Обрядовий бік Таїнства сповіді

Саме слово «сповідати» означає «відкривати». Тобто під час причастя людина відкриває своє сокровенне двом – Богу (який знає і без сповідання все про людину і її вчинки) і священику (медіатору між людиною та Христом). Людина, яка причащаться, показує і визнає свої гріхи, ту частину життя за яку їй соромно. Священик повинен допомогти людині з тим, що її тривожить в питаннях духовного життя, коли сама людина не знає як вчинити, в той самий час священнослужитель не має права розголосити розказане на сповіді навіть під страхом смерті.

На початку сповіді священик повинен звернутися до того, хто сповідається, наголошуючи на тому, що сповідь приймає сам Христос, а священик – тільки свідок. Коли священик приймає покаяння він повинен бути повен страху, тому що він сам грішний і прямо чи опосередковано чує свої власні гріхи. Але так як в Таїнстві священства йому була дана сила і слава Божа, він може стати посередником між Богом і людиною, допомогти людині перебороти страх скоєного гріха і дати настанову, щоб звільнити людину від глибоких душевних переживань.

Дуже гостро питання потрібності такого посередництва стоїть у ортодоксів та протестантів. Одні кажуть, що лише вірою їм будуть прощені гріхи, інші ж - що в силу того, що клір має більше благодаті ніж церковний народ, тому священик є необхідним для «особистої зустрічі» людини з Богом. Православна церква пояснює обов’язковість особи священика в Таїнстві сповіді тим, що без нього людина, налякана своїм гріхом потребує когось, хто підкаже і допоможе їй відкрити перед Господом усі гріхи і відпустити їх. Цей образ дуже важливий для розуміння ролі священика: його роль тільки допоміжна, він присутній на сповіді як свідок, тож людина сповідається не йому і гріхи прощає не він. Для кращого розуміння цього в церкві традиційно використовується образ храму як лікарні, де за допомоги священика-лікаря людина, яка сповідається, отримує зцілення від недугів.[14]

Часом люди переживають деякий дисонанс з приводу Таїнства сповіді, адже Бог і так знає всі наші гріхи і проступки, тож навіщо приходити до церкви і зайвий раз їх озвучувати. В одній зі своїх публічних лекцій на це питання дав відповідь протоієрей Андрій Ткачов. За його словами, сповідь – це дуже широке поняття. В своїй покуті згрішивший може навідуватися до хворих людей, піклуватися про них, він може допомагати нужденним, може відмовитися від лікування, знаючи терпітиме біль. Людина може сповідатись і в приватній молитві до Христа Спасителя про прощення своїх гріхів. Але так само як неможливо самого себе причастити, так само і неможливо себе сповідати. Сповідь перед священиком доповнює і завершує покуту. Перед тим як прийти на сповідь, потрібно привести сфери свого життя до ладу. Наприклад, посварившись з кимось, не варто йти на сповідь не налагодивши стосунки з цією людиною, не вибачивши того, хто тебе образив. На сповідь треба приходити вже з дозрілою ненавистю до свого гріха – після того, як ти сам на себе накладеш якесь обмеження, якесь «покарання», окрім того, що вже було зазначено вище можна дати милостиню, попостувати, внутрішньо пережити гріх і з сльозами змити його з себе.[15]

По суті, сповідь – це завершальна ланка. На мою думку, навіть якщо взяти етимологію російського слова «исповедь» - ця ступінчата система підходу до Таїнства сповіді досить чітко прослідковується. Слово «І-сповідь» натякає на те, що має бути пророблена робота перед тим, як переходити до самого Таїнства: скоєння гріха, його усвідомлення, бажання зменшити його тягар, покута, прощення людей, які були до цього причетні, ненависть до гріха

«і-сповідь». Як остання ланка сповідь йтиме через сполучник «і». Ця ремарка має місце бути, тому що миряни часто плутають поняття «сповіді» та «покути». Людина може все життя сповідатися в храмі так жодного разу і не спокутувавши свій гріх і не відчувши всієї відповідальності за нього. Тому святі отці наголошують, що правильна сповідь має бути саме результатом покути і самоусвідомлення всієї тяжкості скоєного, а сповідь в церкві перед священиком має бути завершальним актом. Не пройшовши всі етапи внутрішньої підготовки до сповіді, людина може повертатися до свого гріха знов і знов по-справжньому не усвідомивши його тяжкість. Тому що, якщо про свій гріх просто розповісти священику – ти повертаєшся назад до звичного життя, в якому не було проведено роботи і в якому немає запобіжників, щоб знов не повернутися туди, де починали.

Коли людина відчуває в собі неохідність пройти Таїнство сповіді, вона приходить в храм і йде до спеціального місця, де священик проводить сповідь. В католицькому та греко-католицькому храмі – це спеціальна відділена сповідальниця, де, відділена від священика перегородкою, людина сповідається. В православному храмі – сповідь проводиться без усіляких перегородок.

Після того як священник наголошує, що людина сповідається не йому, а самому Христу, починається розмова. Сповідна розмова може мати різні форми. Сьогодні досить часто вживаною є форма побудови сповіді за 10-ма заповідями Закону Моєсеєвого: гріхи класифікуються у відповідністі з цими заповідями. Наразі, в загальному доступі існують цілі списки запитань щодо кожного зі смертних гріхів, відповівши на які, людина точно знатиме прощення яких гріхів їй просити на сповіді.

Сповідь може проводитися в формі запитань священика і відповідей сповідуючогося. Цю форму, не зважаючи на її давність використання не можна вважати найкращою. ЇЇ можна використовувати в тих випадках, коли людина приходить на сповідь або вперше, або взагалі має слабке уявлення про те, що можна вважати гріхом. В інших випадках священик може лише задавати навідні запитання. Якшо застосовувати цю модель сповіді повсякчас, то священик повинен ніби «здогадуватися» про гріхи людини, що значно обтяжує процес.

Розповсюдженою формою сповіді є вільна бесіда зі священиком, в ході чого той, хто сповідається без використання будь-яких допоміжних матеріалів і питань, своїми словами розповідає про свої гріхи. Священик в свою чергу або мовчки слухає, або дає короткий коментар. І після кожного сповіданого гріха каже «Бог простить». Предметом такої сповіді має бути сам гріх, яких називається і в якому розкаюється людина. Також не можна під час сповіді жалітися на інших людей або шукати виправдання самому собі. Навпаки, про свої гріхи той, хто сповідається, повинен говорити в дусі самоосуду. [16]

Важливо чітко розуміти грань між сповіддю та пастирською бесідою, тому що зайві слова можуть порушити налаштованість на саме Таїнство і послабити гостроту покаяльного почуття. Бесіда священика з прихожанами – також корисна практика, яка повинна проводитися час від часу, але після богослужінь, у вільний час.

Після того, як людина розповіла на сповіді все те, що збиралась, священик може накласти на неї епітимію – церковне покарання (заборона), що накладається на мирян. Аналогічним покаранням для кліриків є відлучення від служіння. Головна мета епітимії полягає не в покаранні вірян за гріховні діяння або охороні їх від таких (хоча і така мета переслідується накладенням епітимії), а в зціленні хворобливих станів душі грішників. У правилах святих отців покаяння розглядається як «лікування». Сутність церковних покарань полягає в тому, що порушник церковних канонів позбавляється всіх або тільки деяких прав і благ, що знаходяться у винятковому розпорядженні церкви. Звідси і загальна назва цих церковних покарань: «відлучення». Воно може бути або повне виключення грішника з числа членів церкви, або неповне, коли винний позбавляється тільки деяких прав і благ, що знаходяться в церковному розпорядженні. Покута, кара, що її накладає церква за гріхи. Хоча в наш час такі строгі епітимії більше не застосовуються.

Сьогодні багатолітнє утримання від причастя більше не вважається педагогічною практикою, яка може суттєво вплинути на того, хто згрішив. Скоріше навпаки, людина, яка була недопущена до причастя, може віддалитися від церкви. Нині до сповіді може бути недопущена тільки та людина, спосіб життя якої не відповідає православному канонічному праву.

Під єпитимією в православній аскетичній літературі також прийнято розуміти Божественні покарання у вигляді скорбот і хвороб, перенесення яких звільняє людину від гріховних навичок. Про епітимію згадується ще у священному писанні. «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодiяння‚ i то таке блудодiяння, якого немає навiть i у язичникiв, що хтось за жiнку має жiнку батька свого. А ви загордилися, замiсть того, щоб плакати, i того, хто вчинив таке, вилучити з середовища вашого. Та я, будучи вiдсутнiй тiлом, але присутнiй духом, уже вирiшив, нiби знаходячись у вас: того, хто вчинив таке дiло, у зiбраннi вашому, в iм’я Господа нашого Ісуса Христа‚ разом з моїм духом, силою Господа нашого Iсуса Христа, вiддати сатанi на виснаження плотi, щоб дух спасся в день Господа нашого Iсуса Христа». [17]

Коли сповідь закінчена, священик читає молитву про прощення гріхів людини і його воз’єднання з церквою. В християнській традиції гріх сприймається як відхід від церкви, тому сповідь – це повернення назад і воз’єднання з нею. Далі священик кладе епітрихіль на голову того, хто сповідується, і перехрещуючи його, каже молитву:

«Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія, нехай простиш ти, чадо (ім’я), всі прогрішення твої; і я, недостойний єрей, властю Його, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

Ця формула вперше з’явилась в середині 17 століття в київському Требнику митрополита Петра Могили, звідки пізніше перекочувала в московський Требник 1671 року. Однак в побудові сповіді в грецькій церкві ця формула відсутня. Тим часом в наслідувані сповіді, прийнятій в грецькій церкві, ця дозвільна формула відсутня. Причиною розбіжності між грецькою і російською практиками є той факт, що митрополит Петро Могила запозичив наведену формулу з латинських сакраментарій, де розрішеня гріхів давалося священиком від першої особи: «Я розрішаю тебе від гріхів твоїх в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь». У появі цієї формули в російських Требниках дослідники бачать прямий вплив латинського вчення про Таїнства, згідно з яким воно відбувається за допомогою тієї чи іншої формули. Відсутність такої формули в російських Требниках, очевидно, бентежило митрополита Петра Могилу, чиє власне розуміння Таїнств було засновано на латинських богословських посилках, і тому він вважав за потрібне внести цю формулу в Требник.

Як висновок можна сказати, що сповідь - дуже важливий аспект релігійного життя людини, яким не треба нехтувати. Після чинної підготовки і покути людина може прийти на сповідь і розказати свої гріхи священику, який в цій розмові виступатиме виключно медіатором між людиною і Богом. Священик не прощає грів, але може накласти епітимію на людину. Сповідь як Таїнство проводиться перед Таїнством причастя, щоб приймати Тіло і Плоть Божу вже очищеним від гріхів.

Розділ ІІІ