Педагогічні погляди: Д. Локка, Ж-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, А. Дістервега, Й. Ф. Гербарта

Джон Локк (29.08.1632 - 28.20.1704) - англійський просвітитель, філософ-матеріаліст. Народився в сім’ї адвоката, початкову освіту отримав вдома, пізніше закінчив Вестмінстерську аристократичну середню школу. В 1652 році вступив до Оксфордського університету, після закінчення якого викладав у ньому грецьку мову та літературу. В 1667 році почав працювати домашнім лікарем та вихователем у видного політичного діяча, лідера партії вигів - лорда Ешлі (графа Шефстбері), з яким емігрував до Голландії. Повернувся до Англії після революції 1688 року.

Англія в ХVІІ столітті пережила буржуазну революцію, яка була спрямована проти феодального устрою і прого­лошувала початок нового часу, політика якого забезпечувала участь буржуазії в керівництві державою та дово­дила перевагу режиму конституційної монархії.

Локк був ідеологом цієї революції, що стала компромісом між буржуазією і аристократією, і його погляди відповідали вимогам як нової буржуазії, так і англійського дворянства. В своїх творах він відстоював договірну теорію виникнення держави і теорію природничого права, тобто люди свої права добровільно передали керівникам держави для того, що б ті захищали їх життя, свободу і майно. В разі невиконання керів­ни­ками своїх обов’язків, народ може відібрати владу. Він рішу­че виступав проти вчення про вроджені ідеї і принципи, душа, за його думкою, є «tabula rasa», тобто «чиста дошка», а уявлення і поняття виникають у людей під впливом предметів зовнішнього світу, через органи відчуттів, бо в них є джерело пізнання світу. На основі цього положення ним була дана висока оцінка ролі виховання в розвитку людини.

Свої погляди (філософські, соціально-політичі та педаго­гічні) Локк виклав у творах: «Досвід про людський розум», “Думки про виховання», «Про виховання розуму». Педа­гогічні погляди в цілому мали прогресивний характер і були спрямовані проти пануючих рис середньовічної церковної шко­ли, яка була побудована на зневазі до дитини, на пригнобленні її особистості.

Система виховання, яку пропонував Джон Локк, була розра­хована на дітей знаті, метою виховання він вважав формування джентльмена -людини ділової, кмітливої, «світської», підготовку якої треба здійснювати індивідуально в домашніх умовах під наглядом спеціально підготовленого вихователя. Джентльмен повинен отримати фізичне, моральне та розумове виховання. Для фізичного виховання ним була запропонована ціла низка загартовуючих вправ, які були необхідні для створення «здорового духу в здоровому тілі». Моральне виховання мало на меті вироблення дисципліни духу, яка виховується обмеженнями, рішучими припиненнями дитячих примх. Однак Локк заперечував авторитаризм у вихованні і фізичні покарання, бо дитину треба виховувати не насильством, а ласкою, умовлянням, роздумом, прищепленням корисних звичок і особистим прикладом вихователя. Крім того, треба використовувати догану, нагороду, похвалу, ознайом­лювати дітей з ідеєю бога, але, при цьому, не використовувати релігійні обряди.

У формуванні людини, на думку Локка, найважливішими завданнями було фізичне і моральне виховання, але певного значення він надавав і розумовому вихованню, мета якого полягала в підготовці людини до сприйняття всякого знання. До програми освіти він радив включати, замість мертвої латинської мови, англійську і французьку, крім того, географію, математику, астрономію, натуральну філософію, право, історію. Поряд з оволодінням «світськими» талантами - танцями, верховою їздою, фехтуванням - пропонував вивчення бухгалтерії, ремесла (столярне, теслярне) та сільського господарства.

Локк вказував на велике значення ролі виховання для людини і, одноразово, недооцінював роль навчання, навіть вважав шкільні науки шкідливими. Користування розумом, вважав Локк – це, перш за все, звільнення від забобонів та упереджень, це самостійне судження, спрямоване на вивчення явищ, а не пустих слів.

Отже, розглянута система виховання була запропонована дітям буржуазії і дворянства. Локк вважав зайвою освіту трудящих мас, вона може і повинна відбуватися в школах за рахунок дитячої праці, діти можуть прясти, в’язати тощо, щоб оплатити вартість щоденно спожитої ними їжі.

Педагогічні погляди Джона Локка мали великий вплив на формування світогляду і на практичну діяльність Ж.-Ж. Руссо, філософів-матеріалістів і соціалістів-утопістів та на розвиток педагогічної думки ХУІІІ - XIX століття в цілому.

Ж.-Ж. Руссо (28.06.1712 - 02.07.1778) - французький просвітитель, філософ, письменник, педагог, композитор. Народився в Женеві в сім’ї майстра-годинникаря. Він рано втратив батьків, тому сам заробляв на хліб, змінивши багато професій: був учнем нотаріуса, гравером, лакеєм, секретарем, домашнім вихователем, вчителем музики. Багато подорожував по Швейцарії, Італії, Франції і, нарешті, оселився в 1741 році в Парижі, де познайомився з видатними людьми того часу - з Д. Дідро, Д’Аламбером, К. Гельвецієм. В 1749 році, на замовлення Діжонськоі академії, Руссо написав твір на тему «Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню чи погіршенню моралі? », за який отримав першу премію. В цьому творі він різко виступив проти соціальної нерівності та культури людей того часу, продовживши розкриття цієї теми в наступних творах: «Походження нерівності серед людей» та «Суспільний договір». Використовуючи договірну теорію Д. Локка, Руссо намагався довести, що природа створила людей рівними, добрими і щасливими, а суспільство зробило їх нещасливими. Він також доводив перевагу прав народу над правами керівників держави, закликав народ повалити владу короля й ліквідувати феодальну систему.

В 1761 році вийшов роман «Юлія, або Нова Елоїза», в якому Руссо засуджує багаточисленні пороки суспільства та соціальну несправедливість, породжені феодалізмом, а також приділяє велику увагу питанням виховання. Проте найбільш повно він розкрив свої погляди на виховання, а саме, виховання вільної людини нового буржуазного суспільства, в романі «Еміль, або про виховання»(1762). Книгу з великим інтересом зустріла передова частина суспільства. У аристократів та духовенства книга викликала обурення і на їх вимогу її було спалено на одній з площ Парижу.

В педагогічній системі Руссо була зроблена спроба виді­лити основні вікові періоди в розвитку людини від народ­ження до повноліття і намічені основні завдання виховання для кож­ного з них.

Перший період - від народження до появи мови. Це період фізичного виховання, загартування організму.

Другий - від появи мови до 12 років. Головним завданням цього періоду є створення умов для розвитку уяви дитини та органів почуттів. Це період, на думку Руссо, «сну розуму». Він заперечує систематичне навчання, пропагує навчання без книг, тобто на практиці засвоювати елементи астрономії, географії, арифметики, геометрії. Моральне виховання пропонує здій­сню­вати на прикладах, без моралізування та настанов.

Третій - від 12 до 15 років - період розумового та трудового виховання. Діти готові до сприйняття знань на основі власного досвіду і самодіяльності. Першою книгою для читання має бути «Робінзон Крузо», яка вчить створювати свій добробут влас­ними силами. Пропонує в цей період кожній дитині оволодіти якимось корисним ремеслом.

Четвертий період - з 15 до повноліття - характеризується формуванням моральності обліку людини, що знайомиться з жит­тям суспільства. Це період виховання почуття доброї волі і добрих намірів, в цей період юнак повинен жити в місті і спосте­­рігати життя міського населення. Головним засобом морального виховання Руссо вважав читання історичних книг, головним чином біографії знаменитих людей. В цей період юнак може визначитися з релігійною вірою.

Головним завданням виховання Руссо вбачав виховання людини незалежної, яка жила б зі своєї праці, цінила право інших трудівників, уміла захищати свободу, тобто «вільну людину». Трудівників і їх дітей виховувати не треба, бо вони вже виховані самим життям, а виховувати треба аристократів та їх дітей, щоб кожний з них став людиною, а не дармоїдом.

Запропонована Руссо система природного та вільного виховання передбачала здійснювати виховання відповідно до природи самої дитини та її вікових особливостей, розвивати в неї цінні якості, як зародок у зерні. На основі принципу природовідповідності Руссо закликав поважати особистість дитини, вивчати її інтереси, додержуватися законів розвитку організму дитини та її здібностей. Завдання вихователя, на його думку, полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для розвитку дитини, застерегти її від шкідливих впливів; як зерно потребує добре обробленого ґрунту і догляду, так і дитина потребує виховання, яке б не перешкоджало її природному розвиткові. Від поганого вихователя краще відмовитися, бо він не зможе правильно виховати дитину; добрий вихователь разом з природою і речами досягне великих успіхів. Оскільки природним правом людини є свобода, то дитина має бути вільна у виборі змісту навчального матеріалу і методів навчання, тобто теорія вільного виховання Руссо спрямована проти придушення волі та особистості дитини. Він також протестує проти фізичних покарань та суворої дисципліни.

Особливе значення в системі виховання надається жінці, яка повинна допомагати чоловікові в добрих справах, і її виховання повинно відповідати інтересам чоловіка. Оскільки жінки живуть більше почуттями, чим розумом, то освіта жінці не обов’язкова. Руссо вірив, що внаслідок правильного вихо­вання чоловіка і жінки буде створено ідеальну сім’ю.

Педагогічні погляди Руссо мали недоліки, проте, вони були пройняті глибоким демократизмом та патріотизмом. Його педагогічна система була протестом проти мертвої схоластичної середньовічної школи, а погляди мали великий вплив на розвиток педагогічної думки в наступний період, на формування філософських і педагогічних поглядів Песталоцці, Дістервега та ін.

Й.-Г. Песталоцці (12.01.1746 - 17.02.1827) - швей­царський педагог-демократ, один з основоположників дидак­тики початкового навчання. Народився в Цюріху в родині лікаря, рано втратив батька, виховувався під наглядом матері. Після закінчення середньої школи, вступив у 1763 році до Цюріхської вищої школи - Каролінського колегіуму, де навчався на філософському та філологічному відділах. Знаходячись під впливом викладачів колегіуму, Песталоцці примкнув до роботи «Гельветичного (швейцарського) товариства кушнірів (шкіряників)», на зборах якого обговорювалися питання історії, політики, моралі, виховання в дусі вчення Руссо. В журналі «Нагадувач», який видавало товариство, Песталоцці друкував свої статті. За участь у роботі цього товариства в 1767 році Песталоцці було заарештовано. Згодом Песталоцці вирішив зайня­­тися сільським господарством, тому придбав в 1769 році невелику садибу «Нейгоф». Пізніше, після невдалих експериментів з сільським господарством, він разом зі своєю дружиною відкрив «Установу для бідних», яка була школою інтернатного типу для дітей селян. У школі навчалося 30 дітей, яких привчали до праці в прядильно-ткацькій майстерні. Після закриття установи Песталоцці написав соціально-педагогічні романи: «Лінгард і Гертруда (книга для народу)», «Крістоф та Ельза», публіцистичні статті та редагував газету. У 1798 році в місті Станца Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт. Пізніше, в 1799 -1804 рр., керував Бургдорфським, а потім у 1804 - 1825 рр., - Івердонським педагогічними інститутами; слава останнього сягала далеко за межі країни. При ньому щорічно постійно діяв семінар для 30-40 чоловік, які бажали дістати теоретичну і практичну підготовку до педагогічної діяльності. Досвід роботи цих інститутів вивчали знамениті люди того часу. Останній твір Песталоцці - «Лебедина пісня» підкреслює глибоку впевненість автора в доцільності своєї 60-ти річної педагогічної діяльності.

Виховання, на думку Песталоцці, полягає в поступовому розвитку природних задатків тих чи інших здібностей у відповідності до природних законів розвитку дитячого організму і доведенні їх до досконалості. В школі дитина повинна почувати себе так само природно й вільно, як серед природи. При умілому керівництві вчителя, що застосовує різкі вправи, діти дістануть чудові умови для розвитку. Моральне виховання є основою всієї роботи школи, його метою є вихо­вання в дітей дієвої любові до людей. Для гармонійного розвит­ку дітей необхідне також фізичне і трудове виховання. Він розріз­няв три сили людської природи: розумові, фізичні і моральні, які треба розвивати в тісному взаємозв’язку. Вимога до гармонійного розвитку лежить в основі його “теорії елемен­тар­ної освіти». Згідно цієї теорії, вихователь повинен здійсню­вати природовідповідний розвиток дитини, починаючи з самих простих елементів: числа, форми і слова й поступово перехо­дити від однієї сходинки до іншої, ускладнюючи процес.

Величезним вкладом у дидактику є ідея розвиваючого навчання, основною метою якого Песталоцці вважав збудження розуму дитини до активної діяльності та розвиток її пізна­вальних здібностей: уміння логічно і самостійно мислити, коротко виражати сутність засвоєнних понять. Розкриваючи чуттєве сприйняття світу, як висхідний момент пізнання, головним принципом навчання він вважав наочність, а також систематичність, послідовність, поступовість та міцність знань. Він бажав психологізувати процес навчання, будуючи його за відповідними методиками: методикою вивчення грамоти, методикою письма, методикою лічби і виміру.

«Все для інших, нічого для себе» - слова на пам’ятнику Песталоцці є кращою характеристикою його діяльності; він щиро любив дітей і прагнув поліпшити життя народу.

Адольф Дістервег (29.10.1790 - 07.97.1866) - німецький педагог-просвітитель, прогресивний представник германської буржуазно-демократичної педагогіки, «вчитель німецьких вчителів». Народився в місті Зігені (Вестфалія, Німеччина), в сім’ї чиновника-юриста, вчився в середній латинській школі. У 1808 році вступив до Гербонського університету, в якому вивчав філософію, історію, математику, потім вчився в Тюбінгенському університеті, здобувши ступінь доктора філософії (1811). Працював вчителем фізики і математики в середніх школах Вормса, Франкфурта-на-Майні і Ельберфельда, директором учительських семінарій у Мерсі і Берліні. У 1827 - 1866 рр. видавав педагогічний журнал «Рейнські листки для виховання і навчання», в якому опублі­кував понад 400 статей. Дістервег написав понад 20 підручників для уч­нів з різних галузей знань - математики, природо­знавства, географії, астрономії, німецької мови, а також кілька посібників для вчителів, серед них: «Посібник до математичної географії», «Елементарна геометрія», «Посібник для освіти німецьких учителів».

У 1847 році Дістервега за «небезпечне вільнодумство»
(боровся проти принципу конфесійної школи, проти засилля релігії в шкільній справі) було усунуто з посади директора вчительської семінарії, а в 1859 році звільнено у відставку. Але він продовжував літератуно-педагогічну та громадську діяльність; видавав журнал «Педагогічний щорічник», був обраний до Палати депутатів від учительства Берліна, керував товариством «Загального німецького учительського союзу».

Педагогічні погляди Дістервега знаходилися під впливом ідей Песталоцці, якого він високо цінив. Він вважав, що мирним шляхом можна перетворити суспільство, насамперед, через розвиток народної освіти та поліпшення виховання та навчання молоді. Метою виховання Дістервег вважав підготовку гуманних і свідомих людей, головним його завданням має бути виховання любові до всього людства і до всього народу на основі принципів: природовідповідності, культуровідповідності й самодіяльності (активності та ініціативності). Виховання «самодіяльності на служіння істині, красі та добру» - ось найвища ціль. «Виховувати - означає збуджувати» - наголошує формула Дістервега.

У відповідності з теорією виховання визначився і основний принцип навчання: «Збуджуй пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивалися під час засвоєння та в пошуках істини». Разом з тим, Дістервег наголошував, що навчання повинно розвивати не тільки мислення, справжнє розвиваюче навчання діє на волю і характер учнів. Основну роль у дидактиці, на його думку, відіграє ідея формальної освіти, а не матеріальної, тобто розвиток сил дитини, а не повідомлення конкретних знань. Формальна освіта прямує до вищих розумових здібностей людини, задає їм імпульс, збуджує до розвитку. Всього ним було сформульовано 33 правила навчання, серед яких: навчання має розвивати природні сили і задатки дитини, збуджувати пізнавальну діяльність, розвивати самодіяльність тощо.

За принципом виховуючого навчання Дістервег ставив вимоги до вчителя, який повинен постійно працювати над власною освітою. Вони повинні багато читати, добре знати історію, художню літературу, психологію, педагогіку і методику. Для вчителя він сформулював наступні правила: навчай захоплююче, енергійно, пам’ятаючи, що джерело сили викладу матеріалу - в знаннях і енергії; виробляй в собі вольові риси характеру тощо.

Отже, погляди Дистервега для свого часу були прогре­сивними і мали великий вплив на розвиток педагогічної думки наступних поколінь,

Й.-Ф. Гербарт (04. 05. 1776 - 1841) - німецький педагог, просвітитель, вчений. Народився в Ольденбурзі, в сім’ї’ чиновника-юриста. Його вихованням займалася мати до 12-ти років, потім його першим вчителем став Юльцен, який прищепив йому любов до філософії. Пізніше юнака зацікавили питання психології, метафізики, моралі. В 14 років він написав перший філософський твір на тему «З приводу вчення про людську свободу волі». Поряд з цим Гербарт почав цікавитися музикою, одночасно опановуючи рояль, скрипку, віолончель та арфу. Після закінчення латинської класичної школи вчився в Ієнському університеті, який в той час був центром філо­софської думки в Німеччині, особливо захоплювався юрис­пруденцією, математикою, філософією, естетикою. Великий вплив на світо­гляд Гербарта мала філософія Христіана Вольфа, яка розкривала особливості душі людини, пізніше - філософія Канта, Фіхте. Після закінчення університету з 1797 по 1800 рр. Гербарт жив у Швейцарії, працював домашнім вихователем дітей в аристократичній сім’ї. Повернувшись до Німеччини, він працював доцентом, а потім професором Геттінгенського і Кенігсберзькою університетів, в яких читав лекції з філософії, психології, педагогіки. У Кенігсберзькому університеті він відкрив педагогічну семінарію і створив при ній дослідну школу, в якій викладав математику.

Гербарт написав твори: «Головні пункти метафізики», «Підручник психології», «Загальна педагогіка, виведена з мети виховання», «Нариси педагогічних читань» та ін.

Основною метою виховання Гербарт вважав гармонію волі з етичними ідеями і вироблення багатостороннього інтересу. Основні шляхи і засоби досягнення цієї мети виховання: керування дітьми, виховуюче навчання, моральне виховання. У процесі виховуючого навчання дітей велике значення, на думку Гербарта, має розвиток у них шести видів багато­сторон­нього інтересу: емпіричного - до навколишнього світу; спеку­лятивного - до речей і явищ; естетичного - до прекрасного; сим­па­тич­ного - до близьких; соціального - до всіх людей; ре­лігій­ного -служіння релігії, «найвищому духові».

Систему керування дітьми Гербарт зводить до придушення їх самостійності, ініціативи і діяльності. Керування дітьми має своїм завданням не підготовку їх до майбутнього життя, а підтримання порядку серед них зараз, у процесі навчання та виховання. Його системою керування дітьми користувалися в бага­тьох країнах світу і в царській Росії (погрози, тілесні пока­ран­ня, суровий нагляд тощо).

Гербарт був прихильником класичної освіти, пропонував такі типи шкіл: елементарна (початкова), міська школа і гімназія. У реальних школах повинні вчитися ті, хто буде зай­матися торгівлею, ремеслами та іншими видами практичної ді­яль­ності, а в класичних гімназіях - ті, хто займатиметься розу­мовою діяльністю.

Процес навчання був обґрунтованим, виходячи з психічної діяльності дітей, яку він розумів, як принцип аперцепції, розглядаючи його у вигляді чотирьох формальних ступенів: виразність, асоціація, система і метод. Виразність - зосередження уяви і пам’яті учнів у стані спокою; на цьому етапі навчання здійснюється через ознайомлення учнів з новим матеріалом при широкому застосуванні наочності, ілюстрації, демонстрації. Асоціація - встановлення зв’язків нового уявлення з попереднім, що відбувається під час проведення «невимушеної бесіди». Система - виклад навчального мате­ріалу, усвідомлення уявлення (міркування), зведення знань у певну систему, поглиблення її, теоретичне узагальнення тощо. Метод - усвідомлення навчального матеріалу учнями в стані руху, застосування знань на практиці, вироблення навичок; розвиток логічного мислення і творчого уявлення.

Гербарт запропонував свою теорію видів навчання: описового, аналітичного, синтетичного. Описове навчання ставить своїм завданням виявити досвід учнів, доповнити і розширити його живою й образною розповіддю вчителя про різні явища природи і події в суспільстві. Аналітичне має здійснюватися через розподіл навчального матеріалу на окремі його складові частини і ознаки, надання уяві учнів певної системи. Синтетичне - це узагальнення і синтезування учнями вже відомого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи, такий вид навчання застосовується пере­важно в старших класах школи.

Система морального виховання Гербарта ґрунтується на п’яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі, яка робить людину цільною, без «душевного розладу»; ідея вдосконалення, яка поєднує силу і енергію волі та забезпечує «внутрішню гармонію» людини; ідея приязні, яка сприяє погодженості волі однієї людини з волею інших; ідея права, яка має вирішальне значення в розв’язанні конфліктів між волею людей; ідея справедливості, якою треба користуватися, визначаючи наго­роду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила.

Ідеї Гербарта мали великий вплив на розвиток буржуазної педагогіки і поширилися у всіх країнах Європи.

Література:

1. Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. - К.:Вища школа, 1973.

2. Хрестоматия по истории педагогики. Т.2. – М.: Учпедгиз, 1940.

3. Педагогическая энциклопедия. Т.2-З. – М.: Сов. энци­клопедия, 1966.

4. Константинов Н.А. и др. История педагогики. - М.: Просвещение, 1966.

5. 7. Основні віхи розвитку освіти і педагогічної думки в Україні (X-XIX століття)

5.7.1. Освіта і педагогічна думка в Київській Русі до середини ХІІІ століття

Нашим предкам, як і багатьом іншим народам на ранніх етапах їх розвитку, властиві були такі форми і методи виховання підростаючих поколінь, які згодом стали називатися народною педагогікою. Основною формою підготовки дитини до життя було безпосереднє залучення її до виробничого процесу, під час якого, виконуючи посильні трудові дії, діти переймали досвід ведення землеробства, тваринництва, оволодівали різними ремеслами. Цей досвід та вимоги до виховання пере­давалися також через легенди, казки, билини, прислів’я, приказ­ки, пісні та інші форми усної народної творчості. Осо­бливу роль у цьому процесі відігравали народні звичаї, традиції та обряди, що регулювали вчинки дітей, нормалізували їх поведінку.

В епоху матріархату для дітей створювалися так звані житла: чоловічі - для хлопчиків, а жіночі - для дівчаток. У них діти починали виховуватися після виповнення їм п’яти-шести років. У період патріархату ц000000і житла трансформувалися в будинки молоді, в яких старші члени роду передавали їм досвід попередніх поколінь, ознайомлювали із звичаями і традиціями роду, розвивали їх фізично і морально. Східні слов’яни в той час використовували також своєрідну форму перевірки фізичної, трудової і моральної підготовки молоді для поповнення прошарку дорослого населення - ініціації, які ставили великі вимоги як до вихованців будинків молоді, так і до їхніх вихователів-наставників.

Із зародженням парної сім’ї змінюються форми і методи виховання дітей. Основна роль у цьому процесі стала відво­дитися сім’ї, зростає роль батьків у вихованні своїх дітей, а також їхня відповідальність за поведінку і вчинки дитини. Крім загальнонародних, велике значення у вихованні підростаючого покоління стали відігравати родинні традиції і звичаї.

Утворення в IX столітті могутньої держави під владою Києва -Київської Русі - створило такі соціально-політичні та економічні умови, які вимагали вже на державному рівні нових форм навчання і виховання підростаючого покоління. Новій державі для утвердження своєї могутності потрібні були освічені люди для налагодження економічних і політичних зв’язків з іншими державами. Київська Русь,як давньоруська могутня держава, привертає до себе увагу дослідників упродовж багатьох століть і є предметом суперечок між науковцями різних поглядів як на заснування такої держави, її ролі в подальшому розвитку східнослов’янських держав, так і на питання, пов’язані з розвитком культури, освіти, науки.

Предметом однієї з таких суперечок є питання про виникнення писемності на території Київської Русі. Річ у тім, що не збереглося жодних літописних свідчень про рівень грамотності та існування освітніх закладів у дохристиянський період. Це дало привід для багатьох учених стверджувати думку, нібито писемність і школи прийшли у Київську Русь разом із введенням християнства. До того ж, факт заснування однієї зі шкіл князем Володимиром у місті Києві, так званої дворцової школи, був зафіксований у літописі «Повесть временных лет» літописцем Нестором. Інша частина вчених дотримується думки, що писемність на території України існувала ще задовго до введення християнства. Така точка зору базується на багатьох ґрунтовних доказах, зокрема, під час розкопок архе­ологами були знайдені різні побутові предмети, на яких збереглися імена їхніх власників, що відносяться до IX століття; знайдений також меч, датований першою половиною IX ст. із надписом «Коваль Людота» (або «Людоша» - передостання буква вирізана нечітко), який, на думку вчених, є під­твердженням того, що грамотність поширювалася і серед ремісників, адже надпис мав право зробити лише майстер, який виготовив дану зброю. Під час реставраційних робіт уже в середині XX ст. на одній із стін київського Софійського собору вченим С.О. Висоцьким було відкрито азбуку дох­ристиянського періоду, яка, на думку вчених, використовувалася для читання давніх книг. Крім того, збереглися договори (грамоти) київських князів (912, 945, 971 років) з Візантією, за якими здійснювалися політичні та економічні стосунки, а також інші незаперечні докази,

Східним слов’янам властиве було й клинописне письмо, письмо «чертами» і «резами». Про даний вид писемності згадується в низці літературних пам’яток, зокрема, у праці арабського вченого Ібн-Ель-Недима «О письменности руссов», де наводиться зразок надпису, вирізаного на шматку білого дерева таким видом письма; про використання його східними слов’янами йде мова і у праці Чорноризця Храбра «О письменех» та ін. [1, 51-53].

Християнство, введене в 988 році, як основна ідеологія молодої феодальної держави з метою свого утвердження, централізації східнослов’янських земель використовувало не тільки будівництво соборів, церков, але й шкіл, яких уже в той час було декілька типів. Про заснування однієї з таких шкіл князем Володимиром у Києві літописець так відзначав: «Року 988 Володимир почав ставити по містах церкви... і приводити по містах і селах людей на хрещення. Пославши, почав він забирати у нарочитої чаді (тобто, у знатних людей - Н.К.) дітей і віддавати їх на навчання книжне; матері ж дітей цих.... плакали по них, як по померлих плакали» [29, 9].

Це була школа «книжного навчання» яка ввійшла в історію ще й як «дворцова школа», В ній, за твердженнями Б.Д. Грекова, давалася серйозна освіта. Це була державна школа підви­щеного, закритого типу, в якій навчалося 300 дітей. Після закін­чення школи її вихованці займалися переважно державною діяльністю, були дипломатичними службовцями, людьми, які налагоджували зовнішні торгівельні стосунки тощо. Вони забезпечували розвиток економіки, політики, науки, культури. Дворцова школа мала міжнародне значення: в ній навчалися діти із знатних родин Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Данії та інших держав. Дворцова школа стала тим підґрунтям, яке пізніше дало можливість Ярославу Мудрому зробити більш значний крок у розвитку освіти і культури. Відомо, наприклад, що він заснував школу в приміщені Софійського собору, яка, на наш погляд, була також підвищеного типу і професійною - в ній готувалися переписувачі книг, професія яких була в той час дуже престижною. При Софійському соборі була також заснована Ярославом Мудрим бібліотека, яка відігравала значну роль у поширенні грамотності.

Крім цих, у той період функціонували й інші типи шкіл: монастирські школи, жіночі училища, школи грамоти. Монастирські школи з’явилися дещо пізніше дворцової. Одним з перших їх засновників був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський [1034-1074]. В 1068 р. він запровадив у монастирях «Статут» Федора Студита, візантійського богослова кінця ХІ ст., за яким усі монахи повинні були здобувати освіту. При монастирі була створена бібліотека, якою й користувалися учні. Школа, створена Феодосієм, також окремими вченими [Б. Рибаков] вважається вищого типу, яка аж до половини ХІІІ ст. готувала для монастирів і церков єпископів, митрополитів, ігуменів, тобто, церковну еліту.

Монастирські школи нижчого типу створювалися іншими монастирями. Це були, так звані, внутрішні школи, в яких навчалися тільки ті, хто жив там і готувався до церковної діяльності. Основним їх завданням було підготувати майбутніх монахів до різних видів трудової діяльності і виховати їх покірними, вірними аскетичному способу життя, здатними дотримуватися постів. Але і в цих школах до деякої міри забез­печувався всебічний розвиток учнів - вони, крім «книжного нав­чання», оволодівали живописом, хоровим співом, займалися різними ремеслами.

В XX ст. заявляються «школи грамоти», хоч саме поняття «навчання грамоти» в літературно-педагогічних пам’ятках зустрічалося в кінці XI століття, а термін «школа» - в XIV ст. Школи грамоти за обсягом освіти були початковими, елементарними; в них діти навчалися читати, писати, рахувати та здобували інші елементарні знання. Звичайно, у цих школах також учили дітей молитов, церковних пісень, привчали їх дотримуватися постів та ін.

Слід відзначити також, що в період Київської Русі на тери­торії України почала розвиватися жіноча освіта. Одна з перших жіночих шкіл була відкрита княжною Анною Всеволодівною в Києві при Андріївському монастирі в 1086 році, в якій навчалося 300 дівчаток [ 11, 120]. Освіченість давньоруських княгинь дозволяла їм брати активну участь навіть у політичному житті інших країн. Прикладом цього є дочка Ярослава Мудрого Анна, яка, одружившись з французьким королем, здійснювала там енергійну культурно-освітню діяльність [ 2, 144]. Прикладом високої освіченості була також дочка князя Михайла Чернігівського Феодулія. В її життєписі, написаному іноком Григорієм, відзначається: «Феодулія - дочка князя Михайла Чернігівського, за допомогою боярина Федора «афінейські премудрості вивчила: філософію і риторику, всю граматику, числа...(арифметику) і астрономію та всі премудрості» [1, 57]. Нею була заснована жіноча школа в Суздалі, де вона пропрацювала 23 роки, будучи ігуменею Різоположенського монастиря під іменем Єфросінії. В XII столітті писемність стала проникати в середовище жінок нижчих верств населення, про що свідчать графіті Київського Софійського собору та берестяні грамоти, знайдені під час розкопок на території Києва і Новгорода. Цікаву інформацію про факт поширення освіти серед нижчих прошарків дають надписи на пряслицях, на яких вирізували імена тих жінок, які вміли читати і писати.

Така різноманітність типів шкіл свідчить про значний рівень грамотності й вищої освіченості в період Київської Русі. «Слов’янські школи, - відзначають дослідники, - вигідно відрізнялися від західноєвропейських тим, що навчання в них проводилося не мертвою латинською мовою, а зрозумілою для дітей рідною мовою» [12, 121].

Відомо, що вже в кінці XI - на початку XII століть розпочався процес феодальної роздрібненості Київської Русі, що розпалася на декілька самостійних, незалежних князівств. Це не могло не вплинути на освітні процеси. У галузі освіти заявляються нові тенденції: шкільні традиції основних центрів - Києва і Новгорода - почали поширюватися і в інших князівствах. Особливо це стосувалося шкіл підвищеного типу. На території України такі школи були засновані в Галичі, Володимирі -Волинському, Чернігові, Переяславі, Львові, Луцьку, Ужгороді та інших містах. Це сприяло тому, що була підготовлена велика кількість «письменників, риторів, знавців права, історії, честолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів, художників, фортифікаторів і архітекторів, освіта яких виходила далеко за межі шкіл грамоти. У суспільних колах з’явилися люди нової культурної формації, озброєні ґрунтовними знаннями» [26, 21].

З багатьох джерел можна судити також про форми і методи навчання. В усіх школах учні навчалися невеликими групами (по 8-10 учнів) і не одним, а декількома вчителями, що свідчить про зародження в них класно-урочної системи. Учні писали спочатку металевими або кістяними стрижнями - писалами на навощених дощечках. Пізніше почали писати на твердій березовій корі - бересті. Берестяні грамоти, знайдені вченими під час розкопок у Києві і Новгороді в середині нашого століття, як уже відзначалося вище, дають уявлення про зміст і методи навчання. Про це досить детально описав В.Л. Янін у книжці «Я послав тобі бересту». Навчальний рік, як правило, розпочинався пізньої осені і закінчувався ранньою весною з появою зелені. Вивчали спочатку буквицю (тобто, азбуку), називаючи букви словенськими назвами; аз - а, буки - б, веди - в і т.д. Для навчання читання використовувався букво-складовий метод: ба, ва, га і т.д.; бе, ве, ге і т.д., тобто, приголосна буква писалася з усіма голосними у двобуквених складах. Такий метод навчання читання зберігався тривалий час. Потім із складів утворювалися слова, за ними - вивчалися акровірші - невеликі молитви, перші слова яких починалися із чергових букв азбуки. Основними навчальними книгами були часослов і псалтир. Тексти ілюструвалися малюнками, які виготовлялися самими вчителями, тобто використовувався метод наочності.

Арифметику вивчали за буквеними позначеннями. Рисочки зверху над буквами, так звані титла, означали, що дана буква є певним числом. Наочністю при вивченні арифметики часто служили пальці рук. Виховання носило як релігійний, так і світський характер: вивчалися житія святих, молитви, церковні обряди, пісні тощо. Дітям передавалися народні звичаї, традиції. Багато уваги приділялося так званому аграрному календарю - діти на основі різних прикмет навчалися пере­дбачати природні явища, пов’язані із сезонними госпо­дар­ськими роботами. Виховувалося бережливе ставлення до природи, повага до старших та ін. У виховній роботі вико­рис­товувалися історичні билини, легенди, міфи, народна пісенна творчість, що сприяло вихованню у дітей патріотизму.

У школах підвищеного типу вивчалися вищі науки: філософія, риторика, іноземні мови, різні професійні знання, що сприяло підготовці кадрів для різних сфер трудової діяльності.

До нашого часу дійшли також літературно-педагогічні пам’ятки періоду Київської Русі, які дають можливість виділити два напрямки у педагогічній теорії і практиці того періоду.

Це - офіційна концепція, яка відстоювала інтереси нової феодальної держави, прагнула підкорити цьому мету, зміст і методи навчання і виховання. І другий напрямок - збереження народних традицій виховання підростаючого покоління, хоч елементи їх використовувалися педагогікою першого напряму. Крім того, серед педагогічних пам’яток можна виділити три їх типи, а саме: перекладні твори педагогічного характеру іноземних учених; збірки різних висловів на педагогічні теми, що належали як зарубіжним, так і вітчизняним діячам; вітчизняні оригінальні твори чисто педагогічного спрямування та літературні пам’ятки, в яких були відображені педагогічні та освітні процеси того часу.

З перекладної педагогічної літератури найбільш яскравим є «Статут» Федора Студита, про який уже згадувалося. Цінність його полягає в тому, що автором відзначається соціальна значущість освіти і виховання, виходячи з якої, всі монастирі зобов’язані були створювати школи, де б навчалися всі монахи, що створювало умови для забезпечення всеобучу значної частини населення. При монастирях повинні були також засно­вуватися бібліотеки для навчального користування. В “Статуті» дані методичні поради щодо організації навчально-виховного процесу, вимоги до вчителів і учнів; вимагалося бережливе ставлення до книги; підкреслювалася особлива значущість переписувачів книг, складність їх діяльності та інші педагогічні вимови і настанови, які в той період вико­рис­товувалися не тільки в монастирських школах, але і в інших їх типах.

Значний інтерес представляє «Повчання дітям Ксенофонта». Ксенофонт - давньогрецький письменник і історик, який жив у IV ст. до н.е. Користувався великою попу­лярністю. В епоху середньовіччя була поширена тенденція вида­вати власні твори під іменами видатних учених. «Повчання», як вважають дослідники, написане приблизно в V-VІІ ст. н.е. невідомим автором, який підписався імене м Ксенофонта. Можливо ним був і вітчизняний вчений. У «Повчанні...» пропагуються ідеї гуманного виховання, став­ляться до дітей вимоги морального характеру: не лукавити, бути чесним, не проявляти презирства до жебраків, бідних, бути милосердним, шанувати батьків тощо [1, 67].

Прикладом другого типу літературно-педагогічних пам’яток можуть бути: «Ізборник Святослава 1073 р.», «Ізборник Святослава 1076 р.», в яких вміщені окремі статті або уривки з праць різних авторів. Так, в «Ізборнику Святослава 1073 р.» вміщено один з творів професора вищої школи Константинополя на межі VI - VII ст. Хировоска «Об образех», в якому роз’яснювалися поетичні терміни, без яких неможливо було навчання поетики. Тут же вміщені філософські праці інших авторів.

В «Ізборнику Святослава 1076 р.» вміщено уривки з творів, в яких даються поради щодо навчання дітей читання, характеризуються такі дидактичні принципи, як доступність дидактичного матеріалу, повторення вивченого та ін.

Однією з найдавніших літературних вітчизняних пам’яток, в якій знайшли відображення педагогічні ідеї періоду Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» Іларіона, з яким він виступив перед Ярославом Мудрим та його сім’єю. В «Слові...», крім філософського обґрунтування політики Ярослава Мудрого, висловлюються ідеї рівності народів, права людини на свободу тощо. В педагогічному плані великий інтерес становлять думки Іларіона про значення прикладу у вихованні, значення «книжного навчання», патріотичного виховання молоді. Київський митрополит став виразником нових поглядів на виховання - він не пропагував візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, як це було властивим для того часу, а обґрун­товував принцип зв’язку виховання з життям, підкреслював роль активної діяльності у формуванні особистості. Написане між 1037 і 1050 роками, «Слово...» Іларіона започаткувало новий напрямок у вітчизняній педагогічній думці.

Ідеї «Слова...» знайшли свій дальший розвиток в інших вітчизняних творах того періоду. Найбільш яскравим серед них є «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке числиться в Лаврентіївському списку літопису за 1096 роком. Цей твір вважається «... вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі» [26,30], першим вітчизняним педагогічним твором. Кожне положення даного твору, кожна вимога і побажання для дитини, висловлені в ньому, не втратили своєї ак­туаль­ності до цього часу. Взяти, хоча б, такі з них: «милос­тиню творіть неоскудну, бо це є початок всякого добра...», «не дозволяйте сильним погубити людину», «старих шануй, як батька, а молодих, як братів», «остерігайтеся брехні і пияцтва, бо в цьому душа погибає і тіло», «найбільше ж шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи він простий, чи поважний, чи посол» і т.д. [29, 10]. Настанови дітям Володимир Мономах ілюструє прикладами з власного життя. У творі підкреслюється значення навчання у процесі формування особистості. За приклад ретельного ставлення до навчання він ставить свого батька, який «... сидячи вдома, вивчив п’ять мов». Найбільше застерігав Володимир Мономах дітей від лінощів: «А лінощі - мати всьому: що (людина) вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться». Багато уваги приділяв Володимир Мономах вихованню у молоді таких якостей, як любов до батьківщини, готовності захищати її і не боятися віддати за неї, якщо пот­ріб­но, життя, високої моральності тощо. «Прогресивне значен­ня педагогічних ідей твору, - відзначається дослідниками, - полягає в тому, що Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань, пов’язаних з повсякденним життям» [26, 30].

Як бачимо, в період Київської Русі були досягнуті значні успіхи в розвитку шкільної освіти: закладені основи вищої професійної освіти, поширювалася грамотність серед простих верств населення, започаткувалася вища і початкова освіта жінок, визнано велику соціальну значущість освіти і виховання, всупереч поширеним тенденціям аскетичного виховання у педагогічних творах вітчизняних авторів пропагувався принцип всебічного гармонійного розвитку особистості і зв’язок нав­чання і виховання з життям окремої людини і суспільства. Звичайно, в той період моральне виховання людини базувалося на релігійних засадах - не слід забувати, що релігія була основною ідеологічною силою тогочасного суспільства.

5. 7. 2. Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині ХІІІ- XVIII століття

Даний період, як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти і педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, іх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, у першу чергу, слід назвати феодальну роздробленість Київської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перервали активні освітні процеси і в ХІІІ -XV століттях були причиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й всієї культури - духовної і матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закладів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створювали духовні і матеріальні цінності. Київ, як освітньо-культурний центр, був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.

Феодальна роздробленість була причиною того, що значна частина південно-західних земель України перебували у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, що також негативно позначилося на культурно-освітньому відродженні. Активізація процесу становлення української народності проходила у гострій боротьбі за збереження соціальної і національної незалежності, своєї мови, культури, традицій. Особливо гострий характер на західних землях України носила боротьба проти релігійної агресії Ватикану, який з метою утвердження католицької віри ефективно використовував і таку зброю, як освіта і виховання, за допомогою них прагнув окатоличити спочатку українську знать, а пізніше і весь народ.

В цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України - розвиваються ремесла, відрод­жується землеробство, тваринництво, торгівля, зовнішні відносини, зростає роль міст, як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педагогічну думку. Зовнішні взаємозв’язки сприяли проникненню в культуру і освіту ідей епохи Відродження та Реформації.

Однак ці позитивні елементи в розвитку української державності і культури пригнічуються угорськими та польськими феодалами, які, починаючи з середини XV століття, прагнули підкорити український народ, що викликало хвилю народних протестів. Прийняття Брестської унії (1596 р.), виник­нення і зростання класу української знаті, посилення експлуа­тації простого народу було однією з причин роздвоєння, розша­рування українського народу на ворогуючі класи, що викликало різні напрямки в освіті і вихованні підростаючого покоління, а в політиці - призвело до війни під проводом Б. Хмельницького. Це змінило становище і його договори з Росією, які відкрили шлях до експлуатації українського народу російськими дворянами і поміщиками.

Впродовж всього XVIII століття до складу Російської централізованої держави входила вся Лівобережна Україна, Правобережжя належало Польщі, Буковина - Турції (до 1774 р.), Закарпаття - Австрії. Український народ терпів знущання з усіх боків. Однак прагнення відстояти і захистити свою неза­лежність завжди були притаманні українському народу, що й про­явилося на харак­тері мети, завдань, змісту освіти і виховання підростаючого покоління.

Поступове відродження освітніх традицій в Україні, започаткованих у період Київської Русі, супроводжувалося, хоч і повільним, але зростанням шкіл, поширенням грамотності не тільки серед панівних класів, але і серед простого народу, що відрізняло тривалий час у цьому плані Україну від Росії. До певної міри поширенню грамотності в XIV- XV століттях сприяла діяльність «майстрів грамоти», - «книжників», «мандрівних учителів», які ходили по селах і містах, об’єдну­вали у невеликі групи дітей і навчали їх читання, письма, лічби.

В XIV - XV ст. виникають школи у Києві, Львові та інших регіонах України. Є свідчення, наприклад, що вже на початку XV ст. були засновані школи в Києві при Києво-Печерському та Михайлівському монастирях [1, 69]. Збереглися грамоти, дипломатична переписка Галицько-Волинського князівства, які дають підстави вважати, що там існували освітні центри. Крім того, є незаперечні докази щодо існування в XV ст. у Львові шкіл при Богоявленській церкві та в інших передмістях, в той же час там з’являються і католицькі школи. На Закарпатті існувала школа ще в середині XIV ст. при Грушевському монастирі, де були виготовлені рукописні букварі, фун­кціо­нувала бібліотека. У Львові Існувала також вірменська школа [1, 70-72]. Однак ці школи не могли задовольнити зростаючу потребу в освічених людях. Економічний і політичний розвиток вимагав людей з вищою освітою, але, оскільки вищих нав­чальних закладів у ХІІІ - XIVст. на території України не існувало, то частина української молоді їхала здобувати її в закордонні університети. Дослідники даної проблеми свідчать, що у ХV-ХVІ ст. за кордоном лише у Краківському університеті навчалося більш, ніж 800 українців [26, 33]. Частина молоді поверталася на Україну, а частина залишалася працювати у тих же закордонних університетах.

Серед останніх були Павло Русин із Кросно (нині територія Польщі) та Юрій Дрогобич (Котермак), який народився в м. Дрогобичі. Павло Русин (роки життя приблизно 1470 - 1517) навчався і закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині. Його педагогічна і наукова діяльність пов’язана з Краківським університетом. Там же, в Кракові, він видавав книги слов’ян­ською мовою, які використовувалися для навчання у школах України, Білорусії, Росії. Свої твори він писав латин­ською мо­вою. Можливо це, та знаходження переважної їх кількості за рубе­жем є причиною того, що творчість його почала вив­чатися зовсім недавно. Будучи вихідцем із лемків - одна з етнічних українських груп, що проживає в Закарпатті, П. Русин при­святив низку своїх творів мріям про поширення освіти і розвиток культури лемківців, про поліпшення їхнього життя і визволення від угорських феодалів. Він з жалем розповідає, як з метою мадьяризації та полонізації чужоземці спалювали українські книгозбірні, школи, знищували вчителів. В його віршах («Говорить книга...», «Похвала Валерію Максиму», «Похвала поезії та ін.) звучать ідеї щодо значущості освіти та її ролі у розвитку суспільства, відображені його гуманістичні погляди на виховання моральності в молоді, формування позитивних якостей особистості, особливо чес­ності. Він підкреслював виховне значення античної літератури і філософії, вважаючи, що тільки справжня наука містить у собі «... світлий образ правди святої» [1, 75].

Юрій Дрогобич (Котермак) - (рік нар. невідомий - 1494), на честь міста, в якому народився, взяв псевдонім «Дрогобич», і з ним пройшов усе своє життя. Вищу освіту здобув у Краків­ському університеті, працював у Болонському і в тому ж Краківському університетах, викладаючи астрономію і медицину. Твори його зберігаються у закордонних бібліотеках. Вся його творчість пронизана любов’ю до батьківщини, прагненням принести їй користь і славу, відродити традиції Київської Русі в галузі освіти і культури. З великої спадщини Ю. Дрогобича, написаною латинню, до нас дійшли лише окремі праці, серед яких відома для багатьох учених світу «Прогностическая оценка текущего 1481 года», в якій підкрес­люється роль знань, освіти, наукової книги, відображені гуманістичні ідеї щодо виховання, властиві для епохи Відродження. Ю. Дрогобич - учений світового значення. Його учнями були відомий польський астроном Микола Копернік, німецький поет-гуманіст Конрад Цельтис та інші відомі вчені [1, 76]. Діяльність і творчість Ю. Дрогобича і П. Русина свід­чать про існування культурно-освітніх взаємозв’язків між Україною і Заходом у той період, що сприяло проникненню в українську педагогічну думку ідей раннього гуманізму.

Особливо активно почала розвиватися освіта в Україні в другій половині ХVІ та в ХVІІ століттях. Потреба наукового обґрунтування переваг православ’я для збереження мови, традицій українського народу і відродження його культури, забезпечення ідеологічного підґрунтя боротьби українського народу проти поширення католицизму сприяла розвитку шкіл, в тому числі і підвищеного типу, передусім у Західному регіоні України. Серед них у першу чергу слід назвати Острозьку школу-академію. Історія її заснування і діяльності була об’єктом багатьох наукових досліджень вітчизняних і зару­біжних учених, але не всі сторінки її функціонування і ролі в розвитку української культури прочитані. Так, донині чітко не встановлено рік її заснування, зміст навчання та інші питання. В той же час досконало відомо, що особливого роз­витку і слави, значущості у тогочасних подіях Острозька школа-академія набула за період життя і діяльності князя Костянтина Костянтиновича Острозького (1526 - 1608) - українського магната, київського воєводи, політичного діяча, активного захис­ника православ’я, покровителя багатьох учених з інших країн, які у себе вдома зазнавали переслідувань. Саме завдяки йому Острозька школа за своєю структурою і змістом навчання набула значення вищого навчального закладу, який істориками вважається першим вищим навчальним закладом на території України [10, 273]. За його сприяння при школі було засновано науковий гурток, членами якого, крім вітчизняних, були вчені з інших країн - Ян Чех, відомі грецькі вчені, «доктори наук латинських і еллінських» Кирило Лукаріс і Никифор, польський математик і філософ Ян Лятос та інші. Членами наукового гуртка були всесвітньо відомі і талановиті вчені слов’янської, грецької, латинської мов, видатні математики, астрономи, філософи, про що засвідчив Захарія Копистенський в одному з перших вітчизняних творів історичного характеру «Палинодия или Книга обороны». Основне завдання членів наукового гуртка полягало не лише в підготовці висококваліфікованих діячів культури і освіти, але і в написанні наукових трактатів, поле­мічних літературних творів. Очевидно, саме останнє й дозволило називати цю школу «школою-академією». При школі функціонувала друкарня, заснована за активної участі І. Федорова -російського першодрукаря, який втік від переслі­дувань царя, оселившись спочатку у Львові, пізніше - в Острозі. За короткий період існування в друкарні було надруковано понад 20 книг, серед яких – всесвітньо відома «Острозька біблія», «Часослов», який в той час використовувався і як навчальна книга, другий варіант «Азбуки» І. Федорова та інші, не менш значимі для української культури книги.

Першим ректором Острозької школи-академії був Герасим Смотрицький - відомий український письменник-полеміст, громадський діяч, автор гостро полемічного трактату «Ключ царства небесного...», в якому різко засуджував католицьку експансію. У програму навчання Острозької школи-академії входили предмети, які вивчалися й у західноєвропейських університетах. Так, крім слов’янської мови, вивчалися грецька, польська, латинська мови і їх граматики, риторика, діалектика, математика, астрономія, філософія і богослов’я. Наявність останніх двох класів - філософії і богослов’я - є прямим доказом належності Острозької школи до вищих навчальних закладів. Вихованцями цієї школи були такі відомі державні і культурно-освітні діячі України, як Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького) - талановитий педагог і просвітитель, автор славнозвісної «Грамматіки славенския правильное синтагма», яку російський вчений М. Ломоносов назвав «вратами» своєї вченості; Гаврило Дорофеєвич - поет і перекладач; Андрій Римша -білоруський поет; Петро Конашевич-Сагайдачний - гетьман реєстрового запорізького козац­­тва; Іов (Іван) Борецький - талановитий педагог, громад­ський і церковний діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших.

У наш час Острозька школа-академія відроджується і функціонує, як вищий навчальний заклад, колектив якого намагається відродити славні традиції своєї праматері.

Острозька школа-академія відіграла велику роль у поширенні освіти в Україні, Білорусії, Росії, її вихованці очолювали навчальні заклади, розробляли підручники, а статут цієї школи, як свідчать дослідники, був покладений в основу Статуту Львівської братської школи, визначивши цим самим структуру і зміст навчання у братських школах.

Братські школи України - це особливо знаменна сторінка в історії української культури і педагогічної думки. Назва їх походить від назви громадських організацій - братств, які виникли в другій половині ХУІ ст. Тривалий час вважалося, що вони були виключно релігійними об’єднаннями, а, отже, і школи, засновані ними, теж такими. Сучасні дослідження довели, що братства, до складу яких входили переважно представники світського міського і сільського населення, в тому числі і з бідних верств, були громадськими організаціями, які відіграли важливу роль у розвитку духовної культури українського народу, сприяли утвердженню гуманістичних і демократичних ідей в українській педагогічній теорії і практиці і, звичайно, виходячи з того, що в той час релігія була основною ідеологічною силою, відстоювали і захищали православну віру, очолювали боротьбу проти поширення католицизму на території України і інших слов’янських держав. Братства створювали школи, засновували при них друкарні, госпіталі і притулки для бідних людей, видавали навчальну і полемічну літературу, готували вчителів та ін.

Знову-ж-таки, суперечливим є питання про заснування перших братських шкіл і найбільш важливих серед них, таких, як Львівська, Київська братські школи. Богоявленське братство у Львові, наприклад, існувало вже в другій половині XV століття. Є припущення, що вже в той час при ньому фун­кціону­вала братська школа. В більшості ж історико-педагогічних джерел роком заснування однієї з перших братських шкіл - Львівської - вважається 1586 рік, тобто рік, коли було прийнято Статут цієї школи, а в передмові до своєї «Азбуки», виданої у 1574 році в друкарні Львова, Іван Федоров зазначав, що вона написана для «учеников» Львівської братської школи. Отже, очевидно школа була заснована раніше загальноприйнятого року.

Не вдаючись детально в історію заснування братських шкіл, відзначимо, що вони відіграли велику роль у поширенні освіти не лише в Україні і Білорусії, але і в Росії, оскільки їх вихованці їхали до Росії і там створювали школи, в яких нав­чання здійснювалося за підручниками, написаними вчителями братських шкіл. Братські школи існували в багатьох містах і великих селищах України, але серед них слід особливо виділити Львівську школу яка, за твердженнями вчених, також була школою підвищеного типу і одним з перших навчальних закладів, який готував учителів. Статут Львівської братської школи, який послужив зразком для Статутів Луцької, Київської та інших братських шкіл, є своєрідним педагогічним твором, який дає можливість не тільки ознайомитися із структурою, формами і методами навчальної-виховної роботи, її змістом, але й прослідкувати за тим, як розвивалися в українській педагогічній думці гуманістичні, демократичні принципи, які забезпечували високу моральність вихованців, їхній патріо­тизм, взаємозв’язок між виховними впливами школи, сім’ї і громадськості. При братських школах існували так звані «скудопитательные дома» (типу сучасних гуртожитків), в яких проживали бідні діти і з віддалених населених пунктів. Широко було запроваджено патронування дітей, тобто, коли дітей розміщали в заможних сім’ях, які зобов’язані були турбуватися про їхнє виховання, як і про рідних дітей. Крім того, при братських школах існували «младенческие братства», членами яких були всі учні школи, основним завданням яких було моральне виховання. Школою призначалися наставники учнів, обов’язком яких було слідкувати за поведінкою, навчальною діяльністю учнів, а також супроводжувати дітей до церкви, вчити з ними церковні обряди, пісні, молитви тощо.

Основне місце у навчальних програмах братських шкіл відводилося гуманітарним наукам, зокрема, вивченню рідної (української, або, як тоді її називали, простої мови), слов’ян­ської, грецької, латинської і польської мов. Крім того, у школах підвищеного типу вивчалися граматика, діалектика, філософія, риторика. Багато уваги приділялося музичному вихованню, що сприяло підготовці відомих музикантів-композиторів (Чернушин, Шаваровський, Яжевський та ін.), а також розвитку хорового співу в Україні. Саме у Львівській братській школі був надрукований Йосипом Городецьким перший посібник з нотного письма. Відомо, що викладалося малювання, давалися учням відомості з історії та географії, які були складовою частиною богослов’я, курс змішаної математики, який вивчався у школах підвищеного типу, охоп­лював відомості з цивільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, геометрії та інших галузей науки. У школах, що належали до типу початкових, давалися елементарні знання з арифметики. Приді­лялася увага трудовому вихованню, у школах впроваджувалося самоврядування, самообслуговування [26, 41-43].

У Статутах братських шкіл утверджувалися такі прогре­сивні форми навчання, як класно-урочна; серед методів - дискусії, які готували вихованців шкіл до полемічних боїв з єзуїтами. Ці школи були безстановими - всі учні були з усьому рівними: «багаті перед убогими, - записано в Статуті Луцької братської школи, - у школі нічим не можуть бути вищі, як тільки наукою... Учитель повинен і вчити, і любити всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих.” [29, 23]. Були чітко сформульовані вимоги до вчителя: «даскал, або вчитель цієї школи, має бути благочестивий, розсудливий, смиренно­мудрий, лагідний, стриманий, не п’яниця, не блудник, не хабар­ник, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихослов, не чаро­дій, не басносказатель,не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл» [29, 23].

Братські школи, що сприяли бурхливому піднесенню рівня грамотності в Україні, в кінці XVII - на початку XVIII ст. почали занепадати. Причин цього було декілька: частина братств почали приймати унію, посилилося переслідування вчителів і учнів з боку польського уряду і багато вчителів стали переїжджати до Києва, який в той час виділявся, як політичний і культурно-освітній центр. Ті, що залишалися функціонувати, були закриті в ХУІІІ ст. в результаті освітніх реформ царського уряду.

Братські школи не були єдиними типами навчальних закладів в Україні. З самого початку їх існування на території України стали з’являтися єзуїтські школи і колегіуми. Ще в 1570 р. була відкрита єзуїтська школа у Вільні, яка швидко отримала права академії. В 1608 р., після смерті Костянтина Острозького, славнозвісна Острозька школа-академія припинила своє існування і була реорганізована нащадками князя в єзуїтський колегіум. У цьому ж році єзуїтські колегіуми були відкриті у Львові, Луцьку, пізніше- в Ужгороді, Кам’янці, Вінниці та багатьох інших містах. У ці школи часто віддавали своїх дітей українські магнати, які, навчаючись чужих звичаїв, поступово стали забувати рідну мову, традиції і звичаї рідного народу. Єзуїтські школи протистояли братським школам як за своїм змістом, характером, так і за методами навчання і виховання. Так, Іван Вишенський - український письменник-полеміст, просвітитель того часу, палкий захисник православ’я, критикував їх за те, що вихованці цих шкіл повинні бути на стратах єретиків, що вважалося своєрідним видом наочності. Він відзначав, що з єзуїтських шкіл виходили вихованці «горді, величаві, пишні, надуті, марнославолюбці, бундючні, велемовні, самохвальці, чванливі, фарисеї, наклепники, неправдолюбці, правоненависники, обмовці, всіх докірники, що себе вважають за ліпших” [6, 208-209]. Вся система навчання і виховання в єзуїтських колегіумах, як відзначають дослідники, переслідувала головну мету - «виховання фанатичних католиків. Некатоликів усіляко намагалися навернути до католицизму» [10, 275]. На зразок єзуїтських шкіл організовувалися в той час на території України василіанські школи.

Деякий вплив на поширення грамотності в Україні в той період мали протестантські школи, організатори яких виступали тимчасовими союзниками братств у боротьбі проти католицької експансії. Серед протестантських шкіл найбільш поширеними були кальвіністські та соцініанські, які фун­кціонували в Гощі на Рівненщині, в Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі та ін.

Особливе місце в розвитку освіти і педагогічної думки в Україні відіграла Києво-братська колегія, яка на початку XVIII ст. одержала титул академії і стала називатися Києво-Могилянською. Києво-братська колегія була заснована шляхом об’єднання двох навчальних закладів - Київської братської школи, що була відкрита наприкінці XVI ст. групою вчених ченців на чолі з Єлисеєм Плетенецьким при Богоявленському монастирі на Подолі, та Київської лаврської школи, відкритої в 1631 році при Києво-Печерській Лаврі Петром Могилою. Остання була заснована на зразок католицьких колегіумів, що викликало велике обурення у киян. Дослідники відзначають, що корінною відмінністю цих двох шкіл було те, що братська школа відстоювала передусім інтереси всіх прошарків українського народу, а лаврська - духівництва і багатої шляхти [26, 48]. Щоб заспокоїти киян, було запропоновано об’єднати ці дві школи в один навчальний заклад. У процесі їх об’єднання відіграли неабияку роль гетьман Запорізького війська, вищі церковні діячі, громадяни міста. Було вирішено новоутворений навчальний заклад розмістити у приміщенні братської школи на Подолі, а фундатором призначити Петра Могилу, що й дало пізніше привід назвати її Києво-Могилянською колегією, а ще пізніше - академією, хоч у офіційних документах цей навчальний заклад називався Києво-братською колегією.

Принципи організації навчального процесу та структури колегії були взяті з досвіду братських шкіл. Навчання велося словенською мовою, пізніше філософія та богослов’я стали викладатися латинською мовою. За основу була взята групова система навчання, що сприяло утвердженню в українській педагогічній практиці класно-урочної системи. Оскільки Києво-братська колегія від самого початку відповідала вищому навчальному закладу (в ній вивчалися філософія і богослов’я), то у структуру школи були внесені певні доповнення, зокрема, навчання в цілому тривало дванадцять років. Класів усього було вісім. У чотирьох молодших (фара - підготовчий клас, інфіма, граматика і синтагма), змістом навчання були слов’янська, грецька, латинська мови, їх граматики, катехізис, арифметика, співи. В середніх класах (поетики і риторики) багато уваги приділялося теорії і практиці складання віршів, промов, їх виголошення. У старших класах вивчалася діалектика, геометрія, логіка, астрономія, а пізніше два останніх класи стали класами філософії і богослов’я. У вільний від занять час молодші учні влаштовували ігри, займалися малюванням та іншими видами посильної діяльності, а старші - співали в хорі, вивчали праці філософів і теологів, складали вірші, промови, займалися самоосвітою. В Києво-братській колегії були ті ж принципи організації навчально-виховного процесу, як і у братських школах.

З метою активізації навчального процесу в колегії влаштовувалися змагання на кращу творчу роботу (вірш,