Мовознавство, або лінгвістика

Люди, які не одержали гуманітарної освіти, часто не знають, що вже 200 років існує наука про мову людини, мови різних національностей, народностей і племен, про усне та писемне мовлення. Передовсім пояснимо, як слід розуміти те, що мовознавство – це одна з гуманітарних наук. ЇЇ ще називають лінгвістикою.

Усі науки, які зараз існують, можна поділити на ті, предметом вивчення яких є природа, та ті, предметом вивчення яких є людина, суспільство, людська культура в усіх її багатоманітних виявах. Ці науки про людей прийнято називати гуманітарними. До цієї групи належать такі науки: історія, філологія, мовознавство, літературознавство, мистецтвознавство тощо.

Мовознавство та літературознавство часто об’єднують під однією назвою – філологія. Це давньогрецький термін, значення якого можна розуміти як науку про різні вияви людської мови, як усної, так і писемної. Потрібно сказати: поділ усіх наук на дві частини дуже умовний і не відбиває справжнього стану предметів дослідження, тому що всі науки так чи інакше пов’язані між собою та взаємозумовлені одна одною.

За О. Білецьким (154 слова)

Рідна мова

Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою. Виплеканою, подарованою нам на віки вічні, щоб берегли, щоб леліяли, щоб розвивали далі.

Слова можуть об’єднувати та роз’єднувати, але та сила, яка єднає, у стократ дужча. Усього-на-всього одне промовлене слово часто може змінити все. У нашого народу немає скарбу більшого, як його мова. І коли є загроза хоч дещицю цього скарбу втратити, нас проймає тривога. Як матір за рідну дитину, як дбайливого господаря за чистий лан. Маємо зробити все для того, щоб не згорнулися крила, щоб не обірвалася золота нитка, яка веде з давніх-давен у наші дні.

Слова – це ті ж зернини, що впали в родючу землю, це хліб наш насущний, без якого немислиме саме життя.

Слова – це крила ластівки, вона їх не почуває, але без них не може злетіти. Слова, сказані й не сказані ще ніким, живуть у душі народу.

Свято української мови – це ствердження життєдайності рідного народу, його вільного розвою, його безсмертя в майбутньому.

За Ю. Мушкетиком (162 слова)

Українська мова (підвищена складність)

Українська мова вабить мене не тільки як письменника, вона дивує й захоплює. Перш за все вражає її синонімічне багатство, різноманітність діалектних форм, її ясна та повноголоса тонічність, її дивовижна безмежність.

Українська мова для мене – це море, у якого немає дна й берегів і яке настільки багатоманітне й невичерпне, що ніколи не встановити межі при пізнанні її феномена. Вона може звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому й найвишуканіше, нею легко передавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелектуального мислення і творення.

У неї рухомий наголос, її важко загнати в канонічні форми граматичних догм. Вона жива, мінлива, плинна та не одновимірна. Усі погодяться: словниковий запас української мови просто незміренний. До речі, на основі її гарно творяться нові слова – неологізми, бо вона не бажає носити на собі мундир канонічності, отже, має найбільшу перспективу розвитку в часі.

Споконвіків вона дивує, вражає і зараз, гармонійно поєднуючи в собі пласти архаїчні та модерні. З нею просто і надійно, бо ця мова – душа моєї нації.

За В. Шевчуком (159 слів)

Доля мови

Сотні невільничих літ, упродовж яких жорстоко знищували культуру українського народу, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб витворилася універсальна мова, спричинили деформацію всіх сфер життя великого європейського народу.

Великої наруги зазнала мова, яка є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення та світосприйняття, важливим показником життєздатності та духовності.

Українську мову офіційно забороняли укази Петра Першого, Валуєвський циркуляр, Емський указ, оголошували вигаданою німцями, уважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на хлопську, призначали її тільки для домашнього вжитку.

Щодо нашої мови планово проводився лінгвоцид, тобто продумане тотальне винищення мови. Розхитувалася її мікросистема, утрачалася імунна здатність збереження стійкості норм. Витворився своєрідний різновид мови, який дістав назву «суржик». На його позначення поширилися сполучення «недорікуватий суржик», «убогий суржик». Довільно змішуючи слова української та російської мов, відмінюючи їх за зразком російської, утворюючи фрази всупереч моделям рідної мови, її носій мимоволі стає «напівмовним», приймає мовний покруч.

За О. Сербенською (154 слова)

Етикет розмови

Правила етикету з’явилися в глибоку давнину як розумні форми спілкування. Та й досі істинним є твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять людську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато, Наприклад, у Стародавньому Китаї їх налічували близько тридцяти тисяч.

У кожного народу свої правила та традиції, зумовлені багатьма факторами: національною історією, психологією, політичним устроєм країни тощо. Законодавцями етикету вважають англійців, які стверджують: справжня ввічливість усюди однакова, а вишукані манери породжуються здоровим глуздом і добросердністю. Зрозуміло, важко перелічити всі життєві ситуації, у яких може опинитися людина.

Звичайно, дотримання етикетних норм пов’язане із загальною культурою людини, її самоусвідомленням, самоповагою та мірою шанобливого ставлення до інших. Запорукою дотримання приписів етикету є самоконтроль. У ході розмови треба повсякчас пам’ятати про необхідність контролю за всім: жестами, і інтонацією, і тоном. Украй важливо володіти вмінням добирати продумані, відповідні до ситуації слова. До речі, є перевірене часом слушне правило: немає напоготові доречної відповіді – краще промовчи. Як стверджують філософи, потрібно навчися уважно слухати,спокійно відповідати та припиняти розмову, коли нічого більше сказати.

За О. Корніякою (166 слів)

ПРИРОДА

Бабине літо (підвищена складність)

Осінь прийшла, чарівниця осінь! Птахи турбуються, нервують, коли-не-коли щось скрикують. Час їм у далеку дорогу збиратися. А жовтогаряча, розцяцькована безліччю барв осінь уже їде на рудому коні. Десь-не-десь стоять ніжно-бурштинові берези, коричнево-жовті шати приміряють верби, міддю переливаються дуби… Осінь, чарівниця кольорів, і вересень, її вправний учень, швидко малюють декорації до прощального грандіозного карнавалу природи, чарівного балу падолисту, увертюра якого вже бринить у повітрі.

І раптом літо, згадавши, як добре йому було, прокидається з невчасно розпочатої сплячки, розливає сонце над нивами та лісами. І спалахує навколо бабине літо! Бузкова герань, гнучкі петрові батоги, жовті кульбабки, білосніжні ромашки – усе знову квітне, сподіваючись на тепло. Удруге вбирається у весільний одяг глуха кропива, червоніють навіть духмяні сунички. Небеса, осяяні яскравим холодним промінням, низько схиляються до справжніх осінніх квітів: жоржин, айстр, чорнобривців, сальвій. Вони будуть стояти до останнього, закриваючись пелюстками від перших, ще не дуже жорстоких морозів. Але це буде за кілька днів, усього-на-всього кілька днів, а зараз – бабине літо! Знову замайоріли в повітрі метелики, знову гудуть джмелі, знову снують до квіток ніби і не стомлені працею бджоли.

За «Народним календарем» (172 слова)

Весна

Блакитними очима дивиться мені в очі весна. Вона ще молода, ніжна, усміхається святково й чисто, у її ледь чутному диханні – збудлива таємниця свіжості, краси природи, що завжди відроджується й відроджується.

Ще недавно бігла по дніпровських кручах рудою лисицею осінь, бігла барвисто, холодним повівом несло від її прудкого руху. Так недавно дихало в мої думки студеним запахом зів’ялого листя, а вже сьогодні лагідне, напрочуд шовковисте повітря весни купає мої очі. Уся земля наче випромінює благодатну снагу, що помагає рости не тільки траві, квітам, деревам, а й мріям людським.

Стоять верби, опушені зелененьким листям, і, здається, вони чують сплески журавлиних сурем у піднебессі.

Упродовж усієї минулої зими я відчував: щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться. І тепер, коли прийшла весна, коли війнула мені в груди першими своїми, тонкими, такими пам’ятними запахами, коли все в мені помолоділо, мов вербове пагіння над дніпровською водою, то я добре знаю: очікуване прийшло, наче народжене силою мого бажання, і наймення йому – синя та золота весна на дніпрових кручах.

За Є. Гуцалом (166 слів)

Мальви

Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, пломеніють червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум’я загориться хата…

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими та темно-пурпуровими квітами. Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних високих пагіннях малинові, жовтогарячі, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті з-посеред золотого надвечір’я, тихо граючи чарівну пісню на своїх чутливих трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві палаци не могли зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір’я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який уростав у рожеву гущавину. Дівчата любили вогнисті рожі, бо й самі нагадували чимось ці квіти.

За І. Цюпою (168 слів)

Серед снігів (підвищена складність)

Там, де вчора був шлях, сьогодні без кінця-краю піниться гостроверхими переметами розбурхане снігове море. Грайливий вітер штовхає мене в плече – і я, затуляючи руками обличчя, мимоволі роблю крок, потім другий і вже не зупиняюсь. А вітер, радісно пустуючи, сипонув сніговим пилом в очі, заклубочився і десь біля лісу заплутався в тернах…

Так я брів навмання, коли-не-коли зупиняючись, аж поки не натрапив на лісосмугу. Кроків за двадцять, ніби гірлянда на новорічній ялинці, на кущах спалахували дивовижні червоногарячі троянди.

Зненацька налетів вихор, крутонув навколо них, раз у раз засипаючи снігом – і вже біла ковдра під деревами почервоніла розкиданими по ній пелюстками. Я хочу зібрати їх, але новий, ще дужчий порив вітру, немовбито кепкуючи з мене, підхоплює ці пелюстки – і зникають вони в білосніжній круговерті. Озирнувшись, раптом бачу: зовсім поряд, перетворивши голий кущ на розкішний букет, сидять червоногруді снігурі. Виходить, то вони ввели мене в оману? Ось вони – мої загублені пелюстки. Не налякані ніким птахи радіють снігу, танцюють разом із сніжинками хитромудрий танок. Недарма в народі кажуть: прилетіли снігурі – почалася справжня зима.

За К. Наріжним (170 слів)

Симфонія весни (підвищена складність)

Сади захлинаються біло-рожевим цвітом. Здається, навкруги немає нічого, крім цього неймовірного шумовиння по-весняному щасливих дерев: черешень і вишень, абрикосів і слив, яблунь і груш. А над усім цим, немов наречена в білому серпанку, гордовито підіймає заплетені в коси гнучкі віти черемшина. Скидаючи донизу пелюстки-сльози, вона ніби засніжує все довкола. Бджоли, джмелі, оси, мурахи, метелики – усе живе зібралося пити п’янкий сонячний нектар, від задоволення гуде та тріпоче крильцями та лапками.

Усе хизується пишним вбранням. Квіти навколо схожі на дитячий калейдоскоп: вони щохвилини змінюються, звеселяючи нас неймовірним багатством палітри. Навколо духмяний, утворений із безлічі складників аромат.

Надвечір барви пом’якшуються, повітря трохи холоднішає, день стихає. Але ось із куща ліщини долітає таке знайоме тьохкання солов’я. Маленька сіренька пташечка, сповнена нервової енергії, тріпоче кінчиками крилець і хвостиком, роздуває невелике горлечко, сповіщає, що вона вже вдома, уже на рідній землі. Ось пісня закінчилася, заблукала в темряві ночі. Але, відпочивши зовсім трішки, цей український віртуоз, загорнувшись у сутінки ночі, знову подарує людям вічну мелодію життя. Весна дарує нам особливий, сповнений сподівань час.

За «Народним календарем» (168 слів)

Квітка вірності – незабудка (підвищена складність)

Окраса весняної флори – незабудка, або люби-мене. Ця квітка ніжно-блакитна, мов бірюза, а серединка в неї яскраво-жовта, наче золота. Букет незабудок напрочуд гарний, а якщо розв’язати його та розкласти в глибокій тарілці з водою, то чарівність квітів значно зросте. У такому вигляді незабудки, до речі, більш довговічні: міняючи воду, їх можна свіжими зберігати протягом кількох тижнів.

Про історію її появи писали давні греки, і данці, й австрійці, і слов’яни. Існує навіть перська легенда. З давніх-давен в Англії з незабудкою пов’язане цікаве свято, на якому обирають найкрасивішу дівчину – весняну королеву. З часом свято зазнало певних змін: тепер у школах «королеву» обирають не лише за рідкісну красу, а також за успіхи в навчанні.

Кажуть, сік незабудки має властивість загартовувати сталь. Для цього розпечене лезо чи іншу сталеву річ треба опустити в нього і тримати, поки не охолоне. Загартована так зброя настільки тверда, що ріже залізо й точильний камінь. За переказами, саме таким способом виготовляли сталь для всесвітньо відомих дамаських клинків. А в Голландії із соку незабудки готують сироп – прекрасний засіб проти кашлю.

За М. Золотницьким (170 слів)

На берегах Дунаю

Широкий Дунай – повноводний, могутній, поважний…Про тихий плин його то чистої, то каламутної води давно забуті поети складали пісні, які лунають через цілі століття. Споконвіків не випити його повені, зроду-віку не вичерпати його глибин. Несе Дунай свої води до моря, пробиваючи гори, прорізаючи широкі долини. Немає йому впину, як розлогим думам поета.

Іван Петрович Котляревський часто водив напувати коня до тихого Дунаю і черпав пригорщами воду, тамуючи спрагу її прохолодою. Тоді здавалася такою прозорою глибінь, що в ній відбивалися легендарні герої, які черпали шоломом воду з Дунаю. Хотілося полинути за тим прозорим плином, побачити стародавнього Святослава, що вів бої з гордою Візантією. Він прибивав на її воротах свій щит, щоб по століттях було зручніше Сагайдачному відшукувати прокладені шляхи до цієї фортеці, яка під владою турків перетворилася на повитий невільницьким плачем Стамбул.

А коли сходились сюди побратими та співали пісні про славні свої походи, то здавалося, нібито Дунай підіймає на своїх богатирських грудах не переможених ніким воїнів, колише їхні биті хвилями та вітрами човни, що, розчісуючи прозору воду, укривають її зеленувато-білою піною.

За І. Пільгуком (170 слів)

Серед трав (підвищена складність)

Трава, яка здавалася йому раніше похмуро-сивою, гнівною під нальотами вітру, стальною, як щось неживе, тепер розступилася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, розкриваючи те, що раніше приховувала: це була її вічна, сповнена таємниць краса. Він бачив, що зверху вона суха, вицілована сонцем, легка, як подих, і чутлива, як павутиння, і колишеться навіть без вітру. А при самій землі, між тоненькими стеблинками, почепившись манісінькими світлими крапельками, притаїлись росинки та яскраво поблискують, як дрібно потовчене блискуче скло. Коли-не-коли вони спадали вниз, як не стримані кимось сльози.

Хвилинами його брав жаль – і він стримував косу. Йому не хотілося порушувати тієї затаєної при землі краси. «Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я бачу, що вся краса тут, на землі», – роздумував він, спершись на косу і схвильовано милуючись свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло біля його ніг. Духмяний аромат полин-трави паморочив голову, а жовтувато-білі пучечки деревію струшували на ноги дрібненькі пелюсточки своїх квіточок.

Потім він знов почав косити, докоряючи собі в душі за те, що він милується і все ж таки нищить цю красу.

За Г. Тютюнником (170 слів)

Жовтокоса осінь на баскім коні… (підвищена складність)

Осінь настає по-різному. Іноді за один день спалахує червоногарячим багаттям усе листя. Але частіше вона підкрадається непомітно, без галасу, без зайвої метушні. Ми не помічаємо, що день щодня стає на дві-три хвилини коротшим. Не зважаємо, що тихішими стали звичайні пташині співи. Усе нібито так, як було вчора.

Але ще два тижні тому в кронах деяких дерев зажевріли крихітні жовті, а подекуди й жовтогарячі вуглинки. Вітер роздмухував цей перший вогонь – і він перекинувся далі, освітлюючи все довкола. Від маленьких іскорок загорілося велетенське багаття – то прийшла тепло-руда осінь. В обіймах розпаленої нею ватри поступово згорає все: листя, і трави, і квіти. Чарівниця осінь огортає землю в марево туманів, які будуть змінювати важкі, розфарбовані в темні відтінки хмари. Ще час від часу простягає руки-промені сонне сонце, але літо вже полетіло у вирій разом із птахами. Усе холоднішими стають вечори та ночі, а скоро зіштовхнуть нас віч-на-віч із першими морозами.

Осінь, чародійка кольорів, швидко малює грандіозні декорації до прощального карнавалу природи, до чарівного балу падолисту.

За «Народним календарем» (172 слова)

Літнього дня (підвищена складність)

Який чарівний, який розкішний літній день в Україні! Які млосно-гарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші та спеки і блакитний безмежний океан, жагучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в ніжності. На небі – ні хмаринки. У полі – ні звуку. Усе наче вимерло. Тільки вгорі дрижить жайворонок і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю.

Ліниво й бездумно, наче гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі копиці листя, відкидаючи на інші темну, як ніч, тінь, по якій лише при дужчому вітрі порскає золото.

Угинаються від ваги плодів розлогі віти черешень, і слив, і яблунь, і груш.

Такою розкішшю сяяв один із днів гарячого серпня…Зранку шлях до Сорочинців, маленького містечка в Україні, кипів без угаву людом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. Уранці ще тяглися нескінченною валкою чумаки із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, прикрашених орнаментами і зовсім не розмальованих, поволі сунули, здається, нудьгуючи зі своєї неволі.

За М. Гоголем (163 слова)

Під осінніми зорями

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорашніх задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі, їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок.

І тепер, проживши піввіку, я згадую далекий вечірній степ, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть духмяним сіном, останній, змішаний із сумом дзвін коси.

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушують туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий-предалекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала на чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям.

І здається мені, що, минувши притемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та навпростець полями поспішаю в село додому. Оксамитний холоднуватий вечір ворушиться навколо, ніде нікого, тільки яскраво-жовтий місяць та не прикриті хмаринками зорі вгорі.

За М. Стельмахом (173 слова)

Символ вірності (підвищена складність)

У нас, в Україні, їх називають по-різному, а саме: білими птахами з чорною ознакою, буслами, чорногузами, чугайстрами, бузьками, але найчастіше – лелеками. З давніх-давен шановані вони за подружню вірність і довірливість до людини. Ці птахи турботливо ставляться до своїх нащадків, раз у раз повертаючись у гніздо з різноманітною їжею, лише коли-не-коли відпочиваючи.

Про те, як з’явилися лелеки, існує цікава легенда. Кажуть, рятуючись від вселенського потопу, славнозвісний Ной поселив у свій ковчег багато пар різноманітних тварин. Коли вода пішла із земної твердині, вони знову почали розмножуватися. Але Богу не сподобалися жаби, ящірки, слимаки, змії, які, на його думку, спотворювали обличчя створеного ним світу. Тому одного разу він, піймавши всіх цих тварин, зав’язав їх у мішок і доручив одному чоловікові втопити лантух у болоті. А ще суворо наказав не розв’язувати та не зазирати всередину.

Але чоловік не послухав, розв’язав – і сталася біда: усі бранці швидко повтікали та поховалися. Розсердився Бог і сказав: «Бути тобі птахом, доки не збереш докупи всю цю нечисть!»

От і виконує чорногуз завдання, сподіваючись знову стати людиною.

За «Народним календарем» (170 слів)

Біле свято навкруги (підвищена складність)

Кожного року зустрічаємося із груднем, а він дуже часто не схожий на інші зимові місяці. То суворими морозами лякає і довгу-предовгу ніч так настудить, що ранком повітря обпікає обличчя і руки. То у відлигу впаде, стане мокро-брудним, дощовитим, туманним…І стає зима непоказною, начебто Попелюшка. Губить десь свій сніжно-білий серпанок…

Але врешті-решт зима виправляє свою помилку – і ось уже на порозі справжній січень. Він, як правило, приходить в Україну з щедрими снігами-заметілями, сильними вітрами, білосніжними сувоями перемотує все навкруги: дерева, і поля, і ріки, і будинки, і навіть людей. Здається, так буде завжди. Але січень – голова року і вже зими середина, тому щодня влада темряви буде скорочуватися на дві – три хвилини.

Кажуть, у січні не до подорожей. Не вірте! Зима – чудова пора. Вона прекрасна своєю стриманістю, її кришталева мовчазність викликає найрізноманітніші асоціації. Дерева, прикрашені химерною памороззю, схожі на вигадливі гребені морської піни, а присипана снігом покірна земля вже прислухається, сподіваючись почути перші звуки весни.

Січень – до всього року заспів. З давніх-давен люди, вірячи, що перший день нового року визначає подальшу долю на весь рік, бажали один одному добра, здоров’я та щасливої долі.

За «Народним календарем» (178 слів)

Зоряна заметіль (підвищена складність)

Щось відбувалося в нескінченності неба. Спочатку воно де-не-де стало плямистим, потім потемніло, обважніло, його свинцевий відтінок набув бузково-синього кольору, а ще згодом на нього ніби чорну завісу накинули. То, як казала мені в дитинстві моя бабуся, Дід Мороз жартувати почав, якісь хитромудрі витівки йому в голову навернулися.

Дійсно, за півгодини з небесного кожуха Діда Мороза посипалися вниз пір’їни. То було справжнє диво: у високості народжувалися дрібні крупиці льоду, обростали колючками кристалів, важчали й падали донизу. Від вологого повітря землі на них виростали крильця, вусики – і ось уже ті краплинки стали схожими на витончених метеликів, які закружляли над будинками, і дорогами, і деревами, чіпляючись за гілки, переливаючись сріблясто-білим світлом. Чи, може, то зорі, які старий чарівник струсив з високості?

Чомусь художники полюбляють малювати на вітальних новорічних листівках п’ятикутні зірки-сніжинки. Але в природі (і в торбинці Діда Мороза) таких не існує. Здебільшого вони мають форму шестикутників, гілочок папороті, пірамідок тощо. Учені зібрали колекцію з 5 000 мікросвітлин сніжинок. Дивовижно, але на них усі ці неповторні витвори зими абсолютно різні.

За «Народним календарем» (174 слова)

ЛІТЕРАТУРНІ СКАРБИ

Дніпро

Дивен Дніпро за тихої погоди, коли вільно і плавно жене крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться, ані загуркоче. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і здається, що неначе вилитий він зі скла, що це блакитний дзеркальний шлях плине і в’ється по зеленому світі.

Зеленочубі ліси припали разом із квітами до вод і, схилившись, дивляться в них і не надивляться, і не намилуються собою, і посміхаються своєму відображенню, і вітають його, киваючи гіллям.

Та вглиб Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця і блакитного неба, не дивиться в нього. Рідко який птах долетить до середини Дніпра.

Дивен Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах. І лише Бог величаво озирає небо й землю та стрясає ризою. А з неї падають зорі. Вони горять і сяють над світом, і геть усі разом відбиваються в Дніпрі.

Чорний ліс, унизаний сонними воронами, і з давніх-давен розламані гори, нависнувши грізно, намагаються закрити ріку хоч довгою тінню своєю. Марно! Немає нічого у світі, що могло б закрити Дніпро!

За М. Гоголем (180 слів)