Спадкування за заповітом у міжнародному приватному праві

1. Заповіт (testament, Testament, will) представляє собою вбрані у визначену законом форму волевиявлення на-кодавцем, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті. Таке волевиявлення носить, як правило, односторонній характер і є відзивним. Разом з тим законодавство ряду країн передбачає можливість складання так званих спільних заповітів, в яких виражена воля двох або кількох осіб. Такі заповіту допускаються законодавством ФРН (стосовно до подружжя), Англії та США. Англо-американському праву відомі, крім того, заповіту, що містять взаємні зобов'язання декількох осіб по відношенню один до одного (взаємні заповіту). У Франції закон прямо забороняє як спільні, так і взаємні заповіту (ст. 968 ФГК). Швейцарське законодавство не містить жодних положень з цього питання, однак судова практика визнає такі заповіту недійсними.Негативне відношення законодавства цих країн до такого роду заповітів пояснюється прагненням більшою мірою забезпечити дотримання принципу відкличний заповітів.

Законодавство країн континентальної Європи передбачає такі основні форми заповіту.

Власноручне заповіт - це заповіт, цілком написану самим заповідачем, підписане і датоване їм, що покликане зменшити ймовірність підробки (внаслідок чого машинописні тексти не допускаються). Ця форма є найбільш поширеною в силу простоти складання та можливості дотримання таємниці заповіту. У той же час вона не позбавлена ​​недоліків, до числа яких слід віднести небезпеку загибелі або втрати заповіту, а також такого впливу третіх осіб, яке може спричинити за собою спотворення волі заповідача.

Заповіт у формі публічного акту є заповітом, що здійснюються відповідно до встановленої законом процедури при участі офіційного посадової особи (як правило, нотаріуса). У Франції заповіт складається за участю двох нотаріусів (або одного в присутності двох свідків), у Швейцарії - за участю однієї посадової особи та двох свідків. Основна перевага даної форми - гарантія автентичності заповіту та відповідності його змісту дійсної волі заповідача. Збереження заповіту забезпечується передбаченої законодавством можливістю його офіційного депонування у нотаріуса чи іншого компетентного посадової особи.

Таємне заповіт - це заповіт, складений заповідачем і в запечатаному вигляді передане на зберігання нотаріусу, як правило, у присутності свідків. Така форма, що дозволяє забезпечити таємницю заповіту і його схоронність, прямо передбачена законодавством Франції.

3. Здатність до складання заповіту залежить від досягнення особою певного віку, а також від того, чи усвідомлює воно значення і наслідки своїх дій. У Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає в повному обсязі з досягненням повноліття (18 років). У ФРН можуть скласти заповіт неповнолітні, які досягли 16 років (§ 2229 ГГУ). У Франції неповнолітнім, які досягли 16 років (неемансіпірованним), дозволяється складати заповіт щодо половини належного їм майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня спорідненості - нарівні з повнолітніми (ст. 904 ФГК).

4. Зміст заповіту складають в першу чергу розпорядження майнового характеру, проте воно може включати і положення іншого роду, наприклад визнання позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітньому, призначення виконавця заповіту.

Об'єктом заповіту має бути певне майно, що належало заповідачеві. Особи, які отримують майно за заповітом, також повинні бути чітко визначені. У країнах континентальної Європи такими особами є спадкоємці, що розглядаються в якості універсальних правонаступників, до яких переходять як права, так і обов'язки спадкодавця, і від-казополучателі (легатарию), тобто сингулярні правонаступники, які набувають лише певні майнові права.