Виховання в Давньому Римі

Давній Рим у своєму розвитку пережив три періоди:

1) родовий чи царський Рим до I ст. до н. е.;

2) республіканський Рим - VІ-І ст. до н.е.;

3) імператорський Рим - до кінця Уст. н.е.

Римське виховання в кожному з цих періодів мало свої специфічні особливості, обумовлені економічним і політичним життям римлян.

У родовому Римі рабовласництво було ще слабороз­виненим. Римляни, володіючи невеликими ділянками землі на правах приватної власності, вели дрібне землеробське гос­подарство, причому працювали всі члени сім’ї, вико­ристовуючи працю одного чи кількох рабів. З примітивною землеробською технікою результати господарювання залежали від стихійних сил природи, що обожнювалися римлянами. Між дрібними племенами, що заселяли Апеннінський півострів, відбувалися часті військові зіткнення. Ці особливості життя патріархального родового Риму обумовили й характер виховання, який можна визначити короткою формулою: виховання у родовому Римі було сімейним вихованням землевласників-воїнів, що захищали свої земельні ділянки. Хлопці під керівництвом батька вчились землеробству, а дівчата під керівництвом матері привчалися до домашньої роботи. Виховання було побудоване на суворій дисципліні, на безумовній підлеглості батькові - голові сім’ї. Хлопці вивчали також і військове мистецтво. У деяких родинах батько навчав сина читання, письма, лічби.

У республіканському Римі зростає рабовласництво і на його основі - розшарування населення. Розвиваються міста. Вільне населення поділялося на привілейовані групи патриціїв та вершників і на людей безробітних, які втратили свої земельні ділянки.

Зосередження населення у містах викликало появу шкіл. Розшарування його за ознакою володіння майном і вель­можністю походження обумовило поділ шкіл на елементарні та граматичні.

Елементарні школи обслуговували деяку частину неза­можного населення; вельможні й багаті віддавали перевагу домашньому початковому вихованню та навчанню. Елементарні школи були приватними і платними, хлопці навчалися в них читання, письма, лічби.

Наступним ступенем були граматичні школи, де навчалися сини привілейованих верств населення. Тут навчалися граматики латинської мови, грецької мови, риторики, мистецтву красномовства з деякими відомостями про літературу, історію). Розвиток цих шкіл був викликаний необхідністю оволодіти ораторським мистецтвом для тих, хто намагався зайняти вибірні керівні посади у Римській республіці.

В останні століття республіканського Риму виникли школи риторів, де вельможні юнаки навчалися риторики, філософії, правознавства, грецької мови, математики, музики, з тим, щоб у подальшому зайняти вищі державні посади. Після завоювання Греції (146 р. до н. е.) афінська культура швидко проникає до Риму, і грецька мова стає мовою знаті.

Граматичні школи та школи риторів були приватними. Внаслідок високої платні за навчання вони були доступними лише для привілейованих верств суспільства.

В імператорському Римі рабовласництво зростає. Римська імперія внаслідок завоювань досягає великих розмірів. Тримати у покорі поневолені народи й велику кількість рабів стає все трудніше. Римські імператори намагаються перетво­рити елементарні школи у знаряддя підготовки вірнопідданих, встановлюючи за цими школами суворий державний нагляд. Граматичні школи та школи риторів перетворюються на державні, метою яких стає підготовка чиновників, що віддані імператорській владі.

В останні століття імператорського Риму, коли поши­рюється розшарування рабовласницького ладу, Рим переживає період занепаду, що відбивається також на вихованні й освіті: у школах починає панувати формалізм, риторика вироджується у чисто зовнішнє красномовство, в історії витіюватість прикриває бідність, відсутність змісту. Моральність занепадає.

Духовному життю римлян відповідало й виховання. Основою виховання була родина. У сім’ї жінки мали великі права та глибоку пошану, яких ще не знала історія. Тому в Римі і з’являються жінки-виховательки. Однак у Римі виховання не було гармонійним розвитком тілесних та духовних сил; воно було спрямоване на предмети розважливого розуму, на потреби громадянина та держави. Якщо у греків виховання було спрямоване на досягнення краси й добра, то у римлян - практичності та корисності. Домашнє виховання було суворим. У присутності дітей не дозволялося ні говорити, ні робити ніяких неподобств. Жінкам та юнакам до 30-річного віку заборонялося пити вино, а порушення цього закону каралося, як тяжкий злочин.

У пізніший період у римських родинах стали з’являтися педагоги, які користувалися великою пошаною. Педагог був моральним наставником юнака та його постійним супутником. Нерідко декілька хлопчиків доручалося одному педагогу.

Викладання у зрілий період Риму розвивалося у відповідності з усім життям римлян. Вищі політичні посади - військові та ораторські.

З підкоренням Греції у римське виховання починають проникати й грецькі погляди. Грецька мова та література стали обов’язковими предметами навіть у домашньому вихованні. Грецькі вчителі цілими тлумами прагнули до Риму як викладачі мови й літератури. У І ст. до н. е. у Риму, вже знаходилося декілька учбових закладів для вправ з грецької декламації, а вивчення грецької науки з того періоду стало суттєвим предметом римської освіти. Разом з грецькою розвивалася й латин­­ська освіта. Юлій Цезар написав латинську граматику. У школах зберігалася велика суворість, панували тілесні засоби покарання.

Виходячи з юнацького віку й надягнувши чоловічу тогу, молодий римлянин залишав школу та як слухач вступав до практичної школи народних зборів і судових суперечок. Вибір звання, як і все життя римлянина, був обумовлений принципом корисності. Перевага віддавалася прибутковим мистецтвам. Але до якого б звання не належав римлянин, усе підготовче нав­чання його складалося з практичного керівництва й настанови.

Звання практичного сільського господаря й економа до­машнього господарства вважалося почесним для молодого римлянина і цьому присвячували себе ті, хто не мав нахилів та здібностей для вищих досягнень.

Прагнення діяльності, хоробрість, справедливість та помірність, гордість та надзвичайне самолюбство - основи римського характеру; на це було спрямоване виховання.

Катон (235-149 рр. до н. е.). Його вважають першим римським письменником-педагогом. Катон не тільки був практичним педагогом, а й написав твір про виховання. Відо­мою є його праця «Повчання» сину. Якщо судити за окремими уривками та вказівками, це була енциклопедична праця, що містила у собі думки про збереження здоров’я, доброчинність, підготовку до ораторського мистецтва, занят­тя сільським господарством. Повчання сину служило добрим посібником і керівництвом кільком поколінням. З нього ми діз­наємося, що умовою для оратора Катон вважав прямий, здо­ровий розум, пов’язаний з відважністю думок, бо тільки шляхетна людина може бути добрим оратором. Він віддавав перевагу сільському життю й вихваляв його. Землеробство, на його думку, сприяє вихованню морально сильних громадян і добрих захисників рідної землі. Педагогічним витвором слід також вважати його вірш про мораль.

Славу доброго сім’янина й батька Катон вважав вищою, ніж славу доброго сенатора. Дім свій він утримував суворо, однак вважав, що той, хто б’є свою дружину, той зневажає найдорожчі святині, які тільки існують.

Катон рішуче виступав проти впровадження грецького виховання й освіти та витонченої розніженості, що виникала внаслідок цього. Він виступав прибічником давньої римської доброчинності і тому недаремно одержав звання останнього з римлян. Сам був суворим, правдивим, енергійним, діяльним, Катон намагався зробити таким і виховання. Як і Цицерона, його вважають першим римським теоретиком виховання.

Цицєрон (106-43 рр. до н. е.) одержав блискучу освіту, був знаменитим оратором. Свої погляди на виховання викладав у філософських та риторичних творах, маючи на увазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за розумну та обдаровану здібностями істоту. Він вказував, що в людині живе сила, що закликає його до добра і відлякує від зла. Ця сила не тільки найстарша над усяке людське суспільство, але вона є сучасницею правлячого небом та землею божества. Бо розум є суттєвою якістю Бога, і цей божественний розум необхідно визначає в нас, що є правдою, а що є неправдою. Тому треба піднятися духом та пам’ятати, що смертним є не ти, а твоє тіло. Виховання є завершення даних природою даровань людини, воно є необхідним тим більше, що висока якість душі, особливо розуму, на який спирається доброчинність, вимагає ретельного розвитку. Наставник повинен ставитися до своїх учнів з лагідністю, суворістю та справедливістю. Повчання дітей повинно здійснюватися і словом, і ділом. Дисципліна повинна бути не дуже суворою, не дуже м’якою. Покарання повинно відповідати провині і в однакових випадках повинно бути однаковим. Ніколи не слід карати, розлютившись. До покарання слід удаватися зрідка, коли інші засоби не дають потрібних результатів.

Виховання слід починати з раннього дитинства. Дітям слід дозволяти тільки ігри, що суміщаються з доброю поведінкою. При подальшому розвитку дитини особливу увагу слід звернути на розвиток пам’яті. Для цього Цицерон радить вчити напам’ять уривки з творів грецьких та римських письменників. Коли хлопець стає юнаком, йому необхідно вибрати длясебе заняття, що відповідає його природним нахилам. Бо найперший обов’язок людини в тому, щоб не чинити нічого, що суперечить природі. До чого природа дає нам дарування, це і повинно бути нашою справою. Кожний, в міру можливостей, повинен лишатися вірним своєму характеру, не його недолікам, а особливостям. Ніщо, зроблене всупереч своїй природі, не досягає успіху, вказував Цицерон.

Молоді люди повинні остерігатися надмірності, поводитися доброзичливо, поважати старших та, обравши кращих з них і найправдивіших, довіритися їхнім порадам і керівництву. У цьому віці слід уникати почуттєвих насолод; привчати душу й тіло до помірності, терпіння.

Для свого розвитку майбутній оратор повинен оправлятися у вимові промов, різних точок зору. Крім повчань та природних здібностей, оратору необхідно набути запас знань з усіх галузей науки, в першу чергу, освоїти законознавство, історію та філософію.

Споглядаючи великі зразки, він повинен підвищити й розвивати свій розум, облагороджувати душу, енергійно спонукати волю та спрямовувати її до високої мети.

У трактатах про ораторське мистецтво ми знаходимо багато цінних думок Цицерона, що вказують на шляхи й засоби вироб­лення ораторських умінь, що є так необхідними для вчителя.

Цицерон вважав, що оратор повинен турбуватися про три речі: що сказати, де сказати та як сказати.

Квінтіліан (42-118 н. е.). Був не тільки теоретиком, а й практиком. У широкому (12 книг) творі «Про виховання оратора» систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї та доповнив їх широкими дидактичними вказівками, за що його можна назвати першим дидактом.

Квінтіліан вказував, що дитина має широкі можливості розвитку. Він дає низку вказівок щодо розвитку мовлення у дитини, починаючи з перших років її життя, вказує на велике значення школи для виховання дітей. До дитини треба підходити з урахуванням її індивідуальних особливостей. Квінтіліан висуває низку вимог до вчителя: він повинен бути освіченим, любити дітей, бути стриманим на похвалу й пока­рання, вивчати дітей та ін.

Головними методами навчання, за Квінтіліаном, є тео­ретичні повчання, наслідування та вправи. Основи навчання треба закладати міцно. Квінтіліан докладно описує значення кожного навчального предмету у системі освіти.

Квінтіліан був першим викладачем, що одержав оклад з державної казни та носив титул професора красномовства. Усюди і завжди, радить він, слід звертати увагу на якості та здібності дітей різного віку. Починати навчання дітей у формі гри. Навчаючись читання, діти повинні одночасно знайомитися з зображенням та назвами букв. Не слід дуже поспішати, поки дитина не може без запинки зв’язати між собою букви, а потім із складів слова, і далі вже за допомогою вправ домагатися пра­вильної швидкості. При навчанні письма слід звертати увагу на зміст тексту, який повинен утримувати не порожні сентенції, а моральне правило.

Після випробування здібностей кожного учня вчитель повинен вирішити, як його навчати і чого. Бо в одного учня можуть бути здібності до історії, в іншого - до віршування, в третього - до правознавства, тоді як деяких найкраще відіслати до плугу.

Як і у навчанні, так і у вихованні, вчитель повинен ставитися до дітей поблажливо, тільки не перебрати міри в цьому. Не слід удаватися до тілесного покарання - бити дітей; це означає, що спершу їх не привчили до добра і правди, а потім карають за упущення того та іншого. Вихователь і вчитель повинні мати батьківську любов до дітей, знати теорію нав­чання, бути освіченими людьми. Квінтіліан був прибічником суспільного виховання, вважав, що воно має переваги порів­няно з індивідуальним, сімейним.

Вчитель може сприяти більш швидким успіхам учнів, якщо він ознайомить їх з творами істориків та ораторів, зверне увагу на красу, вкаже на помилки автора, буде поступово привчати учнів мислити самостійно.

Педагогічні ідеї Квінтліана вплинули на педагогіку наступних століть. У монастирях та соборних училищах до XI століття навчали у більшості за його вказівками. Потім сліди його впливу зникають на деякий час, а твори зовсім забу­ваються. Але з ХІV століття, коли зайнялися вивченням давньої спадщини, «Правила красномовства» Квінтіліана були відкриті знову, і сам автор довгий час служив джерелом, звідки гуманісти XV та XVI століть черпали свої теорії про педагогіку. Ідеї Квінтіліана, забуті в період раннього середньовіччя, знову воскресли в епоху Відродження, значно вплинули на багатьох діячів цього часу.

Рекомендована література

1. История древнего Рима. М., 1956.

2. Хрестоматия по истории древнего Рима. М., 1956.

3. Лукреций. О природе вещей. М., 1937.

4. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. М., 1981.

5. Об ораторском искусстве. М., 1973.