Сукупність нерівностей фізичної поверхні Землі називається рельєфом земної поверхні

Рельєф складається з таких основних форм:

- гора (mountain) - височина у вигляді купола чи конуса, що має вершину (peak) - найвищу її частину, схили (slope), направлені від вершини у всі її боки; підошву (foot, bottom) - лінію, яка відділяє схили від рівнини. Якщо височина нижча 200 м відносно навколишньої місцевості, її називають горбом (hill);

- улоговина (hollow, basin) - чашоподібна увігнута частина земної поверхні, яка має дно (bottom), тобто найнижчу її частину; схили (slope), спрямовані від дна в усі боки; брівку (edge, kerb) - лінію переходу схилів у рівнину. Невелика улоговина називається западиною (cavity, hollow);

- хребет (mountain ridge/range) - височина, витягнута в одному напрямку. Основними елементами хребта є вододільна лінія (watershed), схили, підошви. Вододільна лінія йде вздовж хребта, з’єднуючи найвищі точки;

- лощина (hollow, depression) - на противагу хребту, це заглибина, витягнута в одному напрямку. Лощина має водозливну лінію, схили і брівку. Різновидами лощини є долина (valley), ущелина (canyon), яр (ravine) і балка;

- сідловина (saddle) - перегин хребта між двома вершинами.

Існують різноманітні засоби зображення рельєфу на планах і картах. Найбільш зручним є прийнятий у наш час засіб горизонталей (ізоліній). Поверхню ділянки Землі через однакові проміжки по вертикалі умовно розсікають рівневими поверхнями, які паралельні рівневій поверхні Землі, прийнятій за вихідну. Крім ізоліній також зображуються на топографічних картах і планах висотні позначки (рис.3.3).

Рис. 3.3. Зображення рельєфу на картах

В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, прийнята Балтійська система висот, яка веде відлік від футштока фортеці Кронштадт (о. Котлін у Фінській затоці).

Топологічні карти і плани є основним джерелом відомостей про рельєф, але досить складним для сприйняття. Набагато інформативнішими є цифрові моделі рельєфу.

Цифрова модель рельєфу, ЦМР (Digital Terrain Model, DTM; Digital Elevation Model, DEM) – засіб цифрового подання тривимірних просторових об’єктів (поверхонь, рельєфів) у вигляді тривимірних даних (three-dimensional data), таких як сукупність записів горизонталей чи ізоліній (contour lines, isolines), сукупність висотних (heigts) або глибинних (depths) відміток.

Цифрова форма представлення поверхонь використовується для побудови карт ізоліній, проекцій поверхонь на площину, різних підрахунків у прикладних програмах (наприклад, підрахунку об’єму земельних робіт, обчислення площ, об’ємів, побудови поперечних профілів рельєфу, візуалізації статистичних даних і таке інше).

ЦМР можуть створюватися як із даних у векторному форматі (наприклад, шари, які містять послідовність точок планових і висотних координат), так і в растровому. Позитивні результати дає застосування стереомоделей (stereomodel), що є просторовою моделлю об’єкта дистанційної зйомки, яка утворюється по стереопарі (stereopair), тобто з двох зображень, поверхні яких перекриваються (рис.3.4).

Рис. 3.4. Використання стереопари для створення ЦМР

Цифрова модель рельєфу подається у визначеній системі координат і не прив’язана до конкретної системи умовних знаків.

У залежності від форми представлення вихідних даних ЦМР можна розбити на три групи:

c з прямокутним положенням точок;

c з нерегулярним представленням у нерегулярно розташованих точках;

c з напіврегулярним завданням точок, розташованих рівномірно на ізолініях, профілях і т. ін.

Однією з найпоширеніших моделей подання поверхонь є цифрова модель, котра задається висотами у вузлах рівномірної прямокутної координатної сітки, де в її вузлах задано значення показника висоти. Якщо сітка рівномірна, то її називають сіткою квадратів, якщо - нерівномірна, то говорять про нерівномірну координатну сітку. Регулярна сітка квадратів англійською мовою називається grid.

Процес переходу від поверхні, заданої довільно розміщеними точками, до поверхні, заданої висотами у вузлах прямокутної координатної сітки, полягає в апроксимації (від. англ. approximation- наближення) поверхні яким-небудь засобом і у визначенні висоти апроксимуючої поверхні - у вузлах координатної сітки.

Цифрове подання рельєфу у вигляді системи висотних позначок у вузлах регулярної мережі, яка має щільність, достатню з точки зору прикладного використання, зараз є основною формою побудови цифрової моделі рельєфу і створює основу національних і відомчих стандартів.

Другою поширеною формою створення моделі поверхні є тріангуляція, тобто формування мереж з трикутними комірками. Вона виконується шляхом поєднання вихідних точок у мережу трикутників. Перевага трикутної мережі перед прямокутною полягає в тому, що у вузлах цієї мережі стоять реальні вихідні точки поверхні. Така форма завдання поверхні повинна бути більш близькою до вихідної.

Відомі два способи тріангуляції:

u. проводяться всі можливі з’єднання, вибираються найкоротші і вилучаються ті з’єднання, які перетинаються з найкоротшими. Ця процедура повторюється з наступними найкоротшими з’єднаннями до того часу, поки жодне з’єднання не перетнеться. Результатом є набір з’єднань з мінімальною відстанню між сусідніми точками;

v. вибираються дві точки і до них приєднується третя, яка знаходиться поблизу перпендикуляра, поставленого із середини відрізка, що поєднує перші дві вихідні точки. Цей спосіб засновний на створенні трикутників, близьких до рівносторонніх.

Однією із найбільш застосовуваних тріангуляційних моделей для створення цифрової моделі рельєфу є TIN, що використовується в програмних пакетах ARC/INFO, CADdy та інших.

При побудові TIN-моделі дискретно розташовані точки з’єднуються лініями, які утворюють трикутники. У межах кожного трикутника поверхня зазвичай уявляється площиною. Оскільки поверхня кожного трикутника задається висотами трьох його вершин, застосування трикутників забезпечує кожній ділянці сіткової поверхні точне прилягання до суміжних ділянок. Це забезпечує безперервність поверхонь при нерегулярному розміщенні точок.

TIN містить масив координат і вказівний файл, у якому для кожної точки фіксуються всі вихідні з неї сторони. Таким чином, кожна сторона записується двічі. Це визначає повні топологічні зв’язки для точок, а для побудови трикутників потребує лише локального пошуку.

Традиційний розподіл ГІС поширюється і на тривимірний випадок. При растровому підході, тривимірний простір розбивається на кубики і кожному кубику приписується атрибут об'єкта, якому належить даний кубик. Кубики називаються вокселами (voxels) за аналогією з пікселями (pixels). Растрове представлення тривимірних об'єктів значно простіше векторного, але потребує величезного обсягу машинної пам'яті. Крім того, три координати у тривимірних об'єктах нерівнозначні.

Для створення|створіння| і візуалізації віртуальної моделі місцевості з|із| достатньо|досить| високим ступенем|мірою| реалістичності потрібне застосування|вживання| програм, здатних|здібних| обробляти 3-мірні об'єкти, „обтягнуті” текстурою (растровими картами або знімками). Всі існуючі програми, що надають подібні можливості|спроможності|, можуть бути розподілені на декілька типів:

· CAD-пакети, призначені для креслення або проектування, що містять|утримують| убудовані функції для візуалізації 3-мірних об'єктів;

· програми для створення|створіння| 3D-графіки і відеоефектів;

· картографічні програми.

З|із| CAD-пакетів для віртуального моделювання можуть використовуватися програми AUTOCAD, Microstation та інші. З|із| програм по створенню|створінню| 3D графіки найбільш підходять|пасують,личать| для віртуального моделювання пакети 3dsMax і Maya.

Серед картографічних програм найбільш потужними модулями по тривимірному|трьохмірному| моделюванню володіють пакети ARCGIS, ArcView, ERDAS Imagine, Multigen.