Тема 6: Фінансово-кредитна система

План

1 Суть та функції фінасів

2. Державний бюджет. Бюджетний дефіцит і державний борг

3. Фіскальна політика держави. Податки та їх види.

4. Кредит: суть, види, форми і функції.

1. У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД). Фінанси, таким чином, безпосередньо пов'язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм. Об'єктивна необхідність фінансів заключається в тому, що незважаючи на те, що існування фінансів безпосередньо пов'язане з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби суб'єктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність. Наявність різних потреб у суб'єктів ринкового господарства зумовлює виникнення різних видів фінансових зв'язків.

Види фінансів:

1. Державні: загальнодержавні; регіональні; муніципальні; фінанси державних підприємств; фінанси державних установ та організацій, що здійснюють некомерційну діяльність.

2. Громадських об’єднань: різних спілок; політичних партій; громадських рухів; спеціальних цільових та благодійних фондів.

3. Приватні: фінанси приватних підприємств та корпорацій; фінанси комерційних установ та організацій; фінанси домогосподарств.

Державні фінанси — особлива сфера розподільчих відносин, пов'язана з первинним і вторинним розподілом та використаням ВВП з метою утворення фонду грошових засобів, необхідного для здійснення державою покладених на неї функцій.

Такі грошові засоби набувають форм:

– державного бюджету;

– регіональних бюджетів;

– місцевих бюджетів;

– спеціальних фондів;

– фінансів державних підприємств.

Роль фінансів визначається тим що, завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску суб'єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім'ї, економічний і соціальний клімат підприємства, відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві.

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворюють фінансову систему країни, яка складається з:

– Фінансів держави різних видів

– Фінансів підприємств, установ, організацій

– Фінансів громадських організацій

– Фінансів домогосподарств

– Позабюджетних цільових фондів (пенсійні, соціального страхування, приватизації, тощо)

2. Найважливішою ланкою фінансової системи держави є державний бюджет, який можна визначити таким чином:

– головний фінансовий план держави;

– найбільший централізований грошовий фонд, що перебуває у розпорядженні уряду;

– грошове вираження збалансованості надходжень та видатків до державної казни за певний період.

Функції державного бюджету:

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за допомогою податків та інших джерел, які мають допоміжний характер, частини доходів громадян, підприємств, установ, організацій для утримання державного апарату, виробництва суспільних благ.

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що акумульовані в державному бюджеті грошові засоби уряд використовує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток.

Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу (обмежувальну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо.

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

– податки;

– відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

– державна позика (внутрішня та зовнішня);

– емісія грошей;

– продаж державного майна (приватизація).

Форми виплат із державного бюджету:

– асигнування — видатки на утримання підприємств та установ;

– субсидії — державна допомога організаціям, установам, громадянам;

– субвенції — державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

– дотації — допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою підтримки.

Надання бюджетних засобів підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені бюджетом, називають бюджетним фінансуванням.

Бюджетна система України — це сукупність бюджетів різних рівнів: державного; бюджету Автономної Республіки Крим; обласних; бюджетів міст Києва та Севастополя; міських бюджетів; районних; районних бюджетів у містах; сільських та селищних.

Консолідований бюджет — це об'єднаний бюджет центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

За станом розрізняють державний бюджет:

– нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені;

– дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

–профіцитний, коли доходи перевищують видатки.

Чи може держава витрачати більше, ніж вона має? Так за цих умов держава вдається до проведення додаткової грошової емісії, що є суто інфляційним чинником, або застосовує інше джерело фінансування бюджетного дефіциту — позику.

Насправді не всякий дефіцит державного бюджету є небезпечним. Якщо він не перевищує 2—3 %, він не є небезпечним; якщо ж він перевищує 5 %, існує загроза інфляційних явищ в економіці (абсолютно неінфляційних чинників фінансування державного бюджету немає).

В Україні виникло явище прихованого бюджетного дефіциту, яке проявилося у невчасному та (або) неповному фінансуванні бюджетної сфери економіки. Таким чином, уряд скорочував видатки, зменшуючи відкритий дефіцит бюджету.

Причини бюджетного дефіциту:

– спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

– збільшення державних витрат на розвиток військово-промисловогоко мплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

– значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;

– зростання витрат на утримання управлінського апарату;

– непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

Заходи щодо зменшення бюджетного дефіциту:

– перехід від фінансування до кредитування;

– ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

– зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

– реформа системи оподаткування.

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає.

Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження економічного буму, за яким неминуче наступає економічний спад. Балансування бюджету, таким чином, здійснюється не щорічно, а залежно від фази ділового циклу.

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний борг. Державний борг існує у двох формах:

– внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;

– зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

Вплив державного боргу на економіку:

– позитивний – у фазі економічного спаду використання державних запозичень стимулює споживчий попит, збільшує рівень зайнятості населення, сприяє зростанню рівня доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання;

– негативний – витіснення приватного капіталу, що обмежує економічне зростання, спричиняє до перерозподілу доходів на користь власників державних облігацій, зменшення обсягу споживчого попиту, збільшення податків для обслуговування державного боргу, перекладання відповідальності за погашення боргових зобов'язань на майбутні покоління тощо.

3. Фіскальна політика – це бюджетно-податкова політика держави, яка спрямована на стабілізацію економіки. Вона має два напрями:

- податкова політика;

- політика витрат з державного бюджету.

Головним джерелом доходів держави є податки. Податки – обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків безпосередньо пов'язані з функціями фінансів. Існують такі функції податків:

Фіскальна – централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби.

Розподільча – перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами.

Регулююча – вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників Елементи системи оподаткування:

– суб'єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

– об'єкт оподаткування – кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база – це грошова сума, з якої вилучається податок;

– джерело оподаткування – дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню.

Джерело та об'єкт оподаткування взаємно пов'язані, оскільки власне дохід є джерелом сплати податку. Так, якщо оподатковують власне дохід або майно, що забезпечує дохід, ці два елементи взаємопов'язані. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу, такий взаємозв'язок втрачається.

Податкова ставка (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування.

Податкова ставка може існувати в таких формах:

– середньої податкової ставки – відношення обсягу податків до величини доходу, що підлягає оподаткуванню;

– граничної податкової ставки – відношення приросту податків до приросту доходу, що підлягає оподаткуванню;

– податкові пільги – звільнення від податків або зменшення податкових ставок.

Класифікація податків:

1. Залежно від рівня державних структур:

– загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

– місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління);

2. За об'єктом оподаткування:

– податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

– податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

– податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

3. За методом стягнення:

– розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями, і, нарешті, між окремими платниками;

– окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі розмір податку для кожного платника.

Розрізняють такі форми податків:

Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу (податок на прибуток, податок на землю, податок на майно, тощо).

Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу: ПДВ, акцизні податки, мито на іноземну продукцію тощо.

Методи оподаткування:

– пропорційне оподаткування — не враховує диференціації доходів при встановленні податкової ставки;

– прогресивне оподаткування — середня ставка прогресивного податку зростає в міру збільшення доходу; платник податків сплачує не тільки більшу суму податку, а й більший відсоток (частку). Прогресивне оподаткування справляє найсильніший тиск на осіб з високими доходами;

– регресивне оподаткування ґрунтується на зниженні ставки податку в міру зростання доходу. Такий метод оподаткування вигідний для осіб із високим рівнем доходів, але вразливий для дрібних платників податків.

Фіскальна політика – це особливий вид стабілізаційної політики держави, який полягає у свідомому маніпулюванні державним бюджетом в цілому, державними витратами і податками в цілях змінення реального обсягу виробництва, зайнятості, контролю над інфляцією, стимулювання економічного росту. Фіскальна політика формується парламентом країни, який затверджує державний бюджет, а реалізується урядом і, в першу чергу, міністерством фінансів.

До інструментів фіскальної політики відносяться: доходи та видатки державного бюджету, дефіцит державного бюджету, державний борг.

Сучасна економічна наука, в залежності від характеру використання прямих і побічних фінансових методів, розглядає два види фіскальної політики: дискреційну і недискриційну (автоматичну).

Дискреційна фіскальна політика засновується на жорсткому втручанні держави в економіку, коли уряд приймає рішення про зміну податків або витрат з бюджету.

Недискриційна фіскальна політика базується на дії “вмонтованих” в економіку стабілізаторів, які не вимагають втручання уряду в короткостроковому періоді.

Дискреційна фіскальна політика держави може бути такою, що стимулює або стримує зростання обсягів виробництва в залежності від фази економічного циклу, тобто поділяється на стимулюючу і стримувальну.

Стимулююча фіскальна політика використовується урядом в період економічного спаду та кризи і полягає у зростанні державних видатків на підтримку економіки (державних закупок і інвестицій) та зменшенні податкового тиску шляхом зниження податкових ставок або відміни деяких податків. Така політика неминуче призводить до дефіциту державного бюджету, що породжує зростання державного боргу, емісію грошей і, відповідно, інфляції.

Стримувальна фіскальна політика традиційно використовується урядом в умовах економічного піднесення, що супроводжується інфляційними процесами, і направлена на обмеження, зменшення обсягів виробництва, передбачає зменшення державних витрат і зростання податкових ставок, введення нових податків. Результат стримуючої фіскальної політики – ліквідація надлишку держбюджету та зниження обсягів виробництва. Проведення стримувальної фіскальної політики в умовах спаду виробництва призводить до ще більшої економічної кризи, але знижує інфляцію і державний борг.

При недискриційній (автоматичній) фіскальній політиці стабілізація економіки може бути досягнута і без значного впливу держави, за рахунок внутрішніх можливостей економіки. В якості вмонтованого стабілізатора виступає податкова система. Податки представляють собою зменшення потенціальної купівельної спроможності, так званий «витік з економіки». У період зростання обсягів виробництва податкові надходження збільшуються за рахунок підвищення ділової активності, доходів населення та, будучи витоком, стримують подальше зростання. При падінні виробництва податкові надходження знижуються, купівельна спроможність зростає, збільшується обсяг виробництва.

4. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента). Рух позичкового капіталу називають кредитом.

Кредит – це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка.

Джерелом кредитних ресурсів є:

1. Грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообороту промислового та торговельного капіталу.

2. Рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.

3. Грошові доходи і заощадження приватних осіб.

Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні – з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту.

Принципи функціонування кредиту:

- Обов'язковість повернення кредиту. Тимчасове вивільнення грошових засобів робить можливим тільки тимчасове кредитування їх і передбачає обов'язкове повернення кредитних ресурсів.

- Платність. Платою позичальника за право тимчасового використання не свого (позиченого) капіталу є позичковий процент, який є для нього витратою. Для кредитора ж процент за кредит є платою за те, що він ризикує своїм грошовим капіталом, який надає в позику.

- Строковість. Позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою.

Історично першою суспільною формою кредиту вважають лихварський капітал. В умовах розвиненої ринкової економіки впродовж тривалого еволюційного розвитку кредит набув найрізноманітніших форм.

За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють такі види кредиту:

1. Комерційний кредит — надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Інструментом комерційного кредиту є вексель. Останній може набувати форм простого (видається позичальником на ім'я кредитора із зазначенням місця та часу видачі векселя, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного векселя, або тратти (письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату певної суми третій особі або пред'явнику). Особа, що видає переказний вексель, називається трассантом, а особа, на користь якої виписана тратта.

Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку. Величина позичкового відсотка за комерційний кредит нижча від банківського; входить у ціну товару та суму векселя.

2. Банківський кредит — найпоширеніша форма кредиту. Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал. Кредитором є банк, є позичальником – домогосподарства, підприємницький і державний сектор.

Мета банківського кредиту – отримання прибутку з позик. Банківський кредит не має цільового обмеження. Банківський кредит — це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка.

3. Споживчий кредит — надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування (холодильників, пральних машин, телерадіоапаратури, меблів, автомобілів тощо).

Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного (купівля товарів у розстрочку) та банківського (грошова позика в банку для купівлі товарів довгострокового використання). Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.

4. Іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпотечні банки під заставу нерухомого майна. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втрачає заставлене нерухоме майно, і воно переходить у власність банку.

5. Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду.

6. Ломбардний кредит — короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається своєчасно зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в строк, правовласності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, утримує суму боргу та відсоток. Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.

7. Державний кредит — система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами — з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.

8. Міжнародний кредит – це рух міжнародного капіталу, наданого державою, банком, іншою юридичною чи фізичною особою однієї країни іншій країні, банкові, юридичній чи фізичній особі іншої країни на певний строк на умовах повернення та платності.

Кредиторами і позичальниками можуть також бути міжнародні організації (МВФ, МБРР та ін.), регіональні об'єднання держав (ЄБРР), асоціації виробників та експортерів товарів.

9. Кредит "стенд-бай" – надається країнам – членам МВФ для визначених МВФ цілей на підставі угод "стенд-бай" терміном до 12 місяців, а в окремих випадках до 30 років. За цією угодою країна — член МВФ має право придбати в МВФ іноземну валюту в обмін на національну в межах попередньо обумовленої суми на визначений угодою термін.

Функції кредиту:

Перерозподільча — кредит забезпечує акумуляцію тимчасово вільних грошових ресурсів домогосподарств, підприємницького та державного сектору, перетворюючи їх у позичковий капітал, який завдяки використанню численних форм кредиту перерозподіляється на користь тих суб'єктів, які мають тимчасову потребу використання запозичених грошових засобів.

Емісійна функція виявляється у створенні нових платіжних засобів кредитними установами.

Економія витрат обігу завдяки тому, що кредит суттєво прискорює швидкість обороту грошових ресурсів і здешевлює обслуговування грошового обігу.