Маси сільських і міських низів могли взяти участь у антиурядових виступах. Крім того, в провінціях Південного Китаю, де, власне, і почалося повстання, були дуже сильні традиційні протиріччя між двома групами населення - Пунта («корінні», або бен'ді на пекінському діалекті) іхакка («сторонні», або кецзя в нормативному читанні). Перші, організовані в могутні кланові громади, що займали найбільш зручні для землеробства та родючі

землі долин, вважали себе справжніми господарями тутешніх місць. Хакка були нащадками більш пізніх переселенців, котрим дісталися землі передгір'їв, більш придатні для вирощування батату, ніж ведення поливного землеробства. З їх числа виходили орендарі земель Пунт. Крім цього хакка як більш пізнім захожанам частіше доводилося зіштовхуватися з місцевим населенням некітайскім і вести з ним боротьбу за землю.

Хакка були дуже благодатним середовищем для пропаганди антиурядових настроєний. Незадоволеність своїм положенням, постійне відчуття принижене соціального статусу змусили їх звинувачувати в цьому громадський порядок у цілому, уособленням якого була правляча маньчжурська династія. На Півдні, особливо в середовищі хакка, було багато прихильників таємного товариства «Небо і земля», що займався антіманьчжурскою пропагандою і прізипавшего народ до повалення Цінської династії і встановлення китайського правління.

Не дивно у зв'язку з цим, що майбутній керівник Тай-пінського повстання був родом з села хакка - Хун Сюцюань (1814-1864) народився в простій селянській родині в пров. Гуандун. Хун з дитинства відчував схильність до навчання. Коли хлопчикові виповнилося шість років, батьки віддали його в сільську школу, яку він зумів успішно закінчити, що вдавалося далеко не всім його одноліткам.

Сім'я Хун Сюцюаня, його родичі по клану, включаючи його самого, сподівалися, що, вивчившись, він зможе скласти іспити на вчене звання, а потім почати і чиновницьку кар'єру. Таким чином, його юнацькі грунтувалися на устремління цілком лояльного ставлення до існуючого суспільного порядку і, здавалося, ніщо не обіцяв, що життя і час зроблять з нього вождя одного з найбільших народних повстань в історії Китаю. Однак що переслідували Хун Сюцюаня невдачі під час іспитів на отримання першого вченого звання вплинули на все його подальше життя.

Держава цінь

Держава Цинь об’єднало кілька китайських держав. Врешті-решт назва Цинь поширилося на всі Серединна царство. Першим імператором цієї династії був Цинь Шихуанді. Він був жорстоким правителем. Його короткий драматичне правління продовжувалося з 221 до 210 рр.. до н. е.., року його смерті. Він організував чистку вчених-конфуціанців (кенжу) і масове спалення книг (феншуй). Імператор розширював територію

Китаю, почав будівництво Великої Китайської стіни. В околицях Сіаня їм було здійснено будівництво підземного мавзолею, оточеного військом теракотових воїнів. При Цинь Шихуанді була проведена загально китайська стандартизація системи мір і ваг. Повстання провінцій проти деспотичного правління династії Цинь в період царювання Чао Као призвело до винищення армії Цинь армією Сян Юя, який потім зазнав поразки від Лю Бана, засновника династії Хань.

Цивілізація китаю

У сучасному світі дедалі більшого значення набуває Китай, який є водночас однією з найстаріших цивілізацій, що вижили, бо існує вже майже п'ять тисячоліть. У світових засобах масової інформації про нинішній Китай часто говорять як про "головний феномен" і водночас "великого невідомого XXI ст.". Дехто згадує попередження Наполеона Бонапарта: "Коли Китай прокинеться - світ затремтить". Ця культурно-історична спільнота викликає величезну увагу вчених, бо вже стала реальною силою, що впливає на майбутнє людства. Достатньо сказати, що в пій державі з населенням понад 1,3 млрд зосереджено одну п'яту людства, а також третину всіх працюючих на Землі. І це без достеменних відомостей про мільйони тих китайців, які живуть і працюють в більшості інших країн. Рух китайської історії схожий на спіраль, що поступово розкручувалася і набувала дедалі більшого обсягу: від циклу до циклу зростали її народонаселення, площа оранки, обсяги виробництва. А далі - поширення розселення не тільки на сусідні землі, а й далеко від власних кордонів, вплив на світову економіку і фінанси.

Останнім часом зростає інтенсивність контактів між КНР й Україною. З набуттям незалежності значно розвинулися контакти на міждержавному рівні, про що свідчать візити вищого керівництва країв, укладання угод, проведення культурно-мистецьких заходів тощо. Показовою є заява, зроблена під час візиту до Києва прем'єра Державної ради КНР Лі Пена (23-25 червня 1995), стосовно того, що одним із напрямів зовнішньополітичної діяльності Пекіна у ставленні до нашої держави є формування нового "Шовкового шляху", який зміцнить торговельно-економічні зв'язки Китаю із Заходом через Україну.

Вітаючи співпрацю, не слід забувати про проблему конкуренції. Адже не тільки ми, а навіть американці стурбовані тим, що дедалі більшу частину їхнього "споживчого прилавку" займають китайські товари. Для України є цікавим досвід Китаю на шляху модернізації. Це - єдина країна з колишніх учасниць соціалістичного табору, яка, переходячи до іншої "системи координат" свого існування, не тільки не зазнала значного зниження рівня життя громадян, а, навпаки, демонструє його постійне зростання, хоча воно відбувається дуже нерівномірно. Життя теперішнього Китаю не можливо осягнути без знання його історії від самих початків, без розуміння сутності китайської цивілізації і її сучасних втілень.

Людина мешкала на території сучасного Китаю ще в доісторичні часи. Найдавніші сліди проживання пралюдей знайдено в південно-західній частині Китаю, і датуються вони 1 млн 700 тис. рр. тому. Синантроп ("китайська людина") жила на теренах сучасної КНР 500 тис. рр. тому і мала основні риси людської істоти: прямоходіння, використання найпростіших знарядь праці та вогню тощо. Деякі дослідники, особливо китайські, вважають, що слід переглянути поширену теорію про походження людини сучасної анатомічної будови з Африки. На їхню думку, у Китаї та в інших частинах світу відбувалася незалежна еволюція людини.

На межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. в басейні ріки Хуанхе виникли перші протодержавні культури. Умови для зародження цивілізації виявилися тут менш сприятливими, ніж у країнах північних субтропіків, таких як Єгипет і Месопотамія. І держава склалася пізніше, проте на вищому рівні розвитку продуктивних сил. Найдавніші ранньокласові утворення, які належать до типу міст-держав, з'являються на території Китаю у П тис. до н. е. УІ тис. до н. е. в Китаї існувала величезна кількість самостійних царств.

На теренах тих царств відбувався процес формування культурно-генетичної спільності хуася, під час якого до середини І тис. до н. е. створюється стійкий етнокультурно-політичний комплекс "Серединних царств" - Чжунго. В його основі - уявлення про світ, яке існувало на той час. А саме: над усім панує безкрайнє кругле Небо, унизу простягається Земля, яка має квадратну форму. На перетині діагоналей, у центрі квадрату - Серединна держава. Тоді ж виникає уявлення про зверхність Чжунго над рештою "варварів чотирьох сторін світу". Сучасні китайці дуже пишаються тим, що вони китайці, і зверхньо ставляться до іноземців.

Із заснуванням наприкінці Ш ст. до н. е. імперії Цінь, китайці почали називати себе "цінь". Цей етнонім став загальноприйнятим європейським позначенням китайців та Китаю, що відобразилося в мовах (напр., China англійською, Chine французькою та ін.), оскільки саме в той час почали налагоджуватися його зв'язки з іншими регіонами. За часів царювання династії Хань (кінець III ст. до н. е. - початок III ст. н. е.), коли держава переживала піднесення, "золотий час", китайці стали називати себе "хань-жень", тобто "людьми хань". Цей термін досі використовується для позначення належності до китайської - ханської нації.

Сучасний Китай - країна багатонаціональна. На його території живуть 56 різних етнічних груп, проте найчисленнішими е китайці, що складають понад 92 % населення. Давньокитайський етнос виник на початку І тис. до н. е. на Середньокитайській рівнині. Китайці - носії древньої плугової землеробської культури. Переважна більшість населення сучасної КНР також займається сільським господарством. Слід підкреслити, що китайська цивілізація протягом тисячоліть будувалася на аграрній східно-деспотичній ("азіатській") матриці. Ця культурно-історична спільнота "центрована селом", цивілізаційне ядро Китаю, як і раніше, багато в чому пов'язане з ним. Головним залишається поливне рисосіяння. Як і в давнину, вирощуються чай, соя, арахіс, овочі. Через одвічну проблему нестачі землі її ие відводили на пасовиська, необхідні для розгорнутого розвитку тваринництва. Тому м'ясо в раціоні китайців було великою рідкістю, а дієта відрізняється без-молочністю. Основа харчування - рис із великою різноманітністю приправ, хоча і його споживають небагато. Упродовж тисячоліть їли чашку рису один раз на день, до того ж не щоденно.

Протягом століть відбувалося розселення від межиріччя Янцзи і Хуанхе на північ, південь, захід і схід, під час якого відбувалася асиміляція багатьох некитайських народностей, які там проживали. Значні відмінності існують у способі життя і діалектах. Розмовляючи різними діалектами, люди можуть не розуміти один одного. Проте для всіх діалектів існує єдина ієрогліфічна писемність. Виникнення єдиної писемності пов'язане з об'єднанням країни й утворенням імперії Цінь у ІІІ ст. до н. е. З невеликими модифікаціями це письмо збереглося до наших часів. Зараз у КНР державна офіційна мова - путунхуа, що близька до пекінського діалекту. Писемність ієрогліфічна, де кожен ієрогліф позначає те чи інше поняття, а комбінація кількох - щось інше. Наприклад, поєднання ієрогліфів, які позначають "чоловік" і "жінка", читається як "кохання". Ієрогліфікою оволодіти дуже непросто. Проте і відмовитися від неї, перейти на абеткову систему теж складно: по-перше, через відмінності в діалектах; по-друге, через фонетичну специфіку китайської мови. Остання полягає в тому, що кожний ієрогліф вимовляється з певним тоном. Багато слів, що вимовляються за допомогою одних і тих самих звуків, залежно від тону мають абсолютно різні значення. Наприклад: якщо сказати "ма" першим тоном, то це означає "мама", якщо другим - "конопля", третім -- "коняка", четвертим - "лаяти". А ще існує п'ятий тон - не під наголосом.

Ієрогліфічна писемність певним чином вплинула і на особливості китайського менталітету. Маються на увазі такі риси вдачі, як терплячість, точність, тренованість пам'яті і рухів руки, ретельність у виконанні, цілеспрямованість і незворушність, унікальна працездатність. З огляду на це сучасні транснаціональні корпорації й іноземні фірми прагнуть розміщувати свої виробничі структури в країні з дешевою робочою силою, звиклою до тонкої ретельної роботи. її ще називають "китайською нафтою". Нам важко уявити, як можна працювати по 18 год на добу без вихідних, не кажучи про відпустки, десять років поспіль, живучи на території заводу, віддаючи дві третини заробітку за житло і харчування. Це при тому, що рівень погодинної оплати праці становить у середньому 40 центів, а це у 20 разів нижче, ніж у США, Японії, Німеччині. Величезна маса практично безкоштовних робочих рук - один із факторів економічного піднесення Китаю в сучасному світі. Ще одним наслідком специфіки китайської писемності став надзвичайно високий престиж освіти в Китаї, що закарбувалося у прислів'ї: "Золото лежить у книгах". Навіть не дуже заможні родини нині відкладають гроші на навчання своїх дітей, оскільки вища освіта в КНР є платною. Якщо ж молоді люди ідуть навчатися за кордон - за це сплачує держава.

Запровадження єдиної системи писемності - одна з реформ першого імператора в історії об'єднаного Китаю Цінь Ші Хуанді. До об'єднання в одну державу був час, коли існувало спочатку майже 200 державних утворень, потім залишилося 30 царств, потім 7, потім 2, а потім перемогло царство Цінь у 221 р. до н. е. Перший імператор Цінь здійснив цілу низку перетворень. Кордони дрібних царств було скасовано, а вся величезна імперія розділена на 36 адміністративних одиниць, на чолі яких поставили начальників, підпорядкованих центральній владі. За наказом імператора запроваджено єдину загальнодержавну грошову систему, встановлено єдині для усієї країни міри довжини, ваги й об'єму, одиниці виміру орних земель. За рахунок уярмлення мас військовополонених і засуджених судами чисельність рабів досягла величезних масштабів. Заради захисту з півночі від кочових племен спорудили Велику китайську стіну, довжиною у 6450 км (зараз - 5660 км). Свої заходи імператор проводив дуже жорсткими методами. У країні панував терор. Усіх, хто висловлював невдоволення, страчували. А за законами кругової поруки тих, хто чув подібні слова, перетворювали на рабів (до речі, у сучасному Китаї критика дій компартії карається ув'язненням на термін від трьох до п'яти років). Убивали також тих, хто міг навести імператора на думку про смерть, бо той був уражений танатофобіею - маніакальним жахом смерті. Проте у 210 р. до н. е. у віці лише 48 років Цінь Ші Хуанді раптово помер.

Закінчився час першої із 22 імператорських династій. Відразу почалося велике повстання, у якому вдалося взяти гору одному з його вождів, простому общиннику Лю Бану. Він зміг привернути на свій бік як народні маси, так і ворогів Цінь з родової аристократії. У 202 р. до н. е. його проголосили імператором нової династії Хань. її понад 400-річний період виявився дуже вагомим у національній історії. Недарма самоназва громадян КНР - "хань-ці". Проте через сепаратизм ця імперія розвалилася у 220 р. на три царства, і розпочалася епоха "трьох царств". Через 45 років країну знову було об'єднано. Династії змінювалися одна за одною. Варто звернути увагу на таку особливість китайської історії: її рух мав циклічний характер. Історія китайських династій знала їх молодість, зрілість і старість, коли вони занепадали й гинули в полум'ї селянських повстань або нашесть ззовні. їх загибель зазвичай була масштабною соціальною катастрофою. Відтоді і донині зберігається в китайській свідомості переконання в необхідності сильної держави, бо слабка держава - це криза зрошувальних систем, голод, жорстокі внутрішні смути або ще жорстокіші зовнішні вторгнення. Так сталося і в 1279 р., коли монгольська навала підкорила всю країну. Чингісхан заснував свою династію Юань зі столицею в Пекіні. Як і повсюдно, монгольська лоба була чорним періодом, часом великих лих. Повсталим китайцям вдалося скинути монгольське ярмо тільки в середині XIV ст. У 1368 р. запанувала династія Мін, правителі якої відзначалися своєю жорстокістю. Для придушення одного з потужних повстань, зумовлених нею, мінські правителі вступили у змову із сусіднім кочовим народом маньчжурів. Маньчжури швидко ліквідували заворушення, у 1644 р. увійшли в Пекін і заснували власну династію. Це була Цинська династія, що проіснувала 268 років. Завойовники примушували китайців на знак покори голити голову і носити косу. Разом із тим вони з повагою ставилися до освічених китайців і використовували їх, як і раніше, на чиновницьких посадах заради зміцнення своєї влади. Спочатку цинські правителі вітали розвиток зовнішніх зв'язків. У 1516 р. до Китаю прибули перші кораблі європейців. Проте із середини XVIII ст. цинський уряд почав здійснювати політику ізоляції Китаю від Заходу. Торгівля дозволялася лише в одному з китайських портів - Гуанчжоу. Усе ж така політика не врятувала країну від західної експансії.

Вивчення історії китайської цивілізації виявляє цікаву обставину. До XVI-XVII ст. Китай за багатьма показниками був попереду Європи. Виникає питання: чому Китай у XIX ст. так ослаб, що став жертвою, і його буквально стали рвати на шматки європейські, американські, потім японські хижаки? Короткого й однозначного варіанта відповіді немає. Можливо, однією з причин стало своєрідне розуміння перспективи людського розвитку. Західне розуміння є лінійним, тобто відповідно до такого погляду, людство постійно має рухатися вгору. Провідним є поняття "прогрес". Схід заперечував лінійність від початку. Для нього притаманний коловорот. Китай на певному етапі свого поступу "зупиняється", коли техніка починає порушувати "природність" (головна цивілізаційна підвалина цивілізацій Сходу: природу не можна перетворювати і підкорювати потребам людини, до природи слід пристосовуватися й існувати в гармонії з нею) і може перетворити коло, за яким відбувається рух, на пряму лінію. Імовірно, що почуття своєрідного самозбереження змусило Китай "зупинитися". Хоча формальний рівень "наукового прогресу"1 у поєднанні з колосальною культурною спадщиною, могутнім державним началом і величезними людськими ресурсами міг зробити Китай, а не Велику Британію "локомотивом світового прогресу". Не британські, а китайські кораблі могли прийти до чужих берегів. Адже китайський флот на чолі із Чжен Хе у 1405- 1433 рр. здійснив сім експедицій до Індії, на Суматру, до району Перської затоки та в Східну Африку. Китайці вважають, що саме він відкрив Америку до Колумба. У походах його флот складався із 62 кораблів і мав на борту до 37 тис. солдатів. Не Європа могла демонструвати технічну і військову перевагу над Китаєм у XIX ст., а Китай над Європою ще у XV-XVI ст. Слабка роздроблена Європа тоді могла перетворитися на його напівколонію.

У XIX ст. європейці проводили у Чжонго відкрито колоніальну політику. Англійці намагалися "відкрити" китайський ринок, перетворити Китай на свій колоніальний додаток. Протягом багатьох років британці вивозили звідти шовк, чай, фарфор, прянощі й інші товари, сплачуючи за них сріблом. Після захоплення індійської Бенгалії, що виробляла опіум, англійці значно збільшили ввезення його до Китаю, заощаджуючи таким чином своє срібло. Паління опіуму стало загальнопоширеним. Його активно вживали навіть учні і вагітні жінки (пізніше опіум дуже полюбляв Мао Цзедун: існує припущення, що всі його "геніальні ідеї" народилися в опіумному очманінні). Оскільки майже все населення країни постійно знаходилося в стані наркотичного сп'яніння, цинський уряд віддав наказ про заборону паління опіуму і про припинення торгівлі ним. Це стало приводом для двох опіумних війн, які розв'язали проти Китаю спочатку англійці - перша війна (1840-1842 pp.), а потім до них приєдналися французи - друга (1856-1860 pp.).

У1894 р. війну проти Китаю розв'язала Японія. Вона закінчилася в 1895 р. поразкою і територіальними втратами Піднебесної. Ця поразка ознаменувала початок нового загального наступу колонізаторів на Китай. Його поділили між собою на собери впливу Велика Британія, Франція, Голландія, Японія і Росія. Сполучені Штати Америки, які не мали власної сфери впливу в Китаї, у 1899 р. проголосили свою так звану політику відкритих дверей, за якою інші країни не могли перешкоджати їм діяти на території своїх сарер впливу. Фактичне перетворення Китаю на напівколонію значно погіршило злиденне становище його народу і викликало нову хвилю обурення. У 1899 р. спалахнуло повстання іхе-туаней (у пер. "загони справедливості та миру"), яке мало на меті вигнання "заморських дияволів". Для придушення повстання під гаслом боротьби проти "жовтої небезпеки" до Китаю прибули тисячі вояків Німеччини, Японії, Великої Британії, США, Росії, Франції, Італії, Австро-Угорщини, які з нечуваною жорстокістю розправилися з повсталими. У 1902 р. було підписано "Заключну угоду" з 11 державами, за якою Китай брав на себе зобов'язання протягом 35 років сплачувати всім їм величезну контрибуцію, а іноземні держави одержували право тримати на його території свої війська і флот. Китайці ніколи нічого не забувають. Один із сучасних китайських експертів якось сказав: "Китайці не забули, що англійці взяли Пекін штурмом. І для них не важливо, коли у відповідь вони візьмуть Лондон: у 2042-му або у 2342-му. Для них важливо, що вони це зроблять".

10 жовтня 1911 р. революційно налаштовані офіцери і солдати цинської армії, дислоковані в м. Учань, підняли повстання і протягом ночі заволоділи містом. Це стало початком Синьхайської революції (за назвою тодішнього року). Хвиля повстань прокотилася країною і скинула владу Маньчжурської династії. Монархічне правління, яке тривало понад двадцять століть, закінчилося й утворилася Китайська республіка.

У січні 1918 р. Японія висунула перед Китаєм "21 вимогу" - фактично програму перетворення його на залежну країну. У разі відхилення свого ультиматуму Японія погрожувала використати військову силу. Тодішній китайський уряд Юань Шикая прийняв більшість вимог, чим викликав посилення в країні антияпонських настроїв. Саме на хвилі цього невдоволення відбулося об'єднання антиімперіалістичних сил, на чолі яких стояли партія Гоміндан (створена в 1912) і Комуністична партія Китаю (створена в 1921). Проте їх об'єднання не було тривалим. На політичну арену вийшов Чан Кайші, який у квітні 1927 р. очолив переворот. Країна розвалилася на кілька великих регіонів. 31925 до 1949 рр. точилися громадянські війни. Скориставшись внутрішньою слабкістю країни, у 1981 р. японські війська почали окупацію південно-східного Китаю, де в 1932 р. проголосили створення нової держави Маньчжоуго. На чолі маріонеткового утворення вони поставили останнього китайського імператора Айсіньцзюело Пуї. У боротьбі проти японської окупації взяла участь Червона Армія, організована китайськими комуністами. Проте визначальне значення для розгрому Квантунської армії та визволення північно-східної частини Китаю від окупантів мали дії армії СРСР і союзників у Другій світовій війні, яка закінчилася в 1945 р. капітуляцією Японії.

До цього часу вплив комуністичної партії Китаю значно зріс. Вона, користуючись підтримкою бідних селян, контролювала значну частину країни. Улітку 1946 р. гомінданівські сили повели наступ на райони, що контролювалися народно-визвольною армією. Однак та, маючи вже японську зброю і спираючись на підтримку радянських військ, перейшла в наступ проти Чан Кайші, сили якого зазнали поразки. У вересні 1949 р. на І сесії Народно-політичної консультативної ради Китаю було проголошено створення Китайської Народної Республіки. Урочиста офіційна церемонія відбулася 1 жовтня 1949 р. на майдані Тяньаньмень. Новий уряд утворився під керівництвом комуністичної партії Китаю. Навесні 1950 р. громадянська війна закінчилася. Під прикриттям американського флоту частина гомінданівських військових сил, що залишилася, а також величезна чисельність чиновників, представників національної буржуазії, діячів китайської освіти, науки і культури емігрували на острів Тайвань, населення якого ледь не подвоїлося після цього. Саме на Тайвані Гоміндан і Чан Кайші зуміли, хоч і не відразу, створити квітучу економіку на основі ринково-приватновласницьких структур.

Сам же Китай шукав модель розвитку, яка дозволила б йому розв'язати проблеми відсталості і знову піднятися до висот часів розквіту. Китай, як і деякі інші країни Азії, зокрема Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Монголія, належав до тієї групи країн, де утвердилися соціалістичні ідеї в національно-специфічних модифікаціях. Після Другої світової війни у них велику популярність набула ідея прискореного розвитку шляхом соціалізму з використанням допомоги і досвіду СРСР. Однак, як показала історія, ствердженню радянської моделі завадило чимало обставин. Серед них:

o обмеженість масштабів допомоги, недостатньої для розв'язання проблем розвитку;

o необхідність виконувати рекомендації радянських радників, які часто не знали і не розуміли специфіки місцевих умов;

o особисті амбіції керівників комуністичних партій тощо.

Нова китайська влада, насамперед, позбавила іноземців власності на своїй території. її націоналізація стала основою створення державного сектору економіки, до якого увійшли великі банки, залізниці, більшість підприємств важкої промисловості, частково і легкої. Потім розпочалося "будівництво соціалізму" за радянським зразком з індустріалізацією, перетвореннями аграрного сектору тощо. Проте дружба з "великим братом" тривала недовго. Можливо, це був тільки привід, але Великий Керманич - Мао Цзедун - почав відходити від тісної співпраці із СРСР після XX з'їзду КПРС, на якому було піддано критиці культ особи Й. Сталіна. Китайський лідер вважав, що М. Хрущов не мав права одноосібно вирішувати це питання, оскільки "батько народів" був керівником не тільки радянських комуністів, а також лідером усього міжнародного комуністичного руху.

Мао Цзедун проголосив себе єдиним законним спадкоємцем Й. Сталіна й узяв курс на перетворення Китаю на провідну країну соціалістичної системи. Оскільки рівень розвитку не відповідав амбітним планам, він оголосив мету: упродовж семи-десяти років наздогнати і випередити не тільки Радянський Союз, а й Сполучені Штати Америки. Для цього в серпні 1958 р. було проголошено курс "великого стрибка". Ставка робилася на виснажливу екстенсивну працю багатомільйонного народу, який мав у величезних розмірах збільшити обсяги виробництва. Так, зростання кількісних показників виробництва металу мало забезпечуватися маленькими кустарними печами, побудованими мало не в усіх селянських подвір'ях, проте якість такого металу була вкрай низькою. У сільському господарстві розгорнувся всезагальний перехід від кооперативів до народних комун, де усуспільнювалося все, навіть домашні побутові предмети. Селян позбавили особистого господарства, натомість - зрівнялівка в розподілі та безкоштовне харчування. Проте незабаром стала відчутною гостра нестача продовольства та предметів широкого вжитку. Проголосивши причиною поганих врожаїв птахів і майже винищивши їх, країну довели до екологічного лиха. Знизився життєвий рівень, запанував голод, зросла смертність. Від голоду загинуло близько 43 млн осіб. До 1960 р. "великий стрибок" поставив країну на межу катастрофи. За таких умов у 1961 р. було прийнято курс на "врегулювання" рівня усього народного господарства. Прагматично мислячі діячі партії запропонували ввести принцип простого соціалістичного господарського розрахунку. Комуни замінили виробничими бригадами. Припинили "грандіозні новобудови". До 1965 р. стан справ вдалося поліпшити. Крайнощі "великого стрибка", здавалося, відійшли в минуле.

Відчуваючи, що "революційний запал" слабне, а особиста популярність меншає, Мао Цзедун 15 травня 1966 р. написав листа до Центрального Комітету комуністичної партії, який знаменував собою початок "культурної революції", яка насправді мала реалізувати ідеї "казарменого комунізму". Його головні ідеї:

o уславлення бідного і зрівняльного соціалізму ("нехай усі люди будуть бідні, але рівні);

o принцип оплати за працею оголошувався "буржуазним" та "несправедливим", натомість запроваджувався зрівняльний розподіл;

o звеличення "жертовного соціалізму" ("не треба боятися нестатків, не треба лякатися смерті, бо в полум'ї наступної світової війни загине більшість людства, проте китайців залишиться більше, і вони побудують світле майбутнє");

o зростання виробництва і поліпшення життя народу підмінялося "революціонізацією свідомості" (було видано сотні мільйонів цитатників Великого Керманича для заучування напам'ять);

o на перше місце висувався не розвиток продуктивних сил, а класова боротьба.

Своїх опонентів, які помірковано і реалістично ставилися до висунутого курсу, Мао Цзедун називав "ревізіоністами" і "ворогами". Під гаслом "Якщо ворог не здається, то його знищують!" діяли загони "червоних вартових" (хунвейбінів), які об'єднували переважно учнів старших класів і студентів молодших курсів, а також "бунтарів" (цзяофанів), що формувалися з молодих, найчастіше некваліфікованих робітників. Вони мали здійснити "культурну революцію" всюди, зламавши опір тих, кому вона не подобалася. Репресії охопили всі верстви і прошарки населення, окрім військових, яких Великий Мао, вочевидь, боявся. За офіційною китайською статистикою, репресували понад 121 млн осіб. Криваві розправи відбувалися по всій країні.

Як свідчить історія, соціалізм в Азії, зокрема в Китаї, набув ще "довершеніших" форм, ніж у Європі. І річ не в чисельності "жертв соціалізму", а в його тотальності. Мао Цзедуну, Кім Ір Сену (Північна Корея), Пол Поту (Кампучія) вдалося досягти в повному розумінні слова абсолютного контролю над суспільством, побудувати соціалізм за моделлю, змальованою в аятиутопії Дж. Оруела "1984". Було створено не тільки тотальний репресивний апарат, але й суспільство тотального соціалізму, яке переслідувало не просто "ворогів народу", але й тих, хто виявляв недостатню комуністичну істерію. Свою роль відіграла цивілізаційна специфіка, зокрема азіатська концепція особистості, а саме: відсутність її суверенітету; інтегрованість особи в державу; безумовний примат усіх структур, що стоять вище, - сім'ї, виробничого осередку, партії, держави. А ідеї соціалізму до цього є дуже близькими.

Як колись Цінь Ші Хуанді, Мао Цзедун дуже не хотів помирати, увесь час шукаючи "засоби вічного життя", проте 9 вересня 1976 р. в Пекіні на 83 році він помер. Зараз ставлення до Великого Мао аж ніяк не зневажливе. Його тіло в кришталевій труні лежить у мавзолеї, розташованому на головному майдані Тяньаньмень, "аби десять тисяч поколінь могли його побачити". Кожного ранку на тлі його портрету піднімається червоний державний прапор, і цей ритуал транслюється на всю країну по каналах центрального телебачення. Офіційно визнано, що в його діяльності лише 30 % було негативного, а 70 % - позитивного. Мільйони жертв списують на його оточення, а в провину самому Мао їх не ставлять. Він вважається "батьком нації". Його особливо шанують за "безкорисливість", хоча йому не потрібні були гори золота, так як у покорі перебувала величезна країна. Багато хто з китайців, особливо старших поколінь, вважає, що за часів Мао Цзедуна панував порядок, люди жили бідно, однак чесно. А китайська молодь, що не знає про черги та продуктові картки, пишається своїм минулим і Мао, який "відновив" велич Китаю, сказавши "ні" ворожому Заходу і тодішньому "пихатому" Радянському Союзу.

Після смерті Мао Цзедуна повернувся з вигнання Ден Сяопін - видатний політичний діяч, який увійшов в історію Китаю як "батько реформ". Саме він був ініціатором нового курсу, прийнятого у 1978 р. на III Пленумі ЦК КПК одинадцятого скликання під назвою "соціалізм із китайською специфікою". Сам Ден Сяопін керувався давньою китайською приказкою: "Не має значення, біла кішка або сіра. Головне, аби вона ловила мишей". Можна припустити, що одним із важелів, які сприяли успішному розвитку країни, від того часу стала відмова від безумовного слідування апріорним ідеологічним догматам. "Батько реформ" поклав край дискусіям партійних теоретиків щодо винятково капіталістичної природи ринку. Було визнано, що ринкова економіка може бути як капіталістичною, так і соціалістичною. Тому судити про ефективність і корисність тих чи інших реформ слід не за тим, наскільки вони відповідають якимось абстрактним ідеалам, а наскільки вони наближають розв'язання конкретних завдань у межах загальної раціональної стратегії. Звідси мірилом наступності перетворень стала їх економічна ефективність, тоді як ідеологічний чинник ставився на друге місце.

У зазначеному гаслі також виявляється цивілізаційний аспект тих реформ, які були започатковані в 1978 р., продовжуються досі і наслідки яких вражають світ. З відсталої аграрної краї ни КНР перетворюється на одного з міжнародних лідерів, маючи найвищі темпи економічного зростання і за обсягами виробництва посідаючи друге місце після США. Головний фактор успіхів полягає в тому, що китайці продемонстрували підхід, який, з одного боку, бере все найкраще, що напрацьовано іншими народами, а з іншого, ураховує власний культурно-історичний досвід, ретельно відбираючи все те, що може принести користь для розвитку держави. Опора на традиції, прив'язка проведення реформ до цивілізаційних основ роблять політику перетворень прийнятнішою для суспільної свідомості, посилюють стабільність у проведенні трансформаційного курсу. Саме це забезпечує успішність модернізації, яка не менш важлива зараз і для України. У Китаї відбувається синтез принципів західної техногенної культури зі східними духовними традиціями за умов збереження національної культурної ідентичності і цивілізаційної самобутності. Давня китайська мудрість учить: "Якщо світ змінюється - змінюйся разом із ним". Китайська цивілізація відрізняється високою мірою самоідентичності і гомогенності в поєднанні зі здатністю до навчання, самооновлення, адаптації до нових умов. Принцип хуасі ("перетравлення") або китаїзації іноземного і зараз є важливим принципом сучасного Китаю. Парадокс полягає в тому, що його давні традиції стали основою теперішнього прориву.

Як свідчить тисячорічна історія, специфіка кожної цивілізації визначається насамперед її духовною основою, у центрі якої

- релігія. Для Китаю величезне значення мали три віри: конфуціанство, даосизм і буддизм. Проте першість, незаперечно, - за конфуціанством. Це - основа усього китайського способу життя, принципи організації китайського суспільства, квінтесенція самої китайської цивілізації. Як у стародавньому, так і в новітньому Китаї конфуціанство виконує роль своєрідного регулятора життя. Конфуцій (Кун-цзи - "учитель Кун", який жив у 561- 479 рр. до н. е.) учив: щоб досягти щастя, добробуту й гармонії у суспільстві, щоб кожна людина могла сподіватися на безсмертне існування її душі на Небі, кожен індивід і все суспільство мають ставитися до життя згідно з їхнім Дао й законами, встановленими Небом. Як дізнатися про ці закони? Конфуцій стверджував, що вони збереглися в традиційній китайській сім'ї. І для загального блага їх слід поширити на все суспільство і на державу: правитель

- це батько в сім'ї і має поводити себе по-батьківськи у ставленні до підданих, а чиновники - то старші сини з відповідними правилами поведінки. Таким чином, і в родині, і в державі має зберігатися сувора ієрархія у стосунках. Людина сприймалася крізь призму виконання нею численних правил. Дотримуватися лі (норми і правила) означало "зберігати обличчя", а відтак і свій статус у суспільстві. Порушення лі було рівноцінним "втраті обличчя" і статусу. Також на перший план висувалися сінь - відданість (підданих - правителю, підлеглих - начальнику, дітей

- батькам) і чжи - знання, що закарбувалося в надзвичайно шанобливому ставленні китайців до освіти. Отже, у конфуціанстві основне місце займають питання етики, моралі і моральності, що визначає особливості менталітету.

Одним із характерних моментів конфуціанського вчення і пов'язаних із ним уявлень про суспільство є ієрархічність. Упевненість у тому, що суспільство і держава є строго ієрархічною пірамідою, є міцною в Китаї і нині. Іерархічність тісно пов'язана із конформізмом. Ці феномени багато в чому сприяли китайському економічному зростанню. Дисциплінованість, готовність китайців без ремства, покірно зносити складнощі, без суперечок виконувати накази стали тими чинниками, що забезпечили і політичну стабільність, і високу виробничу дисципліну, які були вкрай необхідними в період швидкої перебудови економіки КНР, що, у свою чергу, залежало від наслідування закордонних технологій і створення сприятливого інвестиційного клімату.

Китайцям притаманний етатизм - особливе ставлення до держави, якає, на їх думку, найвищою цінністю. Держава сприймається не як щось вороже, відокремлене від людини, що є характерним для ліберального світогляду Заходу, а як природна сила, яка здатна захистити свого громадянина. Для виконання офіційних наказів владі не потрібно докладати значних зусиль, хоча вона і володіє потужним апаратом примусу. Показовим е той факт, що 70 % людей, яких страчують у сучасному світі, припадає на Китай. Смертна кара передбачається за широке коло злочинів: від пограбування через Інтернет до крадіжки велосипеда або браконьєрство. Втручання держави в найрізноманітніші сторони життя вважалося не тільки припустимим, а й благотворним. Це стосується і демографічної політики, коли держава визначає, скільки дітей повинна мати родина, й економіки, коли держава здійснює контроль за сучасними ринковими процесами в країні. Учення Конфуція, таким чином, служило зміцненню поваги громадян до влади і підтримки ними влади в розв'язанні завдань добробуту народу.

Конфуцій вимагав від правителя проводити у ставленні до народу "великодушну" політику, тобто малося на увазі надання народу певних матеріальних благ. Він учив, що спочатку людей слід зробити заможними, а потім виховувати їх. На його думку, колі в державі буде достатньо їжі і зброї, тоді народ довірятиме правителю, що й стане запорукою ефективного його (народу) використання. Звідси випливає важлива вимога до правителя: "цінувати народ". Водночас дуже актуальним виявилося конфуціанське трактування людських ресурсів, говорячи сучасною мовою, як вирішального фактора економічного прогресу. Проте для Мао Цзедуна магістральний шлях полягав у максимально широкому усуспільненні праці і побуту "народних мас" села і міста, у відстороненні їх від дріб'язкових індивідуалістичних турбот і концентрації зусиль на безпосередньому творенні всезагального блага. Цей шлях призвів до грандіозних провалів, голоду і руїни, що на десятиріччя дезорієнтувало суспільне життя в країні. Ден Сяопін та його послідовники зважили на уроки поразок і заради досягнення загальнонаціональних цілей вирішили спиратися переважно на особистий і приватний інтерес. "Звільнення свідомості" дозволило відмовитися від тотального одержавлення господарського життя суспільства й узяти курс на створення життєздатнішої та динамічнішої економіки, у якій співіснують та розвиваються різні форми власності: державна і приватна, колективна й індивідуальна.