ІV період: 1480 –1569 рр. – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”

⇐ ПредыдущаяСтр 19 из 76Следующая ⇒

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з утворенням та піднесенням єдиної централізованої Російської держави, яка після повалення у 1480 р. ординського іга дедалі активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». На початку XVI ст. наростають протиріччя між Литвою і Москвою, що врешті-решт вилилось у збройні протистояння (1500 - 1503, 1507 - 1508, 1512 - 1522), в ході яких російська сторона неухильно намагалась довести, що саме їх цар і є справжнім «государем усієї Русі». Під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях у цей час помітно поширюються проросійські настрої. Це знаходить свій вияв у добровільному переході під владу Москви ряду князів зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бєлевські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич), в організації змов і повстань (у 1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Кази-мира; 1507 р. антилитовське повстання князя Глинського на Київщині та Поліссі); у втечах та переселеннях селян до російської держави та ін.

Ще у 1528 р. сейм затвердив шляхетський перепис, за яким традиційний із Київської Русі стан боярства перетворювався на шляхту. "Устав на волоки" 1557 р. проголошував право власності на землю виключно за шляхтою та створював фільварки - панщинні господарства, орієнтовані на виробництво хліба, що його продавав феодал.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща та Литва у 1569 р. підписують Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита, що суттєво вплинуло на становище підвладних українських земель.

Таким чином, українські землі в складі Литовської держави зазнали протягом XIV — XVI століть глибоких соціально-економічних і політичних змін. Поступово ця держава втратила ті риси, що були притаманні їй спочатку, і дедалі сильніше інтегрувалась із Польщею. Із Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.

2. УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

ТА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ.

Вивчаючи це питання, зверніть увагу на основні передумови, що призвели до Люблінської унії.

По-перше, це наростання інтеграції між Литвою і Польщею, що відбувалося протягом ХУ-ХУІ ст.

По-друге, важка війна, яку вела Литва в другій половині XVI ст. з Росією, штовхала її до унії і об'єднання сил із Польщею.

По-третє, середня і дрібна шляхта Литви прагнула мати привілеї, які гарантувались такій шляхті в Польщі.

У 1569 р. в Любліні відбувся об'єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу - Річ Посполиту — зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча влада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувались Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав із католиками, рівноправ'я мов та ін. Та це виявилось порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України: католицтво проголошується панівною державною релігією; активно здійснюється колонізація українських земель Польщею; здійснюється закріпачення селян та полонізація української знаті.

В тому ж 1569 р. було здійснено перепис вільних земель у трьох українських воєводствах, і король почав роздавати їх польській шляхті. Виїжджаючи на неозорі землі українського Сходу, пани заохочували переселення сюди селян, будували тут замки, містечка, навколо яких з'являлося багато сіл. Відбувалась інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта наполегливо запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача.

Протягом другої половини XVI ст. площа оброблюваних земель в Україні значно зросла. В землеробстві утвердилась трипільна система, використовувався дерев'яний плуг із залізним лемешем.

Більшість панських фільварків мали власні ґуральні, медоварні, броварні. В передмістях великих міст шляхта садила ремісників - "партачів", що намагалися конкурувати з міськими ремісниками, об'єднаними в цехи. Значно зросли і зміцніли такі міста як Біла Церква, Переяслав, Канів, Черкаси, Лубни та ін. Разом із тим і населення міст зазнавало дедалі сильнішої дискримінації після Люблінської унії. Більшість міст в Україні належало польським панам. Але навіть в державних, так званих "королівських" містах, українцям ставили всілякі перепони при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання.

Інтенсивно йшов розвиток товарно-грошових відносин. Річ Посполита відкриває Україні шлях до європейської торгівлі сільськогосподарською продукцією через балтійські порти. З українських земель в Західну Європу вивозиться худоба, зерно, поташ, вовна, віск та ін. Одночасно пожвавлюється і внутрішня торгівля, збільшується кількість ярмарків. До найбільших ярмарків у Києві, Кам'янці, Львові, Луцьку з'їжджалися купці з усієї України та сусідніх країв. У містах поширювалась також постійна торгівля через крамниці.

Серед української знаті після Люблінської унії посилилась полонізація. Примусово насаджувалась польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливість швидкого просування на державній службі.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти - противились окатоличенню і захищали православну "грецьку" віру.

У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства –організації православного населення, що здавна існували при церквах. В другій половині XVI ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Головну роль серед братств відігравало Львівське Успенське братство, якому патріарх надав у 1587 р. право ставропігії - непідлеглості місцевому єпископу. До братств могли входити представники різних станів, тому їх вважали установами загальнонаціональними. Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них погоджувалася на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах із католицьким кліром. Про це свідчила нарада єпископів у Белзі, що відбулася у 1590 р.

Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити таким чином своє панування на українські землі. Особливе занепокоєння в Римі викликає утворення в 1589 р. Московської патріархії, яка могла стати могутнім конкурентом Папі римському у боротьбі за Україну і Білорусь.

У 1595 р. в Кракові відбулась нарада за участю єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і сенаторів-католиків, де були вироблені умови унії. Зберігаючи православну літургію, обряди, звичаї, православні ієрархи приймали верховенство Папи і визнавали деякі догмати католиків. Того ж року єпископів прийняв Папа Климент VIII і урочисто проголосив унію. Але через численні протести противників унії з приводу так званого "об'єднання церков" було вирішено скликати у 1596 р. у Бресті церковний собор.

Слід підкреслити, що єдиного собору так і не відбулося, оскільки учасники його відразу ж розкололись на два протилежних собори - уніатський і православний, що відбувались під посиленою охороною. Уніати зібралися в Миколаївській церкві, на їхньому боці були митрополит київський Рогоза, 5 єпископів, посланці Папи римського, значна частина магнатів і шляхти. Православний собор відбувався в будинку князя Острозького, серед його учасників було лише два православних єпископи - львівський Балабан і перемишлянський Копистянський, але більшість - архімандрити і представники православного духовенства (понад 200). Тут же були і делегати від міщанства, представники константинопольського та александрійського патріархів, белградський митрополит. Натхненником православного собору і його опорою став багатий український магнат князь Костянтин Острозький.

На уніатському соборі була проголошена екскомунікація (тобто позбавлення духовної влади) єпископів Балабана і Копистянського, що не прийняли унії. Православний собор, навпаки, оголосив екскомунікацію митрополита і єпископів, які перейшли в табір уніатів, відкинув унію, ухвалив проти неї протест і надіслав його з делегацією до короля. Уніати після проголошення унії присягнули на вірність Папі римському, і їх рішення були затверджені польським королем Сигізмундом ІІІ. Тільки завдяки підтримці польської влади на їхньому боці була очевидна перевага. Уніати отримували тепер від держави більшість тих привілеїв, що їх мала католицька церква. Православна церква після собору опинилась фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ'я зазнавали утисків і переслідувань, українські землі були поділені на дві конфесії.

Отже, причинами підписання Брестської церковної унії 1596 р. було:

Ø прагнення частини українських священників відмежуватися від новоствореного Московського патріархату, який хотів контролювати Київську метрополію;

Ø намагання Ватикану підпорядкувати католицизму східну православну церкву;

Ø прагнення деяких православних священників зрівнятися у правах з привілейованим католицьким духовенством;

Ø перехід українських земель у лоно католицизму.

Таким чином, в результаті Брестської церковної унії 1596 р. релігійні протиріччя ще більше загострилися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селянство, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти - боронили свою "грецьку" віру.

Розгорілась запекла полеміка між прихильниками та противниками унії в літературі. У 1597 р. єзуїт Петро Скарга видав свою працю "На захист Брестської унії", в якій він звинувачував учасників православного собору в єресі і доводив його неправомочність. У відповідь вийшла робота" Апокрисис" Мартина Броневського, де засуджувались махінації єпископів-уніатів, і доводилась законність православного собору. З боку уніатів з'явився твір "Антиапокрисис" Іпатія Потія, і суперечка тривала далі з невтомним завзяттям.

Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 р, на союз із протестантами Речі Посполитої, серед яких найважливішу роль відігравали реформати, лютерани і гусити. На кожному сеймі учасники союзу активно намагалися відстояти права православних, вимагали повернення захоплених уніатами монастирів і храмів. Але навіть у випадку прийняття сеймом ряду постанов в інтересах православних, ці рішення не виконувались. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів. Феодальний, національний, релігійний гніт посилювався на українських землях. Це не могло не призвести до великих кривавих повстань.

У польсько-литовську добу у містах України розпочалось поширення Магдебурзького права. Воно з'явилось у німецькому місті Магдебурзі і остаточно сформувалось як система правових норм ще у XIII ст. СутьМагдебурзького праваполягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та даруванні права на створення органів місцевого самоуправління. З німецьких земель протягом XIII —XVIII ст. ця система правових норм поширилась на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а вже звідти — у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому в 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (зараз знаходиться на території Польщі). В подальшому воно було надане Львову (1356 р.), Кременцю (1374 р.), Києву (1494 — 1497 рр.) та іншим містам.

Протягом XV —XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України, за деякими даними, навіть більшості.

Які ж наслідки мало поширення Магдебурзького права в українських землях?

Передусім це звільнення міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла і торгівлі. Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з протіканням тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права фактично перетворилося на важливий фактор державного управління, що давав змогу їй розширювати свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження в містах України Магдебурзького права дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його у чіткі правові рамки. Достатньо сказати, що воно встановлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис у світобаченні та ментальності місцевого населення, якому стають притаманні більший демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Іншими словами, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.,

Водночас вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати виключно позитивним, адже у ході надання Магдебурзького права українським містам відбулось певне посилення іноземної колонізації та обмеження прав українського населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще з часів Вітовта, фактично призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Слід пам'ятати, що запровадження Магдебурзького права в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління, хоча помітний значний вплив на нього місцевого звичаєвого права, який зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Застосована в Україні модель Магдебурзького права характеризується ще й значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади у життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручались королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправління (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначав король або великий князь.

Після укладення українсько-російського договору 1654 р. у результаті наступу Московської держави на автономію Гетьманщини на Лівобережжі Магдебурзьке право збереглось лише у деяких так званих привілейованих містах. Звуження сфери впливу цієї системи правових норм в подальшому було зумовлене появою у 1781 р. «Установлення про губернії» та формуванням нової судової системи. Остаточно Магдебурзьке право по всій Україні було скасоване у 1831 р. (лише у Києві воно проіснувало до 1835 р.). У західноукраїнських містах, які після першого поділу Польщі (1772 р.) перебували під юрисдикцією Австрії, теж було взято курс на поступове обмеження і врешті згортання Магдебурзького права (у 1786 р. його скасовано у Львові).

Отже, поява та адаптація на теренах України Магдебурзького права — складний і неоднозначний процес. З одного боку, воно сприяло звільненню міст від сваволі королівських або великокнязівських намісників та зловживань великих земельних власників; «європеїзації» міського життя, введенню його в чіткі правові рамки; формуванню нових позитивних рис національної ментальності; закладенню на українському ґрунті основ громадянського суспільства. З іншого — Магдебурзьке право відкривало шлюзи для посилення німецької та польської колонізації; не блокувало, а інколи навіть посилювало національні, релігійні та соціальні утиски українського населення; гальмувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління.

3. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА. ПЕРШІ КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ

Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої історії. Переважна більшість радянських істориків виводила зародження українського козацтва з першої згадки про нього на Поділлі у 1489 році, а інші (зокрема М. Грушевський) вбачали його в українських бродниках і берладниках. Ще польський хроніст Мацей Стрийковський у праці “Хроніка...” (1582 р.) писав про волинських та інших козаків ХІІ - ХІІІ ст.

Термін “козак” вперше вжито в “Таємній історії монголів” (1240 р.) для означення людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. У словнику половецької мови (1303 р.) це слово трактувалося як “страж”, “конвоїр”. Тобто у термін “козак” вкладався різний зміст. З’явившись у пратюркській мові, слово “козак” поступово набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України, оборонця православної віри.

Проблема появи та формування козацтва й досі є дискусійною. Перші спроби її розв’язання були зроблені ще на початку ХУІІ ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова “козак”. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим. Поступово з’явилися певні концепції походження козацтва:

1. “Хозарська” - ототожнює козаків з давніми народами степу “козарами”, або хозарами.

2. “Чорно-клобуцька” - вбачає в них нащадків тюркського племені, яке у давньоруські часи жило у пограничному зі степом Пороссі.

3. “Черкаська” - вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції у Подніпров’ї черкесів, які до того проживали у Тмутаракані.

4. “Татарська” - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства - козацтво.

5. “Автохтонна” - доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

6. “Болохівська” - пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів.

7. “Бродницька” - витлумачує генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі - “бродниками”, котрі жили у пониззі Дунаю.

8. “Уходницька” - пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю.

9. “Захисна” - пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

10. “Соціальна” - факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

На думку О. Бойка, жодна з цих теорій не може самостійно пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику. Кожна з цих теорій містить якісь раціональні зерна, сукупність яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Отже, поява та формування козацької верстви - історично об’єктивний процес, зумовлений трьома ключовими факторами:

* господарським освоєнням та колонізацією нових земель;

* посиленням феодальної експлуатації, наростанням релігійного та національного гніту;

* зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Перші згадки про козацькі походи датуються 80-ми рр. ХV ст. (“Всесвітня хроніка” Мартина Бєльського). Постійно існуюча загроза з боку татар зумовила не тільки консолідацію козацьких сил, а й появу укріпленого замку-фортеці на острові Мала Хортиця. Поступово у пониззі Дніпра, південніше від дніпровських порогів, виникає військово-політична організація - Запорозька Січ, яка мала своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій.

Серед причин виникнення козацтва Д. Яворницький (дослідник історії козацтва) називає:

по-перше, земельну причину, тобто наявність у Придніпров'ї вільних, незаселених земель, Дикого Поля, де і йшов процес формування козацтва. Заняттями козацтва були "уходництво" (різного роду промисли) і "добичництво" (походи на сусідів).

по-друге, соціально-політичні причини, які пов'язані з ліквідацією залишків Київського князівства у XV ст., посиленням національного і феодального гніту. Важливий політичний фактор - наявність постійної загрози з боку Кримського ханства і Туреччини. З 1475 р., коли Крим став васалом турецького султана, татари постійно здійснювали набіги на українські землі. Найчастіше козаки об'єднувались у ватаги, обирали собі ватажків - отаманів - і засновували в Дикому Полі січі - укріплені табори. Частина козаків перебувала на військовій службі у магнатів - Ланцкоронського, Дашкевича, Острозького та ін. Значна кількість козаків проживала у прикордонних містах - Канеш, Корсуні, Черкасах, Чигирині. Вони відмовлялись коритися місцевій владі і визнавали лише

Дмитро Вишневецький свою старшину.

Перші згадки про українських козаків датуються кінцем XV ст.: у 1489 р. вони були провідниками польського війська, яке йшло проти татар; у 1492 р. напали на турецький корабель в гирлі Дніпра.

Князь Дмитро Вишневецький у середині XVI ст. збудував на острові Хортиця укріплення і вів тут боротьбу з татарами і турками. Не дочекавшись підтримки з боку польсько-литовської влади, козаки разом із Вишневецьким переходять на службу до російського царя і здійснюють ряд походів вниз по Дніпру та на Азов. Після того як Вишневецький у 1563 р. потрапив у полон під час походу в Молдавію і був страчений турками, козаки засновують Січ на острові Томаківка.

До сьогоднішнього дня залишається відкритим питання, де і коли виникла Запорозька Січ. Перша писемна згадка про неї з’являється у 1551 році у польського історика М. Бєльського, який у своїй “Всесвітній хроніці” повідомляв, що у першій половині ХVІ ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. На той час 12 порогів перетинали Дніпро від берега і тяглися вздовж течії приблизно на 100 кілометрів. Після цього ріка розливалася у широку заплаву - Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах - Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. Засновником Запорозької Січі вважають Д. Вишневецького, який між 1552 -1556 рр. на острові Хортиця збудував першу велику січ з кам’яним замком.

На Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність,яку називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Чи була Запорізька Січ дійсно державою? Як відомо, ключовими ознаками держави є:

n існування особливої системи органів і установ, що здійснюють функції державної влади;

n право, що закріплює певну системц норм, санкціонованих державою;

n певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держєави.

Запорозькій Січі в тій чи іншій мірі були притаманні усі ці ознаки. Однак варто підкреслити, що козацька форма державності мала цілий ряд особливостей, які виливалися в оригінальну форму державності:

n по-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі;

n по-друге, Січ була деформованим варіантом державності: гіпертрофований розвиток воєнної сфери і фактичне животіння на рівні самовиживання економічного сектора. З одного боку, могутнє військо та озброєння, з іншого - відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури. До того ж не має майбутнього держава, у якій не розвиваються такі важливі елементи державної структури, як сім’я і школа.

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізаціі козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Державний устрій козацтва. Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки й найширшою участю в управлінні козацьких мас. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана, або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: “Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою молодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана”.

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі. З’явилися різні військові посади. С у д д я чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов’язки кошового отомана. П и с а р очолював найголовніші січові справи. О с а в у л відав організацією військових загонів та їхніх вишколом. О б о з н и й командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили к у р і н н і і о т а м а н и. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після Хортиці (1552 - 1557) Січ розташовувалась на о. Томаківці (60-ті роки XVI - 1593), на р. Базавлук (1593 - 1638) і Микитиному Розі (1638 - 1652). Кожна з них мала надійні укріплення - високі й міцні вали з дерев’яним частоколом зверху, а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, торговельні лавки тощо. У центрі знаходився майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію Берегом Дніпра, нижче Хортицької Січі, простягався Великий луг - низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. вони вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси.

Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сорожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували “на волості” і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося також безліч промисло-виків, котрі протягом коротких літніх місяців намага-лися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на питання “ У бога віруєш?” і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблів-ському, Калниболоцькому чи будь-якому ішому курені. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та вихідці з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

Своєрідним устроєм відзначалася й р е є с т р о в е к о з а ц т в о. Поступово вона зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Спочатку полки називалися за ім’ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкась-кий, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєсторові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто зміщували їх і обирали власних.

За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві із центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.

Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Української держави. Вона не могла постати раптово й в готовому вигляді. Для цього були потрібні час, відповідні умови й соціальна сила, здатна консолідувати народ навколо національно-державницької ідеї. Цю роль і перебрало на себе козацтво після того, як національна аристократія здебільшого відмовилася від боротьби за створення незалежної Української держави й пішла на співпрацю з урядами Литви та Польщі.

Відомо чимало козацьких повстань, які поряд з руйнівними мали також державотворчі цілі. Вже під час виступу козаків під проводом Криштофа Косинського особливе занепокоєння польських властей викликали спроби запорожців закріпити за собою визволену територію. На ній козаки почали запроваджувати козацький устрій, міняти владу, приводити до присяги місцеве населення, у тому числі й шляхту. Державотворчі ідеї ширилися, розвивалися, охоплювали дедалі більше населення й ставали небезпечними для державної єдності Речі Посполитої. Особливо відчутною стала ця небезпека для польського уряду під час повстання сверина Наливайка. Повстанці мали намір створити незалежну від Речі Посполитої Українську республіку на чолі з князем. Вона мала охоплювати запорізькі й лівобережні українські землі. З’явилися навіть проекти її устрою. Але в тогочасних умовах вони не могли здійснитися.

Січ відрізнялася від міського козацтва тим, що була майже недосяжна для польської влади. Тут склалися свої січові звичаї: заборонялося перебування жінок, верховна влада належала січовій козацькій раді, яка обирала кошового отамана, суддю, писаря, осавула, обозного. Січ ділилась на окремі курені, які очолювали курінні отамани. Кошовий отаман мав найвищу владу, вступав у дипломатичні стосунки, вирішував долю кожного козака, був головнокомандувачем у поході.

Хоча формально козаки на Січі вважались рівними між собою, та все ж поступово старшина виділилась у більш привілейовану групу, що збагачувалась не тільки в походах, а й володіла різними господарствами на хуторах-зимівниках.

Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. У 1572 р. король Сигізмунд II Август звелів набрати з козаків "почет" на державну службу. На чолі 300 козаків, які отримували платню з королівської казни, був поставлений "старший" Ян Бадовський.

Отже, козацтво стало формуватися як окремий стан у Польсько-Литовській державі; козаки підлягали тільки владі свого старшого і не підкорялися воєводам та старостам.

Походження назви «Хортиця» дослідники пояснюють по-різному. Дехто вважає, що вона походить від імені давньослов'янського бога Хорса. Інші наполягають на виникненні її від слова «хорт», що означає борзий собака. Але більшість пояснюють походження цієї назви від тюрксько-половецького слова «орт» або «орта», що означає «середній», тобто розташований посередині, між протоками.

Військо Запорізьке було добре організоване. У своєму складі воно мало два поділи — військовий і територіальний. Як військо громада поділялася на тридцять вісім куренів — за кількістю спільних козацьких осель. Назву «курінь» козацьке житло дістало від слова «курити», тобто диміти. Кожний курінь, побудований з дерева і лози, мав два приміщення: у більшому жили козаки та їхня старшина, а в меншому — курінний кухар з помічниками. Територіально військо поділялося на вісім паланок. У буквальному перекладі з турецької мови слово «паланка» означало невелику фортецю, а в переносному розумінні запоріжці позначали ним центр управління певної частини території.

Нещодавно українські вчені знайшли на дні Каховського водосховища велику кількість глиняного посуду, зброї та інших предметів козацького побуту. Вони вважають, що саме там розташовувалася Запорізька Січ.

На чолі козацького війська, або «коша», стояв виборний кошовий отаман. Військо поділялося на полки, підпорядковані виборним полковникам. У свою чергу полк поділявся на сотні, а сотні — на десятки, або курені, якими керували відповідно сотники та курінні отамани. Крім того, на Січі існували й інші посади. Так, скарбник та підскарбій зберігали військові скарби; обозний керував гарматами та постачанням військового припасу; писар — військовою писарнею, підписував разом з кошовим офіційні документи і підтверджував їх військовою печаткою, на якій був напис: «Печать Війська Запорізького» або «лицарства Запорізького» чи «козаць-кого». З часом січове козацтво перетворилося на своєрідний лицарський орден, що вимагав від своїх членів суворої дисципліни й самопосвяти. В Запорізьку Січ міг потрапити кожний бажаючий, але за таких умов: бути вільною й нежонатою людиною (перебування в ній жінок та дітей суворо заборонялося), розмовляти українською мовою, сповідувати православну віру й пройти певне військове навчання. У вільний від військової справи час козаки займалися різними ремеслами, торгівлею, випасанням худоби та коней, рільництвом, бортництвом, полюванням та рибальством. Але для багатьох козакування згодом перетворилося на постійне заняття.

Козацькі залоги вживали різних заходів до охорони державних кордонів. Серед них головне місце посідали прикордонні роз'їзди - бекети (пікети), які здійснювали особливі загони. Для сторожових бекетів будувалися особливі приміщення — радути (редути). Сторожовим цілям служили й так звані фігури — кілька бочок, поставлених певним чином.

Козаки були чудовими зброярами, виробляли порох. Зі зброї у вжитку в них були рушниці, якими вони почали озброюватися з 1511 року, пістолі, списи, шаблі, самопали,келепи — бойові молотки, сагайдаки, якірці, ножі, панцери, пищалі та гармати. Але особливо відзначалися майстри запорізьких бойових човнів. їхні швидкоплинні весельні дуби-чайки вироблялися зі стовбурів липи або верби. Вони вміщували близько 50—70 козаків зі зброєю і кілька гармат. Ці човни успішно змагалися з турецькими галерами, були маневрові й легко долали відстані до Кафи, Варни, Стамбула та інших поселень на узбережжі Чорного моря.

Окрім куренів та укріплень на території козацьких таборів існувало й чимало службових приміщень: велика комора для зберігання різного збіжжя, зброї та боєприпасів, пекарні, церква, «грецький дім» — приміщення для іноземців та купців і навіть окремий будинок для козаків похилого віку.

Козацьке військо, як і будь-яке інше, мало свою військову атрибутику, тобто клейноди, — корогви (прапори), булави, пер-

начі, бунчуки, печатку з гербом тощо.

Козацька зброя

Козацькі клейноди: бунчук, пірнач, литаври,

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒

Date: 2016-01-20; view: 809; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.03 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию