Самобутність подолян

Поділля – історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра та Південного Бугу. Предки сучасних подолян почали заселяти ці території в четвертому-третьому тисячолітті до нашої ери. Пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава, навколо якої з часом виросло місто Кам’янець-Подільський.

Самобутня культура цього народу зазнала безліч впливів: і росіяни-старовіри, і поляки, і євреї, і вірмени додавали щось у неї. Тому й можна зустріти в цих місцях католицькі костели, православні храми, мусульманські мінарети. Уся еклектичність культурних традицій подолян, як у дзеркалі, відбивається в їхній декоративно-прикладній творчості, а саме: гончарстві, ткацтві, вишивці, лозоплетінні тощо.

Традиційний одяг подолян яскравий, прикрашений вишивкою та мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукава яких вишиті мудрими візерунками, відомі далеко за межами України.

Мазані стіни подільських хат злегка підсинені. Окремі фрагменти підведені коричнево-червоною глиною, а внутрішній інтер’єр щедрий на прикраси.

До речі, у стародавніх подолян був поширений культ землі: копати, бити її без потреби вважалося неприпустимим. Також вони вірили, що чудодійна сила землі зцілює від ран і що рідна земля як амулет здатна захистити солдата від кулі ворога.

За «UAMODNA» (170 слів)

Українська хата

Традиційне українське житло – хату – недарма порівнюють із сонцем, навколо якого обертається весь світ національних традицій і звичаїв. Її конструкція – справжній солом’яно-глиняний шедевр, що досяг досконалості за багато століть.

Залежно від регіону й особливостей місцевого клімату матеріали для зведення стін могли використовуватися якнайрізноманітніші, а саме: дерен, земля, глина, змішані з різаною соломою, а також очерет, хмиз, колоди тощо.

Незважаючи на місцеві розходження, українські хати зазвичай мали однакове планування: складалися з трьох ізольованих одне від одного приміщень. Ліжко, мисник, стіл під іконами на покуті, лави вздовж стін – усі ці предмети побуту були обов’язковими для оселі. Ікони прикрашали засушеними духмяними квітами: чорнобривцями, волошками, гвоздиками, барвінком – і драпірували полотняними, власноруч вишитими господинею рушниками. Піч розмальовували традиційними символами – оберегами.

Неодмінним атрибутом української хати була дерев’яна, прикрашена орнаментами скриня. Часто на ній малювали козака Мамая, який був, мабуть, найулюбленішим героєм українського фольклору. У скринях зберігали святкове вбрання та повсякденний одяг, вінки, рушники, прикраси, а в прискринку (маленькій шухлядці вгорі, уздовж бічної стінки) – різноманітне зілля, яке, як вважали, мало цілющу силу.

За А. Клімовим (165 слів)

Обереги

З давніх-давен одяг був для людини своєрідним оберегом, адже захищав її від холоду та спеки, а ще, як казали, від зла та біди. Наприклад, сорочка з вишитими коміром, низом, манжетами рукавів ніби обрамляла тіло та оберігала його. До речі, це стосувалося і головного убору: наші предки вважали, що вінок, хустка чи шапка – це посередники між людиною та вищим, небесним світом. Зображення кола було магічним знаком, символом сонячного світила. Саме тому споконвіків дівчата пов’язували навколо голови стрічку. Оберегом для давніх людей був і пояс. Для хлопчиків, яким виповнилося три роки, проводили спеціальний обряд «зав’язування пояса». А про людину, яка поводиться негідно, у народі кажуть: «Він зовсім розперезався!»

Могутнім оберегом завжди вважали вінок. Традиційно він налічував дванадцять квіток. Кожна з них мала своє значення: безсмертник символізував здоров’я, барвінок – життя та безсмертя людської душі, яблуневий і вишневий цвіт – материнську любов, ружа, мальва та півонія – віру, хміль – гнучкість і розум. Різнокольорові стрічки теж розташовувалися в певному порядку. Наприклад, світло-коричнева завжди була посередині, бо символізувала землю.

За календарем (162 слова)

ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ

Витоки писемності

Батьківщиною слов’янської абетки, як відомо, стала одна з найдавніших європейських держав – Болгарія. Саме там, на її Балканських високогір’ях, у долинах Тракії знайшли собі притулок і захисток мудрі вигнанці – учні Кирила і Мефодія. Вони продовжили велику освітню місію братів, не дали згаснути духовному вогнищу.

Писемність – очі людини. А вони мають бути проникливими, тобто дивитися на світ, бачити його очима і предків, і наступних поколінь. А для цього потрібно знати все: витоки своєї духовності, і свою історію, і свою культуру.

Писемність – це наше духовне тисячолітнє надбання. І майстри слова, письменники-класики та сучасні творці додають до цього мистецького океану і свою частку. Вони, охоронці життя, його співці, у всі часи поповнювали скарбницю людської духовності здобутками поезії, прози, драматургії, публіцистики тощо.

Писемність допомагає нам творити майбутнє, пізнавати та утверджувати сучасну культуру, зберігати на віки вічні минуле. Писемність – це творчість, а творчість споконвіків поруч з народом. Писемність, література – це розмова людини з собою, зі своєю суттю, зі світом. Ця розмова обірветься лише тоді, коли зникне сама людина.

За М. Сингаївським (162 слова)